Тема 2 . Реальність і буття.

12. Погляди Платона. Поміркований реалізм Арістотеля.

Філософські вчення Платона й Аристотеля були подальшими спробами розв'язати проблему плинності світу, поставлену Гераклітом, віднайти основу його стабільності. Це стимулювало розширення філософської проблематики. Крім питання: що таке космос як ціле? Постає питання: які його незмінні основи? Тож питання, що є буття в цілому, доповнюється питанням, що є буття як таке? А тому космологічна проблематика доповнюється онтологічною.

Платон (427-347 до н. е.) - один із найвідоміших учнів Сократа. Справжнє ім'я його Аристокл, а Платон - прізвисько, що означає широкоплечий. Він перший античний філософ, твори якого в повному обсязі дійшли до нас. Вони написані у формі діалогів, де головною діючою особою є Сократ. Серед них найвідоміші: "Апологія Сократа", "Бенкет", "Тімей", "Федон" та інші.

Платон жив у період боротьби аристократії з демократією, яка наклала відбиток на його філософування. Він переконаний, що найкраща держава - це царювання наймудріших і найбільш богоподібних людей. Таке ідеальне місто-держава настільки бездоганне, що важко взагалі збагнути, що коли-небудь воно може змінитися. Але зміни все-таки відбуваються, а разом із ними розпочинається боротьба. За Гераклітом, боротьба - це батько і рушій усіх змін та історії людства. Але історія - це розпад суспільства, а тому Платон "прагнув розкрити таємницю його занепаду, його бурхливих змін і його нещастя. Він сподівався найти спосіб його порятунку" . Філософія Платона була обґрунтуванням стабільності цілого і найперше соціуму. Заради блага держави як цілого індивід мав підкоритися користі колективу.

Онтологія Платона ґрунтується на виокремленні двох площин буття: видимої і невидимої. Видиме буття — це світ чуттєвих речей, це світ становлення, де все виникає і зникає. Це - неістинне буття, воно плинне, часове, смертне, рухоме, подільне, завжди інше. Проте поза цим світом існує ще істинне буття - це світ духовних сутностей - ідей (ейдосів ). Він вічний, незмінний, безсмертний, неподільний, тотожний собі. Ідеї не знають ні народження, ні смерті, ні росту. Ідеям підпорядкована і з них повстає все розмаїття дійсності. Кількість ідей величезна, але небезмежна: їх стільки ж, скільки речей, явищ, процесів, станів, якостей, відношень та ін. Світ ідей знаходиться поза простором і часом, без руху і змін. Світ ідей трансцендентний світу речей. Цей світ осягається лише розумом.

В онтології Платон вибудовує систему взаємодії речей та ідей. Ідеї - це взірці речей, а чуттєві речі наслідують ідеї, подібні до них. Ідеї присутні в речах як сутності речей. Ідеї не є причиною речей, але задають форму речей. Речі є тінями ідей, їхніми невиразними знаками. Кожна річ - це єдність буття (ідеї) і матерії (небуття). Платон уперше вводить поняття матерії, розуміючи її як начало змінного, плинного в речі. Вона невизначена і непізнавана. Спочатку філософ визначав матерію як можливість безтілесної ідеї набути тілесності. Згодом він розуміє її як субстрат, як те, з чого можуть виникнути будь-які тіла. Матерія сама безформна, але пластична, тож може приймати будь-яку форму. Незважаючи на те, що речі наслідують ідеї та прагнуть досягнути стану вищої досконалості, матерія, як джерело мінливості, спричиняє недосконалість реального світу. Отже, онтологія Платона презентує дуалістичний підхід до розуміння природи існуючого. Під дуалізмом розуміють таке філософське вчення, згідно з яким в основу всього існуючого (буття) покладено два незалежні першопочатки.

