22) Свідомість і мова. Л. Вітгенштайн

1. Свідомість і мова Мова – це головний спосіб організації та виразу думки. Свідомість і мова нерозривно пов’язані між собою. Думка людини завжди, навіть коли йдеться про невисловлені міркування, прагне вилитись у відповідний мовний еквівалент (хоче це ніколи не можна зробити остаточно). Вона виконує багато функцій, а саме: - позначає, називає предмети, явища, дії, виділені людиною - є засобом мислення, виразом предметного змісту знання - об’єктивує існування свідомості - є засобом спілкування людей, обміну досвідом, переживаннями, почуттями - зберігає та передає інформацію до прийдешніх поколінь - є засобом управління поведінкою людина та колективу

Деякі мислителі минулого століття і сучасні представники «радикальної епістемології» вважають, що думка людини є або продуктом нервово-фізіологічної діяльності мозку (як печінка продукує жовч), або реалізацією вихідного прагнення людського організму до життєвої стабільності. Ще інші (Сепіра, Уорфа) вважають, що мова має безпосередній вплив на свідомість, наше світосприйняття.

2. Л. Вітгенштайн

Розгляд філософії як аналітичної діяльності, що з'ясовує логічну структуру мови започаткував Л. Віттенштайн своєю працею "Логіко-філософський трактат" (1919). Він вперше логічно проаналізував буденну мову, щоб зрозуміти, як значення слова стає чітко детермінованим. Аналіз мовних засобів мав слугувати перетворенню філософії в строге й аргументоване знання, світоглядно нейтральне, внаслідок чого стиралася межа між філософськими проблемами та науковими.

Особливістю концепції Л. Вітгенштайна є визнання ролі людської діяльності в процесі формування значень: значення слова розглядають не як образ об'єкта, що виникає в індивідуальній свідомості шляхом сумування загальних властивостей різних об'єктів, а як образ мовної гри, в якій слово використовують і яка описує деяку мовну діяльність.

Буденна мова багатозначна. Значення є способом вживання слова. Буденна мова - це мова-гра лінгвістичними символами. Мовні ігри є вільні витвори розуму і бажання. Прикладом розмаїття мовних ігор є: наказувати і чинити за наказом, описувати об'єкт, реконструювати об'єкт за описом, повідомляти про подію, формулювати гіпотезу і розглядати її, вигадувати якусь історію, співати, відгадувати загадки, розповідати кумедну історію, перекладати з однієї мови на іншу, просити, дякувати, проклинати, вітати, благати, молитися тощо.

Мова уподібнюється грі, оскільки значення слова залежить від його використання у тексті. Логічне функціонування формально одних і тих же слів у кожному із мовних текстів принципово відмінне. Тому слова і вирази, які зовні здаються однаковими, мають різне значення і вживаються залежно від контексту. Контекст - це завершений уривок письмової чи усної мови, який необхідний для визначення значення окремого слова чи фрази. При цьому в контекст включається і мета того, хто говорить, і відношення висловлювання до реальної ситуації його виголошення. Отже, мова-гра не є замкнутим відношенням одних слів до інших, оскільки вона зумовлена людською життєдіяльністю.

Принциповим у лінгвістичній філософії є не просто визнання різних мовних контекстів, а того що їхня кількість нескінченна. Насправді, все, що ми називаємо "знаками", "словами", "фразами", можна використати в різних ситуаціях, кількість яких неможливо точно визначити. І ця множинність не є ані стабільною, ані наперед заданою раз і назавжди; ми не помилимося, якщо скажемо, що нові види мови, нові мовні ігри народжуються, тоді як інші старіють і відходять у небуття. А це означає, що немає сенсу ставити за мету виявити всі значення слова. Крім того, щонайголовніше, неможливо виявити будь-які загальні риси для різних вживань одного і того ж слова. Отже, для більшості слів мови, які використовуємо повсякденно, неможливо дати загальної дефініції.

