Універсал отамана Григор'єва

Народе український, народе замучений! Жорстока війна з германською коаліцією і державами Антанти вирвала з твоїх сел кращих синів землі. Міждуусобна війна та гетьманщина кращих синів твоїх загнала в могили та в'язниці. Коли у тебе забракувало сили більше терпіти, ти залишив рало та станок, викопав із землі іржаву рушницю і пішов боронити право своє на землю та волю. Але і тут політичні спекулянти обдурили тебе і хитрими заходами використали твою довірливість: замість землі і волі тобі насильно нав'язують комуну, чрезвичайку і комісарів з московської "обжорки" і тієї землі, де Христа розп'ято було. Ти працюєш день і ніч, ти світиш каганцем, ти ходиш в постолах і штанях з мішка; замість чаю ти п'єш гарячу воду без цукру, але ті, що обіцяють тобі світлу будучність, експлуатують тебе; тобою воюють зі зброєю в руках, забирають твій хліб, реквізують твою скотину і запевняють тебе, що все те на користь народу. Працьовитий, святий, Божий чоловіче! Подивись на свої мозолясті руки, подивись: навкруги – неправда, брехня і наруга. Ти – цар Землі. Ти – Кормилець Світу, але ж ти – раб, дякуючи своїй простоті і доброті святій. Селяни і робітники! Вас 92 відсотки на Україні, а хто керує вами? Все ті ж кровопійці народні. Народе український! Бери владу в свої руки! Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії! Хай живе диктатура правлячого люду! Хай живуть мозолясті руки селянина та робітника! Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва. Хай живе влада Рад народу України. Перед вами нова боротьба. Борітеся – поборите. Я, отаман Григор'єв, і мій штаб голови свої покладемо за право працюючого люду. Для себе ми не шукаємо нічого. Дайте нам піддержку і тим спасете своє право. Ось вам мій наказ: в три дні мобілізуйте всіх тих, хто здатний володіти зброєю, і негайно займайте всі станції, поставте своїх комісарів. Кожна волость, кожне село формуйте отряди і ідіть в своє повітове місто; від кожного повітового міста з ваших отрядів по 400 чоловік кращих бійців пошліть на Київ і по 200 на Харків, коли є зброя - зі зброєю, нема зброї - пошліть з вилами, але наказ мій прошу виконати, і побіда за нами. Все останнє – я зроблю сам. Головний штаб наш при мойому штабові. Тільки з вашою піддержкою ми доб'ємося права народу. Негайно організуйте владу народню! В кожному селі виберіть селянську раду, в кожному повіті - повітову раду, в кожній губернії - губерніальну раду. В раду мають бути обрані представники всіх партій, що стоять на радянській платформі і ті, що признають себе безпартійними, але підтримують радянську владу. В склад рад можуть входити представники всіх національностей, пропорціонально їх числу на Україні, себто: для українців предоставляється в раді 80 відсотків місць, для євреїв – 5 і для всіх інших національностей 15 процентів місць. При такому розподіленні не буде засилля ні партій, ні націй. Глибоко вірю, що це буде дійсно влада народна! Хай живе свобода слова, друку, совісті, зібрань, страйку, професії, недоторканість особи, .думки, оселі, переконань та релігії. Народе Божий! Любіть один одного, не проливайте братерської крові, забудьте партійну ворожнечу, преклоніться перед владикою чесної праці. Хай живе чесна праця! Хай згине всяке насильство і влада капіталу! Залізничники, почта і телеграф – Ви замучились. Зрозумійте нас! Перемога наша – перемога ваша. Народ український завоювань поза межами своєї землі не шукав, але твоїм братам по праці, де б вони не були, завжди поможе і рушницею і останнім шматком хліба. Уряд авантюриста Раковського і його ставлеників просимо йти од нас і не силувати волю народну! Всеукраїнський з'їзд рад дасть нам уряд, якому ми підляжемо і свято виконаємо його волю. Я йду вперед, бо так велить народна совість! Резерв мій – Ти, Народе Український, і від тебе залежить доля твоя! Всякі вбивства без суду народного, мародерство, безчинство, вторгнення в чужу оселю, незаконні реквізиції, агітація проти окремих національностей присікатися будуть на місці силою народу і зброї. Порядок необхідний – геть сваволю! Своїми заступниками призначаю товариша Тютюнника, товариша Горбенка і товариша Масенка, котрим довіряю важке завдання.

Отаман партизанів Херсонщини і Таврії Григор'єв.

Помічники отамана: Горбенко, Тютюнник, Терещенко, Масенко, Ясінський, Бондаренко, Павлів.

На цей час у своєму розпорядженні Григор`єв мав 20 тис. вояків, 6 бронепоїздів, понад 50 гармат і 700 кулеметів. Цей заколот у тилу радянської армії став найбільш масштабним у Червоній Армії, а його раптовість дозволила Миколі (Матвію) Григор`єву розширити район повстання. Хвиля селянського невдоволення дозволила військам Григор’єва швидко і порівняно легко захопити Олександрію, Кременчук, Бобринську, Черкаси, Золотоношу, Катеринослав, Єлисаветград (вдруге – 15 травня), П’ятихатки, Миколаїв, Херсон. Майже в усіх цих містах тилові частини Червоної Армії, що в переважній більшості складалися с селян, перейшли на бік повстанців. Зокрема, до повстанців приєднались матроси флотського гарнізону Миколаєва.

На Катеринослав вів повстанців начальник штабу Григор`єва Юрко Тютюнник, який був давнім знайомим Махна і не втрачав надію домовитись про спільні дії з “«Батько»м”. У Катеринославі, більшовики, отримавши повідомлення про наближення повстанців, покинули місто. Більшовики спішно стягували всі сили на боротьбу з бунтівним отаманом. Була оголошена тотальна мобілізація комуністів та комсомольців губернії. Так, наприклад, 12 травня було створено Павлоградський комуністичний загін, до складу якого було мобілізовано половину міських комуністів, майже всі комсомольці, а «також загін матросів, що були при продовольчому відділі міськвиконкому»[115,576]. Проти повстанських загонів бунтівного отамана спрямовано Криворізький Комуністичний полк (520 чол.) під командуванням К. Мохура. Саме цей полк придушив повстання селян с. Широке, які завзято оборонялись і навіть до цього розгромили Одеський піхотний полк Червоної Армії. Повстанці завдали комуністам відчутних втрат. Із 570 бійців Криворізького Комуністичного полку, після зіткнення з «широківцями» та «григор`ївцями», в строю залишилося лише близько 170 чол.

Незабаром Григор’єв втратив темп наступу і його становище почало швидко погіршуватись. Радянський уряд, проголосивши надзвичайний стан та утворення Внутрішнього фронту, поступово підтягував до району боїв вірні частини, в першу чергу інтернаціональні, створені з терміново мобілізованих комуністів, і регулярні військові частини з Радянської Росії. З іншого боку, у донецьких степах з’явились денікінські частини і селянство, побоюючись повернення влади поміщиків та терору, який за цим постане, поступово змінило своє ставлення до повстанського руху Григор’єва.

Григор`єв не втрачав надію домовитись про спільні дії проти більшовиків із Махно. Хоча 12 травня, в Маріуполі, Махно на нараді командного складу своєї бригади і засудив політику радянської влади, але й одночасно він висловився й проти повстання Григор`єва, заявивши, що його заколотом скористається Денікін. 15 травня Махно і його оточення ухвалили рішення про створення 1-ї Української повстанської дивізії імені Батька Махна. Попри підкреслено незалежну позицію, махновці у складі Червоної Армії продовжували тримати фронт проти білогвардійців.

14 травня війська отамана Григор`єва були вибиті червоними із Катеринослава. 22 травня повсталих витіснено з Криворіжжя.

Взагалі, вся Катеринославська губернія знаходилася в центрі бойових дій з 10 по 22 травня.

У другій половині травня 1919 р. червоноармійські війська здобули нові перемоги над повстанцями, повернувши собі Кременчук, Бобринську, Черкаси, Єлисаветград, Олександрію, Миколаїв, Херсон. На 1 червня 1919 р. кілька тисяч повстанців загинуло у боях, а близько 7 тисяч потрапили у полон.

Червоні захопили 49 гармат, 9 панцерників і більшість кулеметів повстанців. Отаман з рештою своїх військ (5-6 тисяч бійців) відійшов у херсонські степи та вже незабаром спробував знов розширити район повстання, відтягнувши частину сил противника на інші напрями.

На початку червня 1919 р. Григор`єв розділив свої загони і направив групу військ на чолі з Ю.Тютюнником на Київщину.

Розбиті загони отамана розсіялись Херсонщиною й продовжували вести партизанську боротьбу з червоноармійськими частинами та органами Радянської влади.

Між тим, ситуація для більшовиків ускладнювалась, насамперед, ще завдяки наступу білогвардійців. Так, 19 травня білогвардійці, розпочавши наступ, спрямували свій удар на махновські частини. Махновці не отримували від радянського командування належного постачання, так оскільки вважались неблагонадійними. Зрештою до 23 травня бригада Махна, відступила на 100 км, оголивши фронт радянських військ. Це викликало лють більшовиків. 25 травня 1919 року Рада робітничо-селянської оборони України постановила: “Ліквідувати Махна у крайній строк…” [48,107].

