Розділ 2 українська революція на катеринославщині та херсонщині ( огляд подій 1917-1918)

Всупереч існуючій думці про відірваність нашого регіону від Києва, український рух на Катеринославщині знаходився під значним впливом політичного центру. Події, що відбувались на Катеринославщині, були певним віддзеркаленням подій 1917 року у Києві. Осередками українського самостійницького руху стали військові частини російської армії. Пізніше Антонов-Овсієнко згадував, що “було чимало солдатів, які вважали себе українцями, й було дуже мало революційно свідомих елементів, які розуміли контрреволюційність Ради” [7,32]. На думку ж російського дослідника В.Булдакова, солдати-українці “на національний рух … впливали як детонатор” [185,140]. У Катеринославі у цей час було сформовано Українську Військову Раду, яку очолив С. Єфремов. На цей час припадає і проведення віча солдатів-українців у Катеринославі, які підтримали рішення Всеукраїнського військового з`їзду про “українізацію в армії та федеративний устрій майбутньої Росії” [185,55-60]. Паралельно з “українізацією” армії в регіоні розпочинається організація “Вільного козацтва”. Територія Катеринославської губернії невипадково стала центром відродження козацтва у 1917 р. Це було обумовлено низкою певних передумов та причин: сталість козацької традиції на Півдні України, популярність козацької ідеї серед широких народних мас, козацький менталітет, використання українським рухом державотворчого потенціалу козацтва. Для розгортання козацького руху важливим був козацький ідеал в середовищі селянства та інших прошарків населення Катеринославщини. У свідомості кожного виробника закріпився стереотип уявлення про козака як людину, вільну від будь-яких обов'язків перед паном і державою (крім військового), але яка користувалася особливими імунітетними правами (особиста свобода, право на володіння землею, своя юрисдикція, тощо). Разом з тим козацький ідеал став не лише ідейним надбанням широких народних мас України. З часом він перетворився на могутній фактор реалізації їхніх мрій і прагнень. Отже, зрозуміло, чому «Вільне козацтво» швидко отримало широку та активну народну підтримку на Катеринославщині [217,17].

Соціальною базою цього руху було заможне селянство. На з`їзді в Чигирині (16-17 жовтня) дві тисячі делегатів представляли 60 тис. козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини та Кубані. Почесним отаманом “Вільного козацтва” було обрано командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського. Останній пізніше згадував у своїх “Споминах”: «Мене цей вибір дуже здивував, бо до того часу, опріч справ чисто військових і організаційних у своєму корпусі, я нічим іншим більше не цікавився» [216,34].

Організація “Вільного козацтва” на Катеринославщині мала ряд своїх особливостей, на що вказують дослідники історії Катеринославщини В.Г. Бондаренко та Ю.Г. Пахоменков: “Перш за все, рух цей ініціювали та очолили соціалістичні партії – УСДРП та УПСР. По-друге, “Вільне козацтво” розглядалось як українська червона гвардія”[185,56]. Так, перший курінь “Вільного козацтва” в Катеринославі заснував осередок УСДРП з українського пролетаріату міста (приблизно 500 чол.) 25 вересня 1917 року. ”Вільне козацтво” мало замінити регулярну армію як народна міліція. Активними організаторами «Вільного козацтва» на Катеринославщині виступили брати Гаврило та Микола Воробйови. До козацтва записували лише членів партії. Отаманом обрали студента київського політехнічного інституту, росіянина Гаврила Воробйова (Горобця). Працював Воробйов у тісному контакті з тодішнім начальником гарнізону полковником М.Омелянович-Павленком, а пізніше також з отаманом гайдамацького полку полковником Коротієвим. Гаврило Воробйов під час перебування у Катеринославі був обраний гласним Катеринославської міської думи і членом міської управи, отримав доручення від військового міністерства формувати на Катеринославщині «Вільне козацтво» [240]. 28 вересня 1917 р., виступаючи у Міській Думі, Г. Горобець так охарактеризував завдання та обставини виникнення козацтва у Катеринославі: "...Становище міста і громадян на околицях дійсно неможливе. Під виглядом кримінальних агентів або міліції здійснюються пограбування та вбивства. Український пролетаріат, дивлячись на це, вирішив, що охорона міста може бути взята у руки організованих робітників. З цією метою українським пролетаріатом створено "Вільне козацтво", тобто Червона Гвардія. У недалекому майбутньому "Вільне козацтво" подасть у Думу свої плани про майбутню діяльність. І якщо Міська Управа потребує охорони околиць, оскільки міліція не співпадає з своїм призначенням, то "Вільне козацтво" готове взяти у свої руки охорону міста, якщо б муніципалітет міста Катеринослава схвалив організацію "Вільного козацтва" з робітників. В останньому випадку ми просили б Міську Управу вступити у договір з залогою, або владою про видачу якоїсь кількості зброї..." [85].

