Персоналії іменний довідник

1.Антонов-Овсієнко Володимир Олександрович. Народився в Чернігові в сім'ї офіцера. Навчався в Воронезькому кадетському корпусі (1902—1904), потім у Петербурзькому юнкерському училищі. Член Російської соціал-демократичної робітничої партії з 1903 року. В 1905 році — один з організаторів військових повстань у Ново-Александрії (Польща) і Севастополі. Пізніше проводив революційну роботу в Фінляндії, Петербурзі, Москві. Не раз зазнавав арештів. В 1910 році емігрував у Францію, де примкнув до меншовиків. У травні 1917 вступив до партії більшовиків; один з керівників жовтневого перевороту в Петрограді. Брав участь у розробці плану воєнних дій проти Української Народної Республіки. 26 грудня (за іншими даними 22 грудня) 1917 року, стягнувши до Харкова значну кількість військ, захопив місто, перетворивши його на центр маріонеткового більшовицького уряду в Україні. 1918 року командував наступом більшовиків на Україну. Навесні 1918 року — член Народного Секретаріату, головнокомандувач військ радянської України. З січня по червень 1919 року командувач Українського фронту. З серпня 1922 по лютий 1924 року — начальник Політичного управління, звідки був знятий за активну участь у троцькістській опозиції. В 1928 році порвав з нею. З 1925 року на дипломатичній роботі: представник СРСР у Чехословаччині, Литві, Польщі. В роки громадянської війни в Іспанії (1936—1937) — генеральний консул СРСР у Барселоні. З 1934 року по 1935 рік— прокурор РРФСР; в 1937 — нарком юстиції РРФСР. Розстріляний у 1938 році як троцькіст.*

* За матеріалами Вікіпедії — вільної енциклопедії.

2.Бондаренко Микола Степанович (Кібець, Кібчик) (1896, с. Цибулеве, нині Олександрійського р-ну Кіровоградської обл. – с. Бузівка, 3.1.1921). Військовий діяч; повстанський отаман (1919 – 1921; загін кінно-піший, до 300 козаків). Відзначався надзвичайною сміливістю, винахідливістю та організаційним талантом. Завжди діяв у першій лінії, не боявся наражатися на смертельну небезпеку. Уславився надзвичайно вмілими засідками і несподіваними нальотами на більшовицькі гарнізони. Співдіяв із отаманами Ларіоном Загороднім, Пилипом Хмарою, Сергієм Клепачем, Максимом Терещенком та ін. Учасник Знам'янського повстання (1920). Провадив терористичні акції на залізниці. Дружина Євгенія та півторарічний син Микола були убиті чекістами у листопаді 1920 року. Невдовзі загинув у бою і Микола. Похований у с. Надлак (нині Новоархангельського р-ну Кіровоградської обл.). *

*За матеріалами історичних розвідок Р. Коваля.

3.Брати Мальовані — керівники повстанського загону, що воював проти комуно-московської влади в Павлограді, дислокувався в селі В'язівок. Загін не діяв спільно з армією Н. Махно (РПА)*.

*За матеріалами Павлоградського історико-краєзнавчого сайту.

4.Брова (Отаман Брова) — народився в селі Новогригорівка. З дитинства робив слюсарем на станції Авдіївка. Анархіст з 1904 г. В партизанському русі з 1918 р. Член махновських з'їздів та член Реввійськрад усіх скликань. Командував загоном. Воював проти більшовиків та білогвардійців переважно у Новомосковському, Павлоградському та Синельниківському районах, зокрема діяв під селом Новов'язівка (колишня Ханделеївка Павлоградський повіт). .Брав учась у рейдах РПА Україною. Ініціатор створення Кавказької повстанської армії махновців. Убитий на Кавказі в 1921 році*.

*За матеріалами Павлоградського історико-краєзнавчого сайту.

5.Винниче́нко Володимир Кирилович народився 26 липня 1880 р. у м. Єлисаветград у селянській родині. Батько його, Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав із села до Єлисаветграда й одружився з удовою Євдокією Павленко, народженою Линник. Від першого шлюбу мати Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченні школи Володимира віддано до Єлисаветградської гімназії. У 1901 році він вступив на юридичний факультет Київського університету і того ж року створив таємну студентську революційну організацію, яка звалась "Студентською громадою". Вступив до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 року стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 року був заарештований, виключений з університету й ув’язнений до одиночної камери Лук’янівської в’язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти. Незабаром новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але він знову втік і нелегально відбув у еміграцію. Ризикуючи життям, не раз переходив кордон, беручи участь у переправці революційної літератури в Росію. Після чергового арешту й ув’язнення із загрозою довічної каторги Винниченку за допомогою товаришів вдалося вирватися з рук царської охранки. Не ризикуючи далі, він еміґрував. Та на початку Першої світової війни Винниченко повернувся до Росії і жив до 1917 р. під чужим ім’ям переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю. Одразу після Лютневої революції Винниченко переїхав в Україну і взявся до активної політичної роботи. Став членом Центральної Ради. Згодом очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ. Він автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. Саме Володимир Винниченко проголосив I Універсал на 2-ому військовому з'їзді 23 червня 1917 року та Декларацію Генерального секретаріату 27 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради. 22 серпня 1917 року Центральна Рада ухвалила першу конституцію України. Згодом через виникнення протиріч Винниченко вийшов із уряду. Однак уже менше чим через місяць він знову його очолив.Під натиском більшовицьких військ уряд УНР на чолі з новим прем’єром змушений був евакуюватися до Житомира. Винниченко разом із дружиною Розалією Яківною поїхав на південь, до Бердянська. Під час гетьманщини жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п’єсу "Між двох сил". Тут був заарештований гетьманською вартою у надуманій підозрі підготовки до державної змови. Але завдяки своєму авторитету його швидко звільнили з-під варти. Після чого він знову перейшовдоактивної політичної діяльності. У серпні 1918 року Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу – Директорії, головою якої став у листопаді 1918 р. Незабаром через суперечності із Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон. В еміграції політична кар’єра Винниченка тривала За політичною орієнтацією Винниченко був близьким до комуністичної філософії. Але більшовики, на його думку, недостатньо враховували національний фактор. Винниченко мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б "національніша", тісніше пов’язана з історичним минулим України. Наприкінці 1919 року Винниченко спробував цю ідею втілити у життя. Він вийшов із УСДРП і організовав у Відні Закордонну групу українських комуністів. Наприкінці травня 1920 р. Винниченко разом із дружиною прибув до Москви, де дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР із портфелем наркома закордонних справ, із кооптацією у члени ЦК КП(б)У. Коли ж він ознайомився з економічним і політичним становищем країни, державними відносинами між Росією і Україною, то в середині вересня 1920 р. виїхав з Харкова до Москви, а звідти знову за кордон. Повернувшися до Відня, Винниченко виступає з критикою національної і соціальної політики РКП(б) та Радянського уряду. Під час німецької окупації Франції Володимира Кириловича було кинуто до концтабору за відмову співробітництва з нацистами. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу. Впродовж останніх 25 років свого життя Винниченко прожив у французькому містечку Мужен, біля Канн, у власному невеликому будинку, де займався літературною творчістю і живописом. Понад 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 р., похований у французькому місті Мужен. *

*За матеріалами Вікіпедії — вільної енциклопедії.