Філософські проблеми виникають внаслідок нерозуміння різноманітності і її незводимості один до одного певних мовних контекстів. З мовних контекстів буденної мови не можна визначити однозначно значення слова. Звідси випливає, що неоднозначність вживання слів у різних контекстах є джерелом псевдопроблем. Метафізичні і псевдотвердження виникають у результаті того, що порушуються правила вживання деяких слів буденної мови, а саме: здається, знати, ймовірно, реально, істинно тощо. Філософи вживають їх у тих контекстах, де вони не можуть вживатися згідно з правилами буденної мови, або дають загальні дефініції, ігноруючи існування реальних мовних контекстів, які неможливо звести один до одного. Тема 3. Проблема людини у філософії 23) Сковорода про самопізнання людини. «Філософія серця» П. Юркевича 1. Самопізнання Сковороди

Своє філософське вчення Г. Сковорода виклав у діалогах "Нарцис. Розмови про те: пізнай себе", "Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе". Вже з назв цих філософських праць видно, що він розробляє проблеми самопізнання. В наступних діалогах "Алфавіт", "Кільце", "Розмова п'яти подорожніх", "Потоп зміїний", філософ обґрунтовує своє етичне вчення, розвиває вчення про дві натури та три світи, про зріднену працю та щастя тощо.

Вихідним принципом філософування Г. Сковороди є те, що життя—це філософія, а філософія - це життя. Цей принцип він реалізував у своєму житті: жив як мудрець. У цьому, можливо, і слабкість його філософії, бо він розчинив філософію у плині життя, не надаючи уваги теоретичному викладу та систематизації своїх ідей. Саме тому його називають філософом без системи. Проте його філософія цілісна, побудована за одним стилем та проникнута одним духом. Головна філософська проблема - це щастя людини та шляхи його досягнення.

Завдання філософії, на думку Г. Сковороди, - дати життя нашому духу, благородство серцю, світлість думкам. Філософія, або любов до мудрості, скеровує всі дії людини до цієї мети. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, то й усе світле, щасливе, блаженне. Це і є філософія. Джерелом блаженного стану людини є мудрість. Мало того, цей щасливий стан людини і є її філософією. Отже, любомудріє становить собою спосіб життя, який ґрунтується на шуканні істини й буття в істині. Ідеалом філософа для Г. Сковороди був Епікур, який не лише теоретизував у філософії, а й жив як філософ, практично втілюючи істину в житті. Цим він уподібнюється боголюдині, що не лише несла людям істину про сенс буття, а сама впродовж усього земного віку залишалась непохитно вірною цій істині.

Центральне місце у філософії Г. Сковороди посідає принцип "Пізнай самого себе". Як відомо, цей вислів був написаний на храмі Аполона в Дельфах. Цьому принципу слідували античні філософи. Зокрема, втілення цього принципу в життя Сократ вважав запорукою доброчинності. Але, незважаючи на співзвучність сократівського принципу зі сковородинським, між ними існує істотна відмінність.

Для Сократа та започаткованої ним раціональної західноєвропейської традиції самопізнання - це інтелектуальний акт, результатом якого є пізнання та знання. Сенс доброчинного життя полягає у перетворенні навколишнього світу відповідно до істини, отриманої в результаті пізнання. Для Г. Сковороди самопізнання - це спосіб наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. І результатом цього постає не зміна навколишнього світу, а перетворення самої людини, її обожнення. Якщо Сократ звертається до розуму людини, то Г. Сковорода до її серця як осердя душевного життя людини, джерела самопізнання, що скеровує людину до самовдосконалення.

Цілісність філософування зумовлена і способом викладу знання, а саме: використанням образів і символів. Символіка для Г. Сковороди - це Особливий світ реальності, в якому прихована потрібна людині істина. Біблія й антична філософія є джерелами, з яких він черпає образи для розкриття правди. Стародавні мудреці мали свою особливу мову, вони зображали свої думки образами, ніби словами. Ті образи були фігурами небесних та земних сотворінь: наприклад, сонце означало істину, кільце або змій звитий у кільце - вічність, якір - ствердження або раду, голуб - соромливість, птах бусол - богошанування, зерно й насіння - помисли й гадки"200. Правда античним мудрецям з'являлась ясно, ніби в дзеркалі, й вони бачили живий її образ, уподібнювали її різним тлінним натурам.