Були створені окремі курені в Нових Кодаках, на Діївці та Мануйлівці. У Нових Кодаках курінь "Вільного козацтва" першої сотні почав створювати Семен Валендик, у будинку якого формувались вільнокозацькі загони [63,14]. В Новомосковському повіті, в с. Орловщині записалось до «Вільного Козацтва» 50 осіб. Павло Скоропадський у своїх “Споминах” згадує і про міцну організацію «Вільного козацтва» в Єлісаветграді “виключно з заводських робітників”[216,54]. На початок жовтня 1917 р. осередки «Вільного козацтва» існували в Олександрівському та Катеринославському повітах. Протягом грудня подібні організації були створені в усіх восьми повітах губернії. 5 жовтня 1917 р. у Павлограді відбулось засідання повітового виконавчого комітету. Від імені Української Повітової ради виступав Благонадьожин, який вказав на необхідність заснування "Вільного козацтва" і сказав: «...що тоді лише буде втілений в життя принцип державної демократизації, коли сам народ буде безпосередньо брати участь у адміністративнім житті». На думку промовця, розумно організована самодіяльність широких народних мас дасть найкращі наслідки [172]. Була затверджена резолюція, запропонована членом Української повітової ради Кизимом: "... Павлоградський Повітовий Виконавчий Комітет вислухавши доклади представників від Української Ради Кизими і Благонадежина, ухвалив: запропонувати всім Волосним Земствам, аби по селам було засноване "Вільне козацтво". Заснування козацтва повинно бути в контакті з Українським військовим Генеральним Комітетом. Для цього вибрати із нашого складу комісію. Комісії доручено також ввійти у зв'язки з Генеральним Комітетом. До комісії було обрано Благонадьожина, Селіванського, Корнієнка, Маркина, Швеця та Кизиму. Комісія вирішила послати шостого жовтня до Києва за літературою в справі організації "Вільного козацтва" Корнієнка. "...Крім того, цьому товаришу доручено поклопотати перед Українським Генеральним Військовим Комітетом, аби він прислав до Павлограда спеціального інструктора до організації "Вільного козацтва" [172]. Подібно процес становлення осередків «Вільного козацтва» проходив і в інших місцевостях губернії. До сотні у Павлограді вступило більше 100 осіб. Особливого розмаху цей рух досяг у Новомосковському повіті. “На селянському сході в с. Одінцовка, 8 жовтня, до козацтва записалось 40 чоловік. Головою було обрано Н. Новицького, писарем – І.Годованця”[185,56]. У другій половині жовтня відбувається з'їзд "Вільного козацтва" Новомосковського повіту. Обирається Військова рада на чолі з отаманом Сторублем (український есер, активіст «Просвіти»). З'їзд маніфестує свою прихильність до Центральної Ради і просить київського комісара видати зброю [7,25]. На допомогу місцевим силам прибули організатори "Вільного козацтва" з Одеси, які відвідали ряд сіл Новомосковського повіту. Вони закладають курінь у с. Орловщина. До нього записалось 50 осіб. 8 жовтня утворюється "Вільне козацтво" у с. Одинівці (40 осіб.), Кам'янці, Підгородному, Огріні. В Амур-Н.-Дніпровському (нині район Дніпропетровська) начальник міліції Чорнобай організував кінний загін "Вільного козацтва" чисельністю 60 осіб [63,38]. Газета "Селянська спілка" від 7 жовтня 1917р. повідомляла: "В Слав'яносербському повіті (Катеринославщина) три волості постановили негайно заводити Вільне козацтво, бо без нього нема людям життя" [209]. У Слов'яносербському повіті організатором козацтва був І. Малашко. У Луганську він сформував робітничий полк «Вільного козацтва» чисельністю 800 осіб. 11 листопада у Бахмуті відбулося українське свято з приводу сформування українського військового куреня. Командиром куреня був під-осавул Дубовик. Чисельність частини 800 козаків та старшин. Після молебну голова Української повітової ради Р.І. Ляшенко підніс козакам прапори, звернувся до них з такою промовою: "... Шановні брати, вільні козаки України! Даю вам цього прапора рукою українського народу, повіту, од якого я є представник. Ви повинні дати обіцянку, що будете виконувати тільки те, чого бажає народ і вимагає Українська Центральна Рада. Я покладаю надію, що ви збережете на Україні спокій і лад". Свято закінчилось парадом і мітингом [210].

У Верхньодніпровському повіті сотні «Вільного козацтва» були закладені у повітовому містечку та селах: Лозоватці (близько 50 козаків), Криничках, Покровському, де знаходилась остання Запорізька Січ. Кількісне зростання організації продовжувалось у губернському центрі. Запис до «Вільного козацтва» у Катеринославі відбувався у Катеринославській міській управі, у військовому відділі у Г. Воробйова (Г. Горобця), в бюро УСДРП залізничників на вокзалі, і у Третяка в помешканні "Селянської Спілки" (Успенська площа) [175]. Для демонстрації свого зростаючого впливу та консолідації своїх прихильників «Вільні козаки» проводили паради та огляди. Так, 10 листопада о 12 годині дня на Соборному майдані у Катеринославі відбувся урочистий парад українських частин, де було зачитано третій Універсал УЦР. Парад цей було проведено з наказу Генерального секретаря з військових справ України С.Петлюри. У день параду вже з дев'ятої години ранку почали йти на майдан військові частини: гайдамаки, Вільне козацтво. Приймав парад начальник гарнізону М.Омелянович-Павленко [171].

Організовуються “вільні козаки” у Кривому Розі і навіть у вотчині Нестора Махна Гуляйполі. 18 листопада прихильники Центральної Ради провели урочисті заходи з приводу проголошення УНР. “280 гуляйпільців записалися до “Вільного козацтва”[48,29].Останній факт викликав неабияке обурення набираючого авторитет Нестора Івановича, який вважав козаків серйозними конкурентами. Проте і сам Нестор у той час неоднозначно ставився до ідеї української державності. Так, віднайдений В. Бойком у архіві Російської Федерації протокол від 15 жовтня 1917 року сходу селян Гуляйполя під головуванням Нестора Махна свідчить про наступне. “Схід розглянув питання про “самовизначення українського народу”, протестував проти рішення Тимчасового уряду поширити владу Генерального секретаріату лише на 5 українських губерній, вимагав “негайного приєднання Катеринославщини, Харківщини і всіх земель українських до автономної України”, оголосив, що найвищим органом влади в Україні визнає “тільки Центральну Українську Раду і її Генеральний Секретаріат”[132].

Значну роль у формуванні осередків відіграла "Селянська Спілка" та Губернська Рада Селянських Депутатів. Так, газета повідомляла: "Спілка організує "Вільне козацтво" для захисту селищ від безпорядків. Необхідно щоби «Вільне козацтво» організувалося повсюду ...cе буде народним військом, вибраним всіма, рівним і таємним голосуванням. І знову, як настане демобілізація армії, "Вільне козацтво" поставе собі задачею охорону людей і їх імуществ..." [209]. Ідейним ядром «Вільного козацтва», кращої її частини були національно свідомі члени «Просвіти». Так, наприклад, активний діяч «Просвіти», український есер, Федір Сторубель очолив «Вільне козацтво» Новомосковського повіту (включав слободи Кам`янка, Мануйлівка, Одинківка і Підгородне); у Ревуцькому 26 грудня 1917 року до козаків записались майже всі просвітяни-чоловіки. Вони організували Ревучанський (Добровеличківський) курінь «Вільного козацтва», який очолив активіст «Просвіти», колишній гвардієць Дмитро Хорунжий. Чисельність цього формування становила: 30 кіннотників, 120 піших [див про це 125,207-212]. Тісно співпрацювали з «Вільними козаками» селянські охоронні формування, чисельність яких, за свідченням дослідника Р.Коваля, «у деяких більших селах сягала 50 і більше козаків» [див там же]. Так, за військової необхідності, чисельність «Вільних козаків» Ревуцького куреня могла зрости до 600 бійців за рахунок озброєних селян. Маючи своїх зв’язкових у Піщаному Броді, Лисій Горі, Добрянці, Липняжці, Тишківці, козаки роззброювали дезертирів, припиняли випадки мародерства та криміналу.

Восени 1917 року на теренах Катеринославщини розпочинається формування гайдамацьких куренів. Вперше згадуються гайдамаки в Катеринославі 6 жовтня, коли на засіданні міської думи гласний думи Д.Штефан підняв питання про матеріальну допомогу гайдамакам. Військове інтенданство відмовлялося їх утримувати, не надали допомогу й представники думи, де переважали представники загальноросійських партій. Точно кількість катеринославських гайдамаків встановити не вдалось. Є відомості про те, що “гайдамаків було лише 140 чоловік”[27,13]. На чолі Катеринославських гайдамаків стояв офіцер Сергій Єфремов.