  6. Воробйов Гаврило Юхимович (Горобець; 1888 — 1924) — активний учасник Української національно-демократичної революції на Катеринославщині. Народився в сім'ї залізничника-росіянина в Катеринославі. Освіту здобув в Катеринославському комерційному училищі (з 1904). Його старший брат Василь, навчався в цьому закладі в 1901 — 1911, молодший Микола вступив до нього в 1905. Після закінчення училища Воробйов продовжував навчання в Київському політехнічному інституті. Схоже, родинною традицією у Воробйових було навчання в комерційному училищі, а згодом — у Київській політехніці. Брати Воробйови говорили такою доброю мовою, як мало хто з «расових» українців. Воробйов перебував під таємним наглядом жандармів: у січні 1916р. начальник Київського губернського жандармського управління таємною телеграмою терміново повідомляв свого катеринославського колегу: «вследствии выезда известного Вам студента Киевского политехнического института Гаврилы Ефимова Воробьева из города Канева, где он находился на строительстве моста, неизвестно куда, — прошу сообщить мне, не прибыл ли он в гор. Екатеринослав». 20 січня з Катеринослава повідомили — Воробйов не прибув.  З початком революції 1917, Воробйов повернувся до Катеринослава. Як представник Катеринославського осередку УСДРП, делегат від українського пролетаріату міста Воробйов брав участь у роботі Всеукраїнського робітничого з'їзду в Києві 4 — 26 липня 1917р. З'їзд, на якому 300 делегатів представляли близько 40 тисяч українських робітників, обрав Всеукраїнську Робітничу Раду, до складу якої було включено Воробйова, як складова частина Робітнича Рада ввійшла до Української Центральної Ради. Та на засідання УЦР Воробйов не потрапив жодного разу. Головним полем його роботи залишався Катеринослав. За списком УСДРП був обраний до «демократичної» міської думи Катеринослава (серпень 1917).     Брати Воробйови були організаторами Вільного Козацтва серед пролетаріату   У грудні 1917 В. включено до списку кандидатів на Українські установчі збори (вибори не відбулися). На останніх у 1917р. зборах міської думи (28 грудня), які відбулися під час боїв за владу над містом, з українців були присутні тільки двоє — Воробйов та Ісаак Мазепа. Микола Воробйов був доповідачем від УСДРП на Українському селянському з'їзді в Катеринославі 18 січня 1918р. За планом реорганізації Вільного Козацтва, затвердженим Радою Народних Міністрів УНР 23 січня 1918р. почали створюватися полки — паланки, які підпорядковувалися губернському Кошу. Катеринославський Кіш очолив Воробйов. Між Вільним Козацтвом і австрійським командуванням відразу виник конфлікт: австрійці самочинно встановлювали реквізиції, на що, як вказував Кошовий отаман Катеринославського Коша, вони не мали права. Місцева влада теж неприхильно поставилася до відновлення українського контролю в губернії. Після гетьманського перевороту, Вільне козацтво на вимогу австро-німецького командування, було роззброєне. Брати Воробйови — заарештовані. Восени 1918р. «Вільне козацтво» на Катеринославщині відродилося як Український республіканський кіш, що стояв на платформі УНС, отаманом став Гаврило Воробйов, Миколу Воробйова призначено заступником отамана республіканських військ. За Директорії в губернії Вільне козацтво під командуванням Воробйова брало активну участь у боротьбі за владу над містом, в якому відбувався своєрідний «парад властей».  Останньою звісткою про перебування Воробйова у Катеринославі стало повідомлення, надруковане в «Приднепровском крае» 10 грудня 1918: «Приказом Центрального Штаба Директории Г. Горобець назначен начальником дипломатического отдела при Директории». Подальшої інформації про долю Воробйових ненайдено. За спогадами П. Феденка, Гаврило Горобець став жертвою більшовицького терору в Києві у 1924р. молодший Микола загинув під Могилевом на Поділлі навесні 1920р. в чині старшини армії Української Народної Республіки*.

*див. М. Чабан «Діячі Січеславської просвіти»

7.Ворошилов Климент Єфремович народився 23.1.1881, в селі Верхнє Бахмутського уїзду Катеринославської губернії. Син залізничного сторожа. З 1896 року працював на Юрївському металургійному заводі, з 1902 року в Луганську, де вступив до організації більшовиків. В 1905р. — голова Луганської ради робочих депутатів. Неодноразово був під арештом. В 1908-1917 роках — професійний революціонер. Вів партійну роботу в Баку, Петербурзі, Царицині. З листопада 1917 року — комісар Петроградського воєнно-революційного комітету, один із засновників ЧК (Надзвичана Комісія), ініціатор арештів політичних опонентів більшовиків. З січня 1918 року — голова ЧК з охорони Петрограду. В березні 1918 року — командир 1-го соціалістичного загону. З квітня 1918 року — організатор та командуючий 5-ї армії. В липні-серпні 1918 року — командуючий групою військ, що обороняли Царицин. В цей час він познайомився та зблизився з Й. Сталіним. В серпні-вересні 1918р. — член Військової ради Північно-Кавказького військового округу, у вересні-жовтні 1918р. — член Реввійськради (РВС) та помічник командуючого Південного фронту. В жовтні-грудні 1918р. — командуючий 10-ю армією. За час бойових дій Ворошилов не проявив військового хисту та майстерності, проте завжди відрізнявся «чистотою» партійних поглядів. З 1919 року —нарком внутрішніх справ України. Організатор каральних експедицій проти повстанців. У березні 1919р. приєднався до так званої "военной оппозиции", прихильники якої вимагали вигнати з армії усіх військових спеціалістів царської армії. В червні-липні 1919р. — командуючий 14-ю армією та внутрішнім Українським фронтом, що був розгорнутий проти українських повстанців. Разом з Будьонним був одним із організаторів 1-ї Кінної армії (листопад 1919 р.). Став членом РВС армії. На цьому посту перебував до травня 1921 року. Нагороджений трьома орденами Червоного прапора та почесною зброєю. Брав участь у придушенні Кронштадського повстання. В 1921-1924 рр. — член Південно-Східного бюро ЦК РКП(б), командуючий військами Північно-Кавказького військового округу. Керував винищенням повстанців на Кавказі. З 1924 року —командуючий військами Московського військового округу та член РВС. У липні 1924р. — грудні 1925р. член Оргбюро ЦК ВКП(б). Після смерті М.В. Фрунзе Ворошилов, як вірний прибічник Сталіна, призначений наркомом з військових і морських справ СРСР. З 1926р. він член Політбюро. Згодом став самим відомим полководцем Громадянської війни. Радянська пропаганда посилено роздувала заслуги Ворошилова, називаючи його "першим маршалом". ІІ Світова війна показала повну недієздатність та безпорадність «першого маршала». Помер Ворошилов 2.12.1969р. у Москві*. .

* За матеріалами Вікіпедії — вільної енциклопедії.

8.Врангель Петро Миколайович. Народився у 1878 році у дворянській сім`ї шведського походження. Барон. Навчався на гірничого інженера, згодом поступив на військову службу. Учасник російсько-японської війни. Під час І Світової війни відзначився у боях в Східній Прусії та Галичині. Після жовтневого перевороту відмовився присягнути на вірність Гетьману Скоропадському і приєднався до Добровольчої армії. З квітня 1920 року — командувач білої армії. Скориставшись радянсько-польською війною, розпочав наступ на Україну, сформував уряд, який визнала Франція. Після припинення радянсько-польської війни і навального наступу Червоної Армії, відступив до Криму. В листопаді 1920 року організував евакуацію до Константинополя 140 тис. військових та цивільних . Розмістився спочатку разом з штабом у Туреччині, згодом перебрався до Югославії. В 1925 році відмовився від продовження збройної боротьби проти більшовиків, переїхав до Бельгії. Помер в 1928 році*.

* За матеріалами Вікіпедії — вільної енциклопедії.

9.Гладченко Трифон Федорович народився приблизно в 1890 році на хуторі Чувиліна, нині у складі с. Сурсько-Михайлівки Солонянського району Дніпропетровської обл. Педагог, визначний діяч національно-визвольних змагань на Січеславщині, активіст Діївської «Просвіти». Походив з родини заможного хуторянина. Закінчивши школу, Гладченко. продовжив навчання в Миколаївській (за іншими даними в Новобузькій) вчительській семінарії. Одружився. У 1912р. керував драматичним гуртком у Діївці. Перед Першою світовою війною дістав призначення на посаду вчителя в сільській школі на Волині.   З початком Першої світової війни мобілізований до війська, де став поручиком.   У ході національно-визвольних змагань 1917—1921рр. став однією з найпомітніших постатей визвольного руху на Січеславшині, створив повстанський загін, осідок якого був у с. Сурсько-Михайлівка (нині Солонянського району).Розстріляний катеринославськими чекістами у липні 1920 року*.  

*див. М. Чабан «Діячі Січеславської просвіти»

10.Глібов — керівник і організаттор Великого Богданівського повстання на Павлоградщині 5 квітня 1930 року. Ймовірно проживав у Богданівці (зараз Павлоградський район). Після поразки повстання був засуджений до позбавлення волі. Після повернення в Україну працював на одній з шахт Донбасу*.

*див. М. Чабан «Діячі Січеславської просвіти»

11. Гниненко Григорій (Вовгура) — підпоручник-артилерист. Учасник І Світової війни. Воював ротним 213-го піхотного полку, на Південно-Західному фронті. Отримавши відпустку, виїхав додому, до Катеринослава. Тут включився у громадське життя: став членом партії українських соціал-демократів та делегатом Всеукраїнського військового з’їзду в Києві. Згодом був зарахований до Третього січового куреня, пізніше розгорнутого в полк. А наприкінці 1917 року взяв участь у бойових діях проти червоних. На гетьманську мобілізацію не відгукнувся, а став до підпільної праці вже в травні-червні 1918 року. Брав активну участь у антигетьманському повстанні – як сотник Верхньодніпровського полку, пізніше як командир Гайдамацького полку. Влітку 1919 р., коли на Катеринославщині з’явилися денікінці й оголосили мобілізацію, Гниненко, вже як отаман Вовгура, створив повстанський загін і підняв у Жовтянській волості повстання. Червоні вважали Гниненка своїм і на початку 1920 року, коли Добровольча армія відкочувалася на південь, призначили його головою Жовтянського волосного виконкому та жовтянським воєнкомом. Вовгура був одним із організаторів підпільних структур Катеринославського повстанкому, який очолював Кость Пестушко (Степовий)*.

* За матеріалами історичних розвідок Р. Коваля.