• він виклав вчення про три світи. Перший є всезагальний світ і світ населений, де живе все народжене. Цей складений із численних світів і є великий світ. Інші два світи окремі і малі. Перший - мікрокосм, тобто світик, маленький світ або людина. Другий світ - символічний, тобто Біблія.

• За Г. Сковородою, світ пронизаний антитезами. В цілому світі є два світи, які становлять один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і розпадливий. Отже, світу світі є то вічність у тлінні, життя у смерті, пробудження уві сні, світло у пітьмі, у брехні правда, у печалі радість, в од чаї надія .

• Так само антитетичний і світ людини. На думку Г. Сковороди, щасливий той, кому вдалося знайти в жорстокому ніжне, в гіркому - солодке, у лютості - милість, в отруті - їжу, в смерті - життя, в безчесті — славу. Життя людське - це рух між цими суперечностям и.

• Світ перебуває в постійній зміні, у вічному русі, у ньому постійно щось зникає і виникає. Цей процес виникнення і зникнення матеріальних речей визначається вічним началом, невидимою натурою світу, яка незмінна. Вічність і Бог - це одне й те ж саме, що початок і кінець. Видимий світ - це "дим вічності", "тінь Божа".

• Людина, за Г. Сковородою, також має дві натури: тілесну і духовну. Тілесна, видима натура тлінна, часова; єство глиняне, попільне. Плоть - ніщо, тінь. Духовна натура людини є божественною, невидимою, блаженного, вічною, живою, а також є безначальним початком. Бог, на думку філософа, перебуває в душі людини. Бог є мірою людяності людини. Саме завдяки своїй духовній природі людина споріднена з Богом і навіть рівна йому. "Бог є у людській плоті. Він дійсно є у нашій видимій плоті, нематеріальний у матеріальній, вічний у тлінній, один у кожному із нас і цілий у будь-якому".

• Людина є тим, чим є її серце. Тому філософ наголошує: не за обличчям треба судити, а за серцем. Кожен є тим, яке серце в ньому: вовче серце є справжній вовк, хоча обличчя людське; боброве серце є бобер, хоча вид вовчий; вегірове серце є вепр, хоча вид бобровий.

2. «Філософія серця»

Панфіл Юркевич (1826-1874), український філософ, професор Київської духовної академії. 31861 року очолив кафедру філософії, а з 1869 року виконував обов'язки декана ісгорико-філософського факультету Московського університету. Він створив самобутнє вчення, яке було на рівні сучасної західної філософії, і яке побудоване на глибинних національних традиціях. У праці "Серце і його значення в духовному житті людини, за вчеіпіям слова Божого" він продовжує неоплатонічну традицію. Вихідним пунктом філософування є ідея безумовного першопочатку, нескінченного і вічного. Першопочагок виявляє себе як самодостатнє збурення, поставання матеріальних форм. Людина є скінченним утворенням нескінченного вічного безумовного початку. Людина - малий світ. Сферу духовного життя людини він позначає символом "серце".

Будуючи свою філософію серця, П. Юркевич рішуче відкидає абсолютизацію розуму в духовному житті людини. Обмеження душевного життя людини абстрактним мисленням є згубним для її моральності. На філософію П. Юркевича значно вплинув А. Шопенгавер. Він вважав, що егоїзм людини полягає в тому, що ми виключаємо з нашої діяльності інших людей і їхнє щастя або дивимося на них при цьому як на засіб нашого щастя. Річ у тім, що в Західній Європі домінував панраціоналістичний світогляд, що обґрунтовував розумний егоїзм. На думку П. Юркевича, здійснення добра можливе лише як акт щирої душі, щирого серця. Оскільки душа людини органічно пов'язана з тілом, то природно постає питання про тілесний орган духовної діяльності людини. Таким органом є серце, під яким П. Юркевич розуміє той орган, що в духовному житті людини репрезентує первісну силу душі. Він наполягав на гармонії між найважливішими центрами душевного життя людини - головою і серцем.

Спираючись на авторитет Святого Письма, П. Юркевич вважає серце осердям духовного життя людини. Серце символізує окремішність кожної людини як духовної істоти.

