15. Механістичний матеріалізм 17-18 ст.Ст. Антропологічний матеріалізм, діалектичний і історичний матеріалізм

Механістичний матеріалізм 17-18 ст.ст. Досягнення механіки найбільше сприяли утвердженню матеріалізму як філософського напрямку. Матеріалістична онтологія зумовлена розвитком науки і природничонаукового мислення. Матерію ототожнювали з речовиною та її структурою. Це стало підґрунтям матеріалізму XVIII ст.

Утвердження матеріалізму як філософського напрямку відбулося насамперед завдяки французьким філософам Жюльєну Ламетрі (1709-1751), Дені Дідро (1713-1784), Клоду Гельвецію (1715-1771), Полю Гольбаху (1723-1789). Вони продовжили традиції раціоналізму, спираючись на принципи розумності людини і розумності самої природи. Перший принцип означає, що людина може і повинна слідувати природі, природному порядку. В цьому якраз полягає людська мудрість і вона цілком досяжна. Принцип розумності природи зовсім не означав її одухотворення. У природи немає ні розуму, ні мети, але вона породжує розумних людей. Віра релігії, наголошував Д. Дідро, несумісна з раціональністю природи. Вона раціональна в тому сенсі, що людина, слідуючи законам природи, може і повинна стати щасливою. Адже її бажання щастя собі відповідає законам природи. Природа була б абсурдною, якби її творіння були приречені лише на муки, та це не так. Вона "розумна", бо розум людей визнає її закони, рано чи пізно наслідуючи їх.

На думку філософів-матеріалістів, усе, що ми називаємо дійсністю, світом - це сукупність атомів та їхніх сполук - молекул. Атоми, як і молекули, є дрібними частинками речовини. Завдяки руху атомів та взаємодії молекул виникають нові тіла. Тому природа не потребує жодної істоти, яка би стояла над нею.

За П. Гольбахом, немає і не може бути нічого поза природою. Вона існує сама собою та діє згідно з власного енергією. Природа була, є і буде тією силою, яка творить і руйнує, породжує і знищує речі, слідуючи законам, що випливають із її необхідного існування.

Матеріалістична позиція Д. Дідро мала свою особливість. Зокрема, у праці "Філософські принципи матерії і руху" (1770) він подав перше визначення категорії "матерія". Під матерією філософ розумів як конкретну фізичну реальність, так і філософське поняття для позначення цієї реальності. Матеріальна субстанція протяжна та містить у собі джерело руху.

Вся природа, за Д. Дідро, - це єдиний дієвий світ, вона постійно перебуває "за роботою". Річ у тім, що матерії притаманний постійний нурт. Він зумовлений трьома видами сил: тяжінням, "внутрішньою силою" молекул і молекулярними взаємодіями. Молекула сама в собі є активною силою, здатною впливати та взаємодіяти з іншими молекулами. Кожна із них має свій спосіб ухиляння від попереднього положення. Внутрішня сила молекул володіє невичерпним розмаїттям завдяки індивідуальній специфіці кожної молекули та її властивостей. Всі молекули гетерогенні, переконаний Д. Дідро, позаяк із гомогенної матерії не може постати все розмаїття світу речей.

Оскільки серед природничих наук у XVIII ст. найрозвиненішою була механіка, то під її впливом матеріалізм набуває механістичних ознак. Зокрема, спостерігаємо редукцію всіх явищ природи і всіх природних сил до механічних форм руху матеріальних частин. Принцип редукціонізму став засадним у книзі П. Гольбаха "Система природи". Підсумовуючи в ній розвиток природознавства, філософ вивів загальні закони руху природи: 1) закон притягування й відштовхування, згідно з яким шляхом центрованого притягування молекул виникають тіла, а шляхом відштовхування - тіла руйнуються; 2) закон інерції, згідно з яким кожне тіло прагне зберегти свій наявний спосіб буття; 3) закон необхідності, згідно з яким немає наслідку без причини.

П. Гольбах теж розумів душу як властивість особливо організованої матерії, що зазнає тих самих змін, що й тіло. На його думку, функції душі - це функції людського мозку і нервової системи. "Мозок є тим загальним центром, де закінчуються і поєднуються всі нерви, що виходять від усіх частин людського тіла. За допомогою цього внутрішнього органу, відбуваються всі операції, що приписуються душі".

Антропологічний.