12. Гребенник Антон Якович (Чорна Хмара). Народився він 15 січня 1890 року в с. Велика Михайлівка, що на Катеринославщині. Закінчив Гнідинське ремісниче училище. 1911 року прослухав сільськогосподарські курси у Катеринославі. Під час Першої світової служив рядовим. Потім поступив до Казанської школи прапорщиків, яку закінчив 1 січня 1916 року. Згідно з направленням виїхав до міста Покровська в 248-й запасний полк російської армії. Пізніше, в званні поручника був відряджений на станцію Алтата Рязансько-Уральської залізниці. Вже у березні 1917 р. йому вдалося перевестися в Україну, на Волинь, у Славуту, де служив у 264-му запасному полку. Скориставшись розвалом російської армії, Антон Гребенник покинув службу і поїхав додому. Тут на початку 1918 року потрапив у складну ситуацію – його двічі арештовували махновці. Гребеннику інкримінували агітацію за “буржуазну” Центральну Раду. Попри “тяжкі звинувачення”, махновці пропонували Антонові перейти до їхніх лав. Та він відмовився. Гребенник став на чолі загону із 180-300 повстанців. Воювали як проти махновців, так і проти гетьмана. Згодом повстанці Гребенника воювали проти денікінців та більшовиків. 25 жовтня 1921 року з невеличким загоном повстанців у 10 чоловік у районі Гусятина Антон Гребенник перейшов Збруч... *

* За матеріалами історичних розвідок Р. Коваля.

13. Григор'єв (Серветник) Матвій Олександрович. Народився 09.02.1884 року в с. Заставля (передмістя м. Дунаївці) Новоушицького пов. Подільської губ., тепер Хмельницької обл. Закінчив державну двокласну школу в Новій Ушиці. Учасник японсько-російської війни (у складі козачої кавалерії). Після війни служив у поліції Проскурова. Із початком Першої світової війни пішов до армії добровольцем. Прапорщик 56-го піхотного полку (1914), штабс-капітан 58-го Празького піхотного полку російської армії (Бердичів, 1917). Активний учасник українізації частин російської армії. полковник Армії Української Держави (1918).На кінець 1918 р. об'єднав навколо себе 117 партизанських загонів (5000 козаків). Один з організаторів антигетьманського повстання (з серпня 1918) та боротьби проти окупаційних військ Антанти. Командир Херсонської дивізії Армії УНР (до 29.1.1919), командир 1-ї Задніпровської стрілецької бригади 3-ї Задніпровської стрілецької дивізії (з 19.2.1919), 6-ї стрілецької дивізії Червоної армії (з квітня 1919), 7 травня 1919 р. в Єлисаветграді (нині Кіровоград) проголосив Універсал "До українського народу" із закликом до повстання проти комуни і ЧК. Головний отаман Херсонщини і Таврії (1919), головнокомандувач Повстанської армії Реввійськради Нестора Махна (червень – липень 1919). Підступно вбитий Нестором Махном і його помічниками 27.7.1919, м. Сентове, (тепер с. Родниківка Олександрівського р-ну Кіровоградської обл.). Похований у м. Олександрії (нині Кіровоградської обл.). Могила не збереглася*.

*За матеріалами історичних розвідок Р. Коваля.

14. Гулий-Гуленко Андрій Олексійович народився в жовтні 1886 року у селянській родині в Новоархангельську (нині Кіровоградська область). Навчався в Одесі, де закінчив престижну Рішельєвську гімназію та Новоолександрівський Інститут сільського господарства й лісівництва.    Під час Першої світової війни Андрій Гулий воював на Південно-Західному фронті, був тричі поранений. В 1917 р. підвищений до капітана. Під час Лютневої революції Андрія Гулого обрано до дивізійного комітету, а у травні 1917 р. делеговано на Всеукраїнський з'їзд військовиків. У вересні 1917 р. очолює господарчий відділ Управління технічних військ Центральної Ради. У грудні 1918 р. Гулий отримує призначення командуючого Революційними військами Катериноспавщини, формує декілька військових частин. У січні 1919 р. відкриває проти білогвардійців цілий фронт — від Херсона до Олександрівська, а проти Махна — фронт від Олександрівська до Новомосковська. До кінця 1919 р. отаман воював проти білогвардійців у районі Черкас, Чигирина, Знам'янки, П'ятихаток, Катеринослава та Єлисаветграда. На той час сили повстанців Катеринославщини й Херсонщини налічували до 20 000 повстанців.Слід зазначити, що Андрій Гулий розгортав повстанські дії на захист української державності у повному відриві від уряду: він не знав, що сталося з Директорією, нічого не знав про долю Української армії. 12 лютого 1920 року в Медведівці відділ Гулого влився до Армії УНР Зимового походу. Водночас Гулого-Гуленка було призначено командиром 1-ї Запорізької дивізії. Вже в лютому - березні дивізія Гулого-Гуленка воювала під Голованівськом, Ольвіополем (нині Первомайськ Миколаївської області), Кам'янкою, станціями Ташлик і Шестаківкою. 17 квітня відділ Гулого відзначився під час штурму Вознесеньська, не маючи набоїв, його козаки лише з холодною зброєю вибили червоних із міста.     В трагічному листопаді 1920 р., коли Армія УНР відійшла за Збруч, Гулий-Гуленко, не бажаючи потрапити в табори для інтернованих, на чолі 365 вершників, маючи на озброєнні 50 кулеметів, прорвав фронт і 23 листопада прорвався на Таращанщину, а потім Уманщину. На початку грудня 1920 р. Гулий-Гуленко з'єднався з козаками отаманів Семена Гризла, Цвітковського та Дерещука. Напередодні Нового року коло ХристинІвки в тяжкому бою зі значно чисельнішими силами червоних Гулий-Гуленко був тяжко поранений. Це було вже його шосте поранення. В середині січня 1921 року Гулий разом з залишками свого загону перейшов до Румунії. Протягом 1921-1922 рр. Гулий відвідував Україну для налагодження мережі підпільних організацій та повстанкомів. 19 липня 1922 року був арештований ГПУ в Одесі.  28 лютого 1925 р. прокурор Крайній постановив обвинувачення Андрію Гулому-Гуленку. Справу передали на розгляд Надзвичайної сесії Харківського губернського суду, яка 27 травня 1925 р., "учитывая поражение всех врагов советской власти и незиблемость ее на Украине", засудила Андрія Олексійовича Гулого-Гуленка не до розстрілу, а до 10 років ув'язнення. Подальша доля невідома.*

*За матеріалами історичних розвідок Р. Коваля.

15. Денікін Анто́н Іва́нович ( (16) Народився 4 грудня 1872 року у Варшаві. В 1892р. закінчив Київське піхотне училище, в 1899 р. — академію Генштабу. Учасник першої світової війни, командир дивізії, корпусу, в 1907 р. — командуючий військами Західного і Південно-Західного фронту. Наприкінці 1917 р. разом з Л. Корніловим і М. Алексєєвим став організатором Добровольчої армії, яку очолив після загибелі Л. Корнілова (13.4.1918). Весною 1919 р. Добровольча армія під командуванням Д. розпочала наступ з Північного Кавказу, захопивши в червні Донбас і Харків. На окупованих денікінцями українських землях проголошувалась ідея “единой и неделимой России”, та здійснювались погроми українських культурних установ і шкіл, проводились масові репресії місцевої інтелігенції. 31.8.1919 денікінські війська увійшли у Київ, який був зайнятий частинами Армії Української Народної Республіки і Української Галицької Армії. Бої між українськими військами і денікінцями тривали протягом вересня-жовтня 1919 р. Потрапивши в ході боїв у надзвичайно складні умови (епідемія тифу, брак набоїв), Начальна Команда УГА була вимушена 6.11.1919 (офіційно 17.11.1919) підписати договір з Д. про входження УГА до складу “Збройних сил Півдня Росії” (офіційна назва армії Д.). Диктатор ЗОУНР-ЗУНР Є.Петрушевич виступив проти рішення командування УГА. Зрештою, цей договір так і не набув сили через швидкий відступ військ Д. під ударами більшовицької армії. Рештки денікінських частин відступили у Крим і в березні-квітні 1920 увійшли до складу армії ген. П.Врангеля. Д. емігрував за кордон. Помер у місті Анн-Арборні (США), 3 жовтня 2005 року на цвинтарі Донського монастиря в Москві відбулося перепоховання генерала Антона Денікіна з дружиною Ксенією*.

* За матеріалами Вікіпедії — вільної енциклопедії.

16. Дяківський — В минулому прапорщик царської армії. Організував свій партизанський загін, що воював проти білих під Кам'янським (зараз Дніпродзержинськ). Приєднався до 4-ї Української Особої бригади, був начальником штабу бригади та заступником Мелашка. Називав себе членом партії боротьбистів (Українська Комуністична Партія). Після саморозпуску бригади його загін був висліжено латиською кавалерією під станцією Верхівцеве. Партизани втратили 32 бійці, Дяківський тікає і переховується у селян с. Алферове. Затримано його в Катеринославі. Розстріляно за вироком трійки ЧК*.

