Різновиди додатків

За будовою:
простий		складений
виражений однією словоформою, напр.: Красива осінь вишиває клени (Л. Костенко);		виражений нерозкладним словосполученням, напр.: І я стрічаю ще одну із весен (М. Луків)
За ступенем охоплення об’єкта дією чи станом:
прямий		непрямий
називає об’єкт, на який безпосередньо переходить дія; може залежати від перехідного дієслова та від предикативного прислівника і виражений: а) іменником або його еквівалентом у зн.в. без прийменника, напр.: Сумні дощі змивають їх сліди(М. Луків); б) іменником (його еквівалентом) у род.в.: – при запереченні, напр.: … не відчуваєш подиху біди (М. Луків); – зі значенням частини від цілого, напр.: Внесла баба і сальця…(С. Руданський); в) іменником у зн.в. назви неістоти, що вживається із закінченням істоти, напр.: Сновиди… шукали притулку в пустелі осінній... (М. Луків) .		означає непрямий об’єкт дії, стану, ознаки або знаряддя дії і може залежати від дієслів, прикметників та віддієслівних іменників; виражений формою род.в., дав.в., ор.в. без прийменника, „з (із) + род.в.”, „на, в + зн.в.”, „за + ор.в.” та ін., напр.: Пашать нагріті сонцем спориші (М. Луків); Схоже майбутнє на чашу з плодами (М. Луків); Убога стилістика найчастіше є породженням убогої думки (О. Гончар).
За засобами вираження
морфологізований	неморфологізований
	субстантивований		інфінітивний
виражений іменником та займенником	виражений субстантивованими частинами мови, напр.: У лісі ми почули перше цьогоріч „ку-ку”.		означає дію як об’єкт, на який спрямована інша дія; виражений об’єктним чи суб’єктним інфінітивом: Кат звелів їй поклонитися (Л. Костенко); Вдало дібраний псевдонім допомагає зробити ім’я (В. Захарченко).

9. Означення – це другорядний член речення, що вказує на ознаку предмета, його якість чи властивість і відповідає на запитання який? чий? котрий? (в усіх відмінках) та скількох? скільком? скількома? на скількох?

Напр.: Благословенна кожна мить життя на цих всесвітніх косовицях смерті! (Л. Костенко)

Різновиди означень

узгоджене	неузгоджене	прикладка
узгоджується з означуваним словом у формах роду, числа та відмінка і виражене: а) прикметником: вдалий день; б) дієприкметником: скошена трава; в) займенником, співвідносним із прикметником, крім присвійних його, її, їх: наша зустріч; г) порядковим числівником: перші розчарування; ґ) кількісним числівником у непрямих відмінках, крім знах. в.: трьох друзів.	вказує на ознаку предмета за його належністю особі або характеризує предмет стосовно ваги, розміру, віку тощо; виражений: а) іменником у род. відм. без прийменника на позначення належності, діяча (суб’єкта), частини від цілого, ознаки за місцем перебування, за носієм або джерелом тощо: колосок жита, хата батьків, серце матері, жителі Черкас, приїзд друга; б) іменником у непрямих відм. із прийменником: будинок на два поверхи; в) присвійні займенники його, її, їх: її спогади; г) неозначена форма дієслова: спроба піти; ґ) синтаксично нерозкладним сполученням: науковець ботанічного саду; д) порівняльним зворотом: завії, мов дим.	означення у формі іменника, узгоджуваного з означуваним словом у відмінку і зазвичай у роді й числі; вказує на ознаку предмета і дає йому другу назву: місто Львів, трава полин.

10. Складним є питання розрізнення прикладки й означуваного іменника.

Відмежовуючи прикладку, потрібно враховувати засоби її вираження:

1) Власна назва є прикладкою в таких випадках:

а) якщо позначає власні географічні назви (міст, сіл, морів, озер) при загальних назвах, напр.: Село Глибоке при самому Дніпрі (Марко Вовчок);

б) якщо позначає умовні назви неживих предметів: газет, журналів, наукових, художніх та інших літературних творів, підприємств, організацій і т. ін.: газета „Ділова Черкащина”;

в) якщо позначає клички тварин, напр.: Проживав у нас довго собака Пірат (О. Довженко);

г) стосовно функціонування в ролі прикладки імен людей – у науковій літературі існують різні погляди; логічно кваліфікувати прикладкою власне ім’я в таких випадках:

− коли загальна назва не містить додаткової характеристики, а найчастіше має при собі означення: Старий рибалка Кендюх пораяв мені купити човна та ловити рибу (Н. Рибак);

−коли власна назва відокремлена: Дядькова дружина, Оксана, швидко розтопила піч (О. Бєляєв).

Загальну назву визначаємо прикладкою тоді, коли:

−власна назва позначає відому вже особу, а в загальній назві міститься якась додаткова оцінна чи експресивна характеристика: Вона ж щодень на вулиці та на вулиці з Юрком-непослухом (П. Козланюк);

−постпозитивна загальна назва, якщо потрібно відрізнити одну особу від іншої при збігу їхніх прізвищ, напр.: З машини втомлено виліз Літке-син (М. Островський).

2) Якщо прикладка й означуваний іменник виражені загальними назвами, то прикладкою є:

а) видова назва особи за її національністю, професією, характером діяльності, віком, місцем проживання, походженням, належністю до певної організації, соціальної групи тощо, напр.: Наш візник-молдуван зикнув на коні і пустив їх з гори щодуху (М. Коцюбинський);

б) іменник на позначення якісної характеристики осіб і предметів (у ролі прикладки вживаються іменники-епітети, художні порівняння), напр.: Бджоли-робітниці якось таємничо шепочуть поміж собою (І. Франко);

в) видові назви рослин, тварин при родових назвах, напр.: Вишні-черешні цвітом вкрилися (Н. тв.).

