57

За останні роки можна відзначити такі основні чинники, що значно вплинули на темпи розвитку і структуру сільського господарства України. По-перше, це розпад СРСР, порушення економічних зв’язків і часткова втрата традиційних ринків збуту цукру, олії, хмелю, спирту, тваринницької продукції. По-друге, обравши ринкову орієнтацію, з української системи управління разом з паралізуючою директивністю поквапились викинути й плановість — необхідний і загальний елемент раціонального управління економікою. По-третє, лібералізацію цін, яка обернулась для сільськогосподарського товаровиробника небаченим диспаритетом цін: індекс оптових цін на промислову продукцію, що споживається в сільському господарстві, за 1991—1997 рр. підвищився в 2,95 раза, а на сільськогосподарську продукцію — усього в 0,68 раза, тобто розрив становив 4,3 рази. Насамперед через ці причини виробництво валової продукції сільського господарства в Україні за 8 останніх років скоротилось на 47%, у тому числі продукції тваринництва — на 54,4%. У катастрофічному становищі опинилось виробництво льону-довгунця, цукрових буряків, хмелю, винограду, м’яса і вовни (табл. 1.2). Сільськогосподарські підприємства стали хронічно збитковими: за 1997—1998 рр. понад 90% підприємств Міністерства АПК завершували рік зі збитками (рівень збитковості складав 25%); вони мали 3,5 млрд грн. збитку за рік.

На особливу увагу при цьому заслуговують питання державного регулювання і підтримки сільськогосподарського виробництва. Узагальнення десятирічного вітчизняного досвіду переходу до ринку та сторічного досвіду країн із розвиненою економікою дозволяє зробити такі основні висновки: — створення та ефективне функціонування соціально орієнтованої економіки неможливе без державного регулювання найважливіших параметрів розвитку суспільного виробництва і соціальної сфери. Це зумовлене тим, що не всі функції і дії, котрі потрібні для ефективного перебігу відтворювальних процесів і забезпечення повноцінного життя суспільства, можуть бути реалізовані через ринкові відносини. Передусім це стосується розробки і сприяння здійсненню стратегії економічного розвитку народного господарства; регулювання інноваційних процесів та інвестиційної діяльності; перерозподілу консолідованих (централізованих) доходів і ресурсів, стабілізації економіки і соціального захисту населення; моніторингу і регулювання процесів охорони і відтворення навколишнього середовища; — ринок, як основний регулятор виробництва, сам стає суб’єктом державного регулювання з орієнтацією на досягнення соціального прогресу; — державне регулювання економіки не повинне підміняти ринковий механізм, а лише доповнювати його завдяки переважанню економічних важелів впливу на розвиток суспільного виробництва; — основними принципами державного регулювання економіки мають бути: по-перше, мінімальне втручання державних органів у економічні процеси (їм доцільно делегувати лише ті функції, які не можуть бути забезпечені суб’єктами ринкових відносин); по-друге, вплив відповідних владних структур на розвиток соціально-економічних процесів здійснюється за допомогою встановлюваних державою економічних регуляторів і нормативів; — за умов економічної кризи в народному господарстві посилюється застосування адміністративних методів управління; — найбільшого державного регулювання і підтримки вимагає сільське господарство. Зумовлено це тим, що, по-перше, ця галузь є життєво необхідною в будь-якому суспільстві і розглядається як пріоритетна при обґрунтуванні перспектив соціально-економічного розвитку країни; по-друге, сільське господарство, як правило, не виробляє кінцевого продукту. Найвищий ефект одержує той, хто стоїть у кінці технологічного ланцюжка. Тому одне з головних завдань аграрної політики держави — забезпечити рівноправні стосунки між партнерами в бізнесі.