До того ж Махно продовжував демонструвати показово незалежну позицію. Так, махновці планували 15 червня провести “советский и повстанческий съезд от уездов Александровского, Мариупольского, Бердянского, Мелитопольского, Бахмутского, Павлоградского” [194]. Така ініціатива Махна викликала знову занепокоєння радянського командування. Більшовики вважали, що результатом цього з`їзду може бути “новый безобразный мятеж”[194], адже, на думку Л. Троїцького, “махновцы ничем не отличаюттся от григорьевцев” [ 234].

Наказом Президії РВР Республіки від 6 червня 1919 року проти махновців та усіх, хто їх підтримував, було оголошено нещадну боротьбу. Не дивлячись на це, під час наради повстанських командирів на станції Царекостянтинівка Махно не підтримав пропозицію лівих есерів піднятись на боротьбу проти більшовиків, і лише після того, як 12 червня на станції Синельникове було заарештовано й розстріляно більшовиками штабних працівників 1-ї Української повстанської дивізії імені Батька Махна, стався розрив Батька з червоними і він активізував переговори з отаманом Григор`євим. Проте і після цього Махно не зважився на відкритий виступ проти радянської влади. Щоправда, це не заважало окремим махновським загонам нападати на відступаючі червоноармійські частини.

Між тим, чергове панування радянської влади на Україні добігало кінця, насамперед, завдяки наступу Добровольчої армії генерала Денікіна. Військові з‘єднання Добровольчої армії мали високі бойові якості, оскільки на початковому етапі (листопад 1917 – червень 1918р.) складались майже виключно з офіцерів та козацьких старшин (3-5 тис.). Пізніше їх чисельність зросла до 30-35 тис. Ядром Добрармії були іменні, елітні офіцерські полки: Корніловський, Олексієвський, Марковський та Дроздовський – розгорнуті пізніше в дивізії[45]. Підтримані Антантою, добре озброєні та навчені, дисципліновані, білогвардійські частини повели досить успішний наступ проти червоних. Проте з літа 1919 року боєздатність Добрармії зменшується через великі втрати та включення до її складу мобілізованих селян і навіть полонених червоноармійців.

21 червня 1919 року денікінці зайняли Павлоград. Від Павлограда білі відправили кавалерію та піхоту на підводах на Новомосковськ та в обхід Синельникового, з метою прорвати лінію оборони червоних[67,172].

Під Новомосковськом, 25 червня, розгорнулись запеклі бої, в яких на боці червоних активну участь узяли підрозділи, сформовані із числа місцевих повстанців. Зупинити білогвардійців не вдалося, і 28 червня вони захопили Катеринослав. У боях «добровольці» ледь не оточили на захід від Катеринослава основні сили червоної 14-ї армії, до складу якої входили махновці.

25 червня 1919 р. в с. Компаніївці відбулась нарада командирів махновських та григор`євських загонів. Була створена об`єднана повстанська армія, головнокомандуючим якої став отaман Григор`єв, а Головою Реввійськради - Н. Махно. Штаб очолив брат Нестора – Григорій. На Григор`єва штабом формування махновсько-григор`євських повстанських сил було покладено завдання вирушити в напрямку Плетеного Ташлику і затримати наступ денікінців, які прорвались на Правобережжя. Проте, як з`ясував пізніше Махно, отаман Григор`єв від боїв із білогвардійцями ухилився.

Більш активно Григор`єв діяв проти червоних. Так, 27 червня його бійці вибили червоних із Олександрії.

Є відомості, що М. Григор`єв на той час мав зв`язок з Директорією, листувався з С. Петлюрою та білогвардійським командуванням.

Між тим, Махно не втрачав надії порозумітись із більшовицьким командуванням. 27 червня він перемістився з Кичкаса на 6 верст південніше від с. Хортиці, де зустрівся з загоном А.Калашникова. Відмовившись від об’єднання всіх махновських сил, він зобов’язав останнього не виводити махновські частини зі складу 14-ї армії, відступати з нею до Херсонської губернії, на ділянку Новоукраїнка – Добровеличківка - Пісчаний Брід – Глодоси – Хмелеве. В цей час Махно вирішив боротися з Денікіним самостійно.

Проте дісталось на горіхи від Нестора Івановича і більшовикам. Так, «Батько», відгулявши весілля у с. Піщаний Брід, разом із селянами вчинив напад на ст. Помічна, розбив більшовиків, захопив багато військового майна та скарбницю 14-ї більшовицької армії.

На початку липня загони Махна і Григор`єва зайняли Елисаветград.

27 липня 1919 р. в с. Сентове (зараз Кіровоградщина) Нестор Махно, що надзвичайно заздрісно ставився до слави честолюбного отамана Григор`єва, на нараді командирів об`єднаної повстанської армії звинуватив останнього в зраді й переговорах з білогвардійським командуванням. У результаті Матвія Григор`єва було вбито махновцями. Махно сподівався після розправи над Григор`євим приєднати його загони до своєї армії. Дійсно, багато повстанців влились до лав махновської вольниці, проте добре озброєний Верблюжківський полк (основу якого складали селяни с. Верблюжка – батьківщини отамана Григор`єва) не лише не приєднався до анархістів, але й вступив з махновцями у збройні сутички, допомагаючи відступаючим червоним частинам. Між тим, Махно розправившись з Григор`євим, для боротьби проти білогвардійців вирішив зібрати під своїм командуванням всі махновські підрозділи. 5 серпня він видав наказ по “Повстанській армії України”, в якому проголошував її створення і наказував вступати до неї всім бажаючим. Лави махновців стрімко зростали в основному за рахунок колишніх червоноармійців із числа місцевих, що не бажали покидати на поталу денікінцям власні терени.

Радянські війська продовжували відступати під ударами білогвардійців у напрямку Києва. Є відомості Катеринославського губкому більшовиків, що відступаючі червоні постійно піддавались атакам махновців. «17 серпня залишки відступаючих червоних підрозділів махновцями були роззброєні, а командири та комісари розстріляні», – зазначається також, – що «значна частина червоноармійців добровільно приєднались до махновців»[213,21].

24 серпня з району Нового Бугу на з’єднання з Махном рушили його колишні полки зі складу 14-ї армії, під командуванням А. Калашникова. Їхній маршрут пролягав через Бобринець – Рівне – Помощну. 30 серпня вони прибули до Добровеличківки, де перебував штаб Махна.

До складу Повстанської армії ввійшли частини трьох бригад Червоної Армії, якими командували Губанов, Дьяченко і Маслов. У їхньому складі перебувало 11 полків (1-й, 2-й, 3-й і 4-й Новоспаський, 5-й і 6-й Задніпровський, 4-й Радянський, 1-й Олександрівський і зведений полк Судженка, два артилерійських дивізіони (Миронова і Виноградова) і інтернаціональний батальйон Еймана.

Дослідник махновського та григор`євського руху, Михайло Гончар, вважає, що з огляду на штатну структуру Червоної Армії ймовірна чисельність військ, що приєдналися до Махна, становила 15-20 тис. бійців.

Розташовувалася Повстанська армія в ті дні в Добровеличківському районі, зайнявши кілька десятків сіл по фронту 40 і в глибину 30 км.

Повстанська армія до вересня 1919 р. займала район Новоукраїнки – Олександрівки – Плетений Ташлик – Адабаш.

Тим часом, разом із білими поверталися одвічні вороги селян – поміщики. Літо 1919 року видалося надзвичайно врожайним. Поміщики розраховували повернути не лише свої землі, засіяні селянами, а також і врожай. Як емоційно згадував пізніше Винниченко: “Поміщицтво кинулось на селянство, вгризлось у його жадними, зголоднілими зубами розлюченого паразита й почало в дикій сласности шматувати тіло свого вічного раба” [42,477]. Білогвардійці відзначились жорстокістю до військовополонених та селян. Звичайною річчю, особливо серед білокозачих підрозділів, були мародерство, погроми, зґвалтування та вбивства мирного населення. Так, дослідник історії Єлисаветградщини, краєзнавець, В.О. Доценко наводить у своїй праці [див. 89] спогади очевидців звірств денікінців. «Денікінці у Лозуватці відрубали чоловікові голову. Відрубали на ходу, нічого не кажучи, не питаючи. У Буланівці під час реквізиції майна зарубали господарку двору. У Буланівці біля річки на шляху денікінці порубали 20 військовополонених»[89,10]. Українське село в єдиному пориві виступило проти денікінської влади. Ряд повстанських загонів, що донедавна боролися проти радянської влади, тепер повернули зброю проти денікінщини. Відступаючи, «червоні» залишили мережу підпільних організацій. Проти денікінців розгорнули запеклу партизанську боротьбу лівоесерівські та боротьбістські, петлюрівські повстанські загони. Вони разом протистояли спільному ворогу – білим, але інколи і стикалися між собою. Так, Роман Коваль наводить промовистий факт «партизанки» петлюрівців Катеринославщини на прикладі загону отамана Антона Гребеника: «Воювали проти більшовиків та Махна за Катеринослав. Спільно з відділом отамана Ангела (500 козаків і старшин) у селі Краснополець під Катеринославом знищили 120 червоних головорізів каральної експедиції – самих китайців і латишів. Полонених – на пострах іншим окупантам – повісили вздовж дороги на деревах. Потім, між Катеринославом та Знам’янкою, повстанці билися проти денікінців» [123,168]. Лави повстанців постійно поповнювались за рахунок селян та колишніх «вільних козаків». Так, влітку 1919 року отаман Данило Лимаренко сформував тисячний загін повстанців-петлюрівців «із вільних козаків і вільних хліборобів»[125,210] Добровеличківської волості.