У контексті своїх роздумів Фейєрбах прагнув створити нову філософію - філософію людини (антропологію). Він вважав, що ця філософія повинна вивчати людину, дати розуміння людини і служити справі її звільнення від релігійних заблуджень. Вирішення цих завдань бачиться ним у площині усвідомлення й розуміння того, що людина не творіння Бога, а частина, ідо того ж найдосконаліша, вічного світу природи.

Таким чином, складається і формується фейєрбахівська концепція антропологічного матеріалізму. Мислитель відходить від механіцизму XVIII ст. Об'єктивну і суб'єктивну реальність не зводить до механічного руху, а природу розглядає скоріше не як механізм, а організм, тобто як біологічний рух. У центрі уваги Фейєрбаха не абстрактне поняття матерії, а людина як єдність психічного й фізіологічного, душі і тіла. В дусі матеріалізму мислитель стверджує, що тіло у його цілісності і складає сутність людського "Я". Духовне начало в людини не може бути відділеним від тілесного, дух і тіло - дві сторони тієї реальності, котра називається людським організмом. Логічно, що людська природа тлумачиться ним переважно біологічно, а окремий індивід не як суспільна (історично-духовна) істота, а як окрема ланка в розвитку людського роду.

Тлумачачи людину як природно-біологічну істоту, Фейєрбах не помічає соціально-історичного, а відтак - ролі практики в житті людини і суспільства та в процесі пізнання. Не розуміє того, що суспільне життя людей, по своїй суті, є практичним. Звідси логічно випливає незадоволення й недовіра до абстрактного мислення та апеляція до чуттєвого (живого) споглядання.

У теорії пізнання Фейєрбах виступав як сенсуаліст, вважаючи, що відчуття складають єдине джерело нашого пізнання. Мислитель стверджує: тільки те, що дане нам в органах чуття (зір, слух, нюх, смак, дотик) - володіє дійсною реальністю. За допомогою органів чуття ми пізнаємо як фізичні об'єкти, так і психічні стани людей. Фейєрбах не визнає існування надчуттєвої (надприродної) реальності, відкидає можливість суто спекулятивного (абстрактного) пізнання за допомогою розуму, вважаючи його витвором ідеалістичної, зокрема, гегелівської філософії.

Антропологічний принцип дав змогу Фейєрбаху по-новому тлумачити об'єкт пізнання. Згідно з його філософією поняття об'єкта першочергово формується у досвіді людського спілкування. Звідси ~~ першим об'єктом для будь-якої людини є друга людина, тобто "Ти". Таким чином, любов до іншої людини - це шлях до визнання її об'єктивного існування, а там самим і до визнання існування зовнішніх речей. На почуттях любові ґрунтується внутрішній, для Фейєрбаха, суспільний зв'язок між людьми, виникає безкорисна мораль. Мислитель переконаний, що мораль повинна замінити ілюзорний зв'язок "Я" з Богом. Любов до Бога, згідно з Фейєрбахом, є лише відчуженою, хибною формою любові - любові до інших людей.

Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха - це реакція на ідеалізм. Фейєрбах не сприйняв ні об'єктивного, ні суб'єктивного ідеалізму, але й не побудував послідовного матеріалізму. Проблеми, порушені класичними німецькими філософами-ідеалістами, у філософії Фейєрбаха вирішуються яскраво, хоча Й багато в чому слабкіше, ніж це мало місце у його попередників. Тому й правий Ф. Енгельс, який писав, що його матеріалізм був більш дотепним, аніж глибоким. По суті, Фейєрбахом завершується класична німецька філософія.

Діалектичний. Синтез матеріалістичного вчення Л. Фойєрбаха з діалектичним методом Ґ. Гегеля, який здійснили К. Маркс і Ф. Енгельс, отримав назву діалектичний матеріалізм. У цьому вченні гегелівська ідеалістична діалектика була перенесена в площину матеріального буття. К. Маркс зазначав, що його діалектичний метод докорінно відмінний від гегелівського. Справді, в Ґ. Гегеля процес мислення, що постає як саморозвиток Абсолютної ідеї, є деміургом дійсності. Тоді як у К. Маркса, ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в ній. Отже, матеріалістична діалектика постала як вчення про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та мислення. Згідно з діалектичним матеріалізмом, активність притаманна самій матерії, оскільки в ній діють сили, "внутрішні суперечності", боротьба яких призводить до нових синтезів і зв'язків, у яких знову виникають суперечності, а отже, і тенденція до подальшого переформування та еволюції матерії.