*див. М. Чабан «Діячі Січеславської просвіти»

17. Єфремов Сергій Федорович (нар. 1983 р. — помер після Другої Cвітової війни у США) — активний учасник національно-визвольних змагань, племінник Петра і Сергія Олександровичів Єфремових, свідомий українець, офіцер, син Федора Єфремова. У грудні 1917 р. очолював опір гайдамаків і вільних козаків більшовицькому перевороту в Катеринославі.     У 1918 р. Єфремов командував гайдамацьким полком у боях з більшовиками у Катеринославі.     На еміграції перебував на Закарпатті. У березні 1939 р. в ранзі полковника Карпатської Січі призначений головнокомандувачем збройних сил Карпатської України. Лишив спогади про це. За даними академіка Миколи Мушинки, Єфремов був непоганим малярем. Після розгрому Карпатської України (1939) жив у Руському Керестурі (Югославія), потім у Празі, Мюнхені, а після Другої світової війни — у США, де й помер*.

*див. М. Чабан «Діячі Січеславської просвіти»

  18. Ільченко Юхим Охтономович (?, с. Рублівка Чигиринського пов. Київської губ. – 7.9.1921, м. Катеринослав). Військовий і громадський діяч; начальник залізничної станції Знам'янка (кін. 1917 – поч. 1918), член Чигиринського повстанкому Свирида Коцура, курінний червоного Чигиринського полку, член Організаційного суду Холодного Яру (1920), член штабу Холодноярської бригади, заступник голови Холодноярського окружного повстанкому (з серпня 1920), повстанський отаман Чигиринського, Верхньодніпровського і Криворізького повітів (1921). Розстріляний більшовиками 7 вересня 1921 р. в Жандармській балці під Катеринославом*.

*За матеріалами історичних розвідок Р. Коваля.

19. Келеберда Охтанась (1888, с. Вереміївка Золотоніського пов. Полтавської губ., нині Черкаська обл. – ?). Військовий діяч; отаман Вереміївської козацької сотні Чигиринського полку, командир полку Середньодніпровської групи Костя Степового-Пестушка (1919; 1000 козаків), повстанський отаман. У повстанському русі з 1918 року. Воював на Правобережжі та лівому березі Дніпра. Терен бойових дій: Черкаси, Чигирин, Кременчук, Олександрія, станції Бобринська і Знам'янка, Чорний ліс, від Золотоноші до села Жовнине, від Жовниного до Лубен і Хорола. Декілька разів визволяв повітове місто Хорол і встановлював у ньому українську владу. 1920 року за старожитньою традицією підпорядкував Вереміївську козацьку сотню (300 – 400 старшин і козаків) колишній гетьманській столиці Чигирину, а точніше – Холодноярській організації. В останні дні серпня 1920 р. під хутором Гузичі (між селами Вереміївка і Жовнине) потрапив у засідку. Був поранений, за іншими даними – вбитий*.

*За матеріалами історичних розвідок Р. Коваля.

20. Маруся – В історії повстанського руху відомі три жінки, які очолювали повстанські загони і діяли під іменем Отаманша Маруся. Маруся Соколовська. Взяла на себе командування повстанським загоном після загибелі в сутичці із загонами Червоної Армії її чоловіка, командира повстанського загону Соколовського. Ім`я Марусі згадувалося в таємних оперативних зведеннях Червоної Армії протягом 1921 року. Очолюваний нею загін діяв на Чернігівщині.

„Чорна Маруся”. Прізвище невідоме. Очолювала невеликий кінний повстанський загін, починаючи з кінця 1919 року. Відомості про цей загін фігурували в оперативних зведеннях ЧК також і наприкінці 1921року. Діяла на Полтавщині. Маруся Никифорова. Народилася в Олександрівську Катеринославської губернії в родині бідняків-робітників. Можливо, це було в 1886-1888 роках, бо в 1904 році вона вже працювала перемивальницею в Олександрівську. В той час, чи трохи раніше, приєдналась до анархістського руху, ставши на шлях тероризму. Вже в 1904-1905 рр. за терористичні акти її притягли до кримінальної відповідальності і засудили до смертної кари, яку замінили довічною каторгою. Проте після кількох років одиночного ув`язнення в Петропавловській фортеці її переправляють етапом до віддаленого району Сибіру.

В 1910 р. Маруся тікає з етапу і благополучно переправляється до Японії, згодом до США. За підробленими документами вона живе спочатку в Англії, Франції и в Швейцарії. Бере активну участь у роботі численних соціалістичних та анархістських конгресів, знайомиться з російськими терористами-есерами. І, зрештою, виходить заміж за польського анархіста-терориста Бжостека, разом з яким в 1917 році повертається в Україну, на станцію Пологи, де мешкає її мати. Н. Махно знав про існування Марусі Никифорової ще до того, як вона з’явилася в Гуляйполі в 1919 році. Він зустрівся з нею, коли вона на чолі загону „чорної гвардії” прибула на станцію Царекостянтинівка в середині квітня 1918 року, відступаючи під натиском німецько-австрійських та регулярних українських військ. У середині червня 1919 р.,у Великому Токмаку Марусі вдалося зібрати бойову групу „чорної гвардії” з бойовиків-терористів, провівши агітацію у загонах Чередняка, Шуби та в махновській контррозвідці. Маруся зі своїм чоловіком та ще з 18 бойовиками поставили собі за мету знищити ставку Денікіна в Таганрозі. Проте в Сімферополі Марусю та її чоловіка арештувала білогвардійська контррозвідка. Наприкінці серпня 1919 р. їх було страчено. Маруся не виказала своїх товаришів-бойовиків – їм удалося перебратися в гори Кавказу, де вони діяли в повстанських загонах.

21. Маслак. Маслаков. Комбриг 1-ї бригади 4-ї дивізії 2-ї Кінної армії. Наприкінці січня 1921 р. у районі Новомосковська перейшов на сторону повстанців отамана Брови, який підпорядковувася Н.І. Махно. Разом вони склали коаліційний штаб групи повстанських військ (махновців): Маслаков – комгрупи, Брова – начштаба. У результаті боїв з червоними піхота Брови понесла великі втрати, проте кіннота Маслакова зберегла свій склад. Брова і Маслаков попросили у Махно видати їм мандат на право формування Кавказької Повстанської Армії, надавши Кавказ у їхню зону впливу. Маслаков обіцяв зібрати місцеві козацькі сили, сподіваючись перетягнути на свою сторону частини 2-ї та 1-ї Кінармій. Згодом до Маслакова приєдналися кубанці, загін Пархоменка й армійська кінна розвідка (100 шабель) Кочубея-Лонцова, загальною чисельністю до 1 100 чоловік. 19 лютого 1921 р. повстанці прийшли на р. Дон, де залишили загін Пархоменко (брат відомого червоного командира). Були в Ставропольщині. На боротьбу з ними був кинутий 2-й Кінкорпус (колишня 2-га Кінармія). Слідом за тим була кинута і 1-ша Кінармія. "Кавказька армія" махновців успішно протидіяла більшовикам і до липня нараховувала до 10 000 шабель і багнетів. Частини колишньої 2-ї Кінармії часто переходили на сторону махновців, і в цьому була заслуга їхнього колишнього командарма Миронова, якого було замордовано чекістами в Бутирській в'язниці. Після чисельних боїв з 1-шю Кінармією та іншими військовими частинами чисельність повстанських загонів зменшилась до 5 000 чоловік, розкиданих у різних місцях. Після проголошення амністіїї ряди повстанців продовжували танути. Бажаючи заслужити довіру Радянської влади, амністовані повстанці у вересні-жовтні 1921 року убили Маслака*.

*За спогадами нач. штабу РПА В. Білаша («Дороги Нестора Махно»)

22. Махно Нестор Іванович (14.10.1888, м. Гуляйполе Катеринославської губ. – 25.7.1934, м. Париж). Військовий і громадський діяч; повстанський отаман (1918 – 1921), голова Революційної повстанської армії України. Один із лідерів анархістського руху в Україні. В роки революції 1905 – 1907 рр. неодноразово арештовувався поліцією. У 1911 – 1917 рр. перебував у Бутирській в'язниці м. Москви. У березні 1917 р. повернувся на Катеринославщину. Очолював місцеву раду робітничих і селянських депутатів. Перші загони створив наприкінці 1917 – на початку 1918 року. Влітку 1918 року збройно виступив проти Гетьмана України Павла Скоропадського. У грудні того ж року перейшов на бік червоних. Учасник братовбивчих боїв проти Армії УНР та повстанських загонів уенерівської орієнтації. Воював також проти військ Антанти, денікінців, врангелівців і більшовиків. Убивця Матвія Григор'єва. Неодноразово міняв свою політику у ставленні до червоних російських окупантів. Засновник повстанського руху, який увійшов у історію як "махновщина". На еміграції з 28 серпня 1921 р., спочатку в Румунії, потім у Польщі та Франції (з 1925). Похований у Парижі на кладовищі Пер-Лашез. Могила №6685*.

* За матеріалами Вікіпедії — вільної енциклопедії.

