14. Абсолютний ідеалізм Геґеля.

Ґеорг Відьгельм Фрідріх Геґель (1770-1831) закінчив Тюбінґенський теологічний інститут. Наукова діяльність Ґ. Геґеля розпочалася в Єнському університеті, де він викладав логіку, метафізику, історію філософії, математику. Шість років інтенсивної наукової діяльності завершилися виданням праці "Феноменологія духу" (1807).

Побудову філософської системи Ґ. Геґель починає з обґрунтування позиції абсолютного ідеалізму. Він виходить із тотожності мислення і буття. На його думку, не можна логічно вивести ні мислення з матерії, ні навпаки, вони в єдності, в русі, у відмінності й тотожності. Мислення - це не лише людська діяльність, але й незалежна від людини об'єктивна сутність. Мислення, що долає суперечність суб'єктивного й об'єктивного, постає субстанцією всього істого, як природного, так і духовного, Ґ. Геґель називає Абсолютним духом. Отже, філософія повинна зробити предметом мислення само мислення, як вільний акт мислення, яке само породжує й дає собі свій предмет. Тобто предметом філософії є Абсолютний дух, Абсолютна ідея. Абсолютний дух - це повна і абсолютна істина, що мислить саму себе, це - тотальність, що саморозвивається із власних визначень і законів, що сама собі дає.

Абсолютний дух самоздійснює себе в процесі власного іманентного розвитку. Саморозкриття змісту Абсолютного духу Ґ. Гегель виклав у фундаментальній праці "Енциклопедія філософських наук" (1817). Абсолютний духу своєму розвитку проходить три ступені.

На першому - Абсолютний дух постає у вигляді логічної Абсолютної ідеї, яка розвивається винятково в стихії чистого мислення. Її розвиток викладено у праці "Наука логіки". Власне, логіка є наукою про розвиток Абсолютної ідеї в собі і для себе.

На другому - Абсолютна ідея відчужує себе в природу, яка є інобуттям Абсолютної ідеї. Самопізнання Абсолютною ідеєю себе у формі природи викладено у праці "Філософія природи".

На третьому - Абсолютна ідея, пізнавши себе у формі людського духу, підноситься до своєї істинної сутності - Абсолютного духу. Цей процес розвитку та сходження людського духу до Абсолютного духу викладено у праці "Феноменологія духу".

Розглянемо детальніше ступені розвитку Абсолютної ідеї. За Ґ. Гегелем, логіка є наукою про буття Абсолютної ідеї та її розвиток в сфері чистого мислення. Логіка - це онтологія духу, а отже, збігається з метафізикою. Онтологізація Логіки зумовила панлогічний характер філософської системи Ґ. Гегеля.

Фактичним змістом науки логіки є сукупність понять, які філософ вважає найсуттєвішими визначеннями Абсолютної ідеї і які він викладає у вигляді системи, що саморозвивається. Такий розвиток підпорядкований законам діалектики, які розробив Ґ. Гегель. Отже, саморозвиток Абсолютної ідеї, розгортання її змістовного багатства в сфері чистого мислення здійснюється за трьома принципами: заперечення заперечення; переходу кількісних змін у якісні та навпаки; єдності та боротьбі протилежностей.

У "Науці логіки" вчений розробив діалектику як теорію розвитку Абсолютної ідеї. Виклад змісту діалектики розпочнемо із принципу заперечення заперечення. Він розкриває спрямованість розвитку і відповідає на питання: куди відбувається розвиток? Цей принцип характеризує розвиток через діалектичну тріаду: теза-антитеза-синтеза. За Ґ. Гегелем, теза - це вихідне поняття, тоді як антитеза - це його заперечення. Проте діалектичне заперечення таке, що поняття, яке переходить у протилежне поняття, не зникає повністю, а зберігається завдяки зміні форми свого існування. Воно переходить не в зовсім інше, а в своє інше. Тобто діалектичному запереченню притаманна здатність зберігати те позитивне, що було в тезі. Синтеза - це подвійне заперечення тези й антитези. Вони втрачають свою самостійність і включаються в синтезуюче поняття як його моменти. Єдність знищення і збереження в процесах діалектичного заперечення і синтезу філософ називав "знесенням". Воно виражає процес утримання всього позитивного, що було на двох попередніх ступенях розвитку. Завдяки знесенню діалектичний процес постає як розвиток, в якому постійно виникає нове, яке містить багатство змісту попередніх ступенів. Отже, розвиток є висхідним рухом від менш досконалого до більш досконалого в логічному аспекті. Він немає меж, якщо його насильно не припинити.