Серце - це охоронець та двигун усіх фізичних (тілесних) сил людини. Серце як фізичний орган, є осердям людини, оскільки в ньому поєднані центральна нервова система і симпатична. Серце "повернуте" і до центру, і до периферії, є гарантом цілісності людини, її індивідуальності. Саме життя серця утворює сутність людини.

Серце - центр багатогранних почувань, зворушень та пристрастей усіх відтінків, орган волі та хотіння.

Серце ховає в собі досвід, який не піддається раціональному обрахунку. Його глибину ані визначити, ані вичерпати. П. Юркевич уперше говорить про серце як неусвідомлений досвід позасвідоме.

Серце - це центр морального життя людини. Людина творить морально ціннісні справи на базі своєї свободи. Справи, що виконані на основі послуху закону, жодної моральної цінності не мають. Отже, добро не творять через примус, необхідність чи інтерес. Добрі вчинки випливають із вільного і чистого серця, із любові до добра. Слово Боже - основа любові до добра, основа моральної свободи. Людина є образом і подобою Бога. Бог - любов. Бог любить людину, і людина у своїй діяльності мусить уподібнюватися Богові та Його діянням.

П. Юркевич у філософії серця обстоює гармонійне співвідношення між знанням і вірою, їхнє самостійне значення в духовному житті людини й водночас їхню творчу взаємодію. У цьому він бачив запоруку подальшого розвитку філософського знання.

24. Критика Юркевича антропологічного матеріалізму Очолив радикально налаштовану інтелігенцію в Росії і значною мірою в Україні Микола Чернишевський (1828—1889), філософія якого сприймається як істина. Він, наполягаючи на принциповій тотожності філософії та природознавства, обстоював ідею, що принципом філософського погляду на людське життя з усіма його феноменами є вироблена природничими науками ідея про єдність людського організму, тобто людина є єдиною істотою, яка має тільки одну натуру. Саме в такий спосіб він намагався сформулювати моністичне тлумачення людини (погляд на людину як на єдину істоту, яка має тільки одну натуру), подолати дуалізм духовного й тілесного, довести, що явища «матеріального порядку» і явища «морального порядку», попри всю їх відмінність, не суперечать одне одному. Антропологічному елементу відводиться вирішальна роль у визначенні всіх спонукальних мотивів людської поведінки. На думку філософа, основою всього, якщо йдеться про якусь спеціальну сферу життя, мають слугувати загальні поняття про натуру людини, спонукальні причини до діяльності, які приховані в ній і її потребах. Отже, вся різноманітність явищ у сфері спонукальних мотивів людської поведінки зводиться до відшукування якогось одного універсального принципу. У моральній сфері таким вважають утилітарний принцип (принцип задоволення).

