3.Високопрофесійне управління оновлювальною діяльністю.

Сучасні оновлювальні процеси, що вимагають постійного здійснення високопрофесійного менеджменту, мають велике значення для широкомасш­табної конверсії підприємств воєнно-промислового комплексу, частка продук­ції яких до останнього часу становила понад половину загального обсягу машинобудівного виробництва в Україні. Інтенсивне нарощування часткової і повної конверсії започатковано більш як на 250 великих підприємствах. Воно здійснюватиметься у відповідності з проблемними національними програма­ми (загальна їх кількість становить близько 500), з виокремленням декількох пріоритетів: устаткування і технології для харчової та легкої індустрії; медич­на та інша техніка для охорони здоровя; складна побутова техніка і велика номенклатура інших товарів народного споживання. За конверсійними про­грамами Мінмашпрому України вперше розпочато або ж передбачено вироб­ництво нової продукції цивільного літако- та суднобудування; найсучасніших засобів зв’язку і телекомунікацій; лазерної і гіроскопічної навігаційної техні­ки; виробів електроніки на власній ресурсо-технологічній базі; нових тролей­бусів на 180 місць, які виготовлятимуться з вітчизняних вузлів і компонентів та витрачатимуть на 20% менше електроенергії, і багато іншої необхідної продукції. Поряд з цим на цивільні підприємства передаються новітні технології обробки металів і продукування надчистих матеріалів тощо.

Для ефективної оновлювальної діяльності доцільно застосовувати нові форми управління циклом «наука-техніка-виробництво», до яких, зокрема відносяться так звані технопарки, технополіси, «інкубатори». Створення тех­нопарків, спеціалізованих на розробці нової продукції і технології, є можли­вим і ефективним за багатьма напрямами залежно від функцій, обсягу і рівня кооперування. Найбільш поширеними можуть бути парки (центри):

1) технологічні (спеціалізовані на впровадження високих технологій, мають у своєму складі компанії ризикового капіталу);

2) промислові (базовані на раціональному використанні виробничого потенціалу та об’єктів інфраструктури);

3) грюндерські (створенні для надання «стартової» допомоги з широким спектром послуг по управлінню процесами становлення малих і середніх за розмірами фірм);

4) дослідно-конструкторські (спрямовані на використання прикладних науково-дослідних робіт і проектування нових виробів, серійне виробництво яких потім налагоджується поза межами таких парків).

У містах України з досить потужним потенціалом варто створювати технопарки у формі агломерацій науково-містких фірм і виробничих компа­ній, вони мають групуватися навколо наукових центрів (головним чином. Університетів).

4.Стан державного фінансування оновлювальної діяльності.

У системі державного фінансування наукової та інших видів оновлю­вальної діяльності пріоритет слід надавати фундаментальним і пошуковим дослідженням. Національним програмам, а частину бюджетних фінансових засобів спрямувати на проведення паралельних розробок та реалізацію аль­тернативних проектів. Потрібно відмовитися від існуючої практики, за якої левову пайку (близько 90%) загального обсягу асигнувань, роз поділюваних Держкомітетом України з питань науки і технології, отримують установи та інститути Національної Академії наук України. Більш обґрунтованим і до­цільним можна визначити порядок, за якого державні цільові кошти на розви­ток науки та розробку новітніх технологій розподілятимуться пропорційно обсягу і вагомості відібраних за конкурсом конкретних оновлювальних про­ектів (програм) всіх суб’єктів активної наукової діяльності, включаючи і ВНЗи. Не зайвим було б створення спеціальних загальноукраїнського і міжна­родного фондів науки за рахунок усіх суб’єктів ринкової економіки, кошти яких можна використовувати не лише для фінансової підтримки великих нау­ково-технічних проектів, підготовки наукових кадрів найвищої кваліфікації, але й для присудження щорічних національних і міжнародних премій за ви­датні досягнення в цій галузі.

В Україні має стати переважаючим такий типовий (основний) механізм фінансування оновлювальних проектів прикладної спрямованості. Якщо з’яв­ляється нова технічна ідея, яка отримує позитивну оцінку фінансової компа­нії, то остання розробляє статутні документи та емісійний проспект підприєм­ства, де ця ідея буде матеріалізована і реалізована через випуск відповідної нової продукції для ринку. На суму коштів, необхідних для розгортання діяльності такого підприємства, оновлювальна компанія випускає акції і розповсюджує їх серед різних інвесторів - банків, підприємств, фізичних осіб України. Цим самим компанія бере на себе відповідальність перед інвестора­ми за майбутню прибутковість оновлювального проекту. Така відповідаль­ність може бути солідарною, наприклад, з страховою установою, яка страхує підприємницький ризик інвесторів.

Оновлювальна активність господарюючих суб’єктів може підтримува­тися закритими інвестиційними фондами. Їх діяльність зводиться до того, що інвестори створюють закриті інвестиційно-оновлювальні фонди і признача­ють менеджерів цих фондів. Менеджери шукають перспективні проекти і, за умови позитивної експертизи, їх інвестують. Після повного витрачання кош­тів такий фонд перестає існувати, а його менеджер стає одним із керівників створеного підприємства через особисте представництво у Раді директорів у відповідності з своєю часткою у статутному капіталі.