Світ ловив його, та не спіймав, але він належить світові (поетично-філософська спадщина Сковороди)

Історія українського письменства сягає глибини віків, а період найбільшого розквіту припадає на часи Григорія Сковороди. Його постать височить на межі давнього й нового періодів в українській літературі. Із покоління в покоління передаються розповіді про цього письменника, філософа, просвітителя. Ще за життя він став легендою – не було в Україні популярнішої за нього людини. Сковорода був справжнім українським Сократом, усе життя вивчав світ, навіть розробив власну філософію.

Понад тридцять років без поспіху мандрував цей співець-музика і вчитель-байкар шляхами України. Важливим гостем він був усюди, бо мудре слово Сковороди притягувало людей. З ним до хати входили добрий настрій, дружня бесіда і жарт, доброзичлива порада.

Його душу тішили й природа Слобожанщини, що була, як казав Іван Орловський, «заквітчана розкішними лісами», і музика, і книги, і розмови з друзями, і роздуми над сенсом життя. У цьому Сковорода шукав насолоди та спокою. Недарма ж він охрестив себе «Варсавою», тобто сином миру.

Ще за життя Григорія Савича слава про нього як про оригінального філософа ширилася далеко за межі України. Сковорода писав, що філософія «…спрямовує усе коло справ до того, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю і якість думкам, яко голові всього».

Я погоджуюсь із думкою Павла Тичини, який високо оцінював діяльність Сковороди як педагога, просвітителя й письменника: «Мудрий наш філософ залишив по собі спадщину: обсягом широку, змістовністю глибоку, думками чисту та моральну».

«Ким Сковорода був насправді?» – міркую я. Можливо, він був посполитим улюбленцем, самітником із сопілкою чи ніким не збагненим «чоловіком Божим», із людської ласки годованим. Справді, ким же він був?

Якби запитати про це в самого Сковороди, то складно навіть уявити, що б він відповів. Життя філософ уявляв по-різному. Він міг услід за Йовою сказати, що життя – це повсякчасна боротьба, міг говорити про нього як про грандіозну вселенську виставу, автором і режисером якої є сам Господь. Але вірогідніше, Сковорода відповів би, що був на цьому світі безтурботним пілігримом, чиї ноги ходили по землі, а душа втішалася десь далеко-далеко на небесах.

Наприкінці життя в бароковій містерії «Боротьба архістратига Михайла з Сатаною» Сковорода вперше й востаннє змалював себе саме в цьому образі. Ніби ангели, зібравшись гуртом, умостилися на веселці й, дивлячись згори на землю, побачили там, праворуч від метушливого люду, самотнього Григорія Савича. Сковорода намагався жити в гармонії з природою, із Богом. Він ніколи не втручався в державні справи, хоч його не раз спокушали високими світськими посадами. Григорій Савич боявся потрапити в тенета людства. Харківський губернатор, прагнучи ізолювати Сковороду від людей, хотів дізнатися, чому філософ не обере якогось стану. Геній слова відповів, що світ подібний до театру, де кожен обирає собі роль. Він обрав і грає роль самотньої людини з низів. Сковорода навіть відмовив цариці Катерині ІІ, заявивши: «Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця». Не потрібні були Сковороді слава й почесті, багатство й високі посади. За щастя він вважав жити за совістю, а найголовніше – залишатися самим собою, вільним і незалежним.

На мою думку, Сковорода просто жив із переконанням, що «правила існують для того, щоб їх порушувати». У його творах є щось таке, що зачіпає за живе, змушує задуматися над прочитаним. Григорій Савич змусив читача фантазувати разом із ним, домальовувати у своїй уяві певні образи, а головне – аналізувати творіння його натхненної праці.

Задля багатства й слави Сковорода не кинувся у вир лукавства й брехні. Він обрав шлях утечі від світу зла й із чистим сумлінням заповідав написати на його могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Найкраще зміст цього вислову розкрив Микола Жулинський: «Сковорода не стільки тікав від світу, скільки прагнув відсторонитися від усіх його мерзот, тілесних зваб заради заглиблення в себе самого, у свою душу через посилення напруг полярностей – темного і світлого, дерева живого і дерева мертвого, яблуні та тіні її…»

Усе-таки Сковорода належить світові, хоч світ ним і не володіє. Його твори стали тією ниточкою життя, яка з’єднала філософа зі світом.

Онисько Олександра Іванівна

(9 клас, м. Виноградове

Закарпатської області)