Метою державного регулювання сільськогосподарського виробництва є досягнення найбільш ефективного, стабільно-поступального економічного і соціального розвитку сільського господарства. У процесі такого регулювання здійснюється економічна підтримка аграрних підприємств з тим, щоб вони, по-перше, за нормального господарювання мали необхідний рівень дохідності в умовах несприятливої ринкової кон’юнктури, і, по-друге, були зацікавлені вести виробництво в такому обсязі й асортименті продукції та її якості, які вигідні споживачам і забезпечують соціальну стабільність суспільства. Політику державного протекціонізму сільського господарства було запроваджено в період великих економічних криз. У США вона діяла майже 80 років (з початку 30-х років), а в країнах ЄС — 50 років (з 50-х років). Саме ця політика забезпечила ефективний розвиток сільського господарства у зазначених країнах. Досягнення значного перевиробництва сільськогосподарської продукції змушує уряди США та керівництво ЄС в останні роки наголошувати на необхідності поступового переходу від політики протекціонізму в галузі сільського господарства до політики ефективності. Стан економіки України не дозволяє запровадити політику чистого протекціонізму стосовно сільського господарства. Тому доцільно застосовувати диференційований підхід, поєднуючи ці дві політики — протекціонізму та ефективності — щодо окремих галузей, видів продукції і регіонів. Це знайшло певне відображення в системі законів України, указів Президента України, а також у проекті Національної програми розвитку агропромислового виробництва і соціального відродження села України на 1999—2010 роки . Основними напрямами державного регулювання і підтримки сільськогосподарського виробництва в Україні на найближчі 10 років мають бути: 1. Регулювання доходів сільськогосподарських товаровиробників. В основі аграрної політики держави має лежати концепція паритету доходів сільськогосподарських виробників з доходами працівників інших галузей економіки, а також концепція паритету віддачі ресурсів. Вона передбачає комплекс спрямованих на це заходів, серед яких: — запровадження сприятливої податкової і кредитної політики. Зокрема, введення фіксованого сільськогосподарського податку [9] дозволило знизити податкове навантаження в 1999 р. втричі; — надання сільськогосподарським товаровиробникам підтримки через державні дотації і субсидії. Насамперед для реанімації тваринницьких галузей потрібна система дотацій, які б забезпечували ефективне ведення виробництва у господарствах з достатнім рівнем продуктивності тварин. Уведення такої дотації на молоко і м’ясо, що реалізовані переробним підприємствам, дозволило селянам одержати додатково в 1998—1999 рр. близько 500 млн грн. за рік; — запровадження системи здешевлення потрібних сільському господарству матеріально-технічних ресурсів (мінеральних добрив, паливно-мастильних матеріалів, засобів захисту рослин і тварин, технічних засобів); — удосконалення фінансово-кредитного механізму, який обслуговує аграрне виробництво і має сприяти стимулюванню інвестиційної діяльності в АПК. Це передбачає створення та державну підтримку відповідної банківської системи у вигляді іпотечних, земельних і кооперативних банків. Як показує світовий досвід, на іпотечне кредитування припадає майже 70% сільськогосподарських кредитів, що використовуються на покриття виробничих витрат і капіталовкладень. Ураховуючи обмеженість фінансових можливостей держави, регулювання доходів сільськогосподарських підприємств доцільно здійснювати поетапно на основі врахування галузевого і зонального підходів. Так, першочергової підтримки вимагають: 1) стратегічно важливі галузі (зернове господарство, буряківництво, льонарство та олійні культури), що забезпечують валютні надходження держави; 2) господарства, що перебувають у гірших природно-економічних умовах (Полісся, передгірські та гірські райони). Крім зазначених вище економічних важелів, для цих господарств доцільно запровадити систему державних дотацій на продукцію спеціалізації відповідних зон. Ураховуючи високу зосередженість виробництва таких трудомістких видів продукції, як картопля, овочі, фрукти, ягоди і продукція тваринництва в особистих господарствах населення, цільову підтримку цієї форми господарювання доцільно здійснювати через гарантовану заготівлю продукції організаціями споживчої кооперації і переробними підприємствами, договірні ціни, організацію центровивозу. 2. Формування ефективної аграрної структурної і торгової політики. Перша покликана забезпечити раціональну галузеву структуру, розміщення спеціалізованого виробництва в регіонах з найсприятливішими природно-економічними умовами, підвищити економічну віддачу природних ресурсів і капіталу. Реструктуризація галузі має привести до рівноваги виробництва продовольства та його споживання і цим забезпечити чутливість сільського господарства до ринкової кон’юнктури, підвищити конкурентоспроможність вітчизняної сільськогосподарської продукції. Метою аграрної торгової політики є регулювання ринку сільськогосподарської продукції. За всіма її видами держава зобов’язана забезпечити рівну доступність українських ринків кожному виробникові, організовувати систему ринкової інформації, розробити правила торгівлі. 3. Захист інтересів вітчизняних товаровиробників шляхом: — стимулювання експорту конкурентоспроможної продукції, перш за все переробних галузей промисловості; — здійснення політики захисту внутрішнього ринку від імпорту продовольства і матеріально-технічних ресурсів, для виробництва яких Україна має можливості, запроваджуючи тарифи на її відповідні вітчизняні різновиди. Тариф є доцільнішим порівняно з квотою, адже він підвищує ціну на внутрішньому ринку порівняно зі світовою тільки на розмір власне тарифу і ніколи не перевищує цього рівня. Тим часом при квоті будь-яке збільшення внутрішнього попиту спричинятиме необмежене зростання внутрішньої ціни, адже задоволення цього попиту за рахунок імпорту неможливе. 4. Державі належить активніше сприяти охороні та підвищенню родючості ґрунтів, захисту довкілля; розвитку селекції, племінної справи і насінництва; здійсненню протиерозійних заходів, розвитку науки і здійсненню наукової діяльності у сфері агропромислового виробництва. 5. Розвиток соціальної сфери села, поліпшення умов життя на селі. Доцільно суттєво збільшити обсяги державних капітальних вкладень у будівництво житла, дитячих дошкільних закладів, загальноосвітніх шкіл, шляхів з твердим покриттям, газових мереж. 6. Регулювання процесів приватизації землі і майна в агропромисловому комплексі, а також після приватизаційних процесів. Сприяння реформуванню організаційних форм господарювання, що відповідають ринковим умовам. Зазначені напрями державного регулювання і підтримки сільського господарства як ізольовані заходи малоефективні. Забезпечити умови для стабільного і високоефективного розвитку вони здатні тільки діючи в єдиній системі. Менеджери, плановики, спеціалісти аграрних підприємств мають бути добре обізнаними з наведеною вище системою державного регулювання і підтримки сільськогосподарського виробництва, мати навички прогнозувати розвиток окремих її елементів і, головне, ефективно їх використовувати як під час перспективного, так і поточного внутрішньогосподарського планування.

