13. Феноменалізм і.Канта

Механістичному поясненню природи французькими матеріалістами німецький філософ Імануїл Кант (1724-1804) протиставив ідею саморозвитку природи, яку обґрунтував у вченні про походження Всесвіту.

Науковому злету І. Кант сприяла викладацька діяльність у Кенігсберзькому університеті, де він пройшов шлях від студента до ректора. Тут він викладав фізику, математику, фізичну географію, антропологію, метафізику, логіку, моральну філософію. Творче осмислення широкого кола філософських і природничих дисциплін зумовило енциклопедичну освіченість І. Канта та його оригінальність як мислителя.

У філософії І. Канта виділяють два періоди: докритичний (1746-1769) і критичний (1770-1797). У докритичний період він займався натурфілософськими проблемами. Вершиною натурфілософського вчення його стала космогонічна гіпотеза, викладена у праці "Загальна природнича історія і теорія неба" (1755). У ній розкрито питання про виникнення, розвиток і подальшу долю Сонячної системи, яка сформувалася природним шляхом із гігантської газової туманності. Цю гіпотезу, скориговану фізиком П. Лапласом, астрономи й до сьогодні розглядають як один із можливих варіантів пояснення походження Всесвіту.

В основі цієї гіпотези лежать досягнення фізики XVIII ст. Зокрема, І. Кант обґрунтовує гіпотезу, спираючись на фізичну монадологію, де монада - це матеріальний атом, а також наповнює фізичним змістом сили, що діють між монадами - це притягування й відштовхування.

Зміст космогонічної гіпотези може бути резюмований у таких положеннях. Першопочатково Всесвіт перебував у стані хаосу, тобто розсіяних у світовому просторі різноманітних матеріальних частинок. Під впливом притаманної їм сили притягання вони рухалися спрямовано один до одного. Причому елементи з більшою густиною збирали навколо себе матерію з меншою питомою вагою і самі притягувалися більшими згустками. Сили відштовхування вели до того, що елементи, які прямували до точок притягання відхилялися від прямолінійного руху. Вертикальне падіння перетворилося у рух навколо центра притягання. Утворилися сильні вихори частин. Завдяки відцентровим силам усі частинки рухалися в одному напрямі, здійснюючи вільні обертання навколо центрального тіла. Легкозаймисті частинки центрального тіла спалахують, тож воно стає вогненною кулею-сонцем. Отже, гіпотеза І. Канта пояснювала походження планет, Сонця, їхнього руху і положення орбіт. Причому порядок і будова світів формується поступово.

Водночас гіпотеза містить і обґрунтування необхідного природного руйнування кожного із створених світів. Сповільнення в часі руху планет навколо Сонця призведе до того, що вони впадуть на нього. Через постійне збільшення розжареної маси, виникає такий стан, що маса розсіюється на елементи, з яких першопочатково формувалися планетні системи. А потім все від початку. Через це "природа навіть там, де вона розпадається і старіє, невичерпна у своїх проявах". У цьому нескінченному процесі від хаотичного розсіяння до структурованого згущення матерії і знову до її розсіювання немає місця для Бога. Хоча І. Кант поділяє позицію деїзму. У нього є декларативні твердження про творення Богом первинної матерії, з якої природно виникають світи.

Процес упорядкування Всесвіту та його руйнація є безперервним. Космічні тіла та цілі світи народжуються і розвиваються, а потім гинуть. їхній кінець є початком нових космічних процесів.

У цій же праці І. Кант спробував відповісти на питання про походження видів рослин і тварин на землі. Він рішуче відкинув креаціоністське вирішення цієї проблеми. Неправомірно, на його думку, вважати надприродним походження живих істот лише на тій основі, що їхнє природне походження не зовсім зрозуміле. Філософ писав про значні труднощі в пізнанні походження живих істот у порівнянні з походженням небесних тіл. Він розумів обмеженість механіцизму і був переконаний, що у біологічних істот є природні причини більш високого порядку, які ще непізнані.

Для більшості філософів Нового часу (британських, французьких, нідерландських) заняття метафізикою було підпорядковане вирішенню низки гносеологічних проблем. Експериментальне природознавство вимагало з'ясувати межові засади буття природи і людини. Тому цілком закономірним для метафізики було зосередження на проблемі субстанційності буття та його атрибутів.