6.Морфологія як учення про граматичне значення і граматичні форми слів. Поняття про граматичні категорії.

Морфологія (від гр. morphe "форма" і logos "слово, вчення, наука") - розділ граматики, що вивчає граматичні властивості слова, зміну форм слів і пов'язаних із ними граматичних значень. Морфологія разом з синтаксисом є частинами граматики- науки, що вивчає граматичну будову мови. Для морфології, як і для граматики в цілому, важливо граматичне значення слова. На відміну від лексичного, яке є індивідуальним для кожного слова, граматичне значення є спільних для цілих розрядів слів. До морфології належить і вчення про частини мови. Можна сказати, що морфологія - це граматика слова.

Граматичне значення - узагальнене (абстрактне) мовне значення, яке властиве рядам слів, словоформ, синтаксичних конструкцій і яке має в мові регулярне (стандартне) вираження.Так, слова весна, літо, парк мають значення предметності; добрий, теплий, зелений - значення ознаки; йти, летіти, співати, їсти - значення процесуальності; дороги, книжки, стола, вікна, - значення родового відмінка.

Граматичне значення відрізняється від лексичного масовістю, груповим характером свого виявлення, тобто воно властиве великим групам слів.

Граматичні значення бувають трьох типів: дериваційні, реляційні й модальні.

Дериваційні значення - це незмінні, постійні показники слова, що дають йому певну граматичну класифікацію. Так, значення роду іменників, виду дієслів, перехідності, зворотності є дериваційними.

Реляційні значення (від лат. relatio "відношення") є змінними. Вони видозмінюються від однієї словоформи до іншої. Реляційні значення використовуються мовою для зв'язку слів у реченні. До них належать значення роду прикметників, значення відмінків, значення особи та ін.

Модальні значення виражають відношення людини до висловленої думки і до об'єктивного світу - ствердження, заперечення, умовність, бажаність, запитання, волевиявлення тощо.

Граматична категорія - система протиставлених одна одній однорідних граматичних величин (граматичних форм із однорідним значенням).Формальне вираження - дуже важлива ознака граматичної категорії, бо саме її наявність чи відсутність є основним критерієм виділення граматичної категорії.

Граматичні категорії поділяють на морфологічні й синтаксичні. До морфологічних належать категорія роду, числа, відмінка, виду, часу, способу, особи; до синтаксичних - категорія активності/пасивності, комунікативної спрямованості (розповідність, питальність, спонукальність), стверджуваності/залеречуваності, синтаксичного часу й синтаксичного способу.

Морфологічні категорії поділяють на класифікаційні й словозмінні.

Класифікаційні (словотворчі, дериваційні) категорії - це такі, члени яких виступають як рубрики класифікації слів. Так, зокрема, класифікаційною є категорія роду іменників і категорія виду дієслова, бо іменники не відмінюються, а класифікуються за родами (кожен іменник належить до одного певного роду), а дієслова розподіляються між трьома видовими групами - дієсловами доконаного чи недоконаного виду або двовидовими.

Словозмінні (релятивні) категорії - граматичні категорії, яких слово може набувати залежно від іншого слова, з яким воно поєднується в реченні. До словозмінних належить категорія роду прикметників, бо прикметники не класифікуються, а відмінюються за родами і родова форма прикметника залежить від поєднуваного з ним іменника (великий успіх, велика справа, велике враження). Суто реляційною є також категорія відмінка: кожна іменна частина мови змінюється за відмінками.

У мовах світу найчастіше трапляються граматичні категорії роду, відмінка, числа, означеності/неозначеності, ступеня якості, часу, виду, стану, способу й особи.

Категорія роду-граматична категорія, яка полягає в розподілі слів або форм за двома чи трьома класами, традиційно співвідносними з ознаками статі або їх відсутністю. Вона є в більшості сучасних індоєвропейських мов. Немає її в англійській, фіно-угорських, тюркських, японській та деяких інших мовах. В українській мові категорію роду (чоловічого, жіночого або середнього) має кожен іменник. У прикметниках, порядкових числівниках, присвійних, вказівних, питальних займенниках, дієприкметниках і дієсловах у формі минулого часу ця категорія є залежною від іменника, з яким названі класи слів поєднуються.