Гайдамацький курінь було створено також у Павлограді. Допомогу павлоградським гайдамакам надавали їх побратими з Олександрівська. Є відомості про те, що гайдамацький загін Луки Гребенюка придушив «винний бунт» 229-го піхотного Керч-Єнікальського полку та 3-го Новоросійського драгунського ескадрону, які базувались на території Павлограда.

Між тим, паралельно з послабленням центральної влади, загострюється ситуація на селі. Район майбутнього широкого повстанського руху селян був одним із найбільш “ринкових” в усій Російській імперії. Близькість портів і розвинена залізнична мережа стимулювали розвиток хлібного ринку. У Катеринославській губернії у 1913 р. було вироблено 109806 пудів пшениці. З них, за межі губернії, відправлено 52757 пудів. У цю частку не входив внутрішньогубернський ринок, який теж був досить широкий. Губернія була насичена промисловими центрами, що споживали хліб. Селянству півдня України протягом 1862-1914рр. вдалося скупити в поміщиків майже половину їх земель. Проте поміщики нестримно підвищували ціни на землю. Спираючись на допомогу держави, вони прагнули зберегти орендні відносини з селянами. Селяни ж прагнули вирішення аграрного питання на їх користь. На 1917 рік селянські повстання охоплюють 26 губерній Росії, серед них Катеринославська і Херсонська. Даючи характеристику в останніх числах жовтня ситуації в українських губерніях, головний начальник постачання військ Західного фронту доповідав у штаб верховного командуючого: “Нарушения происходят повсеместно, грозя превратиться в сплошное аграрное движение… власти и милиция бессильны бороться. Отовсюду идут просьбы о присылке воинской силы…”[160,734]. Прагнучи залучити на свій бік симпатії українського селянства, соціалістична Українська Центральна Рада оголошувала своїм першочерговим завданням підготовку проведення аграрної реформи. Передбачалось, що землі казенні, удільні, монастирські та великі поміщицькі маєтки будуть забрані, а землі поміщицькі будуть викуплені державою і роздані в користування тим, хто на них працюватиме.

Після більшовицького збройного перевороту у Петрограді (7 листопада 1917року), на Катеринославщині помітно активізувались більшовики та їх союзники. Прихильники УЦР сподівались посилити свої позиції в регіоні за рахунок полку П. Орлика, який прибув наприкінці листопада 1917 року до Катеринослава. Сформований з українців гвардійських частин Петрограда, він міг би суттєво посилити позиції українського руху губернії. На жаль, цього не сталось. Більшовики чудово розуміли: виграти війну проти України можливо лише за умови розколу українського суспільства, яке дійсно в своїй масі, хоча й не було національно свідомим, було тим “традиційним суспільством”, котре виявляло ворожість до “чужої культури”[161,70-76]. Визнаючи загрозу, керівники більшовицького руху докладали значних зусиль для розколу в таборі українців. “У Києві зараз знаходиться близько двох дивізій українських військ, що до останнього часу підтримували Центральну Раду”, - пише у грудні 1917 року голова Київського ВРК Л. Пятаков. Далі продовжує: «Вступати з ними в бій було б безглуздям, не розколовши їх. В даний момент серед них розкол вже є…, а отже, потрібно діяти вищою мірою обережно, щоби знову не об`єднати їх проти великоросів” [44,412-413]. Подібна ситуація склалась і в Катеринославі. Більшовики, проголосивши 25 грудня 1917 року у Харкові “Республіку Рад”, спираючись на радянські російські війська Антонова-Овсієнка, зайняли Лівобережжя.

Ще на початку грудня 1917 року військове командування Центральної Ради зосередило на лінії Лозова-Павлоград-Синельникове кілька загонів «гайдамаків»[див. про це 115,574]. На Катеринославщині перебував також Український кінний полк складом у чотири сотні, зорганізований у жовтні 1917 року завдяки праці сотника Козира-Зірки з Третьої кінної дивізії царської армії [117,374]. Серед інших військових формацій Армії УНР, які брали участь у боях проти більшовиків на Лівобережжі, були: Перший український козачий імені гетьмана Б. Хмельницького полк та Гайдамацький курінь. Вони воювали взимку 1917-1918 року [186,35]. У місцевих загонів Червоної гвардії власних сил було явно замало, щоб вибити прихильників УНР із Катеринослава та інших міст. Так, саме загони московських та петроградських червоногвардійців під командуванням П.Єгорова та загін (480 людей) Д. Злоби (Жлоби), вибили гайдамаків з Лозової (16 грудня), а також розпочали наступ на Павлоград. Наступ більшовиків був підтриманий павлоградськими червоногвардійцями. 19 грудня числа червоноамрмійцями було вщент розбито Український кінний полк, старшину якого було розстріляно [117,174]. Невеликі відділи гайдамаків відступили на Синельникове.

Вирішальною в перемозі катеринославських більшовиків була допомога загону московських, петроградських та харківських робітників О. Єгорова та той факт, що під час боїв за місто 26-29 грудня полк П. Орлика оголосив про свій нейтралітет. У результаті порівняно нечисельні загони «Вільного козацтва» та гайдамаки зазнали поразки, відступили з міста і були роззброєні в помісті Бродського, Верхньодніпровського повіту. Пізніше більшовики під тиском Губернського селянського з`їзду 13-15 січня 1918 року змушені були відпустити полонених рядових. Проте заарештованих офіцерів українських військових формувань червоні встигли розстріляти під Катеринославом на станції Ігрень. За подібним сценарієм розвивалися події і в інших містах та селищах Катеринославщини та Херсонщини, зокрема у Жовтих Водах*. (На 1913 рік населення селища Жовта Ріка нараховувало близько 1 300 чол. Наприкінці 1914 року на руднику працювало 607 чоловік (у 1913 році - 930) Видобуток руди падає, багато шахтарів мобілізовано в армію, погіршується економічний стан робітників, поживну базу отримують революційні елементи. Влітку 1917 року більшовики створюють рудничний партійний осередок і ведуть боротьбу за владу проти представників Центральної Ради та тимчасового уряду. Після жовтневого перевороту в Петрограді місцеві більшовики починають діяти більш рішуче, але особливої підтримки серед місцевого населення вони не знаходять. До влади вони приходять лише за допомогою більшовицьких російських інтервентів Антонова-Овсієнка 24 січня 1918 року. Але перемога їх була не довгою, вже на кінець березня 1918 року жовтоводським більшовикам, як і їхнім господарям, російським радянським військам довелося втікати під ударами військ Центральної Ради та її союзників. Жовтоводські більшовики влились до складу Ордо-Васильківського загону червоногвардійців Кривбасу, яким командували П.М.Кращенко та М. В. Задорожній. У квітні 1918 року цей загін увійшов до складу Кримського (Чорноморського) полку, командиром якого був І.Ф.Федько. Жовтоводські більшовики брали участь у бойових операціях проти білогвардійських військ на Північному Кавказі, воювали проти горян, що боролись за державну незалежність своїх країн.

