«Intermezzo» – вершина майстерності м. Коцюбинського в жанрі новели

В українську літературу Михайло Коцюбинський увійшов як славетний імпресіоніст, майстер філігранних образів та вишуканих конотацій. Його психологічна новела «Intermezzo» – перлина європейської модернової літератури. Як часто трапляється, передумови написання геніального твору були не з легких. 1907 року митець був абсолютно виснажений: громадська й літературна праця відбирали в нього останні сили, а давали натомість лише біль та постійні переслідування. Для того щоб духовно «одужати», письменник від’їжджає до Кононівки. Саме це село вважають місцем народження його прекрасної новели «Intermezzo». У ній можна помітити автобіографічні нотки: ліричний герой теж митець і революціонер. Сморід і шум міста, страшні події 1905–1907 рр. виснажують тонку душу людини, обтяжують її. Головний герой із ненавистю звертається до своєї вірної супутниці-втоми: «Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання…». А потім безсило визнає: «Я утомився». І лише на лоні природи він поступово оживає, перероджується, поновлює власні сили, після чого знов «іде поміж люди».

Досить цікавою є композиція твору. Це десять невеличких етюдів і фінальна частина – найвища точка конфлікту. Організація художнього матеріалу цілком підпорядкована авторському задуму: частини розміщені за наростанням почуттів та вражень ліричного героя. Крім цього, на початку новели М. Коцюбинський використав список дійових осіб, які несуть важливе змістове навантаження твору, дають змогу з’ясувати його ідейний пафос. За виняткову музичність, ритмічність та гнучкість композиції новелу «Intermezzo» ще називають поезією в прозі.

Вражає також палітра дійових осіб, які можна умовно поділити на «видимі» й «невидимі». Перша група – це образи зозулі, вівчарок, нив, жайворонків, сонця. Ці персонажі пробуджують у ліричного героя жагу до життя, вселяють у нього оптимізм та відчуття гармонії. Взагалі, природа у творчості Коцюбинського – це всесильне божество, що здатне вилікувати, відродити, але може й покарати. Погляньте, із якою вдячністю та шаною він звертається до сонця: «Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш в мою душу золотий засів…». Саме за таку щиру любов до нього – справжнього символу життя й радості – Михайла Михайловича назвали «великим сонцепоклонником».

«Невидимими» є образи залізної руки міста, утоми. Вони наче й не помітні, проте добре відчутні у творі. Здається, якби герой продовжував залишатися в тому нестерпному середовищі, утома випила б усі його сили, а місто оглушило б своїм гамором. Тому ці образи спустошують, знесилюють ліричного героя, забруднюють його душу.

Як імпресіоніст, М. Коцюбинський майстерно змалював красу червневих нив, причому зорові образи плавно перетікають у слухові («гладжу соболину шерсть ячменів…», а далі: «Вітер набива мені вуха шматками звуків»). Письменник настільки гарно описує молоде поле, що читачеві здається, наче він сам іде вслід за ліричним героєм, вслухаючись у плавні переливи золотих струн арфи, наповнюючи груди терпким і теплим запахом поля. Символічним є зображення Трьох білих вівчарок, що незмінно супроводжують героя, уособлюючи три верстви тодішнього населення. В образі «дурного Оверка» майстер зобразив запал і шал щойно звільненого, нерозумного селянина; поважний і солідний Трапов – уособлення бездушної жандармерії, а лінива Пава – то пихате дворянство.

Протягом усієї новели ми спостерігаємо духовне очищення ліричного героя. Адже на початку твору він не може заснути, бо тягар, «привезений» із міста, давить каменем на груди й перехоплює дихання, не даючи навіть крикнути. А ось уже пізніше герой «перший» будить «воду в криниці», бігає слухати жайворонків у поле. Він поступово вчиться жити заново, не просто існувати, а пити життя цілими ковтками, жадібно, не оглядаючись. І коли він уперше зустрічається з людиною на полі, то розуміє, що повністю «відновився» й знову може сприймати все, що йому кажуть. Селянин із болем розповів про «п’ятьох діток, яких чомусь не забрала гарячка», про панщину, і тому ліричний герой вирішує повертатися до активної боротьби, адже струни його душі вже налагоджені й тепер «людське горе може грати на них».

Смьордова Наталя Валеріївна

(10 клас, смт Михайлівка

Запорізької області)