8. Особливості формування та основні етапи розвитку укр. Філософії

Дослідник історії філософії України Вілен Горський (1931— 2007) виокремлює три періоди в історії філософської думки в Україні .

Перший період:

1."зустріч" на теренах давньоукраїнської культури двох типів світогляду: слов'янсько-міфологічного (поганського) та християнського.

2. Це утвердження філософської думки в добу Київської Русі після прийняття християнства. Вплив християнства на освіту, появу книг, політичну сферу, культуру.

3.Філософська думка цієї доби була зосереджена на розв'язанні проблем взаємовідносин Бог- людина-природа. Чільне місце тут посідали етичні, релігійні та історіософські питання.

4. Представники: Іларіон Київський, Нестор-літописець, Кирил Туровський, Никифорон, Климент Смолятич.

Другий період:

1.XV-XVI ст. йде розповсюдження гуманістичних ідей (Юрій Дрогобич, Павло Русин, Лукаш, Станіслав Оріховський-Роксолан )

2.Розкол релігійних поглядів на прихильників західної та східної традиції.

3.В укр. істор. розвитку відомий як доба козаччини (ХУІ-ХУІІІ ст.).

4.Цей період розквіту кульури та освіти зумовлений, з одного боку, інтенсивними контактами з європейською освітою та її здобутками, а з іншого, - розвитком академічної освіти та книгодрукування.

5.Постали два потужні освітньо-наукові центри - Острозька та Києво-Могилянська академії, що сприяло становленню професійної філософії в Україні.

7. Сутність щастя людини, сенсу людського буття, шляхів досягнення блаженства в реальному земному житті, розробка загальнофілософської концепції світу і людини у вченні Сковороди:

1)Вчення про дві натури і три світи. Згідно з цим ученням, світ являє собою єдність видимої та невидимої натур (двоїста природа буття, за класичною філософією, – явище і сутність), де невидима є визначальною і становить, зрештою божественний світ.

2) Концепція спорідненої праці -кожна праця повинна відповідати природним схильностям людини й бути для неї як божественне покликання.

3) Філософія серця, яка є для людини орієнтиром пізнання, самопізнання та Богопізнання.

6.Викладання філософії переорієнтовує її проблематику в напрямку: Всесвіт-людина-Бог. Поряд із традиційними етичними питаннями важливе місце відводять діалектиці, логіці, метафізиці, натурфілософії.

Третій період:

Початок XIX ст. приносить в Україну ідеї західноєвропейської філософії, сюди проникає вчення видатних мислителів німецької класичної філософії: Канта, Фіхте, особливо Шеллінга, Гегеля. Сильний вплив на філософську думку України справили ідеї німецького романтизму, особливо Шеллінга

1. Доба Романтизму (ХІХ-перша третина XX ст.), яка дала імпульс розробці української національної ідеї.

2. Головні зусилля цього періоду були спрямовані на формування філософії української ідеї та національно-культурної ідентичності.

3. Водночас під впливом попередньої доби Просвітництва філософія зосереджується на ідеях соціального визволення та суспільного прогресу.

4. Романтичні ідеї та їхнє втілення у соціальних концепціях найбільше виражені в творчості М.

Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка, Потебня, М. Костомарова, П. Юркевича, Д. Донцова тощо.

5. Філософію серця продовжував український мислитель Памфіл Юркевич (1826 – 1874), що працював у навчальних закладах Києва та Москви. Він наполягав на тому, що людина являє собою цілісність як єдність тіла й душі. Тож тіло можна пізнати зовнішніми відчуттями, а душу – внутрішніми, або серцем.

Про подальший розвиток філософської думки в Україні можна говорити лише такою мірою, якою європейська й світова філософія знаходила відображення у лекційних курсах та розробках відповідної проблематики на філософських кафедрах. І якщо це була філософія, то вона була не українською, бо й писалася не українською, а українські проблеми за умов російської царської, а відтак радянської імперії не підносилися до рівня філософського.

В той час як на теренах європейських країн створювалися й століттями (17 – 20ст.) плекалися національні філософські школи та вчення, Лівобережна Україна інтенсивно русифікувалася, а Правобережна – полонізувалася.

Ще гірше становище було від часу другої російської окупації – після 1918 р. Всі викладачі на кафедрах та співробітники академічних інститутів зобов’язані були проповідувати марксизм у його російському варіанті. (Показовим щодо цього є „українське” видання творів Маркса й Енгельса, що насправді було перекладом з видання російського).

Українським “філософам”було поставлено в обов’язок писати про комуністичний світогляд, досягнення радянської науки, піддавати найсуворішій критиці український буржуазний націоналізм, греко-католицьку церкву.

Тож не дивно, що представники старшого покоління українських „філософів” і далі ностальгійно визначають Маркса, Енгельса й Леніна як видатних мислителів 19 – 20 ст. Представники ж молодшого покоління назагал „обслуговують” постмодернізм, гендеризм, деконструкцію, фройдівський психоаналіз та інші маргінальні напрями або складають міфи про нашу правічність, унікальність, екзистенційність як природжену філософічність.