На фоні піднесення антиденікінського руху в регіоні продовжував нарощувати свій вплив «Батько» Махно. Для ліквідації махновців білогвардійське командування змушене було зняти з фронту кращі частини добровольців, зокрема, легендарну кінноту генерала Шкуро. У серпневих боях із білогвардійською кавалерією (кубанці Андрія Шкуро) партизани-махновці зазнали відчутних втрат. За деякими даними, повстанці втратили в боях з білогвардійцями 50% кінського складу, 200 тачанок, у тому числі й тачанку самого Махна. Багато повстанців дістали поранення, ще більше полягло в боях. Загинув і брат Махна, Григорій. Герасименко свідчить, що махновці втратили у цей час 75% піхоти, що частково загинули в боях, а більшість якої розбіглась по селах. Проте, несучи відчутні втрати, армія Батька Махно постійно відновлювалась за рахунок напливу сільської молоді. Адже на той час Махно залишився єдиним авторитетним ватажком селян Півдня України. За свідченням В. Волковинського, у “Батька” під час білогвардійської окупації “служили майже всі чоловіки призовного віку південноукраїнських сіл”[48,135]. Добровольцям, якими керував генерал Слащов, доводилось завойовувати кожне село, а повстанців витісняти до плавнів та лісів. Поступово змінювалося ставлення білогвардійського командування до повстанців. Як свідчить Герасименко, “махновців, захоплених у полон, зазвичай вішали, як бандитів, потім стали розстрілювати як хоробрих вояків, і нарешті, їх усіма силами намагалися перетягнути на свій бік” [54,78]. На цей період припадає відчутна зміна якості повстанської маси армії Махна насамперед, завдяки напливу до її лав самостійницьки налаштованих партизан. Так, до загонів “Батька” у цей час долучились отамани пропетлюрівської орієнтації (Малашко, Чорний Ворон (Скляр), Іванов (Тишанін), Степовий (Пестушко), незадоволені тим, що Петлюра на той час не вів активної боротьби з Денікіним. Взагалі, як справедливо зауважує Д.В. Архієрейський, “повстанський рух Криворіжжя, як невід`ємної частини правобережної Катеринославщини…, мав ту специфіку, яка визначалась частими контактами, а то і тісною взаємодією махновців та самостійників”[14,16]. Саме в цей момент, за свідченням Валерія Волковинського, Махно зробив певний крок у бік “українізації”. Так, у телеграмі про вбивство Григор`єва він проголосив гасло: “Хай живе Українська Незалежна Соціалістична Радянська Республіка!” На мітингах “«Батько»” в цей час посилено наголошує на тому, що потрібно захистити “неньку Україну” від комуністів та “біляків”. Цей крок Махна, як вважає американський історик М. Палій, був обумовлений зміною настроїв серед повстанців-українців, яких у його війську нараховувалось близько 90%. Певний вплив справила на “Батька” і його націоналістично налаштована дружина Галина Андріївна Кузьменко, вчителька української мови у Гуляйполі. На це, вказує Сергій Семaнов у своїй праці «Жизнь и смерть Нестора Махно», вказуючи на те, що відомий «анарх» І. Тепер, згадував: «через жену Махно на него… оказывали дурное влияние украинские националисты»[213,22]. Наслідком певної українізації махновської армії можна вважати видання восени 1919 року україномовної махновської преси: газети «Шлях до волі» (Катеринослав) і «Анархіст-повстанець» (Полтава). Не можна також оминути той безперечний факт, що ідейним ядром махновського руху були традиції козацтва, загальної рівності та демократизму, на базі яких організаційно створювалися повстанські загони. Про національну специфіку руху говорить також використання повстанцями традиційної української військової термінології, у тому числі звернення ««Батько»». Цей термін перетворився на вищу форму титулування отамана, в обов’язки якого, окрім суто командних функцій, входило ще й виховання своїх підлеглих. Звичайно, перебільшувати значення таких кроків Н. Махна не варто. Діючи як вправний політик, він використовував “вишиванковий антураж”, маючи за мету залучення до своїх лав якомога більше повстанців “петлюрівської” орієнтації. Подальші події показали нещирість “самостійництва” Н. Махна. Кульмінацією “національно-свідомого” поступу хитрого “Батька” стало підписання ним 20 вересня у Жмеренці договору з УНР про спільну боротьбу проти білогвардійців. Махновці віддали на лікування до петлюрівських шпиталів своїх поранених та отримали допомогу зброєю і боєприпасами. Щоправда, цей договір не тривав довго.

Білі не змогли подолати повстанський рух. Окрім причин соціального та політичного характеру, основною проблемою білогвардійців була їх мала чисельність. Денікінці, зосередивши головну увагу на зовнішніх фронтах з червоними, фактично залишили повстанцям свій тил. Невеликі гарнізони повітових міст були не в змозі контролювати прилеглі території, села і навіть вузлові станції залізниці. Так, гарнізон Павлограда у серпні 1919 року складався лише з 80 бійців. Тому й не дивно, що «повстанцям вдалося захопити всі пункти залізниці між вузловими станціями Синельникове та Лозова, а також захопити Павлоград»[див про це 67,293]. І хоча денікінці цього разу вибили партизан із залізниці та Павлограда, даний факт ще раз вказував на те, що білогвардійці остаточно втрачали контроль над власним тилом.

На початку жовтня розпочалось повстання у Новомосковському та Павлоградському повітах. Стихійно створюються повстанські загони селян на Криворіжжі. Повстанці захопили Новомосковськ і розгорнули наступ на Павлоград. Поразка денікінців під Орлом (10 жовтня) і початок наступу червоних спонукали повстанців до активних наступальних операцій.

Великого значення в цей час набувають рейдові операції махновців проти тилових комунікацій білогвардійців. Повстанці Махна накривали таким чином великі території, завдаючи колосальної шкоди Добровольчій армії. В жовтні 1919 року Повстанська армія відправилася похідним рейдом трьома основними колонами. Піхота на тачанках і кавалерія здійснювали щодня переходи в 80-90 верст. Згідно з наказом по армії, центральна колона (3-й і 4-й корпуси, кулеметний полк і вся кіннота) рухалася за маршрутом Добровеличківка – Новоукраїнка – Вишняківка – Верблюжка – Петрово – Софієвка – Чумаки – Хортиця – Олександрівськ довжиною у 350 км. Ліва колона, що складалася з піхотних полків 1-го корпусу, рухалася за маршрутом Новоархангельське – Велика Виска – Єлисаветград – Аджамка – Новостародуб – Зелене – Кам’янка – Катеринослав довжиною у 320 км. Права, котру складали піхотні частини 2-го корпусу рухалась через Піщаний Брід – Рівне – Софієчку – Зобринець –Долинську – Кривий Ріг – Апостолове – Нікополь – висувалася на 315 км.

Армія мала завданням захоплення міст: Катеринослав, Олександрія, Нікополь, звідки розвивати наступ на Таврію, Полтавщину, Донщину, утримуючи за собою Криворізький район. Поява великих сил Махна в глибокому тилу Денікіна була повною несподіванкою для білого генералітету.

До 23 жовтня 1919 р. махновські війська зайняли Північну Таврію і частину Катеринославської губернії від Олешок до Синельникового і від Маріуполя до Східного Донбасу. Йшли запеклі бої в районі Волновахи, Єленівки, Царекостянтинівки, куди Денікін направив свої резерви і навіть фронтові частини. Таким чином, антимахновський фронт у другій половині жовтня 1919 р. створювався Денікіним за рахунок ослаблення його сил на головному, московському напрямку.

28 жовтня 1919 року махновці захопили Катеринослав. Кривий Ріг захопив загін анархіста Гаркуші. Чисельність махновської армії дуже швидко зростала і досягла у листопаді 1919 року близько 80 тис. чоловік. Головною ударною силою махновського війська вважалася кіннота, яка отримала на довгі десятиліття репутацію “рубак”. Це переважно були молоді заможні селяни та фронтовики світової війни, які приходили до війська зі своїми кіньми. За своїми бойовими якостями махновська кіннота не поступалася кращим білокозачим частинам, але, на відміну від них, володіла чудовою маневровою зброєю – кулеметними тачанками. Для забезпечення свого війська тачанками, махновці весною 1919 року навіть організували в Гуляйполі дві спеціальні тачанкові артілі. Винаходом махновців були також команди люйсистів – вершників, озброєних ручним кулеметом французької системи “Люйс”. Махновська піхота за бойовими якостями поступалася піхоті супротивника, виявляючи значну маневровість (первозилась на возах), відзначалась дуже слабкою дисципліною і складалась переважно з так званих “поденників” – селяни, які не знаходились у складі партизанських формувань, але підтримували політику руху. Задумавши конкретну операцію, ««Батько»» слав гінців навколишніми селами з проханням про допомогу, на що відгукувалися “поденники”, за день у кілька разів збільшуючи чисельність махновців”[248,33]. Махно також мав особисту гвардію (“чорношапочники”, “чорна сотня”), до яких набирались найбільш віддані та досвідчені повстанці, справжні віртуози шабельної рубки. Командиром цієї сотні був особисто “«Батько»”. У своєму розпорядженні махновці у другій половині 1919 року мали 26 гармат, кулеметний полк (ще один винятково махновський винахід), бойовий літак. Протягом 1919 року махновці мали на озброєнні 7 бронепотягів, захоплених у білогвардійців або переобладнаних у катеринославських майстернях і навіть створили свої морські сили (Азовсько-Чорноморська флотилія та Олександрівська річкова флотилія) [див. про це докладніше 248].

