«Intermezzo» – вершина майстерності м. Коцюбинського в жанрі новели

Тендітна душа митця… Вона може витримати нестримні пориви щастя, суму, радості, розпачу. У ній зароджується натхнення, з’являються незримі образи майбутніх шедеврів, проте зовнішній світ жорстокий до художньої іскри. Натовп… Гамір… Шум… Іскра потроху згасає, завдаючи нестерпного болю. Таких мук зазнав і М. Коцюбинський. Митець почав відчувати, що сили покидають його…

«Intermezzo» – особлива новела. Ніколи ще настільки сильні почуття не вирували в моїй душі. Ніколи ще художній твір не зачіпав стільки струн у моєму серці. Ліричний герой «Intermezzo» – митець, який утомився від «залізної руки города», що постійно тримає його, не дає розправити крила. Чоловік сідає в потяг, щоб утекти від навколишнього світу, оточення, самого себе. Він жадає самотності. І знаходить її серед безмежних полів, у єднанні з природою.

У новелі велику увагу приділено зовнішнім відчуттям людини: зоровим, слуховим, дотиковим. Здавалося, ніби це я поринула в тишу темної кімнати, перед моїми очима стоять нещасні з білими мішками на головах, я відчуваю долонями м’якість соболиної шерсті жита, вдихаю свіжий літній вітерець, п’ю цілющий напій сонця. У творі багато образів-символів. Сонце – життя, зцілення, відродження. Жайворонок – натхнення. Цікавими є образи трьох білих вівчарок. «Дурний» Оверко – уособлення селянства, яке навіть після отримання свободи ще блукає в темряві. Пишна Пава – образ дворянства. Суворий Трепов – символ жандармерії. Прізвище Трепов мав міністр внутрішніх справ, який затверджував накази про масову страту селян. Новела вражає своєю мелодійністю. Це не дивно, адже «Intermezzo» – поезія в прозі. Твір захоплює ритмічністю, здається, ніби чуєш швидкі удари серця ліричного героя.

Новелу присвячено кононівським полям. Тут М. Коцюбинський перебував у гостях у мецената Є. Чикаленка, лікуючись від тяжкої депресії. Наприкінці твору ліричний герой знову може вільно дихати, адже тепер він здоровий, сповнений сил та енергії. Він відкриває душу для сприймання людського горя, а це означає, що знову готовий до напруженої боротьби із зовнішнім світом.

«Intermezzo» – вершина майстерності М. Коцюбинського в жанрі новели. Письменник показав, яким складним буває шлях митця. Йому вдалося створити довершену форму, майстерно дібрати слова. У нестримному вирі життя кожному з нас необхідно зробити інтермецо та прочитати цю чудову новелу.

Ломанова Юлія Олегівна

(10 клас, м. Кривий Ріг

Дніпропетровської області)

Внутрішні конфлікти і пошук власного «я» героїв у творчості Миколи Хвильового

Людина – надзвичайно складна істота, це не викликає сумніву. Не дивно й те, що важко сягнути в найпотаємніші глибини душі, часто навіть своєї, зрозуміти заплутані мотиви вчинків, побачити все чітко, наче під мікроскопом. Не менш складно й створити повноцінний, життєздатний образ, вималювати найменші деталі, адже все велике складається з дрібниць. На мою думку, Микола Хвильовий був майстром своєї справи – творення людських душ.

Тема внутрішнього конфлікту була надзвичайно близькою письменникові, адже й сам Хвильовий опинився між двох вогнів: спочатку підтримував комуністичні ідеали, а потім настало розчарування. Уже в часи «перебудови», воскрешаючи його з когорти заборонених письменників, передсмертну записку перекрутили, замінивши байдужі крапки на такі милі керівній верхівці знаки оклику: «Хай живе комуністична партія!». Але ж це було зовсім не так…

Окрім ліричного героя з новели «Я (Романтика)» – «я – чекіст, але я і людина», що став жертвою найбезжальнішого конфлікту – із самим собою, у творах Миколи Хвильового в таку ж пастку потрапляли й інші.

Поєднання імпресіонізму, експресіонізму та реалістичного сюжету дало життя й новелі «Мати», у якій матір розривається між двома синами – денікінцем та комуністом. Це теж внутрішня боротьба, адже Остапа й Андрія вона любить однаково… Зрештою терези так і залишаються в рівновазі: мати свідомо дозволяє молодшому вбити її, гине від руки рідної дитини. Микола Хвильовий не показує жінку зовсім безстрашною, вона ж звичайна швачка, у душі якої пробігають хвилі сумнівів, але любов переважує.

Проблема пошуку власного «я» чудово висвітлена в «Сентиментальній історії», що далека від сентиментів. Б’янка – дівчина, що покидає рідне село, сповнена юнацького максималізму. Місто мариться їй як прекрасне, вільне середовище, що чекає саме на неї. І хоч реальність не безхмарна: поруч живе Уляна, яку б’є чоловік, на роботі керівник виношує непристойні й брудні помисли, усі чогось бояться – юнка не зважає. Та наприкінці, як і в багатьох інших творах Хвильового, пошук себе закінчується втратою останніх ниточок, які могли б вивести з лабіринту міщанства. Така-от лукава Аріадна.

Микола Хвильовий підкреслює марність пошуку себе як особистості в наскрізь тоталітарній державі. Людина не може вирватися на волю так само, як і медсестра Катя із санаторійної зони (з однойменного твору); розчаровується й занепадає духом, як Анарх; гине, як ластівка із «Дороги й ластівки»…

І хоч твори Миколи Хвильового часто песимістичні, сповнені відчуття фатальності, не можна заперечити його надзвичайний талант. Як писав пізніше Григір Тютюнник: «Невже життя таке малосольне, що не може ствердити самого себе?».

Костюк Юлія Михайлівна

(11 клас, м. Тернопіль)