27. Сутність свободи. Свобода вибору. Право на свободу.

Свобода - це одна з основних, найскладніших філософських категорій, яка визначає сутність людини, що складається з її здатності мислити і діяти відповідно до своїх намірів, бажань та інтересів, а не внаслідок якогось примусу. Від часів Античності і аж до наших днів ідея свободи була притаманною практично всім розвиненим філософським системам. Тож у певному розумінні філософія - це вчення про свободу.

Слід зазначити, що в історії філософської думки існували різні підходи до визначення свободи, шляхів і засобів її досягнення. Так, наприклад, для більшості представників античної філософії - Сократа, Діогена, Епікура і Сенеки - свобода є змістом і метою людського існування. Для представників середньовічної схоластики - Альберта Великого і Фоми Аквінського - свобода розуму і вчинків можливі тільки в межах церковних догматів, за межами ж їхня свобода являє собою єресь, тяжкий гріх. У Новий час панівною стає точка зору на свободу як на природний стан людини, шлях до соціальної рівності і справедливості (Томас Гоббс, Поль Анрі Гольбах).

Свобода є фундаментальною цінністю для людини, але вона повинна мати свої кордони, межі, щоб не стати свавіллям, насильством над іншими людьми, тобто не перетворитися на неволю. Таким чином, межами свободи є інтереси іншої людини, соціальних груп і суспільства в цілому, а також природи як природної основи існування суспільства. У суспільстві свобода особи обмежується інтересами суспільства. Однак бажання й інтереси людини не завжди збігаються з інтересами суспільства. У даному разі особистість під впливом законів суспільства змушують до вчинків, що не порушують інтересів суспільства.

Люди не в змозі змінити умови свого життя, однак вони мають певну свободу волі у виборі цілей і шляхів їх досягнення, оскільки в кожен момент звичайно існує не одна, а кілька реальних можливостей для їхніх дій. Крім того, вони певною мірою вільні у виборі засобів для досягнення обраної мети. Свобода, отже, не абсолютна, а відносна і перетворюється на життя шляхом вибору того чи іншого плану дій. Що чіткіше усвідомлюють люди свої реальні можливості, що більше засобів для досягнення поставленої мсти вони мають, то більшою є свобода. У цьому і полягає об'єктивна підстава свободи як феномену людського життя.

Тема 5.Філософія суспільства 28. Суспільство як продукт взаємодії індивідів. М.Вебер і к.Поппер.

Карл Ра́ймунд Поппер — британський філософ, логік і соціолог. Народився в Австрії. Він не мав наміру бути професійним філософом. «Відкрите суспільство та його вороги» — головна його книга.  Вона являє собою надзвичайно велику сукупність тлумачень до понять, які принципово важливими у формуванні сучасного «відкритого» суспільства. На думку Карла Поппера «відкрите» суспільство – це вища форма організації суспільства, яку він називає «великим», «благим» суспільством. [4].

Концепція Карла Поппера, що викладена у творі, надзвичайно цікава та актуальна, оскільки допомагає відповісти на основне питання, що постає перед відкритим суспільством – як можливо організовувати маси в спільноти без зайвого обмеження свободи особистості під владою суспільства, без втрати цієї свободи повністю в лабіринтах бюрократичних структур.

Відкрите суспільство – це суспільство, яке базується на визнанні того факту, що ніхто не має монополії на істину, що різні люди мають різні погляди та інтереси, і що існує потреба в установах, які б захищали права усіх людей і давали б їм змогу жити разом в мирі і злагоді. Термін «відкрите суспільство» вжито філософом Карлом Поппером в його книзі «Відкрите суспільство та його вороги». Основними рисами, що характеризують відкрите суспільство, є верховенство права, демократично обрана влада, інститути громадянського суспільства, захист прав меншин.

Базові цінності відкритого суспільства — індивідуалізм, рівність у свободі, віра в розум. Головна ідея відкритого суспільства — ідея правління закону. Але ж усе це згадується звичайно при описі сучасних цивілізованих держав. 

Найбільш впливовим представником німецької класичної соціології є всесвітньо відомий німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920), засновник так званої "розуміючої соціології", теоретик соціальної дії, дослідник економічної історії, права, влади, політики, культури, релігії.

Німецький соціолог Макс Вебер вважається засновником розуміючої соціології та теорії соціальної дії.

