Розділ 3 катеринославська та херсонська губернії у вирі громадянської війни (1919-1920)

На початку 1919 року у Катеринославі та його околицях, хоча й не надовго, було відновлено владу Української Народної Республіки. Це дещо сприяло активізації суспільно-політичного і культурного життя губернії у січні 1919 року. В цілому за відсутності реальної сили, котра могла б примусити виконувати розпорядження губернської влади на місцях, годі було сподіватися змін становища на краще. Як іронічно зазначав В.Винниченко: “Декрети Директорії, її благі наміри, її декларації були собі хорошими словами”[42,183] і не могли впливати на всеукраїнський загал. Крім того, українське селянство, яке фактично привело до влади Директорію, почало виявляти зростаюче невдоволення її млявою аграрною політикою. Земельний закон Директорії, опублікований 8 січня 1919 року, не відповідав на головне питання українського селянина: коли ж селянство отримає землю? У цей період спостерігається відтік повстанців із загонів Директорії.

Не дивлячись на це, наприкінці січня 1919 р. війська УНР майже повністю контролювали Херсонську і частково Катеринославську губернії.

Загони отамана Григор’єва отримали назву Херсонської дивізії і стали складовою частиною Південного фронту Армії УНР. Приблизно в цей час дивізія складалась із чотирьох піхотних і одного кінного полків та двох батарей польових гармат.

Григор’єв у цей час вів боротьбу з білогвардійськими добровольчими частинами, які збільшили свої лави за рахунок гетьманських військовослужбовців і, спираючись на підтримку з боку Антанти, встановили контроль над Херсоном. Близько 10 січня 1919 р., після впертих боїв із застосуванням артилерії, комендант Херсона полковник Зінкевич отримав від отамана ультимативну вимогу здати місто і змушений був прийняти її. Під владою Директорії опинилося ще одне важливе місто. Незабаром уряд Директорії надав Григор’єву посаду комісара Олександрійського повіту і почесний титул “отамана повстанців Херсонщини і Таврії”.

Між тим, махновці продовжували нарощувати свій вплив у регіоні.

Махно 4 січня віддав наказ про реорганізацію махновських загонів у п’ять полків загальною чисельністю 6200 чоловік. 50% з них були озброєні лише обрізами і мисливськими рушницями, саморобними піками, вилами і ключками. Згідно з наказом, полкам надавались назви “Батька Махна”, всі вони мали порядкові номери. Командирам полків наказувалось створити штаби, загони переформувати в батальйони, залишивши їх територіальні назви, переобрати командирів, а тих, що втратили посаду, відправити для роботи в штаб Махна. Показово, що при створенні своїх формувань махновці неухильно дотримувалися організаційного штату Червоної Армії.

На Катеринославщині продовжувались криваві сутички між пробільшовицько налаштованими махновцями, які не бажали втрачати контроль над своїми селами, та загонами отамана Григор`єва та Січовими стрільцями Штабу Українського Республіканського Війська на Катеринославщині, які намагались роззброювати анархічно налаштовані загони селян. Про “градус” ненависті махновців до січовиків свідчить їх розправа над захопленим у полон сотником Кацуном; “спершу вирізали на тілі лівої руки, ненависні їм відзнаки нашого славного полку Січових стрільців “Вільного козацтва”, потім відрізали вуха і ніс, і нарешті спалили на вогні” [180]. Відповіддю на звірство махновців став успішний наступ січовиків. Оперативне зведення Штабу полку січових стрільців “Вільного козацтва” інформує про те, що “16 січня вони (махновці) були одігнані до слободи Мартиновка, в 4 верстах від ст. Ульяновка… В цю бійку махновці згубили 76 чоловік раненими і 13 убитими. З нашої сторони всі цілі. 17 січня був наступ махновців на Синельникове, але ж напад було відбито…”[180].

У цей час більшовики (1 січня у Харкові більшовики підняли повстання проти Директорії. 3 січня до міста увійшли регулярні радянські війська. З Харкова група військ на чолі з П.Ю. Дибенком почала наступ у напрямі Лозова-Катеринослав.) розгорнули наступ на Лозову і 17 січня захопили її. Вибиті з Лозової загони Директорії, відступаючи, захопили Павлоград. 19 січня бої продовжувались у районі Павлограда “О 9-й годині ранку полком Січових стрільців і полком Б. Хмельницького, при допомозі літунів, поведений наступ з двох боків…”[180]. Значні сили петлюрівців були змушені зосередитись на боротьбі з анархічно налаштованими партизанами, які активно виступали на боці більшовиків. Поступаючись чисельністю партизанам, петлюрівці не змогли втримати Павлоград. Їх вибили з міста радянські повстанські загони Чоботарьова, Кучеренка і Логвинова [33,155]. А 21 січня Павлоград зайняли регулярні більшовицькі війська Дибенка. Саме в Павлограді розташувався штаб групи радянських військ, яка 22 січня повела наступ на Катеринослав.