Категорія відмінка - граматична категорія імені, яка виражає його синтаксичні відношення до інших слів висловлювання.Кількість відмінків у різних мовах неоднакова. Є мови, в яких відмінків зовсім немає: болгарська, італійська, французька, таджицька, абхазька та ін.

Категорія числа - граматична категорія, яка виражає кількісні характеристики предметів думки.У мовах світу категорія числа не збігається. С мови, в яких, крім однини і множини, є двоїна і троїна. Двоїна була в давньоукраїнській мові (два стола, див. залишки цих форм у діалектах: дві руці, дві селі тощо). Троїна є в деяких папуаських мовах на острові Нова Гвінея. У давніх індоєвропейських мовах - санскриті, давньогрецькій, давньогерманських було три числа: однина, двоїна і множина.

Категорія означеності/неозначеності (детермінації) - граматична категорія, яка вказує на те, чи мислиться ім'я предмета як єдине в описуваній ситуації (означеність) чи як таке, що належить до класу подібних йому феноменів (неозначеність). Категорія ступеня якості (порівняння) - граматична категорія, яка виражає ступінь якості, що характеризує предмет чи дію. Категорія часу - граматична категорія дієслова, яка є специфічним мовним відображенням об'єктивного часу і служить для темпоральної локалізації події або стану, про які йдеться в реченні. Категорія виду (аспектуальності) - граматична категорія дієслова, яка узагальнено вказує на протікання дії в часі. Категорія стану - граматична категорія дієслова, що виражає суб'єктно-об'єктні відношення. Категорія способу - граматична категорія, яка виражає відношення названої дієсловом дії до дійсності з погляду мовця. Це оцінка мовцем дії як бажаної, можливої, передбачуваної (припущення) тощо. Категорія особи - граматична категорія дієслова, яка позначає відношення суб'єкта дії до мовця.

Лексико-граматичні розряди (категорії) Від граматичних категорій треба відрізняти лексико-граматичні розряди, які нерідко називають лексико-граматичними категоріями.

Лексико-граматичні розряди (категорії) - це граматично важливі групи слів у межах певної частини мови, які мають такі властивості:

1) об'єднуються за спільною семантичною ознакою. Наприклад, лексико-граматичні розряди становлять збірні іменники, речовинні іменники, іменники - назви істот, іменники - назви неістот, власні назви, загальні назви, зворотні дієслова, бо кожна така група має спільну семантичну ознаку - збірність, речовинність тощо.

2) можуть мати і можуть не мати формальне морфологічне вираження. Якщо, скажімо, деякі збірні іменники мають формальне вираження - суфікси -ств(о), -)(&) {студентство, ганчір'я), зворотні дієслова - постфікс -ся (умиватися, листуватися, обніматися), то власні та загальні назви, речовинні назви, назви істот/неістот формальних показників не мають (місто Орел і летить орел, масло і вікно, ворона і корона);

3) взаємодіють із пов'язаними з ними граматичними категоріями. Так, від зворотності дієслів залежить категорія стану (зворотні дієслова не належать до активного стану); від істоти/неістоти - категорія відмінка (у назвах істот форма знахідного відмінка збігається з формою родового, у назвах неістот форма знахідного відмінка збігається з формою називного); від особи/неособи - категорія роду (назви осіб мають, як правило, категорію чоловічого або жіночого роду, назви неосіб - усі три роди); від власних і загальних назв - категорія числа (власні назви мають форму лише однини або лише множини (Київ, Суми), загальні назви мають форми однини і множини (стіл - столи, книжка - книжки);

4) можуть мати і можуть не мати протиставлені всередині розряду ряди форм. Якщо, наприклад, власні назви протиставляються загальним, назви істот - назвам неістот, перехідні дієслова - неперехідним дієсловам, то всередині речовинних і збірних іменників подібного протиставлення немає.