Основоположні ідеї праці М. Чернишевського «Антропологічний принцип у філософії» були ґрунтовно проаналізовані й розкритиковані Юркевичем на сторінках журналу «Труды Киевской духовной академии» (1860). Ця праця була для Юркевича лише приводом для серйозної критики не просто матеріалізму, а будь-яких спроб абсолютизації раціоналістичного принципу в поясненні людини. Критика Юркевича толерантна й виважена. Він тлумачив популярність матеріалізму як закономірний результат реалістичних настроїв сучасної йому цивілізації, адже цілком природним є прагнення людини пояснити все в навколишній дійсності, як це робиться стосовно неживої природи. Якби це було можливо, то легко було б знайти спосіб керувати долями людей, як, наприклад, рухом машин. Отже, як зазначав Юркевич, невгамовна жадоба знання, прагнення зробити все буття прозорим, не залишити жодного пункту в дійсності не розкладеним, не виведеним, розрахувати й наперед визначити мислено будь-яке явище і його майбутність із математичною точністю — ті психічні мотиви, які зумовили явище матеріалізму в середині XIX ст. Матеріалізм античний і сучасний На противагу матеріалізмові, який спрямований на послаблення прагнення людини до істини й добра обґрунтовуванням недосяжності істини, на думку Юркевича, сучасний йому матеріалізм має на меті переконати нас, що істина цілком відкрита для людини, що знанням людини все доступне, бо у матеріальній природі речей немає таких непрозорих сторін, які необхідно було б перенести із світлої царини знання в темну царину почуттів, поетичних сподівань і релігійного натхнення. Як зауважив Юркевич, різниця між цими історичними формами матеріалізму полягає в тому, що давній матеріалізм намагався зупинити поривання метафізики, а новітній — випередити її і йти далі. Отже, новітній матеріалізм робить спроби осягнути все, що донині вважалося недоступним для знання. Передусім це стосується духовного життя людини, оскільки прозаїчна розсудливість збіднює її. Однак якщо такий світогляд існує, то він, на думку філософа, має пройти певний шлях, щоб довести або заперечити своє право на існування.  Обмеженість новітнього матеріалізму особливо виявляється в його спробах показати цілковиту залежність душевних явищ від органічних, пояснити душевні явища як видозміни, перетворення чи ускладнення явищ фізіологічних. Наприклад, Чернишевський говорив про однаковість теоретичної формули, яка відображає процес, що відбувався в нервовій системі Ньютона при відкритті ним закону тяжіння, й процес, що відбувається в нервовій системі курки, яка шукає вівсяні зерна в купі сміття. З антропологічного погляду, від свідомості після усунення її фізіологічної основи фактично нічого не залишається. Юркевич із цим не погоджувався і ставив запитання: як можлива і чи можлива взагалі наука про людський дух. Жодне покоління, шукаючи відповідь на це запитання, не запропонувало чогось схожого на стрункий розвиток природничих наук. Одна з причин цього, на думку Юркевича, полягає в тому, що наука про людський дух, як правило, не досліджувала свій предмет спостереженням над ним, а спиралася на основи й методи інших наук, оперувала поняттями, виробленими ними. Складність і недоступність самого предмета дослідження зумовлені тим, що душа не відкривається спостереженню. Душевне життя у своїх явищах є величиною такою змінною, такою плинною, доводив Юркевич, що майже неможливо віднайти в ньому двох схожих моментів. Причини цього криються в кожному конкретному випадку, вони різні і можуть змінюватися до безконечності. На причини, які викликають певні почуття й прагнення в однієї особи, можуть ніяк не відреагувати інші особи. Індивідуальне начало так розвинуте, зазначав Юркевич, що задає душевним явищам якийсь особливий напрям. Ось чому великі поети, відображуючи особисте життя людини, завжди були глибокими психологами, а великі філософи, які хотіли виробити загальні закони душевного життя, часто будували лише необґрунтовані й неспіввідносні з дійсністю гіпотези. Це однаковою мірою стосується представників і матеріалістичного, й ідеалістичного напрямів філософії. Юркевич послідовно аналізує всі основоположні ідеї цієї праці М. Чернишевського й переконливо доводить їх необґрунтованість як із теоретичного, так і з методологічного погляду. Щира за своїм задумом спроба Чернишевського, спираючись на природознавство, дати вичерпне пояснення буття, зробити його наскрізь прозорим фактично заперечує філософію. Намагання ж провести до кінця моністичний погляд на людину з позицій новітніх досягнень природничих наук перетворюється на вульгаризацію і спрощення, які часто межують із філософським невіглаством. Чернишевський був переконаний, що природничі науки мають однаково важливе значення для тієї частини філософії, яка вивчає людину, і для тієї її частини, яка досліджує зовнішню природу. Філософія, на думку мислителя, бачить у людині те саме, що й медицина, хімія. Тобто філософські науки — це інша назва наук природничих. Тому Юркевич резонно зазначав, що немає потреби в науці, яка бачить те, що вже побачили в людині інші науки. Він доводив, що Чернишевський не вкладав ніякого реального змісту в поняття «моральні науки» та «філософія». Більше того, він не має чіткого уявлення про предмет і метод природничих наук, бо не розрізняє питань метафізичних від питань, вирішення яких належить точним, або досвідним, наукам. Спирається у своєму доведенні Юркевич на положення Чернишевського про те, що принципом філософського погляду на людське життя зі всіма його феноменами є вироблена природничими науками ідея про єдність людського організму. Проте саме для природознавства проблема єдності не має суттєвого значення, бо воно розриває єдність, будь-яку сутність, будь-який організм на відношення. Інакше не можна підвести явища, що вивчаються, під математичні пропорції. Для природничих наук єдність людського організму є надуманою, а відповідь на питання про природу єдності дає філософія