23. Мелашко (Малашко) Михайло – ймовірно народився в Верхньодніпровському повіті, в селянській родині. В анкетах про професію називав себе фельшером. Під час денікінської окупації організував партизанський загін, що воював за самостійну Україну проти білих. Після окупації Катеринославщини частинами Червоної Армії, пішов на компроміс з її командуванням з метою отримання зброї та амуніції, загін було підпорядковано командуванню 4-ї Армії та названо "4 Украинская Особая бригада". Проте ці «червоноармійці» самостійно продовжували боротьбу з продзагонами.   4 березня в с. Софіївці (Дніпропетровська обл.) розпочав відкриті бойові дії проти радянської влади. Чекістам в с. Карпово Карнаухівської волості вдалось заарештувати отамана. Згодом був розстріляний*.

*За матеріалами історичних розвідок Р. Коваля.

24. Омелянович-Павленко Михайло Володимирович (8.12.1878, м. Тифліс – 29.5.1952, м. Париж). Військовий, державний і громадський діяч; начальний вождь Української галицької армії (10 грудня 1918 – 1919), військовий радник диктатора ЗУНР (від 9.6.1919), командувач Армії УНР Першого зимового походу (1919 – 1920), член Вищої військової ради; директор музею Визвольних змагань (Прага, з 1925), голова Товариства колишніх вояків УНР, військовий міністр уряду УНР в екзилі (1944 – 19.7.1948); військові звання – генерал-майор російської армії, Генерального штабу генерал-полковник Армії УНР. Лицар ордена Залізного хреста*.

* За матеріалами історичних розвідок Р. Коваля.

25. Пестушко Кость Юрійович (Степовий) (10.2.1898, с. Ганнівка Катеринославської губ., нині Петрівський р-н Кіровоградської обл. – 9.5.1921, с. Ганнівка). Військовий діяч; командир роти російської армії, повстанський отаман (1919 – 1921, псевдоніми – Степовий, Блакитний), командир Середньодніпровської групи (1919; 2500 багнетів, 17 кулеметів), Республіканського війська (1919; 3000 багнетів), Степової (Олександрійської) дивізії (1920; 20 – 30 тисяч козаків), Головний отаман Холодного Яру (вересень – жовтень 1920); військове звання – підпоручик російської (царської) армії. Навчався в Олександрівському механіко-технологічному училищі м. Олександрівська (нині Запорізький університет). У Першу світову війну рядовим воював на Турецькому та Західному фронтах. За хоробрість нагороджений двома Георгіївськими хрестами. Закінчив офіцерську школу в м. Гора. 1918 року мобілізований до Армії Української Держави. Служив у Білій Церкві, де й взяв участь у антигетьманському повстанні. Учасник повстання проти Добровольчої армії. Оперативним простором Середньодніпровської групи були міста Черкаси, Бобринська, Чигирин, Кременчук, Новогеоргіївськ, Знам'янка, Олександрія з напрямком дій на Білу Церкву. Один із керівників повстання літа – осені 1920 року. Діяв на Херсонщині, Катеринославщині, в Холодному Яру. В жовтні 1920 р., вирушивши на Криворіжжя на чолі Степової дивізії, склав із себе повноваження Головного отамана Холодного Яру. Загинув у перестрілці в рідному селі Ганнівка, де і похований. Точне місце могили не встановлено*.

*За матеріалами історичних розвідок Р. Коваля.

26. Петлюра Симон Васильович (10.5.1879 – 26.5.1926). Державний, військовий і громадсько-політичний діяч, журналіст, редактор; член Української Центральної Ради та Малої Ради (1917), голова Української фронтової ради Західного фронту (квітень 1917 р.), Українського військового генерального комітету (з 15.6.1917), Всеукраїнського союзу земств (1918), Головний отаман Армії УНР (із листопада 1918), голова Директорії УНР (1919). Після поразки Визвольних змагань – на еміграції в Польщі (1920 – 1923), Угорщині (1923), Австрії (1924), Франції (1924 – 1926). Вбитий агентом ҐПУ. Похований на кладовищі Монпарнас у м. Парижі*.

* За матеріалами Вікіпедії — вільної енциклопедії.

27. Склянський Ефраім Маркович народився у 1892 році. Закінчив гімназію у Житомирі. Навчався в Київському Університеті, де активно включився до революційної роботи. Був марксистом. З 1913 року приєднався до більшовиків. Будучи мобілізованим до армії під час І Світової війни, розгорнув активну революційну (підривну)діяльність. Один із організаторів більшовицького перевороту. Після перевороту Склянский працює у першій колегії Народного Комісаріату з військових справ, свого роду координатором. За свідченням Троцького: «Склянский непоколебимо сидел у телефона, принимал донесения, рапорты, сносился по прямому проводу, запрашивал, приказывал, проверял, верша свое для внешнего мира мало заметное, но огромное дело. В любое время дня или ночи (тогда ночь мало чем отличалась от дня) можно было позвонить по кремлевскому проводу: "Дайте Склянского", - и Склянский всегда своим осипшим от переутомления голосом давал последние справки о том, как обстоит дело на таком-то фронте, - кратко, деловито, точно». Склянський один із організаторів Червоної Армії. Після громадянської війни в період Непу очолив трест Моссукно. Загинув у 1925 році в результаті нещасного випадку (утопився під час прогулянки – офіційна версія) *.

* За матеріалами газети “Правда” від 23 вересня 1925р. Виступ Л. Троцького “ПАМЯТИ Э. М. СКЛЯНСКОГО ”(Речь в клубе Красных Директоров 11 сентября 1925 года)

28. Скляр Микола (Чорний Ворон). Народився в у Жовтих Водах. Був студентом Катеринославського гірничого інституту. У травні-липні 1919 року взяв участь у повстанні отамана Матвія Григор'єва. З серпня 1919 року Микола – сотник Повстанської армії Нестора Махна, другий помічник командувача Кримського корпусу Повстанської армії, згодом – командир кавалерійського полку. З серпня 1920 року командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Костя Блакитного. Ударно-розвідувальний загін Степової дивізії складався зі 150 – 250 кінних і 20 тачанок із кулеметами. Загинув разом з загоном поблизу с. Сентове у бою з червоними кінотниками. Громадянська війна пам’ятає не одного отамана з псевдонімом Чорний Ворон: Чорний Ворон (Платон Петрович Черненко), Чорний Ворон (Віктор Чекірда), Чорний Ворон (Іван Якович Чорноус*).

*За матеріалами історичних розвідок Р. Коваля.

