Висновки до розділу 2

Отже, основні елементи принципу невтручання у внутрішні справи держав зазначені у Декларації про принципи міжнародного права. У якому забороняється будь-яке втручання у внутрішні та зовнішні справи держав у будь-якій формі, формою втручання може бути збройне втручання та інші форми, а також погрози, спрямовані проти правосуб'єктності держави або проти його політичних, економічних основ;

Що до поняття принципу невтручання у внутрішні справи держав це - міжнародне зобов'язання не втручатися в питання, що належать винятково до внутрішньої компетенції незалежної держави. Цей обов'язок співвідноситься з поняттям суверенітету і виражає основні практичні наслідки суверенітету для інших держав. Це поняття закріплено у Статуті ООН, та Декларації про принципи міжнародного права.

Розділ 3. Реалізація принципу невтручання у внутрішні справи держав у сучасному міжнародному праві.

3.1 Рішення міжнародного суду оон, щодо відповідальності за порушення принципу невтручання у внутрішні справи держав.

Основними органами, які визначають чи порушила сторона принципи міжнародного права, та встановлює відповідальність за порушення міжнародного права є Міжнародний суд ООН та Рада Безпеки.

Правовою основою діяльності Міжнародного Суду ООН є розділ XIV Статуту ООН, Статут Міжнародного Суду ООН (як складова Статуту ООН), Регламент Суду. Члени ООН є ipso facto стороною Статуту Міжнародного суду ООН. Крім того, держави, які не є членами ООН, можуть узяти на себе зобов'язання за Статутом Міжнародного суду (такими сьогодні є Ліхтенштейн, Сан-Маріно і Швейцарія).

Міжнародний Суд складається з п'ятнадцяти суддів, обраних Генеральною Асамблеєю ООН і Радою Безпеки терміном на дев'ять років. Судді повинні бути представниками різних правових систем, виступати в особистій якості (не будучи представниками держав, не більше одного громадянина від держави) і відповідати високим моральним якостям, які дають підстави в їхніх країнах обіймати вищі судові посади, бути юристами з визнаним авторитетом у галузі міжнародного права. Рішення приймаються більшістю голосів при кворумі засідання у складі дев'яти суддів. Місце засідання — місто Гаага. Відповідно до ст. 19 Статуту Суду його члени при здійсненні судових обов'язків користуються дипломатичними привілеями та імунітетом [20, с 509].

Міжнародний Суд ООН є постійнодіючим органом, який засідає, як правило, в повному складі, а в разі необхідності може створювати камери (у складі трьох і більше суддів) для вирішення певної категорії справ. За свої перші 50 років існування (перше засідання відбулося 1 квітня 1946 р.) Суд розглянув 97 справ щодо 75 спорів, прийняв 22 консультативні висновки, виніс 61 рішення. Сторонами у справах, які розглядає Суд, є тільки держави. Вони (сторони) виступають у Суді через представників, можуть користуватися послугами адвокатів довірених осіб.

Судочинство письмове і усне. Слухання є публічним, якщо сторони не попросили і Суд не прийняв рішення про закрите слухання. Офіційні мови: англійська і французька — ними готуються матеріали, ведеться судочинство, приймаються рішення. На прохання сторони їй дозволяється користуватися неофіційною мовою.

Компетенція Міжнародного суду детально розкривається у главі II (ст. 34-38) і главі IV (ст. 65-68) Статуту Суду. Суд може розглядати всі справи, передані сторонами, і питання, спеціально передбачені Статутом ООН або чинними міжнародними договорами. Держави — учасниці Статуту можуть заявити про своє визнання юрисдикції Суду з питань: тлумачення договору; міжнародного права; наявності факту, який у разі свого встановлення являтиме собою порушення міжнародного зобов'язання; характеру і розмірів відшкодування, належних за порушення міжнародного зобов'язання.

Такі заяви держав можуть бути безумовними, на умовах взаємності або на певний час. Вони здаються Генеральному секретареві, який забезпечує їхніми копіями всіх учасників Статуту Суду і секретаря Суду. Суд своїм визначенням вирішує спір про підсудність справ Суду. Суд повноважний розглядати справи, які повинен був розглядати Суд, заснований Лігою Націй або Постійною Палатою міжнародного правосуддя.

У процесі вирішення справ Суд застосовує міжнародні договори (загальні і спеціальні); міжнародні звичаї; загальні принципи права; судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права різних держав як допоміжний засіб для визначення правових норм; вирішує справи ex aequo et bono (виходячи з засад справедливості), якщо сторони згодні.

Суд може давати консультативні висновки з будь-якого юридичного питання на запит установи, яка уповноважена це робити за Статутом ООН. Прохання про консультативний висновок має бути письмовим, з усіма документами, що стосуються питання й допоможуть його роз'ясненню. Секретар Суду повідомляє про заяву (прохання) всі держави, які мають доступ до Суду, робить запити щодо відомостей з питання, що надійшло на консультативний висновок. Він висловлює готовність Суду прийняти в термін, визначений Головою, письмові доповіді щодо справи, заслухати усні доповіді на відкритих засіданнях. Консультативні висновки приймаються на відкритих засіданнях.