Залишившись у тилу німецько-українських військ, більшовики спробували організувати широкий рух опору. Але марно, сільське населення (що переважало на той час) вперто не підтримувало їх. На літо 1918 року червоний партизанський загін більшовика Г.В.Потапова нараховував лише 25 чоловік. Реакційна політика гетьмана Скоропадського, репресії німецьких військ та поміщиків створили сприятливий грунт для роботи більшовицьких агітаторів. Чисельність загону зростає до 300 чол. піхоти та 50 кавалеристів. Селяни, що влились до лав «потапівців», слабо розумілись на політиці, але добре зрозуміли на власній шкірі, що «німців та панів пора бить». По навколишнім селам шириться повстанський рух петлюрівського забарвлення. Селянські «батьки» , «отамани» витісняють гетьманські залоги, німецькі загони в міста і фактично блокують їх. У боротьбі проти гетьманату тимчасовими союзниками стають і українські повстанці і більшовики (останні намагаються не конфліктувати на місцях з авторитетними селянськими ватажками, намагаючись, проте, захопити владу). Так, жовтоводські шахтарі, перебуваючи під впливом більшовиків, у листопаді 1918 року виганяють із селища представників німецької окупаційної влади та гетьманців. Але узурпувати владу більшовикам не вдалося й на цей раз. Їх потіснили петлюрівці. І знов вони рятуються втечею. А повертаються лише за допомогою Червоної Армії 19 січня 1919 року.

Червоний партизанський загін Потапова розгорнув терор проти колишніх союзників, селян- повстанців. За підтримки загонів Червоної Армії ним було розгромлено в бою під Верхньодніпровськом (березень 1919) партизан Марусі. Влітку 1919 року розпочався наступ Денікінської армії і загін Потапова було включено до складу Червоної Армії.) Місцеві більшовики встановили свою владу (24 січня 1918) лише за допомогою російських військ Антонова-Овсієнко. Ставлення останнього до України й українців особливо заслуговує на увагу. Місцеве населення він навіть не вважав за людей! Ось лише деякі з висловлювань цього діяча: «Против нас стоит тридцатимиллионный народ, имена которых невозможно выговорить, внешность которых такова, что их надо убивать без всякого милосердия и пощады. Это звери… с ними нельзя обращаться, как с порядочными людьми… Мы должны выжать все возможное из Украины, чтобы усилить военный потенциал России»[89,8].

Хоча більшовики на цей раз не довго господарювали на Херсонщині та Катеринославщині, проте їх наміри стосовно українського села були цілком очевидними. “За документами, тільки з Херсонської губернії в період між 18 лютого й 9 березня 1918р. до Росії вивезли 1090 залізничних вагонів із зерном”[130,41]. Російські більшовики вели себе так, як і належало окупантам. Цілком зрозуміло, що грабіжницькі заходи більшовиків зумовлювали поширення повстанських настроїв серед селянської маси. Вибуху невдоволення завадив стрімкий наступ українсько-австрійських військ.

3 квітня 1918р. після важких боїв відділи «Вільного козацтва» під командою Г. Воробйова (Горобця) звільнили Катеринослав від більшовиків. Слідом до міста вступили і австрійські війська. Реальну владу здійснювали австрійські комендатури і коші «Вільного козацтва». Нарощування впливу «Вільного козацтва» непокоїло київських «паркетних» політиків. Ще 23 березня 1918 року Рада Народних Міністрів УНР ухвалила припинити фінансування козацтва. 5 квітня 1918 року в.о. військового міністра УНР Олександр Жуковський видав наказ №145 про розформування і скасування «Вільного козацтва». Незважаючи на це, козаки не здали зброю на склади, а продовжували свою діяльність. Зокрема, на Катеринославщині, коші продовжили формування територіальних відділів “Вільного козацтва”. Так, того ж 5 квітня на волосному земському зібранні селяни Єлісаветівки, Новомосковського повіту ухвалили рішення приступити до організації «Вільного козацтва». У наказі №1 отамана «Вільного козацтва» Горобця від 4 квітня зазначалося: “Наказую усім громадянам м. Катеринослава і його околиць всю вогнестрільну зброю, крім охотничої і старинної здати до штабу «Вільного козацтва» – будинок Урусова-Проспект”[188]. Газета УСДРП “Голос робітника” 7 квітня у своїй передовиці закликає: “Товариші Вільні Козаки! Пам`ятайте, що ніякі насильства при арештах і роззброєннях не допустимі, бо то є політична розправа” [57].

За наказом отамана Катеринославського коша, Горобця, з 8 квітня було поновлено діяльність Губернського земства, закритого у свій час більшовиками. Основою роботи земства мали стати накази Центральної Ради.

Центральна Рада не мала збройних сил, щоб вирішити «проблему» «Вільного козацтва», тому цією невдячною справою зайнявся австро-німецький військовий контингент. Так, німці розгромили Ревуцький курінь «Вільного козацтва», роззброїли козаків у Марковій, Глодосах. «Заарештували кошового і по дорозі застрелили. Так було ліквідовано Південно-Західний кіш «Вільного козацтва»…» [125,210].

Вже в перші тижні перебування військового контингенту західних партнерів на українській землі виразно проглядалась тенденція до загострення взаємин між його командуванням і соціалістичною демократією Центральної Ради. Однак відкрите протистояння було ще попереду.

Відносини ж між українськими селянами та німецькими і австро-угорськими військовими контингентами від самого початку не були безхмарними, особливо з огляду на інтерес останніх до продуктів харчування. Адже, найбільш принадними пунктами Брестського договору були ті, за якими Україна зобов’язувалась надати німцям 60млн. пудів хліба (борошна) і право кожного солдата, який несе службу в Україні, відправляти щодня на батьківщину посилку в 12 фунтів вагою [165, с.117]. Враховуючи той факт, що продовольче становище в Австро-Угорщині та Німеччині було на той час катастрофічним, Брестський договір навіть називали «хлібним миром»[165,10]. Окупаційні сили, а їх нараховувалось лише у Таврії 50 тисяч та навколо Катеринослава 35 тис., розпочали відвертий грабунок селян. Так, газета українських есерів “Боротьба” сповіщала про те, що підрозділи австро-угорців (саме австро-угорці контролювали Катеринославщину) забирають у селян “хліб, худобу і все інше, що потрапляє до рук, і при цьому нічого не платять”[24]. Газети рясніли повідомленнями про втручання іноземного війська у внутрішнє життя села. Рефреном у цьому контексті прозвучало твердження, озвучене в квітні 1918 року Катеринославським представником на крайовому з`їзді земств: “Як прийшли німці, почались нещастя. Іде реквізиція вовсю”[25]. Ситуацією намагались скористатись поміщики, що спішно організовували каральні загони для боротьби з непокірним селянством. Землю було відібрано у селян і знов повернуто поміщикам. На протести селян і робітників окупанти відповіли терором. За період перших місяців окупації було вбито «більш ніж 80 000 робітників та селян»[242]. Між тим Центральна Рада не раз демонструвала своє безсилля перед потоком каральних експедицій, що поволі наводнювали Україну. Настрої, що охопили широкі верстви населення України, вповні охарактеризував пізніше В. Винниченко “Я на свої вуха чув, як українські маси кляли Центральну Раду…”[42,17]. «Вільне козацтво», яке на початку окупації заради припинення безчинств і встановлення порядку взаємодіяло з підрозділами німецьких та австро-угорських військ з часом не лише охололо до своїх союзників, а й почало збирати сили для боротьби з ними [100,34-39].