Червоні зайняли Новомосковськ і Синельникове та продовжили просування в напрямку губернського центру. У Катеринославі, 22 січня наказом отамана коша Гулого-Гуленка та нач.штабу Савченка було введено стан облоги [див про це 169].

Тим часом, підбадьорені наступом червоних махновці 23 січня вибили петлюрівців із Олександрівська. Становище Директорії ускладнювалося тим, що проти неї виступили проросійські робітничі організації в містах, а також переважна більшість отаманів, про підтримку з боку яких більшовикам вдалося домовитись. Проти Директорії виступали союзні більшовикам «Боротьбисти», котрі проводили серед військових частин УНР інтенсивну агітацію в прорадянському дусі, що мала безперечний успіх, насамперед , серед вояків Херсонської дивізії отамана Григор`єва. Чимало полкових командирів «григор`євців»: Горбенко, Масенко, Павловський, Ясинський стали членами боротьбистської партії.

24 січня петлюрівці Андрія Гулого-Гуленка залишили Амур-Нижньодніпровськ, і до вечора 25 січня радянські війська контролювали вже весь лівий берег Дніпра й усі найближчі до залізничного моста переправи через річку.

Вранці 26 січня розпочався інтенсивний артобстріл Катеринослава, і о 15-й годині місто було захоплено більшовицькими загонами [див. 65,78-79].

26 січня у Новомосковську відбулася зустріч П. Дибенка з офіційним представником махновських формувань А.Чубенком, який діяв за дорученням Н.Махна. А.Чубенко заявив, що головні сили Махно налічують 4 тис. чол. і всі вони воюють за радянську владу. За результатами цих переговорів махновці одержали 500 тис. патронів, панцерник № 8 і 3-й Павлоградський радянський полк. Крім того, Дибенко обіцяв після прибуття до Харкова тилової бази дати 10 тис. гвинтівок, 20 кулеметів, батарею тригарматного складу й гроші.

27 січня відбулося перше засідання Ради робітничих і червоноармійських депутатів Катеринослава, головою якого обрали М. Хавського. На засіданні виконавчого комітету Ради 28 січня були утворені основні управлінські структури, «призначені комендант міста (Сергеєв) і начальник гарнізону (Язиков)» [65,87].

29 січня 1919 р. отаман Григор’єв відправив Директорії телеграму, у якій оголосив їй війну. Незабаром він завдав сильного удару по частинах Катеринославського Коша, які під тиском радянських військ відступали через Херсонщину. Григор’єв також вступив у переговори з радянським командуванням. 1 лютого 1919 р. він встановив зв’язок із начальником штабу Окремої групи радянських військ Петренком. Григор’єв повідомив, що веде переговори від імені Центрального Революційного Комітету (Центрревкому), який створили боротьбисти на противагу іншим урядам, що претендували на владу в Україні. Свій повстанський рух отаман охарактеризував як виключно лівоесерівський. Григор’єв заявив, що у його розпорядженні перебувають 20 партизанських загонів, які готові вести боротьбу з петлюрівцями, білогвардійцями, німцями, англійцями, французами.

Отаман мав також телефонну розмову з командуючим Українським фронтом В. Антоновим-Овсієнком, під час якої виклав свої умови укладення військового союзу з більшовиками. У ході переговорів він погодився підпорядковуватися спільному командуванню, визнавши Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Таким чином, Григор’єв фактично відрікся від «свого» боротьбистського уряду.

Перейшовши до більшовиків, Григор’єв перевів свій штаб до Олександрії. Під його командуванням перебувало тоді понад 5 тис. бійців, які мали на озброєнні 100 кулеметів і 10 гармат.

