6. Умови психічного розвитку.

Вихідним для розуміння природи психічного розвитку є співвідношення в дитині природного і соціального, вродженого й набутого.

Від народження дитина отримує організм з його анатомо-фізіологічною структурою, яка включає морфологічні й фізіологічні властивості та закономірності їх дозрівання, стать, нервову систему, вроджені індивідуальні ознаки (конституція, колір шкіри, волосся, очей, група крові, тип ВНД тощо). У новонародженого активність майже цілком складається з вроджених форм поведінки — безумовних рефлексів. Дитина, на відміну від тварини, народжується з мінімальною кількістю вроджених рефлексів, але з багатим потенціалом прижиттєвого їх розвитку у процесі взаємодії з соціальним середовищем.

Таким чином, для цілісного процесу психічного розвитку природна основа, зумовлена генотипом, виступає передумовою, своєрідним фундаментом, спираючись на який виникають психічні новоутворення при визначальному впливі соціального середовища.

Наприклад, час виникнення певних психічних реакцій може змінюватись залежно від умов, створених дорослим. Якщо він проявляє до дитини доброзичливу увагу і турботу, ласкаво розмовляє, то усмішка у малюка з'являється раніше. Дитина отримує від народження здатність до елементарних психічних функцій (так звані задатки): різних видів відчуття й сприймання (зорового, слухового, дотикового тощо), найпростішого запам'ятовування. Вищі психічні функції (мовлення, теоретичне мислення, довільна пам'ять, уява, воля) потребують тривалого періоду навчання й виховання.

Умови психічного розвитку поділяють на зовнішні й внутрішні.

Зовнішні — фактори природного і суспільного середовища, що діють на психічний розвиток дитини через внутрішні умови (С. Л. Рубінштейн). Соціальне середовище є джерелом психічного розвитку. У ньому вирізняють три компоненти:

1) макросередовище: суспільство, його соціально-економічна і політична система;

2) мезосередовище — національно-культурні та соціально-демографічні особливості місця проживання дитини;

3) мікросередовище — безпосереднє оточення, близькі дорослі, сім'я.

Внутрішні умови психічного розвитку дитини — це її психічні особливості (розвиток свідомості, досвід, освіта, мотивація).

Зовнішні та внутрішні умови розвитку особистості тісно взаємопов'язані, їх взаємодія має якісні відмінності на кожному віковому етапі.

Взаємодія зовнішніх та внутрішніх умов має дві основних форми. По-перше, як взаємопереходи інтеріоризації та екстеріоризації. По-друге, як виникнення та розв'язання суперечностей. Так, досвід сприймання й розуміння оточуючого «дорослого» світу відтворюється дошкільниками у сюжетно-рольових іграх. У школі учні засвоюють основи наук: відбувається інтеріоризація знань, накопичених людством, які знаходять використання у подальшій трудовій діяльності індивіда (екстеріоризація).

7. Взаємозвязок навчання, виховання і розвитку.

Успішне керування формуванням особистості потребує дос­коналого знання психологічних особливостей розвитку дитини та його використання у навчально-виховній роботі.

Як вказує Волкова Н.П., виховання і навчання цілеспрямовано впливають на розвиток особистості (на відміну від стихійного впливу середовища), вони постають як свідома, підпорядкована певній меті діяльність, результати якої мають передбачуваний характер. Виховання й навчання сприяють:

1. Розвитку успадкованих фізичних особливостей і природних здібностей, набуттю нових рис і якостей, що формуються впродовж життя людини. Не змінюючи успадкованих фізичних і психічних особливостей, вони сприяють їх загартуванню, зміцненню гальмівних процесів, зміцненню й динамізації нервових процесів, внесенню певних коректив у процес формування особистості;

2. Розвитку умінь переборення внутрішніх суперечностей відповідно до особливостей суспільного розвитку. Це відбувається у процесі постановки нових цілей, завдань і вимог перед вихованцями, спонукаючи їх до пошуку способів подолання труднощів.