Поряд з ідеями та матерією Платон вводить третє начало - душу космосу. Потреба в ній зумовлена тим, що ідеї і матерію Платон трактує як пасивні першопочатки буття. Душа космосу — творче начало, джерело руху, життя, духовності. Вона змушує речі наслідувати ідеям, а ідеї втілюватися в речі. Оскільки матерія чинить опір, то не все спрямоване до найкращого. А тому в космології Платона є Бог-деміург , розум-деміург, який є творцем ідей і космосу. Він - причина виникнення світу і його впорядник. Тому творення світу розумом-деміургом постає як космізація хаосу.

Сутність людини визначає її душа, що є частиною космосу і пов'язує людину з ним. Завдяки душі людина постає як цілісна істота. Платон постійно наголошує на особливій досконалості душі, її подібності до ідей, що вона є джерелом Істини, Добра і Краси.

У душі він виокремлює три частини: розумну, імпульсивну і пристрасну. Пріоритетною, за філософом, є розумна душа, сферами прояву якої є мислення, мова, пізнання та духовне життя людини загалом. Саме завдяки розумній душі людина має змогу наблизитись до світу ідей і здобути не лише знання, а й мудрість. Щодо імпульсивної і пристрасної душі, то вони обидві пов'язані з тілом і, фактично, обслуговують його потреби.

Мета життя людини - це щастя, а дорога до щастя кожної людини - це доброчинність. Платон розглядає її як вияв різних частин душі. Кожна з них має свою форму досконалості, тому трьом частинам душі відповідають три головні доброчинності: мудрість як доброчинність розумної душі; мужність як доброчинність вольової, імпульсивної частини душі; поміркованість як доброчинність пристрасної частини душі. Найвищою чеснотою людини є та, яка утримує ці три сили в гармонії, - це справедливість.

Платон не залишив поза увагою і проблеми соціально-політичного життя. У діалогах "Держава", "Політик", "Закони" він розробив теорію ідеальної держави, яка ґрунтується на природному поділі людей на три верстви. Кожна людина, згідно зі своєю природою, прагне до об'єднання з іншими людьми задля створення держави. Лише в державі індивід може повністю реалізувати свої можливості та життєві потреби. Тому головним принципом побудови такої держави Платон уважав справедливість. Його теорія держави, зазначає В. Кондзьолка, - це проект найкращого державного устрою та досконалого політичного організму, в якому повинна втілитися ідея Добра і Справедливості.

Аристотель (384-322 рр. до н. е.) - один із найбільш славетних учнів Платона, який сімнадцятирічним юнаком став слухачем Академії Платона та пробув там двадцять років. Аристотеля без перебільшення можна назвати енциклопедистом античності. Він не залишив поза увагою жодної царини наукового знання, збагативши їх своїми дослідженнями.

Головною філософською працею безперечно є "Метафізика". Зміст "Метафізики" визначає вже її перша фраза: "Всі люди від природи прагнуть до знань" . Цим Аристотель засвідчує напрям власних теоретичних пошуків і намірів. Річ у тім, що "Метафізика" присвячена пошуку Знання, шляхів його отримання та способів досягнення.

Аристотель чітко розрізняє так звану "першу філософію" і "другу філософію". Для нього фізика, об'єктом якої є природа, - це "друга філософія". Предметом "першої філософії" (метафізики) є істе (буття) як таке, або те, що притаманне йому само собою. Ця наука, зазначає Аристотель, не тотожна жодній із конкретних наук, бо всі вони виокремлюють як свій предмет дослідження лише певну частину існуючого (природи). Перша філософія шукає першопричини чи першооснови існуючого. Природа не збігається з істим, вона лише один рід істотного.

Якби природа та істе були тотожними, то метафізика не мала б власного предмета дослідження. Вся філософія Аристотеля - це спроба зрозуміти істе, з'ясувати його структуру та визначати його стосовно неістого.

Про істе, пише Аристотель, говорять у різних значеннях, але щоразу стосовно якоїсь основи: одне називається істим тому, що воно - сутність, друге - тому, що воно - стан сутності, третє - тому, що воно - шлях до сутності, або знищення і відсутність її, або властивість її, або те, що призводить і породжує сутність і знаходиться в якомусь стосунку до неї... Власне, істе повинно досліджуватися однією наукою , а саме метафізикою.

