10. Історична основа роману п.Куліша "Чорна рада". Ідейна спрямованість твору.

Роман П. Куліша «Чорна рада. Хроніка 1663 року» — значне досягнення української історичної прози XIX століття. Історичною основою, або джерелом «Чорної ради» є козацькі літописи XVII—XVIII століть. Зокрема Кулішів роман на одній із найвидатніших історико-літературних пам’яток і водночас найдостовірніших історичних джерел XVII століття — на «Літописі Самовидця», про що й сам Куліш признається в епілозі.

В основу роману також покладено козацький літопис Григорія Граб’янки про події в Україні 1663 року. Навіть прототипом одного з героїв роману — полковника Івана Шрама — був реальний історичний персонаж полковник Іван Попович. Звернення Куліша до історії рідного народу не випадкове.

Ідеї національного відродження, народності і демократизму, що панували в середовищі патріотично настроєної української громадськості, ґрунтувались на історичному матеріалі та фольклорній стихії. Другим важливим чинником став романтизм, характерною рисою якого було звернення до історичного минулого. На початку XIX століття на історичну тему переважали твори поетичного жанру. Тому художнє втілення тем та образів української історії, зокрема козацької доби, в жанрі роману було актуальним завданням нашого письменства.

В основу сюжету роману автор поклав літописне оповідання про історичні події «чорної» ради, яка відбулася 17 і 18 червня 1663 року на околиці Ніжина. Внаслідок несприятливих для України суспільно-політичних обставин після смерті Б. Хмельницького почався розкол єдиної політичної цілості України — на Правобережжя і Лівобережжя. На Правобережжі, яке залишилось під зверхністю Польщі, гетьманував Павло Тетеря. На Лівобережжі, яке, всупереч Переяславській угоді 1654 року, підпорядкувала собі Росія, точилася гостра боротьба між кількома претендентами на булаву. Кошовому отаманові Івану Брюховецькому завдяки підтримці царської адміністрації і за допомогою демагогічних обіцянок вдалося схилити на свій бік Запоріжжя, козацьку чернь і низи суспільства і на «чорній раді» «доскочити булави». Так розгорілося полум’я соціальної ненависті, грабунку, вбивств значніших козаків: Якима Сомка, Василя Золотаренка та кількох інших полковників було страчено, чимало старшин заслали до Сибіру. На тлі таких історичних подій розгортається романтичне кохання героїв роману Петра Шраменка і Лесі Череванівни. П. Куліш, прихильний до городових козаків, водночас негативно характеризує політичну роль Запоріжжя. Воно, як вважає автор, стало історичним анахронізмом і перетворилося на джерело соціальних зворушень, що зсередини підривало незміцнілу молоду українську державність. Проте Куліш не відмовляє січовим братчикам у патріотизмі, хоробрості, здатності до самопожертви, побратимства, за які вони «припадали до душі всякому» українцеві. На історичному тлі розвивається романтична сюжетна лінія роману — кохання Петра Шраменка та Лесі Череванівни та перешкоди на шляху закоханих: закоханість Лесі у Сомка, викрадення її Кирилом Туром, теж закоханим у дівчину. 

Роман «Чорна рада» написаний досконалою поетичною мовою. Текст твору багатий на узагальнення, різноманітні стилістичні засоби. Також у романі використано велику кількість прислів'їв та приказок. Слід зауважити, що до роману доданий словник П. Куліша, у якому подані авторські неологізми або маловживані слова.

У «Чорній раді» Пантелеймон Куліш використав дуже багато народних пісень. У романі автор використовує такі композиційні прийоми, як сон, лист, пряме авторське звертання-роздум, який інтимізує оповідь або інтригує читача.

Змальовуючи детально картину «чорної ради», Куліш довіряє Самовидцеві як свідкові, єдиному літописцеві й сучасникові, що зобразив її до дрібниць. Романіст не наслідує літопису дослівно, а творчо трансформує його ідеї та образи. Фрагментами, генетично пов’язаними з козацькими літописами, наскрізь пройняте художнє полотно «Чорної ради»: від зображення становища українського суспільства напередодні національно-визвольної війни і до останнього розділу роману (страта Сомка і смерть Шрама) .

Таке використання джерел було природне для давнього українського письменства. Про це свідчить і творчість Т. Г. Шевченка, М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, Лесі Українки й інших художників слова.