58

На всіх етапах економічного розвитку об'єктивна необхідність відтворення зумовлюється процесом виробництва матеріальних благ—економічної основи життя суспільства. Для того, щоб жити, треба споживати матеріальні блага, а для того щоб споживати їх, треба виробляти суспільний продукт.

Отже, якщо споживання є безперервним, то і виробництво в його постійному зв'язку і безперервному відновленні є відтворенням. Іншими словами, відтворення є не що інше, як безперервність, повторюваність виробництва.

Відтворення можна розглядати на рівні мікроекономіки, коли безперервність, повторюваність реалізується в межах окремого підприємства, господарства (співвідношення між виробленою підприємством закінченою продукцією і використаними сировиною, матеріалами,. устаткуванням, між вартістю і собівартістю продукції підприємства тощо).

Відтворення можна розглядати і на рівні макроекономіки. Тут безперервний процес виробництва відображає взаємозв'язки між важливими структурними пропорціями, узагальнюючими показниками господарства, між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання, які охоплюють усі галузі національної економіки. У цій темі мова йде про відтворення на рівні макроекономіки.

Процес розширеного відтворення в умовах ринкової економіки має такі особливості:

- грунтується на багатоманітності форм власності;

- визначається дією всієї системи об'єктивних економічних законів і передусім законів ринкової економіки;

-підпорядкований економічним інтересам товаровиробників;

-діє на основі органічного поєднання ринкових відносин і планомірного розвитку господарства.

Процес відтворення передбачає розширене відтворення сукупного суспільного продукту, робочої сили, виробничих відносин, а також відтворення природних умов економічного зростання. У процесі відтворення сукупного суспільного продукту і робочої сили відбувається відтворення продуктивних сил.

Суспільне виробництво макрорівня в процесі руху проходить чотири стадії: власне виробництво, розподіл, обмін і споживання. Всі ці стадії взаємопов'язані між собою, характеризують єдиний процес і перебувають у безперервному кругообігу. Постійне повторення та відновлення процесу суспільного виробництва, представлене як безперервний кругообіг усіх його стадій, називається суспільним відтворенням.

Під час відтворення повинні постійно відновлюватись усі фактори виробництва, які беруть участь у процесі суспільного виробництва. До таких факторів виробництва належать: робоча сила, засоби виробництва і природні ресурси, капітал. В умовах сучасного ринкового господарства для суспільного відтворення національної економіки додається ще один фактор виробництва — підприємницькі здібності.

Відповідно до методологічних принципів побудови Системи національних рахунків процес відтворення національної економіки розглядається як безперервний кругообіг двох потоків: доходів і видатків .

59

Національне багатство безпосередно пов'язане з виробництвом національного продукту и его відтворенням. Воно растет и збільшується самперед за рахунок національного продукту, Який відтворюється на розшіреній Основі.

   Національне багатство - це сукупність матеріальніх благ, нагромадження суспільством за всю его Історію. Іншімі словами, національне багатство - це все ті, чім володіє країна сегодня - все матеріальне багатство Суспільства. Таке Тлумачення национального багатства дається в сучасній Економічній літературі та статістіці. Альо Дискусії относительно визначення національного багатства и его Структури трівають.