ІМЕННИК- СКЛАДНОПІДР. РЕЧЕННЯ

Додаток як другорядний член речення. Типи і способи вираження.

На відміну від головних (реченнєвотвірних), другорядні члени речення виконують поширювальну функцію. Основним критерієм виділення і диференціації другорядних членів речення, як і головних, виступає їхнє граматичне значення, тобто семантико-синтаксичні відношення, в які вони вступають з поширюваними компонентами — головними чи іншими другорядними членами.

Додатком називається другорядний член речення, що позначає предмет (об'єкт), на який спрямовані або якого стосуються дія, процес, стан чи ознака. У ширшому витлумаченні додаток має такі диференційні семантичні і формальні ознаки: а) виражає об'єктні семантико-синтаксичні відношення (об'єктне значення), тобто позначає предмет, на який спрямовано (прямо чи опосередковано) дію, процес, стан, ознаку; б) входить у формально-синтаксичну структуру простого речення як його другорядний член; в) у типових випадках виражається іменником (у непрямих відмінках) або його еквівалентами; г) у типовому вияві стоїть після опорного слова; д) поєднується з опорним словом підрядним зв'язком — керуванням; є) не виявляє позиційної закріпленості при актуальному членуванні речення (може входити до складу як реми, так і теми або самостійно виражати їх); є) співвідноситься з позицією об'єкта в семантико-синтаксичній структурі речення, хоча й виходить поза її межі, охоплюючи також позиції адресата, суб'єкта, знаряддя й засобу тощо.

З формального боку в сучасній українській літературній мові розрізняється два різновиди додатка – прямий і непрямий. Показником їх вияву є насамперед специфіка керування в підрядному словосполученні з об’єктними відношеннями.

Додаток може позначати:

1) об’єкт: а) переходу дії: Дівчина вчить вірш; б) почуття, думки, мовлення, мислення, бажання: відчувати сором, сподіватися успіху; в) якості чи властивості: повне зоряних багатств; г) володіння, передачі і присвоєння: Мати продавала квас;

2) суб’єкт стану: Софійку аж тіпало від образи та злості;

3) адресат дії: подарувати матері, віддати товаришеві, повернути сусідові.

Прямий додаток. Прямим називається додаток, що означає предмет, на який безпосередньо переходить дія: Важко їй слухати ці суворі слова. Прямий додаток завжди реалізується тільки при перехідному дієслові у формі Зн.в. Прямий додаток може означати об’єкт: 1) фізичної дії: перекопати город, обстругувати дошку; 2) сприйняття: побачити дівчину; 3) почуття: відчути тепло; 4) мислення: уявляти перспективу.

При дієсловах руху прямий додаток може означати просторовий об’єкт: проїхати степ, пролетіти море, пропливти океан.

Прямий додаток виражається: 1) іменником, займенником, словами інших частин мови, вжитими в ролі іменників, у Зн.в. без прийменника, а також сполученням кількісного числівника чи іменника з кількісним значенням у Зн.в. з іменником у род. або Н.в.. 2) іменником, займенником, субстантивованим словом у Р.в. без прийменника: а) якщо при дієслові-присудку є заперечна частка не; б) коли дія переходить не на весь предмет, а лише на якусь його частину; в) якщо паралельна форма Зн.в. можлива: Оля купила олівця і Оля купила олівець; г) якщо іменник позначає назву істоти і залежить від головного члена безособового речення.

Непрямий додаток. Залежачи від неперехідного дієслова, цей додаток означає об’єкт, який тільки певною мірою причетний до дії: диригувати оркестром, командувати взводом. Визначальним для непрямого додатка є вираження його формами непрямих відмінків, крім знахідного. Розрізняється два різновиди непрямого додатка: прийменниковий та безприйменниковий.