За Ґ. Гегелем, розвиток Абсолютної ідеї в мисленні йде від абстрактного до конкретного. Це один із фундаментальних принципів гегелівської діалектики, згідно з яким, мислення рухається від найпростіших визначень до змістовніших, відтворюючи досліджуваний предмет щоразу повніше.

Вихідним поняттям є "чисте буття", тобто позбавлене будь-якої визначеності буття. Воно найпростіше за змістом поняття, і тому саме з нього і треба починати побудову поняттєвої системи, де кожне наступне поняття стає більш змістовним. У своїй сукупності поняття становлять всезагальну змістовність розвинутої Абсолютної ідеї. Чисте буття є первинним щодо наявного буття, тобто буття природних речей. "Ніщо" - це друге поняття гегелівської тріади, його антитеза. Вона (як і все у сфері буття) є результатом переходу тези у свою протилежність. Чисте буття і ніщо, які перебувають у єдності та внутрішній напрузі переходу одного в інше, репрезентують невидимий процес становлення. Однак лише наявне буття є синтезом чистого буття і ніщо, а становлення лише опосередковує цей процес.

Ґ. Гегель непереконливий у своїх доказах. Але приклади, які він наводить, переконливі. Зокрема, наявність "ніщо" філософ пояснює так: речі ще немає, коли її започатковують; людина ще не існує, коли її зачато. Тож початково об'єднане і буття, і небуття речі, як у зародку — і буття, і небуття людини. Фактично, гегелівське твердження про єдність чистого буття і ніщо є ідеалістично містифікованим відображенням об'єктивної єдності протилежностей.

Принцип переходу кількісних змін у якісні та навпаки характеризує механізм розвитку і відповідає на питання: як відбувається розвиток? Головна тріада, через яку розкривається зміст цього принципу: кількість-якість-міра.

За Ґ. Гегелем, наявне буття має вже якісну визначеність. Під якістю він розуміє тотожну з буттям безпосередню визначеність. Дещо, зазначає філософ, є завдяки своїй якості тим, чим воно є, і, втрачаючи свою якість, воно перестає бути тим, чим воно є. Поняття "дещо" є завуальованим позначенням природних речей, як носіїв якості. Кількість він інтерпретує як зовнішню щодо буття визначеність. Міра - це якісно визначена кількість, безпосередня єдність кількості та якості. Міру Ґ. Гегель характеризує як дефініцію Абсолютної ідеї. Проте дійсною сферою застосування поняття "міра" є предметний світ. Вихід кількісних змін за межі якісної визначеності Ґ. Гегель називає порушенням міри, що веде до стрибкоподібного переходу в нову якість та встановлення нової міри. Вона не є остаточним завершенням розвитку, а підлягає подальшому процесу зміни без будь-яких меж .

Розвиток, за Ґ. Гегелем, постає як вузлова лінія мір, а вузли виражають якісні переходи. Розуміння розвитку як переходу поступово нагромаджених кількісних змін у якісні стрибки й навпаки не було у нього спекулятивним, а спиралося на солідний природничий базис. Наприклад, агрегатні стани води репрезентують такі якісні переходи, які пов'язані зі зниженням або підвищенням температури. По суті, він розкриває механізм процесу зміни буття, розкриває ту неочевидну закономірність, що поступові кількісні зміни буття готують його якісні трансформації.

У вченні про сутність філософ розробив проблему діалектичних суперечностей, що становлять зміст принципу єдності та боротьби протилежностей. Цей принцип розкриває причину розвитку і відповідає на питання: чому він відбувається? Головна тріада, через яку Г. Гегель розкриває зміст принципу: тотожність-відміннісгь-суперечнісгь.

У сфері сутності наявного буття він досліджує позитивне і заперечне. Причому позитивне постає спочатку як тотожність, а заперечне-як відмінність. Тому першим відношенням у сфері сутності є тотожність, а друге відношення - відмінність. Тотожність, за Ґ. Гегелем, є схожістю, подібністю до інших і до самого себе. Тоді як відмінність постає несхожістю, неподібністю до інших і до самого себе.

Філософ наполягає на тому, що відмінність необхідно трактувати не як зовнішню, а як внутрішню відмінність у собі. Суттєву відмінність позитивного і заперечного в собі він називає суперечністю. Вона постає, як єдність протилежностей та їхньої боротьби.

Згідно з принципом єдності та боротьби протилежностей, розвиток відбувається лише тоді, коли суперечність знімає себе сама через себе, тобто коли відбувається розв'язання суперечності. Однак розвиток цим не завершується, позаяк відновлена єдність позитивного і заперечного є джерелом наступного витка розвитку, що нічим не обмежений.

Виклад науки логіки відбувається у тісному зв'язку із філософією природи, що забезпечує предметну змістовність її понять (категорій).

Розгорнувши своє змістовне багатство, Абсолютна ідея відчужує себе в природу. Досліджуючи ідею в сфері її інобуття, Ґ. Гегель вивчає механіку, фізику і органіку. В кожному із цих напрямів він прагнув узагальнити досягнення науковців, з'ясувати проблеми, які постали перед ними. Саме тут найповніше виявилося його прагнення до розуміння філософії як науки наук. Правда, тут було і найбільше спекуляцій. Тому німецькі природодослідники: Р. Майєр, К. Гаус, Г. Гельмгольц та інші - оцінювали філософію природи вельми негативно.

Третій, завершальний ступінь розвитку Абсолютної ідеї, відбувається у сфері людського духу. Зняття інобуття Абсолютної ідеї - означає повернення її до самої себе, тобто в лоно ідеального. Фактично, під духом Г. Гегель мав на увазі сукупність визначень людини в її соціально-історичному розвитку. Тому філософія духу є, по суті, антропосоціальною філософією. Однак у нього буття людини не реальний процес її життя, а дух.

У "Феноменології духу" філософ розкриває поступове сходження свідомості від чуттєво-достовірного до абстрактного знання. Г. Геґель аналізує три форми існування духу: суб'єктивний дух, об'єктивний дух і абсолютний дух.

Суб'єктивний дух охоплює сферу індивідуальної свідомості. Вчення про суб'єктивний дух поділяється на антропологію, предметом якої є душа, феноменологію, предметом якої є свідомість, і психологію, предметом якої є самосвідомість. Ґ. Гегель досліджує сутність і зв'язок між цими формами суб'єктивного духу, з'ясовуючи перехід від однієї до іншої - аж до переходу на стадію об'єктивного духу.

Об'єктивний дух охоплює сферу соціальних відносин людей: правових, моральних, сімейних, державних тощо. Зокрема, правові відносини він виклав у праці "Філософія права", де подав філософське обґрунтування приватної власності, як такої, що більш розумна і справедлива, ніж загальна власність. У цій же праці філософ розвиває концепцію громадянського суспільства, яке постало лише в сучасному світі. На його думку, держава має надавати максимально можливу свободу індивідам, сім'ям і громадянському суспільству в їхній "суб'єктивній" діяльності, що означає свободу вибору трудової діяльності.

Абсолютний дух охоплює мистецтво, релігію і філософію. Мистецтво, за Ґ. Гегелем, - це безпосередня форма споглядання абсолютного духу як ідеалу. Різноманітні форми мистецтва не дають змогу абсолютному духу адекватно виразити себе, що зумовлює необхідність знесення його на ступінь релігії. Істинною релігією є християнство, в якому джерелом об'яву є Бог. Однак релігія потребує "просвітлення" з боку філософського мислення. Філософія є вищим ступенем абсолютного духу, як синтез і повне розкриття істин, які містяться в мистецтві та релігії. Філософія - це такий Абсолютний дух, який сам себе мислить. Це дало підставу Ґ. Гегелю стверджувати, що саме в його філософській системі досягнута остаточна (абсолютна) істина.