29. Скоропадський Павло Петрович. Народився 3(16) травня 1873 року у Вісбадені. Дитячі роки провів у родовому маєтку Тростянець на Полтавщині. У 1886 році Павло Скоропадський вступає до Петербурзького Пажеського корпусу і успішно закінчує його у 1893 році. Під час російсько-японської війни, на яку Скоропадський зголосився добровольцем, його нагороджено Георгіївською зброєю та багатьма орденами. У грудні 1905 року імператор Микола ІІ призначив Скоропадського своїм фліґель-адьютантом, з наданням звання полковника. 4 вересня 1910 року полковник Скоропадський призначається командиром 20-го драгунського Фінляндського полку, лишаючись фліґель-адьютантом. У 1912 році йому було присвоєно звання генерал-майора імператорського полку. З початку Першої світової війни Павло Скоропадський відправляється на фронт, і вже 6 серпня 1914 року Кінний полк генерала Скоропадського відзначився у бою під Краупішкеном.Подальша військова служба проходила вдало і незабаром він вже командував ґвардійською кавалерійською дивізією. Відзначився у боях з німцями під Каушеном і Трисвятами. Після отримання влітку 1916 року чину генерал-лейтенанта, Павло Скоропадський 22 січня 1917 року приймає командування 34-м армійським корпусом, який розташовувався на теренах України. У серпні 1917 року 34-й корпус перетворено на 1-й Український. 16-17 жовтня 1917 року Скоропадського на з'їзді «Вільного козацтва» у Чигирині делегати від п'яти українських губерній і Кубані обирають отаманом «Вільного козацтва». Скоропадський зустрів холодне ставлення до себе з боку Генерального Секретаріату.Наприкінці року, через незгоди з Секретаріатом Центральної Ради іде у відставку. У січні 1918 року більшовики зайняли Київ, і Скоропадський переховується від репресій. З поверненням до Києва, Центральна Рада в березні 1918 року оголосила про продовження нею внутрішньої політики соціалізації, що була відбита у ІІІ Універсалі. У середині березня 1918 року Павло Скоропадський утвердив опозиційну до Ради політичну організацію, сформовану з військовиків і землевласників, під назвою «Українська Громада» (пізніше «Українська Народна Громада») 29 квітня 1918 року у Києві Всеукраїнський з’їзд хліборобів одностайно проголосив Гетьманом України Павла Скоропадського. Центральну Раду було розігнано німцями, натомість, одразу ж було проголошено про утворення Української Держави на чолі з Гетьманом, який тимчасово взяв на себе надзвичайно великі повноваження по управлінню краєм. Того ж дня делегати Всеукраїнського з'їзду хліборобів проголосили Україну Гетьманською державою. До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані того ж самого дня. У них були визначені головні напрями діяльності Гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави, яка ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно з «Законами...», вся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася у руках Гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю – авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави. Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши дипломатичні зв'язки з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Грузією, Норвегією, Швецією, Іспанією, Голландією, Італією, Швейцарією, Ватіканом, а загалом де-факто із 30-ма державами. Також було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню (велися навіть переговори про входження цих держав до складу України на федеративних засадах), здобуто визнання й підписано перемир'я з Радянською Росією (12 червня 1918 року). На жаль, Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу. На той час Україна досягла значних успіхів у галузі науки, освіти та культури, хоч гетьман П. Скоропадський був професійним військовим. Його універсалом створюється Українська Академія Наук (що існує й досі; першим її президентом став В. Вернадський); засновуються два державні українські університети – в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 українських гімназій. Також вийшло друком кілька мільйонів примірників українських підручників; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Національний архів, Національну галерею мистецтв, Національний історичний музей, Національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Держаний симфонічний оркестр, тощо). Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку 1918 року Української автокефальної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським. Гетьманський уряд завдяки своїй непохитній волі фактично поклав початок незалежності української церкви. Чимало труднощів виникло при спробі створити збройні сили Гетьманщини замість демобілізованих військових підрозділів Центральної Ради. З попереднього періоду не розформованою залишалася тільки Запорізька дивізія, яка обороняла північно-східні кордони України. У липні 1918 року було створено Сердюцьку дивізію під командуванням полковника Климента у кількості 5 тисяч вояків, у листопаді того ж року почали формувати Галицько-буковинський курінь Січових стрільців. Універсалом Гетьмана було відновлено стан українського козацтва. Крім того, було створено Генеральний штаб, штабні структури у восьми територіальних корпусах. Усе ще потребувало вирішення земельне питання. 29 квітня 1918 року Гетьман скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в листопаді (його так і не вдалося виконати). З перших днів діяльності гетьманський уряд вживав заходів щодо нормалізації становища на селі, яке потрясали невдоволення, суперечності, ексцеси. Для підготовки нового аграрного закону й полагодження конфліктів між землевласниками й селянами було створено губернські й повітові комісії. Тимчасові правила про земельні комісії зобов’язували селян повернути поміщицьке майно й відшкодувати збитки, яких вони завдали великим землевласникам. На початку листопада підготували проект аграрної реформи, що передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами – не більше 25 десятин на двір. Невизначеність становища селян та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи у селян землю з допомогою збройних загонів гетьмана. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини туди вивозилася величезна кількість українського зерна, м'яса та цукру. Врешті, невирішеність аграрного питання разом з поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату. Після зречення влади, Скоропадський із родиною перебрався до Берліна, потім до Швейцарії, зрештою оселився у м. Ванзее поблизу Берліна. Завдяки зусиллям Скоропадського, філії гетьманського руху з’являються не лише в Австрії та Німеччині, а й в Чехословаччині, Франції, Канаді, США, на західноукраїнських землях (Польща). Крім того, заходами Павла Петровича, 1926 року у Німеччині засновується Український науковий інститут при Берлінському університеті, що зіграв велику роль у розвитку української науки та культури. З приходом до влади націонал-соціалістів життя Скоропадського ускладнилося. Хоча гетьман не підтримував нацизм, він змушений був «лояльно» ставитися до нього. Але, незважаючи ні на що, Скоропадський завжди відстоював перед офіційними колами Рейху і серед громадськості інтереси українців. Так, наприклад, коли угорські війська окупували у 1939 році Карпатську Україну, гетьман виступив в оборону її незалежності. Заходам Павла Скоропадського завдячують звільненням з німецьких концтаборів С.Бандера, А.Мельник, Я.Стецько, А.Левицький та ін. Протягом 1938-1941 років Скоропадський намагався згуртувати усі українські сили у діаспорі. Він не поділяв надій деяких угруповань емігрантів, що німці відновлять українську державність. Наприкінці війни, 16 квітня 1945 року, під час бомбардування станції Платлінґ, що поблизу Мюнхена у Баварії, був смертельно поранений. Помер Павло Скоропадський 26 квітня 1945 року у шпиталі монастиря Меттен*.

*За матеріалами Вікіпедії — вільної енциклопедії.

30. Слащов Яків Олександрович народився у 1885 році. Закінчив Павловське військове училище та Миколаївську академію Генерального штабу по 2-му розряду. Із училища потрапив до Лейб-гвардії Фінляндського полку (1905), у якому був командиром роти, командиром батальйона та помічником командира полку (1917) Брав участь у майже всіх боях свого полку на фронтах І Світової війни. П’ять раз був поранений, два рази контужений. Нагороджений Георгієвською зброєю, орденом Георгія 4-го ступеня. З 1916 р. – полковник. З липня 1917 року – командир московського гвардійського полку.   В Добровольчій армії з грудня 1917 р. У травні 1918 року начальник штабу партизанського загону полковника А.Г.Шкуро, згодом начальник штабу 2-ї Кубанської козацької дивізії. З 6 вересня 1918 року – командир пластунської Кубанської бригади у складі 2-ї дивізії Добровольчої армії. Будучи командиром 3-го армійського корпусу у ранзі генерал-майора успішно керував обороною Криму взимку 1919-1920рр. Врангелем був призначений командиром 2-го армійського корпусу. Після невдалих боїв корпусу в липні 1920 року під Каховкою, генерал Слащов подав рапорт про відставку. В листопаді 1920 року разом з залишками білогвардійської армії перебрався до Константинополя. Різко критикував Врангеля, за що був звільнений з служби без права носити військову форму. Вступив у переговори з радянською владою, був амністований. 21 листопада 1921 року разом з білими козаками повернувся до Севастополя, а потім до Москви. Звертався до колишніх офіцерів Добровольчої армії з закликом повертатись до Росії. З липня 1922 року працював викладачем тактики школи комскладу «Вистрєл». 11 січня 1929 року був убитий Коленбергом, брата якого за наказом Слащова було страчено під час громадянської війни.

* За матеріалами Вікіпедії — вільної енциклопедії.

31. Сторубель Федір Хомич (1884, с. Мануйлівка, Новомосковського повіту Катеринославської губ., нині у складі Дніпропетровська — 24 жовтня, 1938 р. Дніпропетровськ). Походив з селянської родини. Близько 1909 р. його обрано головою Мануйлівської «Просвіти». Членом Катеринославської «Просвіти» – з 2 березня 1913 р. Завдяки йому успішно збудовано і освячено наприкінці 1910 власний будинок Мануйлівської «Просвіти» (автор інженер Іван Труба), пожертви який збирала вся Україна. У березні 1917 р. його обрано до губернського виконавчого комітету — «від робітників і селян, які увійшли до українського об'єднаного комітету». Тієї ж весни Сторубель входить до складу Центральної Ради, обраної на Всеукраїнському національному конгресі 8 квітня 1917 р. Він також у числі делегованих від українських губерній до Всеросійських установчих зборів. Сторубeль стає одним з отаманів козацтва. Як свідчать архівні документи, Сторубель обраний отаманом «Вільного козацтва» на з'їзді «Вільного козацтва» Новомосковського повіту (включав слободи Кам'янка, Мануйлівка, Одинківка і Підгородне) у жовтні 1917 р. Заарештований 3 березня 1938 р. у Полтаві. Реабілітований у серпні 1960 року*.

*див. М. Чабан «Діячі Січеславської просвіти»

    32. Струк Ілля Тимофійович народився 18 грудня 1896 р. в хліборобській родині села Грині Горностайпільської волості Чорнобильського повіту, що на Київщині. Напередодні війни два роки вчителював. 7 серпня 1914 року пішов на фронт. Призначення отримав на Балтійський флот, до 3-го гвардійського екіпажу – на пароплав "Штандарт". Під час бойових дій був двічі поранений. За бойові заслуги нагороджений солдатськими хрестами Святого Георгія всіх чотирьох ступенів та підвищений до рангу капітана.    З початком Лютневої революції Ілько Струк організовує у своєму полку Українську козацьку раду. 1917 року бере участь у Другому та Третьому всеукраїнських військових з'їздах у Києві. Наприкінці січня 1918 р. на чолі сотні брав участь у звільненні Арсеналу від більшовицьких заколотників     У 1919 р., коли Директорія відступила на захід, Ілько Струк, організувавши довкола себе тисячі козаків, залишився в Чорнобильському повіті. Випускав щоденну газету "Вільний край", яка "виходила під гаслом УНР". Підвладне йому військо офіційно називалося Першою повстанчою армією УНР.    22 вересня 1919 р. в містечку Димері на Київщині струк підписав договір з білогвардійцями про спільні дії проти більшовиків. За вдалі бойові операції проти червоних отримав звання полковника.    Після поразки денікінців воював самостійно проти червоних. Підрозділ Струка брав участь у поході на Київ Польсько-Українських військ.    Згодом брав участь у обороні столиці від червоних. Організував згідно з одержаним наказом Головного Отамана Симона Петлюри. У повстанні брали участь селяни Чорнобильського, Київського, Радомишльського, Овруцького, Мозирського і Козелецького повітів. Струк і його козаки продовжували збройну боротьбу до кінця осені 1922 року. Коли Визвольні змагання завершилися поразкою, Струку (орієнтовно взимку 1922 - 1923 років) вдалося емігрувати до Польщі... Є непідтверджена інформація, що Ілько Струк прожив на еміграції ще понад 40 років і помер 1969 року в Чехословаччині...*

* За матеріалами історичних розвідок Р. Коваля.