Безприйменниковий непрямий додаток. Може виражатися: 1) Р.в.: домогтися успіху; 2) Д.в.: вторити товаришеві, кланятися матері; 3) Ор.в.: оволодіти наукою, керувати школою.

Семантично безприйменниковий непрямий додаток може виражати:

1) знаряддя дії: рубати сокирою, різати пилкою;

2) міру місткості: діжка меду, ложка цукру;

3) об’єкт: а) зіставлення: вищий батька; б) навчання: навчатися співу;

в) уникнення: Вона боялась Підпари; г) міри наявності: вистачати волі ґ) наділення: нагородити медаллю, оснащувати озброєнням; д) вживання: харчуватися продуктами; е) обміну: обмінюватися телеграмами, перекидатися м’ячем

4) діючий предмет: небо вкрилося хмарами;

6) суб’єкт дії, стану: не віриться мені;

7) особу чи предмет, на яких спрямоване почуття: зрадів другові;

8) адресата дії: Організація доручила Валентинові скласти радіоприймач.

Прийменниковий непрямий додаток. Непрямий додаток за своїм семантичним спрямуванням може позначати:

1) об’єкт: а) ставлення, піклування: З якою пристрастю він сперечався про діло кровне – про літературу!; б) розумової діяльності: Ніби несе велика вода до водоспаду, мені годі думати про врятування; в) чуттєвого сприйняття: Правда, смішно вірити й любить, Правда смішно з квітів милуватись; г) дотику: Спираюсь на плече товариша, і поволі стає краще;

ґ) досягнення: Ми йдем, ми дійдем до мети; д) доповнення: Я приєднуюсь до них і додаю голоса до їхньої пісні; е) спрямування: До неї засміялася русява голівка з мигдалевими очима і кучерями; є) висміювання: Хвиля вже далеко ллється і над лозами глузує; ж) праці, мислення: Ох, мав він над чим думати.;

2) соціативність: З ними, з цими людьми він уже пройшов сотні кілометрів.

Інфінітивний додаток. Це додаток, виражений неозначеною формою дієслова. Виділяється кілька груп дієслів, з якими поєднується додаток у формі інфінітива. Це дієслова, що означають:

1) бажання, прагнення суб’єкта виконати дію: хотіти, прагнути, братися, збиратися, готуватися, силкуватися, відважитися. 2) домовленість, зобов’язання, намір виконати дію: погодитися, домовитися, обіцяти, поклястися, загрожувати, думати, сподіватися, мріяти. 3) сприяння або перешкоду у виконанні дії: дозволити, допомогти, дати, заборонити, навчити. 4) небажання виконати дію або уникнення дії: відмовлятися, боятися, соромитися, ухилятися, уникати, лінуватися.

Типи лінгвістичних словників і проблеми сучасної лексикографії

Лексикографія — це наука, що займається розробкою теоретичних проблем укладання словників і упорядкуванням та описуванням різного роду словникових матеріалів.

Словник — це перелік слів або інших мовних одиниць, розташованих у певній послідовності.

Усі словники, незалежно від різновиду, містять у заголовку словникової статті слово (або словосполучення), яке називається реєстровим.

Принципи розташування словникових одиниць і характер інформації про них безпосередньо зумовлені типом і призначенням відповідної лексикографічної праці.

Словники, залежно від виконуваних ними практичних функцій можуть спиратись на такі принципи побудови словникової статті: алфавітний, частотний та смисловий.

1.Алфавітний Більшість словників мають пряме алфавітне розташування статей. У зворотних (інверсійних) словниках лексичні одиниці розташовані в алфавітному порядку за їхніми кінцевими літерами. Такі словники групують слова за морфемами — закінченнями» суфікса-лі, коренями, префіксами тощо.

2. Для структурування частотних словників пріоритетним е статистика вживання слів: вони розташовуються за спадом частотності. Такі словники корисні для швидкого та ефективного оволодіння іноземною мовою, наприклад: Частотний словник сучасної української художньої прози у 2 томах (К., 1981).