Нарощували свої сили червоні партизани. Отримуючи від радянського уряду(Наприкінці серпня більшовицька частина партизанських загонів отримала чітку структуру. Організація загонів, політичне і воєнне керівництво ними і матеріально-технічне постачання було покладене на Військовий відділ ЦК КП(б)У (згодом - Зафронтбюро). Були створені 12 штабів) матеріально-технічну допомогу та військових спеціалістів, вони постійно збільшували свою чисельність. Якщо південні повіти Катеринославщини контролювали махновці, то умовно «червоні» повстанці зосередились у північних повітах губернії. Так, «у листопаді у повстанських загонах Павлоградщини (Лозово-Синельниківського району) нараховувалося 35 тисяч чоловік»[33,160].

У листопаді 1919 року на теренах Катеринославщини та Херсонщини, активізувались і петлюрівці. Є відомості про повстання серед селян Жовтянської волості, яке очолив петлюрівець Григорій Гниненко (Вовгура). У районі Катеринослав-Знам`янка діє загін (180-300 чол.) петлюрівців Антона Гребеника (Чорна Хмара).

Розгортає активну діяльність проти Добровольчої армії загін, прибулого із Кам`янця-Подільського (у той час знаходилось військове міністерство УНР), Андрія Гулого-Гуленка. У Верхньодніпровському повіті він об`єднав загони місцевих повстанців, до яких долучився і відділ повстанців отамана Малашко, що оперував у “районі залізниці П`ятихатки–Катеринослав, зокрема у районі Долгінцевого, Верховцевого та ст. Сухачівки”[124,307]. Штаб Українських повстанських вільнокозацьких військ на Катеринославщині 23 листопада 1919 року опублікував звернення «До населення Катеринославщини», у якому охарактеризував своє ставлення до інших повстанських груп, як приязне і союзне, вітав Н.І. Махна «як брата по зброї, по ідеї упертої боротьби з денікінськими бандами і повної передачі влади народу» [123,101], закликав до «найтіснішої згоди, координації операцій»[ там же]. Селянство Катеринославщини та Херсонщини активно включилось у повстанський рух проти білогвардійців. Характерною була резолюція, ухвалена 17 листопада 1919 р. селянами сіл Башмаки (Нікопольської волості) та Мар’ївки (Августинівської волості), яку подає дослідник Роман Коваль:

“1. Вітаючи повстанців-героїв-селян... одноголосно постановляем приєднатися до повстанців Українських Республіканських Військ.

2. Учинить доброхідно самомобілізацію за 5 років: 1900, 1899, 1898, 1897 і 1896. Виступити сьогодні ж, за винятком тілько тих, які не приготовилися до виступу через одяг і інші причини, які повинні виступити через три дні, тобто у вечір 20 листопада.

3. Всім, здатним носити зброю, війти в Повстанчеську організацію Українських Республіканських Військ, допомагаючи всіми засобами, як озброєною силою, так і матеріальною, коли буде в цьому потреба...”[123,102]. Подібні резолюції ухвалювали й багато інших сіл. Наприклад, Лоцмансько-Кам’янська сільська громада (610 чоловік) 16 листопада 1919 р. одноголосно вирішила “стать на самоохорону проти грабіжників-гнобителів і... зробить самомобілізацію”, закликавши в ряди повстанців “все молоде населення від 18 до 35 років включно”, причому всіх мобілізованих до 30 років вислати на фронт, “а останні 5 років лишить в резерві для самоохорони свого села”.

Партизани, відчуваючи свою силу, зухвало виставили ультиматум білогвардійцям, у якому попереджали, що “коли до 30 листопада 1919р. денікінці не залишать українські території, то після вказаного терміну будуть знищені не тільки вони, але й їхні сім`ї” [124,192]. Наприкінці листопада отаман Михайло Малашко вибив білогвардійців із м. Верхньодніпровська. Отримавши допомогу від повстанців Холодного Яру, партизани Гулого-Гуленка завдали поразки білогвардійським частинам у районі залізничних станцій Знам`янка та Фундукліївка і взяли штурмом Єлісаветград. Хоча згодом і змушені були відступити під ударами денікінців. До кінця 1919 р. петлюрівські партизани Гулого-Гуленка діяли у районі Черкаси – Чигирин – Знам`янка – Користівка – П`ятихатки – Катеринослав – Єлисаветград. На той час їх сили складались з загонів отаманів: “Нестеренка-Орла, Гладченка, Мелашка, Сірка, Ока, Завгороднього, Чорного Ворона, Залізняка, Семена Вовка, Калюжного, Канатенка… На той час сили повстанців Катеринославщини й Херсонщини нараховували до 20000 коліїв” [124,192]. Як видно із наведеного переліку, частина отаманів перейшла під командування Гулого від Махна.

Восени 1919 р. Миколаївський підпільний обком КП(б)У організував повстання проти денікінців. Центрами повстансько-партизанського руху стали село Баштанка і посад Висунськ (тепер село Березнегуватського району). Селяни оголосили свої села «Республіками», завзято боронилися і атакували білогвардійців. Денікінці також завдавали повстанцям дошкульних втрат. Так, кавалерійська частина генерала Слащова захопила в полон і розстріляла 97 повстанців «Висунської республіки» біля станції Довгінцево.

До 1 грудня 1919 р. Повстанська армія (махновці) закріпилася на правому березі Дніпра від Катеринослава до Олександрівська, 86 км по фронту. Повстанська армія Махна чисельністю 40-45 тис. чол., кістяк якої склали червоноармійські полки 58-ї і 47-ї радянських дивізій, що були частинами махновської бригади Задніпровської дивізії, вела жорстокі бої з «добровольцями». До армії Н.І. Махна також увійшли загони селян Херсонської і Таврійської губерній.

Тим часом на білогвардійсько-червоному фронті ситуація змінювалась на користь більшовиків. Виснажена боротьбою з повстанцями денікінська армія не могла зупинити наступ червоних. 28 грудня більшовики силами 41-ї дивізії 14-ї армії, підтримані загонами «червоних» партизан, захопили Павлоград. 29 грудня у ході подальшого наступу на білих більшовики захопили катеринославський вокзал і 30 грудня у Катеринославі було в черговий раз відновлено радянську владу. Після розгрому білогвардійців на Катеринославщині деякі з місцевих отаманів перейшли в підпорядкування до Радянського командування. Так, наприклад, на основі партизанських загонів було сформовано 4-ту Окрему бригаду при 45-ї радянській дивізії. Очолював її Михайло Малашко. Проте співпраця повстанців і червоних тривала недовго. Червоне командування було налаштоване рішуче ліквідувати «отаманщину» та «партизанщину». Крім того, аграрна політика більшовиків дуже скоро привела до гострих конфліктів між колишніми повстанцями та бійцями ЧК і продзагонів. 21 грудня 1919 року третій український радянський уряд, зважаючи на активний спротив селянства, тимчасово припинив колективізацію. Зрозумівши безнадійність спроб схилити на свій бік заможних селян та середняків, більшовики зосередились на створенні комітетів незаможних селян. Ці органи в подальшому повинні були діяти проти основної маси українського селянства.

За підрахунками В. Андреєва, в 1920р. у селян було вилучено до 30% виробленої ними продукції [130,55]. Відновилися мобілізації у Червону Армію, залишились певні «перегини» в національному питанні. Усе це змушувало українських селян знову братися за зброю, тим більше, що її по селах накопичилося достатньо.

Катеринославщина продовжувала залишатись базою махновського руху. 9 січня вийшла постанова Всеукраїнського Революційного Комітету (вищого органу влади у УСРР на той час) про оголошення Махна і махновців поза законом. У постанові наголошувалось на тому, що «….особи, які будуть підтримувати та переховувати цих зрадників українського народу, будуть безпощадно знищені» [68,648]. 11 січня 1920 року вийшов «Приказ войскам 14-й армии о задачах по розгрому деникинцев на Одесском направлении», за яким наказувалось «…усім комдивам вести нещадну боротьбу з партизанами та обеззброювати місцеве населення»[68,210]. Протягом січня червоні завдали повстанцям Махна відчутних ударів. Махновці втратили бронепоїзди та флотилії, проте і надалі продовжували активно чинити опір. На перешкоді махновцям стала епідемія тифу. Понад 50% особистого складу махновської вольниці було виведено з лав підступною хворобою. Багато махновців загинуло в боях з карателями із числа 42-ї і 46-ї дивізій, що переважно складалися із латишів, естонців та китайців. Знесилені затяжними боями з червоними військами та ослаблені хворобою, махновські підрозділи роззброювалися більшовиками. Звичайною річчю стали розстріли повстанців чекістами. До лютого 1920 року Повстанська армія Махна перестала існувати.

У цей час “петлюрівці” – партизани Гулого-Гуленка, зведені у 5 загонів діють у Верхньодніпровському і Катеринославських повітах, де “розвинена широка повстанчеська діяльність” [124,196].

Згідно з наказом по арміях №241 від 29 лютого 1920р. всі війська ВОХР, що дислокувалися у тилових районах фронту, в оперативному відношенні підпорядковувалися начальнику тилу Південно-західного фронту. За їх допомогою й передбачалося здійснювати так звані “господарські” заходи радянської влади [81,120]. Брали участь у пограбуванні українських селян і інші військові частини, що перебували на території України. Особливо це стосувалось іноземних (інтернаціональних) формувань Червоної Армії. Так, командування 4-го і 5-го полків Латишської дивізії, яке знаходилось на території Катеринославської губернії (район Павлограда) з січня 1920р., в селі Кам`янка Новомосковського повіту в ультимативній формі вимагало від селян забезпечувати їх продовольством, фуражем. Латиші застосовували зброю під час реквізицій. У селян вилучали не лише фураж, продовольство, коні, але й посівні матеріали та реманент.

Незабаром стало зрозуміло, що силами місцевих чекістів “революційний порядок” навести буде надзвичайно важко. Сільські райони, через активну діяльність антирадянського повстанства, взагалі не піддавались більшовизації, а в Катеринославі відчувались серйозні впливи опозиційних політичних партій. У січні 1920 року до губернії з “центру” прибуло 15 “відповідальних” працівників для організації діяльності губернської ЧК. Такі “прибульці”, як Г. Рудаков (Ліндерман), Аккерман, Суходолець, О. Трепалов очолили репресивну діяльність місцевих “чекістів”. Штат каральних органів було збільшено, розширено й площі “робочих місць”. Під потреби ЧК було віддано будинки “елітарного району Новодворянської вулиці (сучасна вул. Дзержинського)”[13,27], жителів яких просто викинули на вулицю. Надзвичайна комісія Катеринославської губернії розпочала свою діяльність із розстрілів полонених та заарештованих офіцерів-добровольців. Крім розстрілів, місцеві “чекісти” віддавали перевагу розп`яттю, побиттю камінням [див. про це 159]. Всі їх зусилля були спрямовані на фізичне знищення не лише реальних політичних опонентів, але й потенційно невдоволених. Активно використовувались слідчі ізолятори, в`язниці, концтабори. Більшовиками було впроваджено інститут заручників. Як справедливо зазначає Дмитро Архієрейський, “сама природа заручництва така, що жертва, тобто об`єкт застосування цього репресивного чи терористичного заходу, апріорі, не може бути дійсно “своєю” (близькою, спорідненою) для виконавця чи суб`єкта такої акції” отже, “активно практикуючи взяття заручників з-поміж широких верств населення ніби власної ж країни, більшовики автоматично підкреслювали чужорідність своєї влади в межах конкретної території”[12,23]. У першій половині 1920 року на Україні знаходився контингент Червоної Армії близько 1,2 млн. чол., половина з яких тут і залишилась. Проти Польщі діяла 300-тисячна армія, а в бойових діях проти Врангеля її склад сягав майже 250 тис. Утримання такої чисельної армії потребувало надзвичайно великих матеріальних і продовольчих ресурсів і було покладено на плечі українського селянства у вигляді численних реквізицій, контрибуцій, продрозверстки та інших стягнень.

У цей час на теренах нашої та сусідніх областей діють загони отаманів Гулого-Гуленка, Штиля, Степового (Костянтина Пестушка), Чорного Ворона (Миколи Скляра), Іванова (Тишаніна), Марусі, Вовгури (Григорія Гниненка), Лютого (Ялисея Черевика), Гнибіди (Андрія Чорновуса), братів Мальованих, Шаповалова, Клепача.

Так, 5 березня повстанці на чолі із штабс-капітаном Шаповаловим захопили м. Кривий Ріг. Партизанами було убито начальника міліції Якова Шмеркіна, звільнені заарештовані. Протягом 5-12 березня партизани вступали в сутички з військами, що переслідували їх на Криворіжжі. Шаповалов потрапив у полон і був розстріляний ЧК. Чекісти продовжували полювати на махновців. Лише у Кривому Розі протягом місяця їх було заарештовано понад 100, з них 70 розстріляли.

Збройна і нелегальна політична боротьба за владу в Україні продовжувалася, в тому числі і в Катеринославі. Есери мали вплив на селянське антирадянське повстанство. В історичних джерелах зустрічаються згадки про оперування повстанських загонів на територіях Катеринославського повіту, які з часом увійшли в межі міста. Зокрема, навесні 1920 року “бандитськими” чекісти вважали села Діївка та Сухачівка, розташовані тоді за 7 верст від губернського центру. Названі села були “замирені” каральною експедицією на чолі з московським чекістом О. Трепаловим, що на той час обіймав посаду голови КГНК. Селяни, звинувачені у бандитизмі, “були розстріляні з кулеметів на очах у односельців” [16,30].

В активну боротьбу проти радянської влади вступили частини 4-ї Окремої бригади Михайла Малашка. Сам отаман на нараді в с. Софіївка 4 березня, зібравши командирів своїх загонів, оголосив партизанську війну радянській владі. Під командування Малашка перейшли отамани: Трифон Гладченко, Іванов ( Ілля Тишанін), командир Верхньодніпровського полку Петренко, командир Веселотернівського полку Федорченко.

7 березня 1920 року отамани Іванов (Ілля Тишанін) та Малашко вчинили напад на радянські установи Верхньодніпровська, під час якого «було спалено та розгромлено всі радянські установи міста, знищено понад 20 ворогів» [124,261]. Біля с. Миколаївки повстанці прийняли бій з підрозділами Латишської дівізії. У районі с. Посуньки партизани зазнали поразки в сутичці з переважаючими силами червоноармійців. Кінні повстанці встигли прорватись до с. Софіївка, решта потрапила в оточення й загинула. Серед загиблих були і 11 учнів Верхньодніпровської школи. Не маючи можливості для маневру,(червоні війська буквально заполонили район П’ятихатки-Верхівцево–Долгінцеве), партизани розсіялись селами та хуторами, де багато з них було заарештовано і розстріляно чекістами. Так, в однім лише селі Комісарівка «було розстріляно 25 душ повстанців, що прийшли додому»[123,106]. Сам Малашко з невеликим кінним відділом продовжив рейдувати Катеринославщиною.

Війна селян з більшовиками набирала все більших обертів. Ленін 29 квітня 1920 року у промові перед робітниками наголосив на тому, що “селянин повинен давати робітникам свої надлишки хліба, тому що продавати ці надлишки в умовах теперішнього часу було б злочином” [195,328]. Цілком зрозуміло, що впровадження такої політики не сприяло порозумінню ворогуючих сторін. Селяни завзято боронилися. Більшовики відповіли каральними заходами. Ось деякі з них:

“Такими карами могут быть:

а) контрибуция продуктами продовольствия;

б) денежная;

в) производство выселения и взятие семейств главарей и зачинщиков восстания, конфискуя все их имущество и передавая его бедноте;

г) обстрел селения;

д) его полное уничтожение”[104,34].

Новим поштовхом для посилення боротьби повстанців проти радянської влади послугувала радянсько-польська війна. 25 квітня 1920 року польська армія спільно з військовими частинами армії УНР (на той час складалась з Херсонської дивізії та «дивізій» М. Безручка, М. Омеляновича-Павленка – разом не більше 18 тис. шабель та багнетів) розгорнули наступ проти радянських військ Західного фронту. 6 травня союзники зайняли Київ.

Одночасно з наступом польсько-українських військ активізувались петлюрівські партизанські загони. Так, незважаючи на посилення репресивних заходів з боку каральних органів радянської влади, петлюрівці продовжували нарощувати свій вплив на теренах Катеринославщини. Протягом травня петлюрівський отаман, Ілля Тишанін (Іванов), сформував загони із повстанців, жителів сіл Жовте, Зелене, Петрова. Повстали селяни Глодосів, організовані колишніми «Вільними козаками» Південно-західного Коша. Повстання очолив отаман Фотій Мелешко. «Згодом повстанці об’єднались з Дієвою армією УНР, де разом з козаками Андрія Гулого-Гуленка створили 6-й курінь Низових запорожців у складі 1-ї Запорозької дивізії»[125,211].

Воювали проти червоних махновці. На травень 1920 р. у махновців налічувалося 500 вершників, 77 піхотинців, 30 кулеметів та 8 гармат. З цими силами Махно здійснив рейди деякими повітами (зокрема й Павлоградським), де розраховував на підтримку й поповнення своїх лав. Рейд розпочався 15 травня і тривав до 8 червня. За цей час загін повстанців суттєво зріс і нараховував шість тисяч бійців, вершників – понад тисяча; на тачанках стояли сто вісімдесят кулеметів [48,172-17 3]. Сили Махна росли в основному за рахунок переходу на його бік червоноармійців. У Мар’ївцві Махно з’єднався із загонами Кожина і Маскалевського. 22 травня махновський авангард у 200-300 шабель зненацька натрапив у Новомихайлівці на 3-й полк 42-ї дивізії. Велика частина особового складу полку перейшла на бік Махна. 5 червня Махно розгромив у с. Знаменка Павлоградського повіту 3-й запасний латиський батальйон, що забирав у місцевих мешканців хліб.

Мобілізаційні заходи радянської влади (радянська влада оголосила мобілізацію до Червоної Армії юнаків 1898-1900р.н.) петлюрівці використали для початку масштабного виступу, який розпочався 12 травня 1920 року в Кривому Розі. Тут новобранці підняли повстання, на чолі якого стали голови волосних комітетів сіл Ганнівка та Жовте: колишній офіцер царської армії Костянтин Юрович Пестушко (Степовий) та Григорій Кіндратович Гниненко (Вовгура), колишній капітан царської армії. Повстанці розгромили Криворізьке ЧК, захопили місто. Партизани сформували так звану «Степову дивізію». Пересуваючись у західному напрямку неподалік від с. Чечеліївка, до них приєднався отаман Андрій Чорновус (Гнибіда), колишній поручик царської армії, курінний у військах Петлюри, а з ним дві сотні добре озброєних вершників [124,16-29]. До повстанців приєдналися бійці отамана Лютого, уроженця с. Водяне. Дивізія розгромила в с. Петрове загін ЧК на чолі з Донченком. Це була перша значна перемога “степовиків”. Ними були захоплені кулемети та чотири гармати. «Після цього була остаточно сформована дивізія «степовиків», яка складалась з I-го кінного полку Лютого, II-го кінного полку Гнибіди, III-го піхотного полку Тишаніна , IV-го запасного полку Штиля і окремого ударно-розвідувального загону Чорного Ворона (Микола Скляр, народився у Жовтих Водах, колишній сотник Н. Махна), який складався з 150 вершників та 20 тачанок. Цей загін охороняв «Степову дивізію» на марші, проводив розвідку, крім того, дивізія мала свою артилерію : чотири гармати. Разом у «Степовій дивізії» налічувалось 18 тис. чоловік».[124,16-29]. За розвідданими більшовиків “Значна організація під назвою Повстанком Херсона та Катеринославщини поєднала під своїм керівництвом більш як 12.000 бандитів на чолі з головнокомандуючим цього загону Пастушко” [167]. Базовими для польових командирів дивізії (отаманів) стали райони сіл Верблюжка – Варварівка – Водяне – Петрове. У бою під с. Верблюжка повстанці знову перемогли. На цей раз поразки було завдано об'єднаним загороджувальним загонам повітових ЧК Херсонщини та Катеринославщини. Після цього значні сили «степовиків» зробили марш до Холодного Яру, де, починаючи з кінця вересня по жовтень, воювали разом з місцевими партизанами проти більшовиків.

На початку літа, недалеко від Єлисаветграда відбулася зустріч повстанців різних регіонів з рейдуючими частинами Зимового походу ген. Омеляновича-Павленка.

У жовтні 1920 року, повертаючись з Черкащини, повстанці “Степової дивізії” наштовхнулись на значні військові сили червоних, що прямували з польського фронту. Є відомості, що у значних зіткненнях з регулярною армією «степовики» понесли великі втрати. Зокрема, в районі с. Сентове вступив в бій, прикриваючи відступ повстанців і загинув зі своїм загоном отаман Чорний Ворон, до цього у липні потрапив у засідку, був заарештований і розстріляний катеринославськими чекістами отаман Малашко, загін якого діяв у районі Верхньодніпровська. Потрапили в полон і були розстріляні «малашківці»: отаман Трифон Гладченко, партизани Жук, Журавель, Кабак, Дяківський, Орельська.

Між тим, залишки білогвардійських армій (30 тис. – із них в нац. відношенні 20% росіян, 30%козаків, 50% українців) в Криму, генерала Врангеля також намагались використати Польсько-Радянську війну. 6 червня білогвардійці перейшли у наступ. Врангель, на противагу Денікіну, намагався порозумітись з керівниками УНР, давав згоду на внутрішню автономію козаків Дону, Кубані та Тереку. Пішов на поступки й в земельному питанні. Емісари Врангеля вели переговори з отаманами селян-повстанців. Є відомості про переговори білогвардійського командування з отаманами Бровою та Федорченком. Довірена особа С. Петлюри, доктор Н. Гелєв, вів переговори з білим командуванням про спільні дії проти більшовиків. Наслідком переговорів було те, що 75 офіцерів на чолі з полковником Грудиною влились до зведених повстанських загонів Правобережжя – «Мелітопольський курінь», отаманом якого був Семенко [див про це 125,149-150]. Білогвардійське командування передало повстанцям 15 кулеметів, 400 рушниць, 1000 гранат і 100000 патронів.

Тим часом, незважаючи на більшовицький терор та повну мілітаризацію майже всього життя суспільства, на кінець червня 1920 року ситуація складалась так, що в Катеринославській губернії всі заходи радянської влади (мобілізації, проведення хлібної розкладки, вилучення зброї, видача дезертирів) виконувалися тільки за сприяння озброєних загонів більшовиків. Штаб тилу Південно-Західного фронту на 21 червня надавав відомості стосовно ведення заготівлі хліба в Катеринославській губернії, де відзначалося, що здача продовольства практично повністю припинилася, а в повітах оперували повстанці Н. Махна. Продовжували чинити беззаконня латиші. Червоні війська діяли як ординці 13-го століття. Так, 17 червня, латиський батальйон обстріляв із гармат село Знаменівку Новомосковського повіту. При цьому “сожжено 30 домов, расстреляно 10 человек, взято 301 человек заложников в возрасте от 15 до 75 лет. Отобрано 150 голов рогатого скота, 1500 пудов зерна и 81 лошадь” [109,38]. Все як годиться: вбиті, закатовані, ясир, забрана худоба, спалені оселі землеробів.

Тільки за перші дві декади липня в Україні, за свідченням С.В. Кульчицького, було зареєстровано 207 селянських повстань. Відповіддю на селянські виступи був терор каральних органів більшовицького режиму. Червоноармійці сумлінно виконували волю Леніна, який заявляв: “Або куркулі переріжуть безконечно багато робітників, або робітники нещадно роздавлять повстання куркульської, грабіжницької меншості народу…” [35,139]. Частини 1-ї Кінної армії, що зайняли території Катеринославської губернії, займались грабунками та тероризували цивільне населення. Так у с. Спаському 4-та бригада “кінноармійців” вдалася до “повноцінних грабунків та згвалтувань, знищивши весь озимий хліб”[32,54]. Проте далеко не всі заходи більшовиків у сфері вирішення продовольчого питання одностайно підтримувалися військами. Іноді військові чинили збройний опір офіційним представникам влади, захищаючи інтереси селян. Так у Новомосковську, влітку 1920 року “забунтували” червоноармійці. Їх ватажки закликали вішати комуністів та “жидів”. Радянський дослідник А.Г. Сідоров свідчить про численні повстання мобілізованих до Червоної Армії. У районі Верблюжки, Гурівки, Аджамки, Новгородки, Інгульської Кам`янки, Куцівки керівники повстанців: Клепач, Ведмідь, начальник міліції Новгородки підпоручник Захаров, учитель Величко – очолили виступи мобілізованих. “20 серпня схилили на свій бік 1000 мобілізованих, а 26 серпня ще 2000. Із повсталих мобілізованих вони сформували полки, батальйони, які діяли, дотримуючись всіх правил польової служби” [96,34]. Протягом 20-30 серпня повсталі, чисельність яких зросла до 4 тис., чинили відчайдушний спротив регулярним військам. Причому, як свідчать більшовики, “бандити декілька разів переходили в атаку, ледве не оточивши наші загони. Були дні, коли гору брали бандити” [див. там же]. Врешті-решт, червоні оточили “бандитів” в Інгульській Кам`янці і після жорстокого бою 31 серпня розгромили їх. Повстанці за свідченням більшовиків “люто боролися, обстрілюючи наші загони із вікон будинків, із церкви; верховоди кінчали життя самогубством, зброю кидали у річку” [див. про це 154,199-202].

Запекло боролись із більшовиками і повстанці «Степової дивізії», які ,повернувшись із рейду до Холодного Яру, зненацька атакували і знищили резервний полк кінної армії (3 тис. бійців) у рідному селі отамана Пестушко-Степового, Ганнівці. Територією Новомосковського повіту рейдували партизани отамана Андрія Шевченка (600 піхотинців, 150 кавалеристів, 4 кулемети).

Крім того, більшовики в черговий раз пересвідчувалися в тому, що повстанці користувались підтримкою широких верств селянства, від бідноти до заможних. До того ж, біднота категорично відмовлялася брати безплатно конфіскованих коней та майно заможних селян. Інформаційне зведення Кременчуцького губвідділу управління за кінець серпня свідчить не лише про те, що в Олександрійському уїзді оперують “Мелкие банды во главе с Хмарой, Сирко, Бабенко”, але й зазначає, “…крестьяне Красно-Каменского и Куколовского районов относятся к бандитам доброжелательно” [113,42].

Оцінивши серйозність становища на українському селі, Ленін поставив перед Радою праці і оборони наступні завдання:

“1. Військам Кавкфронту йти пішки через усю Україну, розрахувавши маршрут так, щоб у кожну волость (з 1900 приблизно волостей України) заходила двічі, через певний проміжок часу, спочатку кінна, потім піша частина для виконання (і потім перевірки виконання) таких завдань:

А) збирання продовольства (за розверсткою);

Б) створення на місці, тобто в кожному селі, під охороною місцевих селян і під їх відповідальність подвійного (проти розверстки) запасу продовольства (зсипаного в коморі, у будинку попа, поміщика, богача і т.п.)….

В) складання (і перевірка) списку “відповідальних” селян (з місцевих багачів; зверху, тобто за ступенем найбільшого багатства, виділяється 5-20% і т.д. хазяїв на кожне село, залежно від його розмірів).

“Відповідальні” селяни особисто відповідають за виконання продовольчих та інших завдань влади.

Після того, як військо вийде, на місцеву владу покладається спеціальне завдання (за невиконання цього завдання – розстріл) дбати про справність і цілість цього списку;

Г) роззброєння селян-багатіїв.

Повний збір зброї. Відповідальність за незнайдену зброю – на начальнику військової частини; за незаявлену зброю – на тому, у кого знайдено (розстріл), і на всій групі “відповідальних” селян (штраф, але не грішми, а хлібом і речами; конфіскація майна, арешт; роботи на копальнях);….

2. Для зазначених цілей у кожну військову частину додати (до комуністичного осередку в ній) комісара або інструктора (зібрати 1000 чоловік, якщо треба, з Петрограда, Москви, Іваново-Вознесенська робітників) для керівництва виконанням зазначених завдань.

3. В “упертих” волостях чи селах військові частини або організують “третє відвідування” (військом), або залишаються на постій довше (до 2 тижнів) для покарання і виправлення …” [246,339-340].

Проте “відвідування” “упертих” сіл військовими частинами Червоної Армії не вирішило проблеми упокорення селян. Прикладом може бути випадок, що подається в Інформаційному зведенні Кременчуцького губвідділу управління від 4 вересня 1920 року. “1 сентября в с. Марьяновку прибыл советский отряд с военкомом Ларионовым и представителем исполкома Богдановым в количестве 300 человек при 6 пулеметах”. Залякати місцевих повстанців не вдалось. Відбувся бій. “Во время сражения с бандитами тяжело ранен командир советского конного отряда Закис” [113,46].

Паралельно з активізацією дій армії Врангеля пожвавили військові дії і селяни-повстанці. 4 вересня загін повстанців-“петлюрівців” у кількості 2 тис. атакував Олександрію. І хоча наступ не вдався, повстанці, зведені в дивізію із 4 полків, взяли під контроль села Звенигородка, Куколовка, Новостародуб. 5-6 вересня в селі Петрове (зараз районний центр Кіровоградської обл.) партизани у кількості 5 тис. розгромили Зведений загін 6-ї армії Юдицького. Цей час партизанського руху селян характеризується формуванням досить потужних військових з`єднань. Розвідувальне зведення нач. штабу тилу Кременчуцької губернії, першої половини вересня повідомляє: “главные силы бандитов сконцентрированы в районе Знаменка – Понтаевка, при чем насчитывается вооруженных винтовками 14 000 при 3 бронемашинах и неизвестном количестве трехдюймовых орудий и 50 кавалеристах” [200,51].

У вересні 1920 р. стратегічна обстановка на Південно-Західному фронті в Україні змінилася. Після поразки під Варшавою Червона Армія з величезними втратами відступила з Західної України. Врангелівські війська в середині вересня розгорнули наступ з Таврії, зайняли Синельникове, Славгород, Олександрівськ.

В.Леніну довелося створювати проти Врангеля окремий Південний фронт. У цей критичний момент, коли Червона Армія боролася на Україні на два фронти, В.Ленін і Л.Троцький знову вирішили залучити армію Махна для розгрому Врангеля, після чого негайно її ліквідувати.

26 вересня М.Фрунзе разом із ЦК партії організував переговори з делегацією від армії Н.Махна на чолі з Д. Поповим і В. Куриленком. Політична угода передбачала звільнення з в’язниць махновців і анархістів, свободу агітації махновських і анархістських ідей без заклику до насильницького повалення Радянської влади, участь анархістів у радянській виборчій кампанії. У воєнній частині договору передбачалось, що армія махновців входить до складу Червоної Армії як самостійне “партизанське” з’єднання з підпорядкуванням вищому командуванню Червоної Армії лише в оперативному відношенні. Махновці зобов’язувались не приймати у свої ряди дезертирів-червоноармійців. Родини махновців зрівнювалися у пільгах із червоноармійськими родинами й одержували про це документи. З припиненням бойових дій сторони зобов’язувались провести широку публікацію досягнутих домовленостей.

У подальших бойових діях Червоної Армії з врангелівськими військами брала участь «Кримська група» махновців, що 28 жовтня була виділена з Повстанської армії у складі 5 тис. багнетів, 5 тис. шабель, 16 гармат і 800 кулеметів (кулеметний полк Ф.Кожина). Очолив групу С.Каретников, а її Польовий штаб – П.Гавриленко.

Такий поділ махновських сил передбачав декілька цілей. Активна участь основного бойового підрозділу махновців у розгромі Врангеля забезпечувала недоторканість Гуляйпільського району радянськими військами.

Наприкінці вересня загони армії Врангеля загрожували Катеринославу. Більшовики розпочали спішну евакуацію, чим завдали відчутної шкоди підприємствам міста. Як свідчить відомий дослідник історії Катеринослава, Д.В. Архієрейський: “У цілому з міста більшовики вивезли понад 500 вагонів заводських цінностей”[13,29], які було спрямовано до Харкова та Саратова. Після більшовицьких евакуацій промисловість Катеринослава довго не могла відновити свою потужність. 19 вересня білогвардійці зайняли Олександрівськ. 20 вересня більшовики залишили Катеринослав, врангелівці зайняли станцію Ігрень, але наступного дня відійшли за Синельникове і більшовики повернулись до міста.

У ніч на 27 вересня 1920 року об’єднані групи повстанців і офіцерський білогвардійський загін (75 чол.) з боєм форсували Дніпро, і зазнавши значних втрат, захопили с. Біленьке [див. про це 125,151-152]. Проте розвинути наступ «петлюрівсько-врангелівським» союзникам не вдалося. Координатор спільних дій союзників, Н. Гелєв, повернувся до Севастополя, щоб продовжити «формувати петлюрівсько-врангелівські банди»[див. там же].

На теренах Катеринославської та Херсонської губерній продовжували оперувати загони «петлюрівців» – польових командирів отамана Степового. Згідно з документами, які наводить Роман Коваль від 11 жовтня 1920 року, чекісти доповідали керівництву, що в селах Чечеліївці та Олександрівці Олександрійського повіту «банды с каждым днем увеличиваются, количество бандитов доходит до 8000 чел. вместе со стариками и подростками. Вооружена банда частью куцаками, частью штыками и вилами. Имеет до 800 винтовок, три пулемета, бандой вырыты также окопы» [124,24]. 21 жовтня до чечеліївців приєднався загін отамана Штиля у кількості 600-700 чол., озброєних гвинтівками та обрізами. Повстанці, за підтримки отамана Андрія Чорновуса (Гнибіди), створили самостійну «Чечеліївську республіку» і не допускали на її територію представників Радянської влади. Військам Армії Будьонного ( підрозділи 2-ї Кінної армії) довелось 22 жовтня штурмом брати цю «Запорозьку Січ». Загородивши рідне село ровами та боронами (проти кіноти) на дорогах, селяни з вилами та штилями (довгі дерев`яні держаки з гострими металевими кінцями - сільськогосподарський інструмент, призначений для роботи з сіном) атакували будьоннівців. Застосувавши артилерію та кулемети, більшовики розгромили «республіканців» та спалили село. На боротьбу з повстанцями радянське командування скеровувало військові частини, що прямували на врангелівський фронт. Так, з 26 жовтня по 1 листопада проти повстанців отамана Клепача, що діяли на Криворіжжі, воювали 1,5 тис. червоноармійців, підтримані броньовиками.

Між тим, відчайдушно намагаючись контратаками стримати навальний наступ Червоної Армії, врангелівці з середини жовтня змушені були перейти до оборони.

Активно долучились до розгрому врангелівців махновці. 22 жовтня підрозділи Н. Махна: три кавалерійські, дві кулеметні дивізії, три артилерійські батареї розгорнули наступ на Крим. Саме махновці розгромили елітні білогвардійські кавалерійські дивізії (Дроздовська і Чеченська). Махновці вибили білих із Олександрівська.

29 жовтня в результаті вдало проведеної наступальної операції Червона Армія розгромила війська Врангеля у північній Таврії (втрати білих близько 20 тис. чоловік і 40% озброєння). Решти «Руской армії» через Чонгар прорвалися в Крим, де за першокласними перекопськими укріпленнями за підтримки кораблів Антанти сподівались перебути зиму і з весни 1921 року знову розпочати бойові дії проти Червоної Армії. Але у більшовицького керівництва були зовсім інші плани. 7 листопада війська Червоної Армії розпочали штурм білогвардійських укріплень. Співвідношення військ – Червоних 100 тис., під командуванням Фрунзе + «Кримська група» махновців Каретникова та Гавриленка проти 25 тис. білогвардійських солдат і офіцерів. У вирішальний момент махновці переправились через Сиваш, втративши понад 2 тис. вбитими і пораненими, прорвались у Крим, переслідуючи ворога до Євпаторії, Севастополя та Ялти. Махновський десант зайняв с. Карадажанай, знищив 1-й дроздовський полк і захопив 600 полонених. Поблизу Ішуни махновці взяли активну участь у розгромі кінного корпусу генерала Барбовича (4500 шабель, 30 гармат і панцерник, 150 кулеметів), що атакував лівий фланг 15-ї дивізії, намагаючись полегшити становище врангелівських військ.

За даними Белаша, в боях у Північній Таврії й у Криму махновці втратили 6 тис. пораненими й убитими.

На ранок 9 листопада ціною величезних втрат (в деяких частинах 85% особового складу) перекопські укріплення було взято радянськими військами. 16-17 листопада Червона кіннота захопила Кримський півострів, буквально скинувши рештки «Руской армії» в Чорне море. Бойові дії регулярних військ закінчились. Крим охопила хвиля кривавого чекістського терору. Лише за зиму 1920-1921 року було розстріляно, втоплено, закатовано близько 150 тис. чоловік (здебільшого мирних жителів), що не встигли евакуюватись на кораблях Антанти.

Після захоплення Криму радянське командування вирішило використати регулярні війська проти повстанців, а також ліквідувати своїх вчорашніх союзників – махновців. Операція готувалася М.Фрунзе. Повстанці чинили відчайдушний опір, завдаючи часом відчутних ударів. Як уже зазначалось, мобільна частина «Степової Дивізії» розгромила в с. Ганнівка військову частину резерву II Кінної армії більшовиків (близько 3 тис.). Після цього, як вказує Р. Коваль, дивізія повернулася в район зосередження Верблюжки – Варварівки – Турівки – Водяної, продовжуючи вести бої з регулярними військами. Боротьба велась запекло. Селяни-повстанці несли значні втрати завдяки, насамперед, великій насиченості України на той час військами регулярної Червоної Армії. Восени 1920 року в Україні дислокувалися 21 стрілецька і 14 кавалерійських дивізій, 2 стрілецькі і 8 кавалерійських бригад та технічні спеціальні частини. Пізно восени 1920 року Степовий фактично розформував свою дивізію з причин військово-оперативного та кліматичного характеру. Як повідомляла харківська газета «Коммунист», Степовий «перед розпуском… первоначально разбивает армию по полкам, строго придерживаясь территориального способа, т.е. местожительства повстанцев. Каждый такой полк, уходя, забирал положенное ему оружие и направлялся в свой район» [див.178]. Отже, боротьба після цього велась польовими командирами «степовиків». Згідно зі звітом Катеринославського губчека, «на території Катеринославської губернії оперували … незначні банди, які або вийшли із загону Степового або сформувалися заново…Начальник кавалерії повстанської армії Степового, Ілля Тишанін (псевдонім Іванов)…, не підкорився наказові про розпуск армії, відколовся з частиною кавалерії і, як старий махновець, пішов на з`єднання з Махном»[15,17].«Советская военная энциклопедия» (1933 р. видання), на яку посилається Р. Коваль, зазначає, що на кінець 1920 року загін Іванова нараховував близько 300 бійців.

У районі Синельникового протягом листопада-грудня активно діє загін махновця Микити Чалого, повстанці якого “на пути следования отряда уничтожают продагентов, приказывают крестьянам ничего не давать для Красной Армии” [108,44].

Тим часом, 27 листопада, війська Червоної Армії оточили «кримську групу» махновців у районі Євпаторії. Перед цим махновські польові командири, Каретніков і Гавриленко, були підступно заарештовані і розстріляні. Але повстанці на чолі з Марченком раптовим ударом прорвали оточення. До махновців приєдналось багато бійців 2-ї кавбригади. З боями повстанці прорвались через Перекоп і Сиваш і 29 грудня вирвались з Криму. Марченко вів до Гуляйполя 3 тис. бійців, у тому числі 1 тис. шабель, 300 тачанок з кулеметами і піхотою, 4 гармати. Проте під Томашівкою вони потрапили в пастку переважаючих сил червоних. Махновці зазнали тяжких втрат. Із Кримської групи залишилось 300 вершників та 25 тачанок. Всією Україною прокотились арешти та розстріли анархістів. Тільки за короткий час червоноармійці розстріляли 4700 махновців.

Ще раніше, 26 листопада, частини Червоної Армії оточили столицю махновського краю Гуляйполе, де перебував Махно з гарнізоном у 3 тис. піхоти і 1 тис. кавалеристів повстанців. Але ««Батько»» прорвав кільце оточення, на чолі 300 кавалеристів рушив на зустріч з залишками Кримської групи. Об`єднавши залишки своєї армії, він розгорнув партизанську війну проти червоних. Радянське командування спрямувало проти невловимого селянського ватажка 60 тис. військ, що більше ніж у 10 разів перевищувало кількість махновців. Не дивлячись на це, махновці продовжували активно рейдувати Катеринославщиною та Херсонщиною. Так, у грудні 1920 року махновці атакували комсомольський загін Новоукраїнки (Елісаветградський повіт), який очолював Іван Демченко. У результаті “в цьому бою героїчно загинули всі комсомольці” [34,13]. На правому березі Дніпра махновців невідривно переслідували частини 1-ї Кінної армії Будьонного. 24 грудня біля с. Софіївки (західніше Кривого Рогу) їх зустріли частини Особливої і Запасної кавалерійських бригад, у бою з ними Махно втратив 300 чол. і обоз. Махновці відступили до с. Ганнівка.

Червоне командування кинуло проти Махна кращі з’єднання 1-ї Кінної армії С.Будьонного й окремого корпусу Червоного козацтва В.Примакова. Махна переслідували 14-та кавдивизія Пархоменка, 8-ма Червонокозаччя Демичева, 17-та кавалерійська Котовського. Але прославленим червоним кіннотникам не вдалося знищити Махна. Уникаючи зіткнень із переважаючими силами ворога, повстанці на певний час змушені були покинути Катеринославщину. Махно рейдує Київщиною, проте дуже скоро розчаровується. Місцеве населення байдуже поставилось до його анархічно-комуністичних ідей.

Нестор Махно, за агентурними даними більшовиків, мав намір пробитися в Ізюмські ліси та поповнити свої загони. Тому червоноармійці зосередили лінією Лозова – Барвінкове – Слов'янськ (понад сто верст) декілька панцерних потягів та війська. Зробивши кілька спроб прорвати заслін, повстанці повернулися на Катеринославщину [227,17 ]. Окрім махновців, діяли загони Козлова, Марусі та інших [116,19]. Проти повсталих діяли регулярні радянські війська, а також каральні загони (т. зв. "чонівці"). Ось свідчення сучасника : " ... пішли чутки, що з поїздом Раковського трапилась якась біда ... Чутки ці були небезпідставними, адже в цей час окремі частини кінноти Будьонного бродили по лінії Катеринослав – Павлоград – Олександрівськ – Лозова і шомполами та розстрілами витискали у селян продподаток, що викликало нові виступи розрізнених частин махновських банд, які часто здійснювали виключні по сміливості напади на поїзди, що проходили в цьому районі ..." [225,3.].

У грудні загони Нестора Махна загрожували Катеринославу, впритул наблизившись до губернського центру.

До того ж, у самому місті активізували свою діяльність представники політичних партій, опозиційних комуністичному режиму: меншовики, есери, анархісти, які, діючи нелегально, мали проте відчутну підтримку з боку інтелігенції, пролетаріату та селян навколишніх сіл.

Меншовики, зокрема, мали реальний вплив у профспілках металістів, поліграфістів, деревообробників, залізничників, харчовиків. Меншовики вимагали зміни курсу економічної політики, свободи слова, друку для всіх соціалістичних партій. Есери та анархісти мали значний вплив серед селян. Праві есери вимагали відмови комуністичної партії від диктатури, визнання легального існування усіх революційно-соціалістичних партій, ліквідації комітетів незаможних селян і каральних продзагонів, відміни смертної кари, припинення діяльності “надзвичайок”.

28 грудня 1920 року Совнарком УССР видав постанову «О разделении Украины на военные округа для борьбы с бандитизмом». Із зовнішнього фронту були зняті польові війська: 1-ша Кінна армія, 6-та армія, загони ЧК. Боротьба з політичним бандитизмом велася під пильним контролем Леніна. У цей час “вождь світового пролетаріату” з маніакальною впертістю вимагає від військового командування покінчити з непокірними повстанцями: “Треба щодня в хвіст і гриву гнати (і бити і шмагати) Головкома і Фрунзе, щоб добили і піймали Антонова та Махна”[35,367].

Закінчення в листопаді 1920р. на території України регулярної війни не зупинило практику “воєнного комунізму”, від якого найбільш страждали селяни. Тому не дивно, що збройна боротьба, вже суто партизанськими методами продовжувалася і далі. Вирувала вся Україна. Не були винятком Херсонщина та Катеринославщина.