33. Тютюнник Юрко́ (Ю́рій Йо́сипович). Народився 20 квітня 1891 року в селі Будище Пединівської волості Звенигородського повіту Київської губернії у селянській родині колишніх кріпаків Йосипа і Марини. По материнській лінії був онуком сестри Тараса Шевченка Ярини. В сім'ї було 9 дітей, але дорослими стали 5 (чотири сини і дочка). Старші брати Юрка належали до партії соціалістів-революціонерів, відомої своїм терором проти імперського терору самодержавства. Навчався у сільській школі, закінчив агрошколу в Умані. На військовій службі з 1913 року. Спочатку служив у 6-му Сибірському полку в Владивостоці. З 1914 року брав участь у І Світовій війні в чині унтер-офіцера. В жовтні 1914 року був тяжко поранений в голову в боях під Лодзем. Після лікування на короткий час отримав відпустку, після чого потрапив у запасний полк в місті Кременчук, а звідти знову до 6-го Сибірського полку, який тоді бився біля озера Нарочь. Командування полку запропонувалю Юрію, який на той час читав багато військової літератури, навчатися в військовому училищі. Після двомісячної підготовки він був направлений до Києва, де успішно склав іспити до 1-ої Київської гімназії. Потім був посланий на Кавказ, де в другій половині 1915 року закінчив військову школу в місті Горі Тифліської губернії. Зі школи знову поїхав у 6-й Сибірський полк. Був знову поранений — в руку. Після лікування потрапив до Сімферополя в 32-й запасний полк, де прослужив до Лютневої революції. Після утворення Української Центральної Ради взяв активну участь в українізації частин російської армії. У березні-квітні 1917 року –організатор «Першого Сімферопільського полку імені Гетьмана Дорошенка». Восени 1917 року організував у Звенигороді Кіш «Вільного козацтва», став його отаманом. Після захоплення Києва більшовиками у лютому 1918 року розгорнув Звенигородський кіш до 20 тисяч повстанців. У запеклих боях розгромив збільшовичену 8-му армію, зайняв Бірзулу і Вапнярку, роззброїв частину 2-го російського корпусу, кінну бригаду, розгромив у Бобринську 8-тисячну групу Михайла Муравйова. До травня 1918 року контролював великі території Київщини і Херсонщини. Влітку і восени повстанці під командуванням Тютюнника вели бої з німцями і гетьманцями. У лютому 1919 року частини Тютюнника об'єдналися з загонами Матвія Григор'єва, утворивши могутню військову групу (23 тисячі багнетів і шабель, 52 гармати, 20 бронепоїздів). Командування повстанською армією перебрав на себе М. Григор'єв, начальником штабу став Тютюнник. Повстанці разом з Червоною Армією повели бойові дії проти денікінців та військ Антанти, зайняли у березні 1919 року Херсон і Одесу. У травні 1919 року, зрозумівши суть більшовицької політики в Україні, Тютюнник і Григор'єв повернули зброю проти більшовицької Росії. Після загибелі командувача армії у липні 1919 року Тютюнник на чолі частини Повстанської армії прибув до Жмеринки і приєднався до Армії УНР. Влітку 1919 року очолював групу в запеклих боях на більшовицькому фронті. Спільно із 3-ю Залізною, 2-ю Волинською дивізіями і 2-ю Галицькою бригадою частини під командуванням Тютюнника визволяли Житомир, а потім через Брацлав, Гайсин, Христинівку, Умань вийшли в район Шполи. У кінці серпня 1919 року частини Тютюнника протистояли Південній групі Йона Якіра, а в жовтні-листопаді — денікінському корпусу генерала Якова Слащова. З 6 грудня 1919 року по 5 травня 1920 року Тютюнник брав участь у Першому зимовому поході як помічник генерала Михайла Омеляновича-Павленка на чолі Київської (Стрілецької) дивізії, з якою воював проти більшовиків до осені 1920 року. Після інтернування українських частин у Польщі Тютюнник не склав зброї. Влітку і восени 1921 року підготував план Другого зимового походу на територію України з метою підняти антибільшовицьке повстання. Операція була проведена у листопаді 1921 року, однак закінчилася трагічно: групу розбили більшовицькі війська, 359 полонених козаків було розстріляно поблизу Базару на Житомирщині. 16 червня 1923 року після переправи через Дністер генерал-хорунжого Юрка Тютюнника заарештовано. Для широкої публіки повідомлено, що він здався добровільно. Уряд УРСР запропонував співпрацю, з чим генерал погодився. Поселився у Харкові. Спочатку викладав у Харківській школі червоних старшин і працював у ВУФКУ сценаристом (сценарій фільму «Звенигора», спільно з Майком Йогансеном і Олександром Довженком). У художньо-документальному фільмі «П. К. П.» («Пілсудський купив Петлюру») Юрій Тютюнник зіграв самого себе. 12 лютого 1929 року заарештований в Харкові і висланий до Москви. Смертний вирок поставила колегія ОГПУ 3 грудня 1929 року. Розстріляний 20 жовтня 1930 року*.

* За матеріалами Вікіпедії — вільної енциклопедії.

34. Фрунзе Михайло Васильович народився 21.01(02.02).1885 в м. Пишпек (зараз м. Фрунзе. Киргизстан). Мати– росіянка, батько – молдованин. Закінчив гімназію, навчався у Петербурському політехнічному інституті, з якого був відрахований після арешту. З 1917 року голова Шуйської Ради та уїздного комітету партії. В 1918 році – голова Іваново-Вознесенського губкому партії та губвиконкому, військовий комісар Ярославського військового округу. З 1919р. – командуючий військами армій та фронтів. В 1920-1924рр. – командуючий військами України та Криму, Українського військового округу, одночасно з 1922р. заступник Голови Ради Народних Комісарів Української Радянської Соціалістичної Республіки. З 1924 року – зам. Голови РВС СРСР та зам. Наркома з військових та морських справ СРСР, одночасно нач. Штабу РККА (Робітничо-Селянської Червоної Армії) і начальник Військової Академії. Помер 31.10.1925р. за нез`ясованих обставин, під час лікування і проведення операції*.

*За матеріалами Вікіпедії — вільної енциклопедії.

35. Хмара-Годзиківський Іполит народився в родині полковника царської армії в м. Миколаєві Херсонської губернії орієнтовно 1876 року. Походив із дворянського роду. У 1900 р. закінчив Одеське юнкерське училище. Служив у 311-му Кам'янецькому полку російської армії. Командував ротою. Потім був комендантом 139-ї дивізії. Заступник начальника "особотдєла" Київського військового округу Іванов стверджував, що в 1918 р. Іполит Годзиківський командував "охоронними сотнями", потім був помічником повітового коменданта. В 1919 р., як один з організаторів, Годзиківський брав участь у повстанні проти червоних у районі Немирова. Оце і все, що відомо про доотаманське життя-буття Хмари-Годзиківського. 24 січня 1921 р. Головний отаман військ УНР Симон Петлюра своїм наказом призначив Годзиківського Іполита Яковича командиром ще не існуючої 144-ї Надбужанської повстанської дивізії.    29 лютого Хмара-Годзиківський офіційно обійняв командування дивізією.      Власний відділ Хмари (станом на 28 березня 1921року) налічував 480 козаків і старшин, а вже 15 квітня побільшився до 680 повстанців, озброєних шістьма кулеметами. Дивізія була поділена на 7 частин силою від 50 до 160 козаків*.

*За матеріалами історичних розвідок Р. Коваля.

36. Хмара Пилип Панасович (1885/1886, с. Цвітна Чигиринського пов. Київської губ., нині Олександрівський р-н Кіровоградської обл. – 1922 р. ?). Військовий діяч; повстанський отаман, отаман 1-го Чорноліського повстанського куреня, Чорноліського полку; військове звання – унтер-офіцер російської армії. Ріс сиротою. Мав три сестри – Марію, Федору (Тодорю) та Килину. Всі працювали в наймах. З Першої світової війни прийшов повним Георгіївським кавалером. У повстанському русі щонайменше з 1919 року. Спочатку відділ Хмари називався 1-м Чорноліським повстанським куренем, мав власну печатку з гербом УНР. Згодом курінь переріс у Чорноліський полк. Станом на 25 березня 1920 р. полк Хмари нараховував 300 кінних козаків і 300 піших. У розпал Знам'янського повстання літа 1920 року загін виріс до 2000 козаків і старшин. Діяв у Чорному лісі, Холодному Яру, Чутянському лісі – на території Олександрійського, Чигиринського та Знам'янського повітів. Співдіяв з отаманами Василем Чучупакою, Іваном Деркачем, Ларіоном Загороднім, Костем Степовим-Блакитним, Іваном Ґонтою (Лютим-Лютенком), Василем Квашею, Миколою Кібцем-Бондаренком, Семеном Гризлом, Чорним Вороном, Канатенком, Терещенком, Яблочком. Діяв щонайменше до осені 1921 року. Пилип Хмара, швидше за все, загинув 1922 року і похований у Цвітній – на своєму подвір'ї *.