Безкарність поміщицьких найманців і бездіяльність уряду по припиненню насилля над громадянами УНР, з одного боку, та байдужість до проблем потерпілих від наслідків аграрного закону і свідоме ухиляння від врегулювання ним породженого соціального протистояння, з іншого, остаточно переконало командування окупаційних військ у нездатності існуючої влади підтримувати громадянський мир і злагоду в країні.

29 квітня 1918 року у Києві відбувся державний переворот і до влади прийшов Гетьман П. Скоропадський, який на вимогу німецького командування видав указ про припинення формування відділів “Вільного козацтва” і роззброєння вже існуючих. Влада на місцях фактично перейшла до губернських старост та командування частин німецько-австрійських військ. Хоча Скоропадський мав на меті згодом провести соціальні реформи “в напрямку збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків”[29,98] і хотів бачити Україну, “вкриту невеликими власницькими високопродуктивними господарствами” [216,89], де працювали б “дрібні хлібороби”. Реальний курс гетьмана на відновлення приватної власності на землю та свободи торгівлі знайшов свій вираз у поверненні поміщикам їхніх земельних володінь, а міській буржуазії – фабрик і заводів. “В селах з`явилися німецькі каральні загони з поміщиками. Розпочались масові шмагання селян, особливо активних вішали на телеграфних стовпах”[105,9]. Віднині гетьманський уряд в очах народних мас асоціювався з каральними експедиціями, контрибуціями, конфіскаційними акціями поміщиків, що повертали собі втрачене за час революційних заворушень.

Українське село відповіло широким повстанським рухом, не була винятком і Катеринославщина. На початку жовтня 1918 року повстало проти окупантів село Велика Михайлівка Олександрійського повіту. З 8 жовтня каральна експедиція австро-угорських військ розправлялась із повстанцями протягом трьох днів. Як результат, «спалено більш як 1000 житлових будинків, холодних будівель і сільськогосподарського реманенту»[80].

Першими проти німецьких окупантів виступили селяни Єлісаветградщини. Ще в серпні формує перший свій загін отаман Матвій Григор`єв. Базою його загону (175 повстанців) стають села Верблюжка та Цибулеве. На території Катеринославської губернії активну діяльність розгорнули загони анархістів Н. Махна. За даними Герасименка, лише протягом квітня-червня “Махно здійснив 118 нападів та грабунків, що супроводжувалися людськими жертвами”[54,27]. Пізніше, у жовтні 1918 року, за вдалий бій під Дібрівкою повстанці стануть величати Нестора Івановича “«Батько»” .

Намагались організувати широкий рух опору в тилу австро-німецьких військ і більшовики, проте серед селян особливої підтримки вони не отримали. Так, червоний партизанський загін більшовика Г.В. Потапова, що оперував у районі Жовтих Вод, на осінь 1918 року нараховував лише 25 бійців. Для порівняння, загін молодого анархіста М. Скляра (Чорного Ворона), що на той час воював з гетьманською «вартою» у цьому регіоні, складався з 100-150 бійців.

Протягом осені 1918р. внутрішнє становище Української Держави набуває все більш очевидних рис політичної кризи. Німеччина і Австро-Угорщина на той час, фактично отримавши поразку у І Світовій Війні, не могли надати дієвої військової допомоги гетьману. Сам же гетьман П. Скоропадський в умовах австро-німецької окупації країни створити чисельну, міцну, боєздатну армію не мав можливості. Формувались переважно лише офіцерські кадри піхотних полків. Утворити надійну військову опору уряду на селі, відновленням козацького стану (Універсал 16 жовтня 1918 року), який в майбутньому став би основою української армії, Скоропадському не вдалося. Занадто непопулярними були гетьманські заходи стосовно повернення поміщикам їхніх земельних володінь. Останнє особливо сприяло розгортанню повстанського руху, контроль над українським селом було остаточно втрачено, запанувала анархо-отаманія. У вересні 1918 року в Гуляйпільському повіті оперував загін Махна, що нараховував півтори тисячі повстанців, діяли загони Білаша, Удовиченка, Хоменка, Гончаренка та інших селянських ватажків, що пізніше влились в армію Махна. Саме на вересень 1918 року припадає гуляйпільський винахід – тачанка. Як свідчить Василь Коростильов: “Вперше махновці поставили кулемет на гуляйпільський віз у вересні 1918-го у селі Шагарова (тепер село Марфопіль під Гуляй-полем)”[132]. На каральні експедиції гетьманців махновці відповіли кривавим терором. “Махно вирішив винищити в Гуляйпільському районі усіх поміщиків разом з їх охороною, щоб назавжди ліквідувати саму можливість повернення колишніх хазяїв у свої помістя… Махно навіть заохочував розправу над священнослужителями”[48,52], які намагалися вгамувати селян. Дослідник махновського руху, В. Волковинський, пояснював таке ставлення Махна до священників тим, що: «по-перше, ліквідовувалися люди, які впродовж років впливали на уми й серця сільського населення, а отже, складали конкуренцію “«Батько»ві” у боротьбі за селянство; по-друге, мужик, котрий убивав попа, ставав вільним від своєрідного морального гальма, позбавлявся споконвічного страху перед Божим судом і після цього міг виконати вже будь-який кривавий наказ “в ім`я революції” [48,52]. Ось один лише із випадків антицерковного терору махновців, зафіксованих документально. 2 жовтня 1919року Махновці розстріляли о. Миколая (Св. Миколай Іскрівський), який мав неабиякий авторитет серед селян с. Іскрівки (сучасна Кіровоградська обл., Петрівський р-н) “Три махновці увійшли до храму, вивели священника, знущались над ним, як хотіли… потім привели до цвинтаря. Один із махновців вистрілив батюшці в груди, полилась кров”[208,11].

Іноді жертвами розправи ставали і прості селяни, які не проходили “перевірки на вірність”. Особливо діставалось від махновців заможнім хуторянам та німецьким колоністам. Заможні селяни для оборони свого майна від анархічно налаштованих повстанців також створювали збройні загони «Союзу хліборобів»(Союз Хліборобів – українська прогетьманська організація, що стояла на державницьких позиціях і захищала інтереси середніх та великих землевласників) Є відомості про такий загін Павла Білоуса із с. Кочережки, подібні загони були на Павлоградських хуторах та по всіх великих селах повіту. Проте чисельність їх була незначною, території, які вони намагались утримати, буквально виривались махновцями. Роман Коваль наводить свідчення очевидця трагічних подій В. Семеніва. «В одну з ночей запалав хутір, що за 5 – 6 верст на північ від Бурлацького...