Засадничим принципом діалектико-матеріалістичного розуміння буття є визнання первинності матерії та вторинності свідомості, тобто протиставлення, з одного боку, матерії, природи, фізичного, об'єктивного, а з іншого, - свідомості, духу, психічного, суб'єктивного. Це протиставлення Ф. Енгельс сформулював як основне питання філософії: що первинне, що є справжньою основою світу - духовне чи матеріальне? Розв'язання основного питання філософії, за Ф. Енгельсом, визначає собою принципові засади кожного філософського вчення та поділяє філософів на два великі табори: матеріалістів й ідеалістів . Речники діалектичного матеріалізму вважали неможливим будь-який третій варіант розв'язання основного питання філософії, оскільки це пов'язано з партійним характером філософії. Тому матеріалізм та ідеалізм неіндиферентні одне до одного, а ведуть постійну боротьбу впродовж усієї історії філософії. Насправді, це лише їхня екстраполяція принципу партійності на історію розвитку філософії, що не відповідає реальному поступу. Принцип партійності є стрижневим у діалектико-матеріалістичній філософії, що особливо позначилось на її соціально-антропологічній концепції та зумовило її трансформацію в ідеологію.

Історичний. Соціальна філософія марксизму (історичного матеріалізму) сформована її речниками шляхом поширення матеріалістичного підходу на суспільні явища та створення матеріалістичного розуміння історії. Засади соціального вчення

виклав К. Маркс у передмові "До критики політичної економії", у "Капіталі" - головному творі марксизму та спільній із Ф. Енгельсом праці "Німецька ідеологія" (1845-1846).

Безперечно, К. Маркс і Ф. Енгельс здійснили науково об'єктивний економічний аналіз капіталістичного суспільства і показали жахливе становище пролетаріату, що є головним виробником матеріальних благ. Змальована К. Марксом жахлива картина економічної експлуатації трудящого люду відповідала етапу першопочаткового нагромадження капіталу, коли пролетаріат за безцінь продавав себе на ринку праці. Створюючи своєю працею додаткову вартість, робітники не лише не покращували свого матеріального становища, а, навпаки, зростало їхнє зубожіння та поляризація суспільства на багатих і бідних. Спираючись на ці дослідження та абсолютизуючи економічні відносини, К. Маркс визначає суспільство як об'єктивно функціонуючу систему, в основі якої лежить спосіб виробництва матеріальних благ.

Суспільство - це продукт взаємодії людей. Загальновідомо, що марксизм абсолютизує предметно-чуттєву діяльність у формі матеріального виробництва. Воно ототожнюється із у спільним буттям, яке однозначно детермінує соціально-політичні та духовні процеси. Отже, історичний матеріалізм у розумінні суспільства виходить із принципу первинності суспільного буття. Так, у процесі матеріального виробництва люди вступають у певні, від їхньої волі незалежні, виробничі відносини. Сукупність цих виробничих відносин складає реальний базис життя суспільства. Економічний базис суспільства - це відносини власності, розподілу, обміну і споживання, які існують об'єктивно. Економічний базис суспільства визначає його соціальну структуру. Над соціальною структурою постає надбудова, що містить у собі ідеологію та соціальні інститути, які забезпечують її функціонування. Така модель суспільства існує в історичному матеріалізмі.

Її обґрунтування в соціальній концепції здійснено за допомогою діалектичного методу. Згідно з ним, суспільство і людське

мислення розвиваються за тими ж законами діалектики, що й природа. Аналіз цієї моделі на основі законів діалектики дав змогу К. Марксу і Ф. Енгельсу виявити такі закони функціонування суспільства:

- закон відповідності виробничих відносин (економічного базису) характеру і рівню розвитку продуктивних сил. їхня суперечність виявляється у класовій боротьбі;

- закон детермінації соціально-класової структури економічним базисом. Поки існуватиме приватна власність, доти існуватимуть класи та суперечності між ними;

- закон класової боротьби е визначальним у розвитку суспільства;

- закон визначальної ролі базису щодо надбудови. Вона - лише пасивне відображення економічного базису і неспроможна впливати на нього.

На думку речників марксизму, в капіталістичному суспільстві всі класи зникають, окрім двох: пролетарів і буржуа. Класи - це великі групи людей, яких "розрізняють за їх місцем в історично визначеній системі виробництва, за їх відношенням до засобів виробництва і за їх участю в суспільній організації праці, а отже, за способами одержання і розмірами тієї частини суспільного багатства, яка є в їх розпорядженні" . Класова боротьба між буржуазією і пролетаріатом неминуча, вона - рушійна сила, що визначає перспективи суспільного розвитку.