Предмет філософії, за Аристотелем, - буття як таке, його першопричини і першопочатки . Його онтологія ґрунтується на вченні про чотири першопричини буття: формальної, матеріальної, цільової та дійової.

У "Метафізиці" філософ зазначає, що сутністю буття кожної речі є форма. Формальна першопричина є чинником, що дає речам і предметам актуальне буття. Форм стільки, скільки нижчих видів, які далі не розкладаються. Форми ніхто не створив, вони існують самі собою. Завдяки формальній причині існують окремі, одиничні, індивідуальні форми буття. Під формою Аристотель розуміє і зовнішній вигляд речей, їхній стан завершеності або оформлення в самостійне буття.

Друга першопричина буття матеріальна, вона - те, з чого річ виникає. Це - безформний і невизначений субстрат, який може набувати будь-якої форми. Для дефініції матерії недостатньо вказати, що це субстрат, позбавлений форми. Так, наприклад, коли неосвічена людина стає освіченою, то її новий стан зумовлений не тим, що вона була неосвіченою, не фактом відсутності освіченості, а винятково тим, що людина вже має можливість стати освіченою. Тож дефініція поняття матерії містить у собі не лише момент відсутності форми, а й саму можливість цієї форми як вже дійсного буття.

У своїх метафізичних пошуках Аристотель розрізняє два види матерії: першу і другу. Перша матерія є передовсім можливістю, а тому може стати будь-якою дійсністю. Сама собою вона непізнавана, її не можна пізнати за допомогою відчуттів, а можна лише мислити. Всі речі виникають із визначеної, уже оформленої матерії, тобто другої.

Для того, щоб форма змогла себе реалізувати чи втілитися у щось конкретне, індивідуальне, вона повинна поєднатися з матерією. Якщо матерія пасивна і нездатна будь-що породити, то форма активна. Однак це - два співвічні начала, без яких нічого не було б. У "Метафізиці" Аристотель наголошує, що не можна приписати виникнення ні матерії, ні формі. Все, що існує в природі, складається з матерії та форми. Річ, як індивідуальна сутність, вторинна щодо матерії і форми.

Внесення форми в матерію Аристотель називає цільовою причиною. Взаємодія матерії і форми постає як перетворення можливості в дійсність. Носієм можливості є матерія. В результаті оформлення вона переходить із стану можливості в дійсність. Реалізацію Аристотель характеризує словом ентелехія - внутрішня доцільність. Ціль обов'язково прагне до блага, тобто кожна можливість прагне реалізувати себе у всій повноті, а отже, прагне до блага взагалі. Тож, філософія Аристотеля є телеологічною.

На думку філософа, процес переходу від можливості до дійсності потребує пояснення самої першопричини руху. Дійова причина означає, що будь-яка зміна вимагає дії чого-небудь на що-небудь. Дія - джерело руху. Рух повинен існувати вічно і не зупинятись, отже, існує першорушійна - Бог (Абсолют, Чиста форма), який урухомлює все, але сам залишається нерухомим. Бог не лише рухова, але й цільова причина. За Аристотелем, Бог - це і розум, що мислить себе сам.

Кожна річ містить у собі всі чотири причини. Наприклад причинами статуї є і скульптурне мистецтво, і мідь: перша як джерело руху, друга як матерія. Одночасно діють ще дві причини: формальна і цільова. Скульптор створюючи статую, надає їй певної форми, яка в його голові існувала як мета, що визначала всі його дії. Успіх скульптора у реалізації задуманого в матеріалі і є ентелехією.

У трактаті "Про душу" Аристотель розробляє власну концепцію людини. У ній він виокремлює три види душі: рослинну, тваринну і людську. Кожна з них має свою специфіку і наділена сукупністю певних властивостей. Рослинна і тваринна душа характеризують людину як біологічну істоту. Завдяки рослинній душі здійснюється живлення, ріст і розмноження; завдяки тваринній - людина здатна до відчуттів. Проте людину характеризує розумна душа, властивістю якої є мислення. Аристотель називає мислення "людською ентелехією", своєрідною духовною потенцією, що постійно реалізується в діяльності людини.