3. Смислове розміщення лексичних одиниць мають словники, які часто називають тезаурусами. У них слова розташовані не за формальним показником, а за семантичним: відповідно до спільності тематики.

Залежно від адресата словники поділяють на: академічні — це словники для фахівців, де інформація подана ґрунтовно, детально; та навчальні — зорієнтовані на навчальні (інформативні) потреби користувачів.

За функціональним призначенням усі словники поділяються на дві великі групи — енциклопедичні і лінгвістичні.

Енциклопедичні словники фіксують і пояснюють не слова, а пов'язані з тими чи іншими словами (як назвами відповідних явищ) відомості з різноманітних ділянок знання, мистецтв, виробництв, політичного життя тощо. Тому в енциклопедичних словниках зовсім не мають місця слова таких граматичних категорій, як займенники, вигуки, сполучники, частки; прислівники, дієслова та прикметники подаються у цих словниках лише тоді, коли вони термінологізувались, тобто вживаються для точного вираження спеціальних понять і означення спеціальних предметів. Є енциклопедичні словники загальні, або універсальні (тритомний «Український радянський енциклопедичний словник», 1986—1987 рр.) і галузеві, або спеціальні («Українська літературна енциклопедія», Т.1, 1988 р.).

Філологічні словники мають кілька основних типів і багато різновидів, але об'єктом описування в них завжди є саме слово. Залежно від типу й характеру філологічного словника, конкретне слово в ньому може розглядатися в одному чи в кількох аспектах, скажімо, з погляду походження чи функціонування протягом певного історичного періоду, правописання, вимови і т. д. Філологічні словники можуть бути одномовні, двомовні і багатомовні (перекладні).

Багатомовні лінгвістичні словники подають переклади слів та фразеологізмів з однієї мови на іншу. Вони активно використовуються переважно для опанування іноземної мови.

Найпоширенішими є двомовні, які у свою чергу поділяються на українсько-іншомовні та іншомовно-українські. Вони подають лексичні або фразеологічні відповідники різних мов з урахуванням семантичної структури того слова, яке перекладається (однозначне чи багатозначне), а також — особливостей функціонування слів та словосполучень у кожній мові.

Серед перекладних словників варто назвати: академічний шеститомний “Українськоросійський словник” (К., 1953—1963), “Польсько-український, українсько-польський словник", 100 000 слів і словосполучень укладачів А. Малецької та 3. Ландов-ські (К., 2004), “Чесько-український словник” у 2 томах В. Русанівського (К., 1988—1989), “Великий англо-український словник” 112 000 слів та словосполучень, упорядник — М. Зубков (Харків, 2006) та багато інших.

Існують також різноманітні перекладні словники змішаного типу, які тлумачать лише певний тип або клас лексики. Наприклад: Кочерган “Словник російсько-українських міжмовних омонімів“ тощо.

Серед одномовних словників найважливішим типом є словник тлумачний. В ньому засобами рідної мови розкривається (витлумачується) значення слова, характеризуються його граматичні й стилістичні властивості, подаються типові словосполучення (речення) і фразеологічні звороти, де вживається слово у відповідному значенні («Словник української мови», Т 1-11, 1970—1980).

Словник історичний — один з різновидів тлумачного словника, в якому подаються слова певної історичної епохи за даними писемних пам'яток, з'ясовується їх значення, наводяться ілюстрації («Словник староукраїнської мови XIV—XVст.», Т 1-2, 1977—1978).

У словниках мови окремих письменників зареєстровано слова, які використав митець у своїх творах; наведено значення кожної окремої лексеми; зафіксовано всі граматичні форми цього слова, а також — кількість та контекст його вживання. Така інформація дуже важлива для визначення елементів, які домінують у словниковому запасі письменника, тим самим формуючи його ідіостиль. Кожна стаття проілюстрована прикладами, які розкривають особливості індивідуального слововживання у художньому мовленні. В українській лексикографічній практиці таких словників небагато: “Лексика “Енеїди" І.П. Котляревського: Покажчик слововживання” В.Ващенко (Харків, 1955), “Словник мови Т. Шевченка” у 2 томах, Словник мови творів Г. Квітки Основ'яненка” у 3 томах (Харків, 1978—1979).