Рішення Суду обов'язкові для учасників спору. В разі невиконання однією зі сторін рішення Суду Рада Безпеки ООН на прохання другої сторони може зробити рекомендацію або вжити заходи для приведення рішення до виконання. Але Рада Безпеки не здійснює функцій судового виконавця. Вона вдається до таких дій, коли вважає, що невиконання судових рішень може загрожувати міжнародному миру та безпеці. Консультативні висновки Суду мають характер правової поради, правового роз'яснення. [20, с 512].

Одним із показових рішень яке виніс Міжнародний суд ООН у якій було явне порушення принципу не втручання у внутрішні справи була справа Нікарагуа проти США 1986р.

Справа про військові і напіввійськові дії на території Нікарагуа і проти держави (Нікарагуа проти США 1986р.)

Обставини справи відносяться до подій, які відбувалися в Нікарагуа після падіння уряду А. Самоси в липні 1979 і дій США в цій країні з того часу. На початку 1984 року США вдалися до мінування портів Нікарагуа і масових порушень повітряного простору країни американськими літаками. Також США надавали фінансову і військову допомогу іррегулярним антиурядовим угрупованням (відомим як «контрас»). 9 квітня 1984 Нікарагуа подала позов до Міжнародного Суду вказуючи, що своїми діями США, крім іншого, порушували свої зобов'язання в галузі міжнародного права утримуватися від застосування сили і погрози силою.

 Після того, як суд визнав свою юрисдикцію на розгляд цієї справи, США відмовилися брати участь у процесі. Однак, незважаючи на відмову США брати участь у розгляді, Суд продовжив розгляд справи без представника США.

У вирішенні справи Нікарагуа проти США Суд дослідив практику держав і постановив, що норма, яка міститься в ст. 2 (4) Статуту ООН, є «фундаментальним і найважливішим принципом міжнародного права». Більше того, Суд встановив, що норми Статуту ООН, що стосуються заборони застосування сили, є прикладом норми jus cogens.

Суд зауважив, що необхідно відрізняти найсерйозніші форми застосування сили (ті, що становлять збройний напад) від інших менш серйозних форм порушення зобов'язання не застосовувати силу. Що стосується менш серйозних форм застосування сили, то як такі Суд назвав частину дій з Декларації про принципи міжнародного права [33].

  Суд також підтверджує, що загальне правило про заборону застосування сили допускає ряд винятків. Щодо справи Нікарагуа проти США значення має право на самооборону, точніше право на колективну самооборону (Суд не уточнює, які ще існують правомірні винятки із загального правила). В якості параметрів, що визначають законність самооборони, Суд виділив наявність збройного нападу, необхідність (necessity) і співмірність (proportionality).

Позиція Суду зводиться до того, що не будь-яке порушення зобов'язання не застосовувати силу є озброєним нападом і відповідно дає право вдатися до правомірною самообороні. У деяких випадках не допускається вдаватися до самооборони із застосуванням сили, а дозволено лише звернення до інших механізмів, зокрема до Ради Безпеки і мирним засобам вирішення спорів [33].

  Для того щоб колективна самооборона вважалася законною, в першу чергу, необхідно її відповідність усім критеріям, застосовуваним для визначення правомірності індивідуальної самооборони, а саме: наявність збройного нападу, необхідність і відповідність. Крім цього, необхідно також наявність згоди на надання (отримання) допомоги держави, що стала жертвою збройного нападу. Суд вирішив, що не існує норми звичаєвого права, загального або регіонального характеру, яка дозволила б здійснення колективної самооборони у разі відсутності згоди держави, яка вважає себе жертвою збройного нападу.

Суд вважає, що під збройним нападом повинні розумітися не тільки дії регулярних збройних сил вчинені через міжнародно-визнаний кордон, але також «засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави », що носять настільки серйозний характер, що це рівнозначно збройного нападу, скоєного регулярними військами,« або значну участь у них »як це визначено в п.g ст. 3 визначення агресії. Однак Суд не вважає, що поняття «збройний напад» має включати допомогу повстанцям у формі постачання зброєю або надання логістичної чи іншої допомоги. Така допомога повинна вважатися загрозою застосування сили, або застосуванням сили, або бути втручанням у внутрішні чи зовнішні справи, не складовим збройним нападу (short of armed attack) [33].

  Суд всебічно розглянув справу і вказав, що США порушили свої зобов'язання в частині прямої участі в мінування портів Нікарагуа, проте США не можуть нести відповідальність за діяльність «контрас», тому що не здійснювали ефективний контроль над їх діяльністю.

Суд постановив, що Сполучені Штати, підтримуючи контрас і ставлячи міни близько портів цієї країни, тобто здійснюючи діяння, які, згідно з рішенням Суду, Сполучені Штати не можуть виправдати, на основі колективної самооборони, - порушили їх міжнародно-правові зобов'язання не втручатися у справи іншої держави, не застосовувати силу щодо іншої держави і не посягати на суверенітет іншої держави, а також не перешкоджати мирній морській торгівлі. Відповідно, Суд постановив, що Сполучені Штати повинні виплатити відшкодування. Однак Нікарагуа відкликала свій позов, перш ніж була визначена сума відшкодування [25, с. 69].