   Вебер підкреслює, що не можна вивчати людську діяльність так само, як астроном досліджує рух небесних тіл. Людина є істота свідома, тому слід намагатися зрозуміти її дії як осмислені, скеровані на певну мету та засоби її досягнення. Соціолога при цьому цікавить не те, що індивіди роблять, а те, чому вони щось роблять. Тому з принципом розуміння пов'язана у Вебера категорія соціальної дії. Соціологія досліджує поведінку, дії, вчинки індивіда чи групи індивідів. Соціальна дія передбачає два моменти: суб'єктивну мотивацію індивіда чи групи і орієнтацію на іншого (інших), яку Вебер ще називає “очікуванням”. Не всі дії людей носять соціальний характер: зіткнення двох велосипедистів, наприклад, — це просто випадок. Якщо ж хтось із них захоче уникнути цього зіткнення, тоді ця подія стане соціальною дією, бо велосипедист у своїй поведінці орінтується на поведінку іншого.    Вебер вирізняє чотири типи соціальної дії:    • традиційну (визначається звичкою);    • афективну (визначається емоціями і почуттями);    • ціннісно-раціональну ( визначається свідомою вірою у певну етичну, естетичну, релігійну тощо цінність поведінки незалежно від її успіху);    • цілераціональну (визначається очікуванням певної поведінки інших людей і використанням цього очікування як засобу для досягнення раціонально регульованих цілей з метою досягнення успіху).    З цих чотирьох типів соціальної дії лише дві останні є суто соціальними та раціональними, характерними для сучасного індустріального суспільства, тоді як перші дві — суб'єктивно-ірраціональними і тому практично незбагненними, — вони існують у традиційних суспільствах минулого. Зрозуміти можна лише цілераціональну соціальну дію, оскільки в ній співпадають сенс людської діяльності та суть особистості діючої людини. По мірі зменшення раціональності соціальна дія стає менш зрозумілою і недоступною для соціології.    Що стосується самої концепції влади та соціологічної моделі суспільства, то у політичній сфері, за Вебером, на основі “раціональності” встановлювався чіткий узаконювальний принцип владних повноважень, згідно з яким і визначалися форми права та форми управління. У традиційних суспільствах законність належала людині в особі пана або монарха і була спадковою; спосіб управління був високо персоналізований й обмежений звичаєвими нормами та обов’язками. На противагу владі “традиції” “раціональний” принцип законності залишався в неперсоналізованих правилах, які відокремлювали посаду від людини з її обов’язками і звільняли її від тягаря родинних обов’язків чи ведення домашнього господарства. Таким чином, критерій справедливого закону полягає не в сутності його змісту, а в процедурній відповідності його механізму, отже, сам процес законотворення звільняється з-під тягаря традиційних норм. Насамкінець “раціональне” управління перетворилося на постійну діяльність досвідчених професіоналів, обраних завдяки їх здібностям, а не на тій підставі, що вони є особистими васалами політичних покровителів. У всіх цих аспектах “раціоналізація” визначила розширення сфери компетенції і підвищення ступеня гнучкості політичної та управлінської систем.

   Таким чином, М.Веберу належить центральне місце у класичній соціології. Його ідеї залишаються актуальними і в сучасних умовах, що дає підстави говорити про “веберівський ренесанс”, або відродження значущості його творчої спадщини нині, наприкінці XX ст.    Для соціології найбільш важливими є такі його положення:    • суспільство є автономна реальність, докорінно відмінна від природи;    • ця відмінність полягає у тому, що в суспільстві діє наділена свідомістю людина, вчинки і поведінку якої покликана досліджувати у свій специфічний спосіб соціологія;    • специфіка дослідницького методу соціології полягає у намаганні зрозуміти сенс вчинків та саму діючу особу;    • з розвитком суспільства і самої людини в її діях зростає момент раціональності;    • зростання раціональності в ході історичного розвитку виступає одною з головних тенденцій поступу людства в цілому;    • соціологія як наука повинна бути вільною від суб'єктивних оціночних суджень;    • професійна етика соціолога вимагає унезалежнення від пануючих в суспільстві ідеологій та власних пристрастей і симпатій.    Наукова вага М.Вебера у розробці гуманістичної соціології полягає у тому, що він поставив людину, її активність і творчість у центр наукового дослідження. На межі ХІХ-ХХ століть це знаменувало початок принципового відходу від ідей позитивістського натуралізму, прорив до визнання пріоритетності проблематики людини у соціологічному вченні. Саме Вебер змінює уявлення про суспільство як цілісний організм на розуміння його як атомізований соціум, що складається з соціальних дій індивіда. Вебер виступає одним із засновників формальної соціології з виробленням оригінального аналітичного апарату. Він вводить у науковий обіг поняття соціальної дії, соціальної поведінки, ідеального типу, легітимного порядку, розробляє категорії влади, бюрократії, адміністрації тощо.