*За матеріалами історичних розвідок Р. Коваля.

37. Черевик Ялисей Степанович (Лютий) (?, с. Водяне Криворізького пов. Катеринославської губ. – 1933). Військовий діяч; командир 2-го Олександрійського полку, 1-го кінного полку Степової дивізії (1920), отаман повстанського загону "Сини ображених батьків" (1921-1922). У повстанському русі щонайменше від 1919 року. Підпорядковувався отаманові Андрієві Гулому-Гуленку. Оперував у Катеринославській, Київській і Херсонській губерніях. Під час всенародного повстання влітку 1920 р. його полк, зокрема, звільнив ст. Лікарівку. Наприкінці 1920 і на початку 1921 року Лютий – найближчий співробітник Костя Пестушка (Степового). 9 травня 1921 р. Лютий перебував разом з отаманом, коли через зраду колишнього повстанця Кравченка будинок, де вони знаходилися, було оточено червоними. Степовий загинув, Лютому ж вдалося врятуватися. 1922 року відділ Лютого нараховував 70 кавалеристів, які діяли переважно п'ятірками на території трьох губерній: Катеринославської, Миколаївської та Кременчуцької. Чекісти з прикрістю для себе зазначали, що серед населення Лютий "користується великим авторитетом". На жаль, через його довірливість було розкрито Холодноярську організацію. Після поразки Визвольних змагань зумів легалізуватися, змінивши прізвище, влаштувався працювати на Харківському механічному заводі, згодом став технічним директором ХМЗ. 1933 року під час партійної чистки був викритий та арештований*.

* За матеріалами історичних розвідок Р. Коваля.

38. Шкуро (Шкура) Андрій Григорович Народився у родині кубанського козака. Станиця Пашківська. Спочатку навчався в Ставропольському комерційному училищі В 1896 році, коли Андрієві виповнилося 10 років, його відправили до Москви в 3-й кадетський корпус. В жовтні 1905 року він став одним із організаторів бунту в кадетському корпусі. Був виключений з кадетського корпусу. Проте згодом йому було дозволено відновити навчання. Успішно завершивши кадетський корпус, він поступив до Миколаївського кавалерійського училища. В травні 1907 р. Андрій Шкура став офіцером. Наказ про це отримав особисто з рук імператора Миколи II. Під час експедиції до Персії Андрій відзначився — і отримав свою першу нагороду — орден Станіслава 3-го ступеня. У Світовій війні Андрій Шкуро взяв участь від самого початку. Воював у Галичині и в першому ж бою отримав поранення, за що був нагороджений орденом Святої Анни 4-го ступеня. Вже в роки Першої світової він створив свій перший партизанський відділ, який спеціалізувався на диверсіях у запіллі ворога. Його було сформовано виключно з кубанців. І називався він Кубанським особливим кінним загоном. Відділ швидко уславився зухвалими нападами на запільні відділи ворога, штаби німецьких частин. Із рейдів кубанці приводили сотні полонених німців та австрійців. Під час боїв Андрія Шкуро кілька разів було поранено, а одного разу контужено. За героїзм його нагородили Золотою георгіївською зброєю, представили до Георгіївського хреста. Після Лютневої революції російська армія почала деморалізуватись і розвалюватись. Андрій Шкуро, щоб зберегти свій загін, повернувся з ним на Кубань… Повстання проти совєтської влади він розпочав у Баталпашинській окрузі, маючи за плечима лише загін у 25 вершників. В основі небувалих військових перемог над червоними лежала його особиста хоробрість, амбітність та авантюризм. 1918 року на Північному Кавказі він визволив від більшовиків Ставрополь, Єсентуки, Кисловодськ, П'ятигорськ, Мінеральні Води, Владикавказ, Нальчик. Партизанський загін дуже швидко виріс у бригаду, а потім у дивізію повного складу. Коли Андрій Шкуро з'єднався із Добровольчою армією і підпорядкувався її головнокомандувачу Антону Денікіну, витворилась дивна ситуація: козаки, які в масі своїй були кубанськими республіканцями, склали хребет армії запеклого російського монархіста Антона Денікіна. Андрій Шкуро відбив у червоних Горлівку, Юзівку (тепер Донецьк), Дебальцеве, Синельникове. Воював і проти махновців. Захопив їхнє Гуляйполе. Під Горлівкою взяв у полон 5000 червоних, у Воронежі — 13 тисяч, під Старим Осколом — 35000. У складі Добровольчої армії Андрій Шкуро командував козацькою бригадою, дивізією, а від травня 1919 р. — кінним корпусом. Очолював він і Західний фронт Добровольчої армії. Ставши на початку 1920 р. емігрантом, Андрій Шкуро жив у Парижі та Югославії. Колишній командувач фронтом очолював тепер групу козаків, які виступали в цирках із кінними номерами. В еміграції Андрій Шкуро багато чого переосмислив. З початком Другої світової війни були розбуджені старі надії козаків про перемогу над більшовизмом. 1941 року в Хорватії з ініціативи українських націоналістів почав формуватися полк добровольців. Кубанські козаки, значна частина яких осіла в Сербії, довідались про це і вислали своїх представників. Саме через них українські націоналісти і передали Андрію Шкуро, який на той час формував козацьку дивізію, відозву голови ОУН Андрія Мельника. 19 серпня 1941 р. Андрій Шкуро погодився стати під прапори українських націоналістів. Козаки-емігранти доручили Андрію Шкуро розпочати переговори з Андрієм Мельником «у справі включення козацтва до активної боротьби з московським більшовизмом у складі української самостійної формації, а коли це неможливо, то у складі козацьких частин у складі німецького, або хорватського війська». Та планам галичанина Андрія Мельника і кубанця Андрія Шкуро не судилося здійснитися — адже німецькі війська йшли в Україну не визволяти, а завойовувати. Разом з колишнім Донським отаманом Красновим приступив до формування казачих частин, союзних германському вермахту. У 1944 році спеціальним наказом Гиммлера Шкуро був призначений начальником Резерву козацьких війск в Берліні, Празi та інших містах. Козаки Шкуро виконували охоронні функції та боролись з партизанським рухом у Югославії. У 1945 році згідно з рішенням Ялтинської конференції англійськi війська інтернували Шкуро та інших козаків-емігрантів на територію Австрії. Потім англійці, які 1919 року урочисто нагородили Андрія Шкуро від імені Його Королівської Величності орденом Бані — «за заслуги в боротьбі з більшовиками, як зі світовим злом» — віддали його з ще 25000 козаків та їх родинами на вірну смерть тим же більшовикам. 17 січня 1947 року Андрія Шкуро за вироком Військової колегії Верховного Суду повісили на Луб'янці в Москві*.

*За матеріалами Вікіпедії — вільної енциклопедії.

39. Щусь Феодосій – народився 1893 року в с.Дібрівка (зараз с. Велика Михайлівка Покровського району Дніпропетровської обл.) Олександрівського повіту Катеринославської губернії, у батрацькій родині. У 1915 р. достроково покликаний на військову службу – матросом. Активний учасник гуляйпольскої "Чорної гвардії". Організатор дібрівської групи анархотерористів. З червня 1918 р. – командир партизанського загону в боротьбі проти австрійсько-німецьких окупантів. З лютого по травень 1919 р. – член штабу 3-ї Задніпровської бригади ім. Батьки Махна. З липня по серпень 1919 р. – начальник кавалерії загону Махна. З вересня по грудень 1919 р. –командир кавбригади 3-го корпусу. З травня 1920 р. по квітень 1921 р. – член штабу Повстанської Армії. З травня по червень 1921 р. – начштабу 2-ї групи. Убитий у червні 1921 р. під м. Недригайловим на Сумщині в бою з 8-ю дивізією Червоних козаків (українізовані частини Красної Армії)*.

* За матеріалами історичних розвідок Р. Коваля.

Наукове видання

ДУТЧАК Владислав Васильович

Український національно-визвольний рух

на Катеринославщині та Херсонщині.

Огляд подій 1917-1930 рр.

Монографія

Відповідальна за випуск Р.О. Лазарєва

Художній редактор В.В. Якименко

Технічний редактор В.В. Якименко

Коректор В.М. Орищій

Здано на складання 03.09.08. Підписано до друку 02.10.08. Формат 60х84 `/ 16

Папір офсетний. Гарнітура літературна. Друк офсетний. Умовн. друк.

Арк. 8,60. Умовн. фарб.-відб. 8.60. Обл..-видавн.арк. 8.01.

Наклад 300 прим. Зам. №

Видавництво «Пороги»