   Сучасна економічна теорія все Частіше крітікує тезу про матеріальний Зміст багатства и вісловлюється за его уточнення и ДОПОВНЕННЯ новімі елементами. Це пов'язане з тім, что в наш час у розвинутих странах відбувається Посилення гуманістічніх тенденцій у Теорії и практике господарювання. Розвиток Суспільства розглядається в єдності матеріальніх, духовних, етнічніх и культурних цінностей.

   Если Ранее розвиток країни візначався ступенів нарощування матеріально-речових обсягів виробництва, то на Сучасне етапі вірішальне значення мают ефектівні якісні превращение и структурні зрушення в економіці. Можлівість ціх зрушень візначається в значний більшій мірі, чем Ранее, станом нематеріальніх форм багатства и сфер, Які забезпечують розвиток людини. Тому особлівої актуальності в СУЧАСНИХ условиях набуваються дослідження, формирование и розвиток нематеріальніх форм багатства, пов'язаних з ЛЮДИНОЮ.

   Нематеріальне багатство Суспільства - це ті его елементи, что Перш за все визначаються якість РОБОЧОЇ сили - науково-технічний, освітній, культурний Потенціал.

   Таким чином, у широкому розумінні національне багатство Включає в себе як матеріальне, так и нематеріальне багатство країни.

   Основними елементами матеріальної форми національного багатства самперед є: виробничий капітал, у структурі которого віділяють Основний и оборотний капітал; Основний капітал СФЕРИ нематеріального виробництва (школи, лікарні, культурно-освітні и спортивні об'єкти, житлові будинки); резерви капітальніх благ (законсервовані запаси основного Капіталу); майно домашніх господарств (індивідуальне житло, засоби праці и предмети трівалого использование - автомобілі, меблі, побутова техніка ТОЩО), а кож запаси и резерви СПОЖИВЧИХ благ.

   До складу національного багатства відносять и природні ресурси країни, котрі залучені до господарського обороту (земля, надра, вода, ліси, атмосфера, клімат). Корисні копалини, Які лишь розвідані, а тім более потенційні, до складу національного багатства не входять.

   Розрізняють відтворювані и невідтворювані природні ресурси. Так, існують природні ресурси, Які НЕ створені працею (например ліс), но могут буті відтворені. У тій самий годину деякі види природніх ресурсов (природні копалини) у своїй основній части НЕ відтворювані.

   Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є духовні и культурні цінності (нагромадження виробничий досвід, освітній Потенціал нації, Досягнення науково-технічної думки, інформаційні ресурси, інтелектуальний рівень та ін.).

   Если країна втрачає свое інтелектуальне багатство внаслідок еміграції провідніх вчення І спеціалістів, як це ніні спостерігається и в Україні, и в других странах СНД, вона безповоротно втрачає Певної часть ВВП, а отже, и возможности в нагромадженні БІЛЬШОГО национального багатства. Ті самє спостерігатіметься и при зніженні інтелектуального уровня нації, а самє: у разі погіршанні якості навчання, скороченню асігнувань на науку та освіту ТОЩО.

   Національне багатство Включає в себе такоже ті елементи, Які перебувають у других странах, но належати Уряду, організаціям та окремим особам.

   Масштаби, структура та якісний рівень національного багатства НЕ залішаються незміннімі. У процессе відтворення воно НЕ только Постійно растет, а й безперервно оновлюється. Тому для нарощування національного багатства великого значення набуває раціональне использование виробничого потенціалу, від которого залежався Темпи зростання валового внутрішнього продукту и відповідно добробуту нації, фізичний и духовний стан людини.

   Важлива роль у зростанні національного багатства відіграють природні ресурси. Вініщення природніх багатств України виробляти до Втрати їх значної части, Якою Вже Ніколи НЕ скорістаються прійдешні поколение.

   Величина національного багатства, як правило, растет в нормальних мирних условиях и зменшується во время війн, смут, потрясінь. Во время Другої Світової Війни СРСР Втрата третина національного багатства. Зменшується ОБСЯГИ национального багатства и в условиях економічної кризи, яка погліблюється в Україні. Статистика національного багатства потребує его спеціального АНАЛІЗУ - ОБСЯГИ, структури, динамки національного багатства. Альо, на жаль, статистичні щорічнікі не дають поки що належної информации.

   Національне багатство Виступає як Важлива Показник економічної могутності країни та джерело ее соціально-економічного прогресу.

60

Економічне зростання - це найважливіша макроекономічна категорія, яка є показником не лише абсолютного збільшення обсягів суспільного виробництва, але і здатності економічної системи задовольняти зростаючі потреби, підвищувати якість життя. Саме тому економічне зростання включається до числа основних цілей суспільства поряд з економічною свободою, економічною ефективністю тощо.