Словник етимологічний — лексикографічна праця, в якій з'ясовується походження слова: розкривається первісне значення, реконструюється найдавніша форма слова, вказується, чи слово запозичене, чи власне українське («Етимологічний словник української мови» у 7 томах).

Словник іншомовних слів — словник, у якому розкривається значення іншомовних слів, що ввійшли до лексичного складу рідної мови, і вказується, з якої мови вони засвоєні («Словник іншомовних слів», Довіра, 2000).

Словники неологізмів об’єднують слова, що нещодавно з’явилися в мові, тому належать до пасивного складу. Цей шар лексики дуже активно змінюється, через те і словники такого типу дуже швидко стають неактуальними. Мабуть, цим і зумовлена їхня майже цілковита відсутність в українській “паперовій” лексикографії (“Нове в українській лексиці: Словник-довідник” Д. Мазурик — Л., 2002), проте є кілька онлайн проектів, де пропонується фіксувати нові слова української лексики.

Словники правильності мови. Такі словники мають довідковий характер і містять найскладніші в уживанні слова та словосполучення. В них пояснюється написання й вимова лексем, словотворення, лаються граматична і стилістична характеристики, наводяться приклади можливої їх сполучуваності та керування.

Словник орфографічний — словник, який подає перелік слів у їх нормативному написанні.

Словник орфоепічний — служить довідником правильної нормативної вимови і нормативного наголосу.

Підвидом орфоепічних є акцентологічні словники: “Словник наголосів української літературної мови" М. Погрібного (К., 1973). “Словник наголосів" С. Головащука (К., 2003) — містить понад 20 000 слів.

До підвиду граматичних словників правильності мови можна зарахувати словники труднощів, які подають складні випадки написання, вимови, наголошення слів, а також особливості слововживання, вибору граматичних форм.

Ономастичні словники служать для фіксації лексики, яка становить власні назви.

Фразеологічні словники вміщують цілісні звороти (фразеологізми, крилаті слова, ідіоми та ін.). У цих словниках пояснюється значення стійкого сполучення слів, особливості вживання, походження, можливості варіювання у мовленні.

Граматичні словники (словотвірні та морфемні). У цих словниках слова членуються на морфеми, визначаються твірна основа та словотвірний афікс, за допомогою якого утворене слово.

Словники окремих лексичних груп. Словники синонімів, антонімів, омонімів та паронімів розкривають смислові і стилістичні зв’язки між словами, а також притаманні словам певних груп і рядів своєрідні значення і відтінки значень.

Словник синонімів — у ньому подані ряди синонімів, що групуються навколо стрижневих слів, розташованих в алфавітному порядку.

Словники лексики обмеженого вжитку.

Слова можуть бути обмежені сферою використання (інформацію про такі лексеми подають термінологічні, діалектні словники та словники жаргону); часовими рамками. Одні слова стають рідковживаними через втрату актуальності (про такі застарілі одиниці чи їх значення повідомляють історичні та етимологічні словники), а інші перебувають у пасивному запасі через те, що не набули поки достатньої популярності серед мовців (словники неологізмів).

Термінологічні словники містять дефініції лише тих слів, які використовуються у певній системі знань. Водночас вони тяжіють до словників енциклопедичного типу.

У діалектних словниках зібрано і розтлумачено лексику одного або декількох діалектів однієї мови. Як правило, вони охоплюють лише ті слова, яких немає у літературній мові або які мають семантичні відмінності порівняно з такими самими словами літературної мови.

Словники жаргону представляють соціально обмежену лексику. В сучасній Україні це ще не досить розвинений, але перспективний напрямок лексикографічної роботи.

Серед основних проблем, вирішення яких наразі стоїть перед вітчизняною лексикографію, потрібно виділити наступні.