Багатий був хутір... Жило там до 30 родин заможних хуторян, що мали по 50 – 100 десятин землі, багато худоби та коней. Один із махновців перед тим мав там збройну сутичку з селянами. За те, що хлібороби не схотіли віддати свого, махновці вночі оточили хутір зі всіх боків і спалили дощенту, а населення... все повбивали, не минаючи ані старого, ані малого.

Урятувався лише той, хто в цю жахливу ніч не був на хуторі. Худобу ж махновці погнали в Гуляйполе. Так поводились махновці з усіма, хто їм в чому-будь перечив чи зашкодив”[123,47].

До речі, заможні селяни, хуторяни були у подальшому міцною базою для повстанців-петлюрівців. Адже петлюрівці в їх очах були захисниками майбутньої міцної української влади - УНР, як альтернативи безглуздому більшовицькому режиму та махновській анархії. Цікавою особливістю петлюрівського руху на Катеринославщині та Херсонщині було те, що «націоналістів», «самостійників» активно підтримували колоністи - німці та меноніти. Жорстокі розправи над мешканцями німецьких колоній під час громадянської війни, які вчиняли «інтернаціоналісти» махновці, зробили їх надійними союзниками петлюрівцям. Отже, петлюрівський повстанський рух спирався на значні прошарки населення губернії (мешканців колоній, хуторян, заможні верстви селянства та українську інтелігенцію[1].

Намагаючись зупинити наростання повстанського руху на селі та привернути до себе симпатії селянства гетьман П. Скоропадський на початку листопада 1918 року підготував проект аграрної реформи, який передбачав викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами не більш як по 25 десятин в одні руки. Відчутних кроків у напрямку впровадження аграрної реформи зроблено не було. Час було втрачено, українське село охопила «отаманщина». Ситуацією вповні скористались соціалістичні елементи різних напрямків і забарвлень, від більшовиків до петлюрівців. Сам Петлюра, пізніше, розцінював отаманщину як породження певних історичних обставин. У листі до генерал-хорунжого М. Удовиченка він писав: «При данних обставинах, ці засоби, на мій погляд, були єдиними, за допомогою котрих можна було певну програму в життя проводити. Коли я бачив, що отаманщина свою службу відслужила, свою роль виконала, я з легким серцем її нищив, як “пережиток”, одрізав її, як відрізають сліпу кишку»[153,290].

Сподіваючись переломити ситуацію у регіоні, гетьманська влада направила до Катеринослава полковника М. Омеляновича-Павленка, якому ставилося завдання сформувати козацький кіш на Катеринославщині. Місцеві українські організації використали місію полковника, щоб врятувати від переслідувань членів «Вільного козацтва». Протягом короткого часу до козацького кошу записались 2 тис. робітників і селян із ближчих околиць Катеринослава. На чолі коша став Іван Бондаренко, який згодом (грудень 1918р.) загинув у боях з більшовиками в Новомосковському повіті. Подальші події (антигетьманського повстання) довели гетьману, що покладатись на цих «козаків» було марною справою.

Тим часом анархісти поступово налагоджували свої керівні структури. Для керівництва революційним селянством, махновцями було створено Штаб повстанських військ у складі Н. Махна, С. Каретникова та О. Марченка.

У цей же час Симон Петлюра дає доручення отаману Миколі (Матвію) Григор`єву готувати повстання проти кайзерівців та гетьманців на півдні України. У середині жовтня під керівництвом Григор`єва зібрано 117 невеликих загонів, загальна чисельність яких приблизо 6 тис. чоловік. Австро-німецькі каральні загони завдають поразки повстанцям, і ті змушені тимчасово відійти на північ, до кордонів Київської і Херсонської губерній. У листопаді 1918 р. М.Григор’єв продовжує формувати загони, переважно в околицях Холодного Яру. За короткий час Григор’єв знов об’єднав навколо себе до 5 тис. повстанців. Повстанці Григор`єва захопили залізничну станцію Куцівка та під висілком Валковим розгромили загін карателів, що прибув із Олександрії. Григор`єв стрімко здобуває авторитет серед місцевого селянства і добровольці почали масово записуватись до його “армії”.

Між тим, в українських містах все більшої сили набирали опозиційні гетьману сили, представлені Українським національним союзом та більшовиками. У Катеринославській губернії, за словами члена місцевого комітету Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) Ісака Мазепи, “гетьманський режим почав розкладатися і падати ще до оголошення повстання Директорії”[37,20]. Наприкінці вересня 1918 року у Катеринославі засновано філію УНС, до якої увійшли представники 9 провідних українських партій та організацій. Головою філії було обрано інженера Івана Трубу. Збройною силою УНС в Катеринославі став Український республіканський кіш, який очолив Микола Горобець. “Республіканцям” в місті протистояли гетьманська державна варта, 8-й офіцерський корпус, австрійський гарнізон і робітничі загони Червоної гвардії.

Тим часом, 3 листопада 1918 року у Німеччині почалася революція. 9 листопада кайзер Вільгельм ІІ зрікся престолу. 11 листопада німецьке командування почало переговори з союзниками про мир. Влада гетьмана Скоропадського втрачала останніх союзників. 13 листопада 1918 року ВЦВК і Раднарком РСФСР анулювали Брестський мирний договір, що дало змогу Радянській Росії відкрито втрутитись у внутрішні справи України. Активізувались більшовики. Їх агітаторам у Північних повітах Катеринославщини вдалось привернути на свій бік деякі з повстанських загонів. Для координації їх дій було створено військово-революційний комітет, а «командиром зведених партизанських загонів Павлоградщини було призначено Д. Бузюна»[115,575]. Пробільшовицько налаштовані селяни підняли повстання в с. Межиріч 13 листопада і розгорнули наступ у напрямку Павлограда. Хоча військовий контингент міста був досить пристойним, «німецький піхотний полк у складі близько 2500 чоловік, офіцерська добровільна дружина – 250 чоловік, 100 чоловік пішої та кінної гетьманської варти і 150 чоловік міської самоохорони»[33,155], німці заявили про свій нейтралітет, а силами самих офіцерів-дружинників втримати місто не було жодної можливості. 23 листопада повстанці оточили місто.

Гостро потребуючи союзників у боротьбі з антигетьманськими силами, гетьман Скоропадський 14 листопада 1918 року проголосив про федеративне об`єднання України з небільшовицькою Росією. Гетьман розраховував на підтримку з боку російського офіцерства, яке, рятуючись від більшовицького терору, масово емігрувало в Україну. За версією Л. Маймескулова, восени 1918 року в Україні перебувало: 40 тис. офіцерів у Києві, 15 тис. – у Херсоні, 10 тис. – у Сімферополі, 8 тис. – у Катеринославі…[157,183]. Переважно з цього контингенту й було сформовано 8-й гетьманський корпус на Катеринославщині, який очолив генерал Г.М. Васильченко.