Не є поєднанням означуваного слова й прикладки такі складні іменники:

а) слова, що становлять одне поняття на зразок батько-мати (батьки), хліб-сіль (гостинність), щастя-доля (талан), жито-пшениця (хліб) тощо;

б) складні лексеми, утворені поєднанням синонімів: буря-негода, лихо-біда;

в) назви рослин: сон-трава, розрив-трава, євшан-зілля;

г) фольклорні образи: рута-м’ята, жар-птиця;

ґ) казкові персонажі: Івасик-Телесик, Лисичка-сестричка, брати-місяці.

11. Потребує особливої уваги розрізнення додатків і неузгоджених означень.

1. Якщо іменник у род. відм. залежить від іменника недієслівного походження (крім похідних іменників з абстрактним значенням), то він виконує роль означення. Переконатися в цьому можна шляхом перетворення неузгодженого означення в узгоджене (іменника в прикметник), напр.: берег моря – морський берег, вулиці міста – міські вулиці. Однак цей загальноприйнятий прийом не зовсім досконалий, тому що не завжди зміст словосполучень „ім. + ім. у род. відм.” та „ім. + прикм.” тотожний, напр.: листя дерева (нетотожне дерев’яне листя). До того ж словотворчий потенціал іменникової основи незавжди уможливлює перетворення в прикметник, напр.: мотор літака. У такому разі доцільно застосовувати прийом аналогії, що передбачає підстановку замість іменника в род. відм. іншого (найчастіше видової назви), який уможливлює перетворення в прикметник, напр.: листя клена – кленове листя, мотор машини – машинний мотор.

2. Якщо іменник у род. відм. залежить від іменника дієслівного походження, то він може бути означенням або додатком; при цьому потрібно враховувати значення родового відмінка – родовий суб’єкта чи об’єкта:

а) якщо іменник у род. відм. називає виконавця дії (значення суб’єкта), то він виконує роль означення, що можна перевірити шляхом перетворення іменникового словосполучення в сполучення іменника в називному відмінку (підмет) та дієслова, напр.: спів пташок – пташки співають, крик дитини – дитина кричить;

б) якщо іменник у род. відм. вказує на предмет (значення об’єкта), на який спрямовано дію, то він виконує роль додатка; це можна перевірити шляхом перетворення іменникового словосполучення в дієслівне, де цей іменник має форму знах. відм. або родового (синтаксична функція додатка), напр.: спів пісні – співати пісню, виклад матеріалу – викладати матеріал.

3. Якщо іменник у род. відм. залежить від похідних іменників з абстрактним значенням (на зразок велич, геній, світоч, патріарх тощо), які вже своєю семантикою виражають повноту ознаки, а отже, не потребують іншої атрибутивної характеристики, то він виконує роль додатка, напр.: геній науки, патріарх енергетики.

12. Обставини – це другорядні члени речення, що характеризують дію, процес, стан, ознаку щодо їхньої якості, інтенсивності або вказують на умови, за яких відбувається подія чи явище (спосіб дії, час, місце, причину, мету тощо).

В основу поділу обставин покладено семантичний критерій, згідно з яким розрізняють:

1) обставини способу дії (як? яким способом? у який спосіб?) зі значенням якості дії, способу й деталей здійснення дії та порівняння, напр.: тихо бриніти, добиратися пішки, летіти стрілою;

2) обставини міри і ступеня, що характеризують дії, процеси, стани або ознаки щодо інтенсивності чи міри їхнього вияву (скільки? наскільки? якою мірою? як багато? у скільки разів?), напр.: двічі вступав, сповнений по вінця;

3) обставини місця, що позначають: а) місце (локалізацію) дії, процесу, стану (де?), напр.: летять угорі; б) напрямок дії або стану, зокрема початковий (вихідний) пункт поширення (звідки?), напр.: бігти звідусіль − та кінцевий пункт локалізації дії або стану (куди?), напр.: поїхати додому; в) шлях переміщення (яким шляхом?), напр.: ходити по саду;

4) обставини часу, що вказують на час дії, явища або на його тривання (коли? як довго? із якого часу? до якого часу?), напр.: гуляти цілу ніч, зустрітися знову;

5) обставини причини, що вказують на причину дії, явища (чому? через що? від чого? із якої причини?), напр.: крикнув спересердя, заплакати від щастя;

6) обставини мети, що вказують на мету дії чи стану (для чого? навіщо? із якою метою?), напр.: прийшла поговорити, подарувати на незабудь;

7) обставини умови, що називають умову, за якої відбувається дія, стан (при якій умові? за якої умови? у якому випадку?), напр.: Зробивши діло, гуляй сміло (Н. тв.);

8) обставини допустовості, що вказують на чинники, усупереч яким відбувається дія, явище або триває стан (незважаючи на що?), напр.: зробити наперекір усьому;

9) обставини наслідку, що вказують на наслідок дії (не відповідають на запитання), напр.: зустрілися на радість.

13. Проблема типології односкладних речень, розрізнення односкладних та двоскладних речень також потребує належної уваги.

Односкладними називають речення, які мають один головний член.

Нині окреслена тенденція розрізняти з-поміж односкладних речень дієслівні та іменні (вихідним постає морфологічний принцип), а потім із-поміж дієслівних диференціюють підтипи односкладних речень на підставі особовості / неособовості морфологічної форми.

Односкладні речення

Дієслівні (головний член виражений дієсловом та предикативним прислівником)	Іменні (головний член виражений іменником)
означено-особове; узагальнено-особове; неозначено-особове; безособове.	називне;

У процесі виконання практичних завдань на визначення різновидів односкладних речень, відмежування їх від двоскладних доцільніше послуговуватися такою схемою: