17. Боротьба проти метафізики. А.Шопенгауер. Ф.Ніцше.

Кант піддає нищівній критиці метафізику, так само як і діалектику, за її догматизм, вказує на те, що всі спроби побудувати систему такої науки зазнали поразки. Вони руйнувалися власними суперечностями, а філософи, які створювали ці системи, навіть не замислювалися над їхніми причинами, не спробували з’ясувати пізнавальні можливості розуму у досягненні метафізичного знання. Метафізика лише продукує іллюзорне знання. Про це і свідчать суперечності, які необхідно виникають у розумі, коли він виходить за межі досвіду. Тож метафізика як наука неможлива.

У „Пролегоменах” Канта гносеологічна концепція зводиться до вияснення причин невдач попередньої метафізики та спроби знайти спосіб перетворення метафізики у справжню науку. Кант намагається вияснити умови того, як можливі людські форми наукового знання. Ці намагання конкретизуються у трьох запитаннях: Як можлива чиста математика? Як можливе чисте природознавство? Як можлива метафізика? Кант визнає науковий статус математики та природознавства. А третє питання точніше треба було сформулювати наступним чином: Чи можлива метафізика як наука і якщо так, то як вона може стати наукою? Наукове знання є достовірним знанням, тобто об’єктивним. Об’єктивність ототожнюється із всезагальністю та необхідністю (для того, щоб знання носило достовірний характер, воно повинно мати риси всезагальності та необхідності). Основа наукового знання не споглядання розумово осяжної сутності, а діяльність по його конструюванню, що породжує ідеальні об’єкти. Основа наукових істин апріорна.

Але, не дивлячись на це, Кант сам вважав свою критику лише вступом до майбутньої метафізики. Річ у тім, що вона виростає із потреб самого розуму, вкорінена в ньому. Тільки треба усвідомити її реальне значення й можливості. Тобто можна сказати, що Кант виступав не просто критиком попередньої метафізики (Вольфівської метафізики), а скоріше реінтерпритатором її.

Позитивізм – кинув реальний виклик  метафізичній традиції і проголосив настання  епохи справді  наукового знання.

·   Наука не потребує спекулятивного обгрунтування (вона  сама здійснює будь-які  грандіозні  синтези знань).

·  Філософія виправдовується тільки тією мірою, якою вона пояснює щось, що не було зрозумілим до її втручання.

Аргументи проти метафізики 

1)   апеляція до особистого буття – але річ змінюється, а ми її представляємо незмінною;

2)   вся дійсність речово-предметна – але далеко не все із нашого знання можна пояснити як поняття  __тоді наш досвід доводиться переглядати.

18. Феноменологія. Герменевтика.

Феноменологія. Герменевтика.

Феноменологія — напрям філософських досліджень початку XX-го століття. Найвизначнішим представником феноменології був Едмунд Гуссерль.

У своїй найпростішій формі феноменологія намагається створити умови для об'єктивного вивчення того, що зазвичай вважається суб'єктивним — свідомості та таких її проявів, як судження, сприйняття та почуття. Хоча феноменологія прагне бути науковою, вона не намагається вивчати свідомість із точки зору клінічної психології чи неврології. Замість цього за допомогою систематичних міркувань вона ставить собі метою визначити суттєві властивості структур свідомості та проявів свідомості.

В античності мистецтво розуміння пов'язували з пошуками прийомів для розкриття "прихованого" смислу, який нібито мають твори Гомера. Згодом християнство дало повий поштовх для розробки методів інтерпретації в патристиці. В середні віки склалося розуміння герменевтики як сукупності правил, що дають змогу популярно тлумачити біблійні тексти.

Вчення про мистецтво розуміння та тлумачення текстів виникло в XVII—XVIII ст. Саме тоді постали спеціальні герменевтики як мистецтво розуміння релігійних текстів (М. Лютер), юридичних (Ф. Савіньї) та літературних (В. фон Гумбольдт). Кожна з них була відповіддю на потреби духовно-культурного розвитку Європи. Філологічна герменевтика виникла через необхідність автентичного перекладу класичної літератури. Юридична - через застосування законів у конкретній ситуації правового судочинства. Релігійна - через необхідність самозахисту тлумачення Біблії реформаторами християнської церкви, які вважали, що розуміння Святого Письма утруднене традицією церковної догматики, яка склалася в рамках патристики. М. Лютер сформулював реформаційний принцип, згідно з яким не потрібно традиції для правильного розуміння Біблії, оскільки вона має однозначний смисл, який можна з'ясувати безпосередньо з її тексту. Для філологів, юристів і теологів герменевтику визначали за змістом того, що вимагало розуміння, передбачаючи наявність мистецтва розуміння.

На початку XIX ст. німецький філософ і теолог Фрідріх Даніель Ернст Шляйермахер (1768-1834) формулює ідею універсальної герменевтики. В її побудові він виходив із факту універсальності феномену непорозуміння в культурному житті людини. На його думку, непорозуміння виникає саме собою, а розуміння щоразу треба прагнути й шукати. Герменевтика, за Ф. Шляйєрмахером, - це мистецтво уникати непорозуміння.

Спеціальна герменевтика займалася не розумінням, а незрозумілим у тексті. Звідси випливає, що закономірно ставити за мету створити універсальну герменевтику, з'ясувати процес розуміння, його закономірності й принципи. Саме Ф. Шляйермахер перетворює герменевтику в теорію та мистецтво розуміння текстів і мови взагалі.