Тим часом, на таємному засіданні УНС було утворено Директорію, що 16 листопада розпочала повстання проти гетьмана. До Катеринослава прибули старшини М. Савченко та А. Гулий-Гуленко, які спільно з М.Горобцем та П. Василюком створили Штаб Українського Республіканського Війська на Катеринославщині. Державна варта Катеринослава спробувала знешкодити республіканські загони. У ніч з 19 на 20 листопада між ними сталися сутички. Як повідомляв 20 листопада Штаб Українського Республіканського Війська на Катеринославщині: “Заходами старорежимних поліцаїв і провокаторів пролилася козацька кров. В цих подіях ми стратили товариша, старого козака вбитим (напевно, загинув отаман Бурлацької сотні М.О. Шамко, повідомлення про загибель якого подається в газеті УСДРП “Наша справа” від 22 листопада 1918 року, В.Д.) і одного пораненим” [233]. Варта капітулювала перед “республіканцями”. 8-й офіцерський корпус заявив про своє бажання приєднатись до Добровольчої армії генерала Денікіна, загони якого формувалися на Дону. Австро-німецькі частини дотримувались нейтралітету. Штаб Українського Республіканського Війська на Катеринославщині активно заходився формувати військові одиниці, так, своєю відозвою від 20 листопада він закликав “всіх вірних синів України, козаків, негайно відновити організації «Вільного козацтва» й виганяти поміщицьких прислужників, карні отряди й відновляти Повітові й Волосні Земельні Управи”. І далі: “Кожне село, кожен повіт, повинні негайно висилати до Катеринослава козаків. Гетьманська влада майже знищена, залишається вона лише в Києві…”[87] .

20 листопада активізувались більшовики. Тимчасовий робітничо-оселянський уряд України звернувся до народу з маніфестом про повалення гетьмана і відновлення влади робітників і селян. Допомогти у цій «благородній» справі трудящим України повинна була група військ курського напрямку на чолі з В.О. Антоновим-Овсієнком. Основу її становили дві українські повстанські дивізії, сформовані у нейтральній зоні. На Катеринославщині оперував лояльний до радянської влади Нестор Махно. 25 листопада його бійці захопили залізничну станцію Пологи і Новокарлівку. Взагалі, як зазначає Валерій Волковинський, “листопад-грудень 1918 року були відзначені найбільшими воєнними успіхами махновців”[48,61].

27 листопада прибічник гетьмана, губернський староста генерал-майор Ф. Черніков повідомляв у Київ: “Частина губернії охоплена повстанським рухом петлюрівських, більшовицьких і анархістських банд: грабунки носять стихійний характер. У Катеринославі вокзал і частина міста, що прилягає до нього, міст на Дніпрі і Амур-Нижньодніпровськ у руках залізничної охорони, яка складається з петлюрівців і червоногвардійців… Більшовики і анархісти виявили діяльність, захопивши Брянський район, Новомосковськ, Олександрівськ, Павлоград, частина Катеринославського повіту в руках повстанців; варта і адміністрація частково арештовані, частково розбіглися”[40,49-50].

Боротьба повстанців з окупантами була дуже напруженою. 27 листопада 1918р. махновці остаточно зайняли свою столицю, с. Гуляйполе, а також Дібровку та Рождественське. Німецькі війська, не витримуючи атаки загонів Махна в селах, перемістились до залізничних вузлів: Пологи, Чаплине, Волноваха, Гришино, Синельникове, Павлоград, Лозова. Махновці були змушені зміцнити свої загони і направити їх виключно на руйнацію залізниць, на рішуче роззброєння австро-угорських та німецьких військових частин.

Петлюрівці стягували свої сили до Катеринослава. Так, на прохання отамана Катеринославського республіканського війська Горобця, з Олександрівська прибув невеликий, але добре озброєний відділ із кулеметами і двома гарматами (всього дві сотні козаків). До Катеринослава прибуло й кілька сотень козаків із Верхньодніпровська. Взяв участь у боях проти «гетьманців» і відділ полковника Юхима Божка, який складався з пішої сотні, однієї кулеметної чоти та двох гармат.

Не бажаючи продовжувати бойові дії, німці оголосили нейтралітет.

«Якийсь час місто було розділене на п’ять районів. У верхній частині, біля Гірничого інституту, закріпились гетьманці, в районі міської думи – єврейська самооборона; далі кільцем охоплювали німці, що хоч і оголосили нейтралітет, та все ж становили поважну силу, якої всі побоювалися. Гетьманців, єврейську самооборону та німців оточували повстанці, які відгукнулися на заклик Симона Петлюри. А сам Катеринослав був островом у повстанському морі, що творили ватаги Нестора Махна, Матвія Григор’єва та інших, менш відомих, ватажків, часом більшовицького напрямку...»[123,55].

В Олександрійському повіті Херсонщини антигетьманські сили очолив колишній штабс-капітан російської армії Микола (Матвій) Григор`єв, що об`єднав під своїм керівництвом 117 повстанських загонів і груп. Столицею григор`євців стало велике село Верблюжка, що під Олександрією. На початку грудня 1918 р. отаман розпочав наступ на Олександрію і без особливих ускладнень звільнив її від гетьманських військ. З пульманівських вагонів зробив бронепотяги, які почали курсувати на П’ятихатки – Крюків та до Знам’янки.

На початку грудня в Катеринославі було встановлено владу прихильників відновлення УНР. В цей же час активізували свою діяльність більшовики. 1 грудня 1918 року вони провели загальноміську конференцію КП(б)У, на якій постановили “організовувати Червону армію і вести нещадну громадянську війну з українською чорною зграєю та представниками Центральної Ради (Директорії, В.Д.)” [65,62].

У відповідь на агресивну позицію більшовиків 5 грудня у губернського комісара відбулася нарада політичних партій, які висловились за боротьбу своїх воєнізованих загонів проти більшовиків. У ніч з 5 на 6 грудня планувалось провести військову операцію з роззброєння більшовицьких формувань у Катеринославі, Кайдаках, на Брянському заводі та Амур-Нижньодніпровську. Проте загони «республіканців», що перебували під значним впливом УСДРП, 6 грудня зосередились на акції роззброєння 8-го офіцерського корпусу. Протягом 6 грудня тривали бої, і 7 грудня корпус було фактично витіснено з міста. Частина його солдат приєдналась до республіканців. Проте більшість з них, на чолі з генералом Васильченком, вирішили пробиватись із Катеринослава на південь. 8-й корпус гетьманців (1050 вояків, переважно старшин) розпочали так званий «Катеринославський похід». Поблизу Олександрівська «гетьманці» розгромили курінь «республіканців» Хортицького полку. «Гетьманці» 8-го корпусу, що виявили бажання влитись до лав білогвардійського руху під Апостоловим розстріляли з 25 кулеметів два ешелони з українськими повстанцями. Проте під Воронцовкою перемогу в бою над колишніми «гетьманцями» вже святкували петлюрівці. Активну участь у боях з 8-м копусом взяли повстанці Григор`єва.