1. Переважні більшість перекладів неслов'янської літератури нині робиться з російських видань – через незнання інших мов, відсутність перекладацького досвіду, брак часу тощо.

2. Якщо до набуття незалежності головне право на видання лексикографічної літератури мало видавництво «Наукова думка», то в наш час до справи докладають рук всі, кому не лінь. А через відсутність належного контролю за якістю виданого матеріалу та законодавчих норм про авторські права, на полицях книжкових магазинів з'являються численні видання сумнівної якості та майже неприкриті передруковки із вдалих праць попередників.

3. Попри порівняно велику кількість назв сучасних словників, що їх видають найрізноманітніші видавництва, їхні тиражі зазвичай недостатні для забезпечення нагальних потреб, а їх лексична база нерідко значно відстає від стрімкого розвитку мови з радянських часів (а саме радянські словники найчастіше слугують фундаментом для нових видань).

Безсумнівним є той факт, що у вік бурхливого розвитку комп'ютерно-інформаційних технологій перспективним напрямком подальшої словникарської роботи можна вважати комп’ютерну лексикографію. Такий різновид видань значно спрощує і пришвидшує пошук необхідної інформації та її використання.

Вже зараз ми спостерігаємо велику кількість енциклопедичних словників, розміщених у інтернеті. Одним із найбільших є Вікіпедія — міжнародний проект, спрямований на створення універсальної енциклопедії. Словник є непрофесійним, адже наповнення та редагування може здійснювати кожен користувач, але ця певна недосконалість компенсується швидкістю розширення та відточування словникових статей. Актуальністю вирізняються словники, які є розділами пошукових систем (наприклад, Яндекс), у них можна отримати розгорнуту довідку майже про будь-яке потрібне слово, а також його переклад на кілька мов за електронним словником АВВУУ Lingvo. Статті тут взято із найвідоміших енциклопедій та лінгвістичних словників, щоправда, російських або радянських, оскільки сам ресурс є російським (наприклад, “Толковьй словарь русского языка” в 4 томах Д. Ушакова (1935—1940), Большая советская энциклопедия" в 30 томах (1969—1978), Новейший философский словарь” за редакцією А. Грицанова (2003) тощо).

На сьогодні співробітниками Лабораторії комп’ютерної лінгвістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка розробляється некомерційний мовний портал mova.info, який уже зараз містить такі словники, як Відкритий словник (новітніх термінів), Відкритий словник виправлень суржику (з можливістю для користувачів вносити правки), Електронний словник порівнянь, частотні словники (сучасної української прози та поезії), декілька перекладних словників тощо.

Загалом же в Україні існують галузеві словники енциклопедичного типу при відповідних тематичних сайтах. Наприклад, на сайті інтервет-видання Проза створено Енциклопедію української літератури з актуальним, але поки що, на жаль, незначним наповненням. Частина енциклопедії Українська мова опублікована на сайті Ізборник, який подає та систематизує тексти давньої української літератури та супровідні матеріали. “Великий тлумачний словник сучасної української мови”, основою якого є одноіменний словник за редакцією В. Бусела (170 000 слів), містить в реєстрі понад 207 000 словникових статей та постійно інтерактивно поповнюється. Кілька українсько-іншомовних словників також розміщено і на сайті Novamova та на сайті Українського мовно-інформаційного фонду Лінгвістичний портал.

Стилістична диференціація лексики української мови: критерії, загальна характеристика.

Стилістика - розділ науки про мову, що вивчає стилі – різновиди літературної мови, що обслуговують різні галузі суспільно-громадського життя.

Стилістика - це наука, яка займається відбором виражальних засобів мови для їх функціонування в мовленні залежно від мети висловлювання та мовленнєвої ситуації.

При стилістичній оцінці лексики найважливішими є наступні критерії: належність слова до одного з функціональних стилів мови і емоційне забарвлення слова, його експресивні можливості.