В оперативному зведенні штабу Революційної Військової Ради групи військ харківського напряму від 5 лютого 1919 р. повідомлялося, що загони Григор’єва контролюють район Знам’янка - Користівка - Олександрія - Кривий Ріг - Довгинцеве - Апостолове, а також станцію Нова Полтавка на північ від Миколаєва. Станом на 15 лютого під контролем отамана перебували також Єлисаветград, Цвєткове, Новоукраїнка, Нікополь та інші міста і містечка.

19 лютого наказом командуючого Групою військ харківського напряму А. Скачка у складі Групи була створена 1-ша Задніпровська стрілецька дивізія на чолі з Павлом Дибенком. 26 повстанських загонів Григор’єва перейменували на 1-шу Задніпровську бригаду і включили до складу цієї дивізії, а сам отаман став червоним комбригом.

Повстанці Григор`єва розгорнули активні бойові дії проти військового контингенту Антанти. Григор`євці після кількох днів жорстоких боїв взяли штурмом Херсон. У ході боїв бригада Григор`єва суттєво покращила своє озброєння за рахунок багатих трофеїв. Так, у противника було захоплено 6 важких гармат, понад 100 кулеметів, понад 700 гвинтівок, а також 300 мулів. У Миколаєві повстанцям дісталось озброєння 10-тисячного німецького контингенту (зокрема, 20 важких гармат), військове спорядження і понад 2 тис. коней. 17 березня, в бою під станцією Березівка, григор`євці вщент розгромили підрозділи франко-польських інтервентів і білогвардійців, вони захопили 8 гармат, 5 танків, 1 панцирний потяг, 7 паровозів, близько 100 кулеметів.

Внутрішня структура бригади тоді мала такий вигляд: 1-й Верблюзький полк (налічував 3893 бійця), 2-й Херсонський полк (близько 4 тис. бійців), 3-й Таврійський полк (понад 3 тис. бійців), 1-й Вознесенський полк (450 бійців), Вознесенський піхотний полк, 15-й український радянський полк, артдивізіон і вантажно-панцирна команда.

Показово, що командування Червоної Армії з самого початку бойових дій проти Гетьманату, а потім і Директорії, намагалось перетягнути на свій бік польових командирів загонів селян-повстанців. Згодом, на основі партизанських з`єднань більшовики намагались створити регулярні військові підрозділи, підпорядковані радянському командуванню. Так, вже 25 січня у Павлограді із повстанських загонів почалося формування 13-го піхотного Радянського українського полку. Почалось формування 14-го та 15-го полків. Проте селянство не виявило особливого бажання воювати в складі регулярної армії. До того ж досить швидко стосунки більшовиків і їх союзників селян-повстанців почали псуватись. Причиною цього було аграрне питання, погляди на вирішення якого у більшовицького керівництва та повстанстанців-селян не збігались. Так, вже у Декларації Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 10 січня 1919 р. було заявлено, що культурні землеробські та монастирські господарства не будуть передаватися для розподілу між безземельними та малоземельними селянами, як вони того прагнули. Замість компенсації уряд обіцяв селянам сприяти поширенню колективної обробки землі, допомагати їм посівним матеріалом, технічними силами, сільськогосподарськими знаряддями.

Уряд оголосив своїми важливими завданнями планомірну організацію комуністичного виробництва і розподілу продуктів, одержавлення заготівель і торгівлі. Державні органи мали вказувати, кому, де і що виробляти, а вироблену продукцію, в тому числі і сільськогосподарську, розподіляти серед тих, хто, на їх думку, її потребував.

Серед перших постанов Тимчасового уряду (“Про порядок націоналізації підприємств” від 11 січня 1919 р., “Про націоналізацію всіх приватних залізниць та під’їзних шляхів” від 16 січня 1919 р. та ін.) було і “Тимчасове положення про волосні та сільські комбіди” від 13 січня 1919 р.

Саме на комітети бідноти покладалося здійснення продовольчої розкладки з селянських господарств, визначеної для українського села на 1919 р. у розмірі 140 млн. пудів хліба. Природно, що обурене селянство всіляко опиралося фактичній конфіскації хліба.

Х.Раковський, який у січні 1919 р. замінив Г.П’ятакова на посаді голови Тимчасового уряду, перейменував уряд на Раднарком УСРР, але не вніс ніяких змін у попередню політику. У лютому 1919 р. Раднарком, ігноруючи інтереси трудящого селянства (яке очікувало справедливого зрівняльного розподілу поміщицьких земель), оголосив, що 60% цих земель піде під створення великих державних господарств - радгоспів (радянських господарств). Це близько 1700 колишніх поміщицьких економій площею понад 1 млн. десятин, які були розділені між радгоспами в середньому 600 десятин на радгосп. Селяни у ці радгоспи не йшли, незважаючи на всі вимоги уряду. 6 березня 1919 р. Х.Раковський підписав постанову уряду, яка забороняла розподіляти у власність між окремими господарями конфіскований у приватновласницьких маєтках живий та мертвий інвентар.

Безкомпромісна політика Раднаркому щодо комунізації життя в Україні доповнювалась безладдям і терором на місцях. ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад, що відбувся 6-10 березня 1919 р. у Харкові, проголосив республіку озброєним табором, одночасно заборонивши проведення мітингів та зборів без дозволу місцевої військової влади. З’їзд переважною більшістю голосів більшовицьких депутатів схвалив “Положення про соціалістичне землевпорядкування і про заходи переходу до соціалістичного землеробства”.

Селяни мусили відмовитися від своєї власності та сподівань одержати поміщицьку землю, а натомість повинні були працювати у радгоспах і комунах.

Селяни не поділяли сподівань радянського уряду з приводу появи в українському селі нової, “найпрогресивнішої форми виробництва”, їх інтереси виявились діаметрально протилежними. У сільській місцевості активізувалась діяльність опозиційних до більшовиків партій, особливо, лівих есерів і анархістів, їх агітація знаходила у населення розуміння та співчуття.

З прибуттям із Харкова надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією нова влада показала, на що вона здатна, “пішли нескінченні арешти і розстріли без суду. Хапали направо й наліво усіх, хто траплявся під руки, не тільки колишніх прибічників гетьмана, але й навіть петлюрівців. Багатьох розстрілювали тут же у надзвичайці, після першого ж допиту, часто з непорозуміння”[103,240].

Експерименти більшовиків у сфері постачання продуктів харчування привели до того, що в губернських центрах, зокрема в Катеринославі, який до того часу “вважався у продовольчому відношенні найблагодатнішим пунктом України”[103,234], почали швидко танути їстівні запаси, шалено зростали ціни. Вільна торгівля в місті була скасована. Катеринослав оточили загороджувальні загони, що відбирали в селян усі продукти, які вони везли на продаж. Багато продовольства вивозилось до Росії. За підрахунками В. Андреєва, в 1919 р. у селян було вилучено «15-20% виробленої ними продукції»[130,55]. Втілюючи в життя рішення ІІІ Всеукраїнського з`їзду Рад про перехід від індивідуального до колективного ведення господарства, місцеві більшовики заходилися насаджувати радгоспи та комуни. При цьому місцеве більшовицьке керівництво анітрохи не зважало на резолюцію ЦК РКП (б) “Про радянську владу на Україні” (від 2 грудня 1919р.), яка закликала враховувати місцеву специфіку “на Україні, ще в більшій мірі, ніж в Росії, переважну масу населення становить селянство, завданням Радянської влади на Україні є завоювання до себе довіри з боку не тільки селянської бідноти, але й широких верств середнього селянства”[199,263-264]. Резолюція закликала: “зберігаючи основні принципи продовольчої політики (державна заготівля хліба за твердими цінами, примусова розкладка), способи її проведення уважно пристосовувати до умов українського села”[там же]. Усі ці слова залишались лише на папері. Для забезпечення Росії хлібом більшовики не гребували будь-якими засобами. Терор ЧК та продовольчих експедиторів призвели до масових повстань українського селянства. Широке ж залучення військових частин Червоної Армії, що майже на 90% складалась із селян, до придушення селянських виступів навесні 1919 р. створило реальну загрозу втрати з боку керівних органів радянської влади належного контролю над армією [52,427 ]. Яскравим прикладом цього слугував перехід на бік махновських військ 2-го полку 58-ї “дибенківської” дивізії. Виявляли незадоволення діяльністю “комісарів” вояки Задніпровської радянської бригади, створеної 23 лютого 1919 року з партизанських загонів отамана Григор`єва. Сам отаман проігнорував наказ командуючого В. Антонова-Овсієнка, залишатися в Одесі, вивів свої частини на відпочинок до Олександрії. У ході просування його 6-ї стрілецької дивізії вояки полювали на чекістів та євреїв. Вони привезли багато трофейного майна, яке роздавали місцевому населенню. Авторитет і популярність Григор’єва на батьківщині знову стрімко зростали. Григор’євці роз’їхалися по домівках і дуже скоро на власному досвіді ще раз переконалися, що “робітничо-селянська” влада, яка там існувала, надто далека від їх ідеалів. Так, із загальної кількості радгоспів, що були створені в Україні навесні та влітку 1919 р. (близько 1485 господарств), найбільша їх кількість (понад 400) припадала саме на Херсонщину.

До того ж там почалось виконання продрозкладки, яку здійснювали переважно російські продзагони. Для останніх було характерне безцеремонне і жорстоке ставлення до місцевого населення. Південноукраїнський середняк, який вів власне господарство без застосування найманої праці, був фактично прирівняний за кількістю здаваних продуктів до куркуля. До Григор’єва все частіше доходили скарги людей, які разом з ним ризикували життям. Отже, більшовицька влада не виправдала сподівань селянства і політичних сил, що її спочатку підтримували.

У другій половині квітня 1919 року по всій Україні розпочалися повстання. За відсутності зброї повстанці воювали вилами, сокирами, заступами, штилями. Як свідчили чекісти, “все селянство охоплене повстанням… основне гасло “Геть іноземне засилля, комуністів і жидів” (антиєврейські настрої пояснювалися надмірно високою часткою представників єврейської національності серед радянських емісарів)”[37,24]. Селян-повстанців очолювали, як правило, вчорашні старшини армії УНР: селяни-повстанці мали потребу в досвідчених командирах, «республіканці-петлюрівці залишалися найбільш природними їх союзниками»[16,35]. Антирадянські настрої, як вже зазначалось, охопили і військові частини Червоної Армії, що складались із українських селян-повстанців і тримали фронт проти білогвардійців. Насторожено ставився до політики більшовиків на селі командир 3-ї бригади Задніпровської дивізії Червоної Армії Нестор Махно. Зокрема, у квітні 1919 р. махновці скликали з’їзд селян і повстанців, в якому брали участь делегати з 72 волостей Півдня України. З’їзд прийняв резолюцію з ультимативною вимогою до більшовиків скасувати продрозкладку, радгоспи, всевладдя ЧК і однопартійну систему.

Масштабний заколот комдива Григор`єва проти Радянської влади був викликаний не лише амбітними міркуваннями отамана, але й діями карних загонів, що накладали на населення неймовірну контрибуцію. Ситуація для більшовиків із повстанням Григор`єва була небезпечною, адже мова йшла про виступ досвідчених вояків, а не погано озброєних, доведених до відчаю стихійно організованих селян.

До кінця квітня кількість григор`євської дивізії сягала приблизно 15 тис. Бійці походили переважно з херсонської губернії, лише один полк – таврійців. Командний склад зберігся в недоторканності, майже всі командири – “отамани”, й колишні офіцери, більшість називали себе або лівими українськими есерами, або ж незалежниками. Тільки політком дивізії – Ратін, його помічник Муравін, комісари полків були комуністами. Таким чином, більшовики майже не могли вплинути на григор`євців. Між тим, рядові 6-ї стрілецької дивізії все більше втягувалися у збройну боротьбу своїх земляків проти каральних та продовольчих загонів. На кінець квітня вони вже взяли участь у кількох збройних зіткненнях. Зокрема, солдати 2-го Херсонського полку заарештували й розстріляли відповідального за продовольчу роботу О.Якобсона.

З травня 1919 р. григор’євці влаштували на станції Знам’янка черговий єврейський погром, вбивши понад 50 осіб. В Єлисаветграді 4-5 травня григор’євці почали роззброювати міліціонерів і робити трус у будинках і квартирах, що належали євреям.

7 травня 1919 р. командуючий 3-ї Української радянської армії М.Худяков надіслав до григор’євського штабу в Олександрії ультиматум, в якому пропонував отаманові негайно навести порядок у своїх полках і виступити проти румунських військ або здати командування дивізією. У випадку невиконання цих вимог він пообіцяв поставитись до Григор’єва як до контрреволюціонера і розгорнути проти нього збройну боротьбу.

У відповідь М. Григор`єв відмовився залишати рідні села і вирушити в похід до Бессарабії. 7 травня він підняв вірні йому частини на боротьбу проти існуючої влади. 9 травня у Єлисаветграді бунтівний отаман оголосив маніфест “До українського народу” із закликом боротися проти комун, «надзвичайки» і комісарів, організовувати Ради з представників усіх партій, крім більшовиків, а також з безпартійних, що підтримують радянську владу.