21 грудня 8-й корпус із Бериславля переправився через понтонний міст на лівий берег Дніпра, до Каховки.

У Криму він дав початок трьом полкам Добровольчої армії: 133-му Сімферопольському, 134-му Феодосійському та 135-му Керч-Епікальському, які вважалися за кращі в складі Добровольчої армії Антона Денікіна[див. про це: 75;78;148;205].

У подальшому «білогвардійці Васильченка закріпились на рубежі: Нікополь-Апостолове-Новоронцовка-Берислав» [183,43]. Навіть після витіснення із Катеринослава 8-го корпусу антибільшовистський план не було реалізовано. Натомість Штаб Українського Республіканського Війська зажадав від австрійських військових частин, які стояли в Катеринославі, складення зброї. Після відмови останніх розпочався бій, результатом якого стала фактична капітуляція австрійської залоги міста. Петлюрівці дістали цінні трофеї: 18 гармат, 40 кулеметів, панцерні автомобілі та багато іншої зброї і боєприпасів. Отаман Гулий-Гуленко видав суворий наказ військам Катеринославського коша, в якому наголошував, що «кожний козак, зачепивший німецького (австрійського, В.Д.) солдата, негайно буде відданий військо-польовому суду» [37,22]. Як бачимо, запланованих заходів із роззброєння більшовиків петлюрівці так і не провели. Така позиція козаків пояснювалася просто. У своїй масі петлюрівці були представниками українського села, більшовики не так довго перебували при владі в Україні, саме тому інтереси селянства і носіїв комуністичної ідеї не зіштовхнулись. “Настрій селян був зовсім спокійний, більшовикам скоріше співчували, але чисто платонічно”[216,65]. Більше того, як справедливо зазначає про цей відносно короткий відрізок часу Дмитро Архієрейський: “В свідомості українського дядька більшовики були тими, хто в ранзі влади передав сільському трудівнику панську землю (чи, пак, закріпив її за ним, бо землю селяни брали власноруч)” [16,35]. Керівники Директорії також не були вільні від загравань з більшовиками і їх прихильниками. Так, головний отаман військ Директорії, Петлюра, провів переговори з Нестором Махном, що відверто симпатизував більшовикам. І хоча в подальшому хитрий “«Батько»” не збирався виконувати пункти угоди, 15 грудня ним було підписано договір, згідно з яким Петлюра мав забезпечувати махновців зброєю, боєприпасами, продовольством, а Махно дозволив проводити мобілізацію селян Гуляйпільського повіту до армії Директорії.

Період непевного примирення з більшовиками швидко минув. Так, ввечері 10 грудня, після запеклого бою петлюрівці вибили із Павлограда «гетьманців», а 11 грудня їх несподівано атакували союзники по протигетьманському руху так звані «крестьянские отряды большевиков» [65,73], які і зайняли місто. Пізніше з цих повстанців більшовики сформували Павлоградський революційний полк на чолі з В.С. Будинським, який було відправлено на допомогу синельниковським партизанам[115,576]. Не менш агресивно вели себе більшовики і із представниками австрійського військового контингенту. Так, на станції Запоріжжя більшовики напали на беззбройних австрійців, убили та поранили кількох і забрали їх провіант. ШРВК, який гарантував безпеку австріякам, змушений був провести відплатну акцію. Винні були покарані, а вантаж повернено власникам. Нарешті, петлюрівці спромоглись провести більш дієві заходи проти більшовиків. У Катеринославі 21 грудня республіканський загін отамана Захара Малолітки розігнав засідання Ради робітничих і червоноармійських депутатів. Було розгромлено більшовицькі загони на Чечелівці. 23 грудня козаки ШРВК розігнали штаб на фабриці Рудзького (завод Ворошилова), а 25 грудня взагалі вигнали більшовиків на лівий берег Дніпра.

У цей час всі політичні гравці активно намагаються привернути на свій бік симпатії українського селянства. Так, 26 грудня 1918 року Директорія видає Декларацію, в якій заявила про свій намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян.

Проте на місцях ініціативу перехоплювали представники інших партій, що активно боролись проти гетьмана та австро-угорського військового контингенту і не бажали поступатись своїм впливом у регіонах. Так, 26 грудня 1918 року під час Селянського з`їзду Катеринославської губернії Махно закликав делегатів до боротьби проти Директорії за радянську владу. Більшовики звернулись за допомогою до Нестора Махна, загони якого в першій декаді грудня без бою зайняли Пологи, Чаплине, Волноваху, Царекостянтинівку, Оріхове. У цей час значна частина губернії перебувала під контролем повстанців, діями більшості яких керував губвійськком, створений більшовицьким комітетом. 27 грудня 1918 року новоспечені “союзники” розгорнули наступ на Катеринослав із сторони Нижньодніпровська. Хитрістю махновці захопили катеринославський вокзал і повели наступ далі, нещадно обстрілюючи місто із гармат. До того ж махновці випустили із в`язниці усіх кримінальних злочинців. У місті запанували хаос і безладдя, прокотилась хвиля грабунків і погромів. Керівники махновської вольниці навіть не заперечували, що не можуть утримати повстанську масу. Так, Йосип Емігрант, співробітник культурно-просвітницького відділу Армії Махно, один із ідеологів махновського руху погоджувався, що “грабежи… приняли эпидемические масштабы” і відповідальність за це неподобство повинен нести “уголовный элемент нашей армии”[176,27-28].

На кінець дня, 30 грудня, місто повністю опинилося в руках повстанців. Більшовики поквапились оголосити відновлення радянської влади в губернії. Комендантом Катеринослава було призначено Миколу Хавського, відомого в минулому конокрада [див. про це 5,83-148]. Головнокомандуючим Радянської Революційної Робітничо-Селянської армії Катеринославського району ще 28 грудня було призначено Нестора Махна, проте втримати владу за допомогою повстанців більшовикам не вдалось. Вже 31 грудня 1918 року з Верхньодніпровська надійшов загін отамана Сакви, а з Олександрії полк Січових стрільців отамана Самокиша, які за лічені години очистили Катеринослав від червоно-чорних союзників. Відступаючи, махновці понесли значні втрати із 500 гуляйпільців, які брали участь у наступі на Катеринослав, додому повернулось лише 200. Зрозуміло, що відповідальність за поразку, більшовики поклали виключно на махновців. “Махновцы пришли … в Екатеринослав с ореолом героев в борьбе с гетманщиной и австро-венгерской оккупацией, а оставили его с репутацией грабителей и трусов”[110,30]. Катеринославський губернський комітет КП(б)У і утворений при ньому повстанський штаб перебазувались до Павлограда. Цей район вони утримували під своїм контролем до приходу регулярних частин Червоної Армії, після чого влилися до її лав.

Війна в Україні вступала в новий етап…