3. Психічному розвитку людини. До цього процесу належать осмислення, систематизація, узагальнення інформації, засвоюваної під час різних видів діяльності. Такий розвиток постає як цілісні якісні зміни особистості, внаслідок яких людина виробляє і виявляє в собі здатність засвоювати складнішу інформацію, виконувати складніші завдання і реалізовувати нові вміння, самостійно здобувати знання;

4. Інтелектуальному, творчому розвитку особистості. Мисленнєві здібності краще розвиваються там, де вчитель правильно організовує навчальну діяльність, використовуючи у процесі навчання проблемні ситуації, сприяючи самостійному вирішенню творчих завдань. Російський психолог Виготський Л.С. [5; 6], стверджуючи, що навчання є основним фактором розвитку особистості, запропонував поняття – «зона найближчого розвитку», в якому відображено внутрішній зв'язок між навчанням та психічним розвитком індивіда.

5. Розвитку здатності до спілкування з оточуючими, завдяки чому дитина вчиться, набуває навиків розуміння інших людей, а завдяки цьому і себе. У спілкуванні як формі взаємодії вона засвоює різні види рольової поведінки, визначає своє місце в колективі.

6. Розвитку потреб людини. Виховання і навчання покликані розвивати вищі людські потреби (у духовному спілкуванні, співпраці з іншими людьми, у моральній поведінці, знаннях, творчості тощо). Розвиток їх і пов'язаних з ними почуттів сприяє формуванню світогляду, рис характеру моральної людини, здатності до саморегуляції поведінки і діяльності. Тільки впливи, які виражають потребу дитини, спираються на її активність, є цінними у вихованні й забезпечують її розвиток;

7. Розвитку особистості, яка постійно вдосконалюється, будучи не лише об'єктом, а й суб'єктом виховного процесу. Під впливом виховання й навчання формуються свідомість і самосвідомість, власне «Я», що опосередковує усі виховні впливи; активізується самопізнання, вироблення якостей, що відповідають ідеалам, життєвій меті.

На розвитку особистості позначаються уклад суспільного життя, досягнення науки і техніки, багатство інформації, одержу­ваної через кіно, радіо, телебачення, книги і газети. Тому не мож­на обмежуватися суто шкільними засобами навчання та вихован­ня підростаючої генерації.

Нагадаємо, що Виготський зазначав вирiшальну роль у виникненнi вищих психiчних функцiй процесу оволодiння дитиною суспiльним досвiдом (знаряддями, знаками та словами, що узагальнено означають об’єкти). .  З концепцiї Виготського витiкає ряд визначальних для розумiння даної проблеми iдей, зокрема положення про стадiальнiсть розвитку психiчних функцiй, про iнтерiорiзацiю як основний механiзм цього процесу (зовнiшнiй досвiд переходить у внутрiшнiй план, а дiяльнiсть, що забезпечує його засвоєння, змiнюється за формою вiд зовнiшньої практичної до внутрiшньої розумової), про розрiзнення серед засвоюваних дитиною понять про дiйснiсть емпiричних i теоретичних та iн.  Виготський сформулював тезу про єднiсть навчання i розумового розвитку, про те, що добре органiзоване навчання веде за собою розвиток, що воно викликає до життя психiчнi процеси, якi без цього взагалi не можуть виникнути i не виникають.  В чисельних експериментальних дослiдженнях була показана провiдна, визначальна роль навчання у розвитку чуттєвого пiзнання, практичних дiй i довiльної регуляцiї поведiнки (О.В. Запорожець), пам’яті (П.I. Зiнченко), мислення i мовлення (Г.С. Костюк, О.М. Раєвський, Д.Ф. Нiколенко) тощо.  В цілісному процесі розвитку дитини під час навчання можна виділити три основні та взаємопов’ язані сторони: розвиток знань і способів діяльності під час навчання; розвиток психологічних механізмів використання освоєних способів; розвиток загальних властивостей особистості (спрямованості, психологічної структури діяльності, свідомості і мислення). В процесі навчання змінюються також зміст, структура і механізми ідеального відображення дитиною навколишньої дійсності, розвивається її мислительна діяльність, поступово формуються поняття та системи понять, виробляється вміння аналізувати як абстрактні, теоретичні, так і конкретні ознаки, синтезувати їх у певний загальний зміст та ін. Зростає рівень рефлексії, усвідомлення дитиною своїх дій з предметами, предметів в їх різних властивостях і, нарешті, усвідомлення самого себе, власного “я”.