Склад лексики сучасної української мови є стилістично неоднорідним. Залежно від сфери спілкування, мети висловлювання, мовленнєвого рівня співрозмовника ми обираємо різнорівневі мовні засоби, найбільш придатні для конкретної ситуації. Найяскравіше стилістична диференціація мовних засобів виявляється на рівні лексики.

Слово не тільки називає предмет, дію, ознаку, поняття, а й оцінює відповідне явище дійсності, сигналізує про нейтральне, підкреслено позитивне або негативне ставлення до нього з боку мовця. Отже, крім номінативної , слово виконує також оцінно-експресивну функцію, яка виражається в усному і писемному мовленні за допомогою спеціально дібраних лексичних засобів, наявних у словниковому складі і зорієнтованих на функціональні стилі української мови – розмовно-побутовий, публіцистичний, офіційно-діловий, науковий, художній. Відмінності між стилями знаходять відображення у стилістичній диференціації лексики.

Значній частині слів не властиве закріплення за яким-небудь одним стилем. Вони утворюють розряд міжстильової лексики, яка вживається в усіх функціональних стилях. Цьому розряду протиставляється стилістично забарвлена лексика, вживання якої є однією з найважливіших ознак певного стилю.

Міжстильова лексика

Стилістично нейтральна лексика кількісно переважає у словниковому складі української мови. На фоні слів, що входять до її складу, інші лексичні одиниці виявляють певні емоційні відтінки і реалізуються у якомусь конкретному функціональному стилі. Ознака нейтральності безпосередньо пов’язана із загальновживаністю. Ядро загальновживаної лексики утворюють слова, що виступають назвами:

1.Явищ природи; 2.Рослин і тварин; 3.Осіб за родинною спорідненістю; 4.Осіб за професійною або службовою приналежністю; 5.Предметів побутового середовища; 6. Ознак; 7.Дій, процесів, станів; 8.Просторових і часових характеристик; 9.Кільксних відношень; 10.Одиниць ваги; 11.Службово-граматичних елементів.

Найважливішою ознакою міжстильової лексики є те, що вона зрозуміла для кожного носія мови.

Стилістично забарвлена лексика

З огляду орієнтованості на сфери спілкування, розрізняють усне і писемне мовлення з властивим їм внутрішнім розшаруванням щодо стильових і стилістичних ознак.

Лексика усного мовлення. Основу усної форми мовлення становить розмовно-побутовий функціональний стиль. Йому властиві такі ознаки реалізації комунікативного процесу, як невимушеність, спонтанність спілкування без попередньої підготовки, чітко виявлена ситуативна зумовленість, що випливає насамперед з рольових характеристик учасників спілкування, діалогічна форма обміну інформацією. Лексичними ознаками розмовно-побутового стилю є:

1) використання слів з виразним експресивно-оцінним позитивним і негативним значенням;

2) вживання розмовних варіантів лексичних одиниць, що мають інші літературно-нормативні відповідники (заліковка, електричка, хімічка);

Лексика писемного мовлення. Писемним мовленням послуговуються офіційно-діловий, публіцистичний, науковий і художній стилі.

Лексика офіційно-ділового стилю. Офіційно-діловий стиль має кілька різновидів: канцелярсько-діловий, державного управління, юридичний, дипломатичний тощо. Особливості лексики цього стилю – точність, конкретність, лаконічність, неприпустимість експресивно-оцінних нашарувань у значеннях, максимальна стандартизація, уніфікація спеціальної термінології. Офіційно-ділова лексика вживається в різного типу ділових паперах, законах, постановах, розпорядженнях, кодексах, договорах, угодах, нотах.

Лексика публіцистичного стилю. На відміну від інформативних інформаційно-ділового і наукового (функція повідомлення) публіцистичний стиль розрахований на здійснення впливу, чому підпорядковується політична загостреність, підкреслене ідеологічне спрямування текстів. Публіцистична лексика за своїм складом дуже різнопланова. У ній представлені:

а) слова на позначення суспільно-політичних явищ (гуманізм, демонстрація, свобода);

б) одиниці урочисто-піднесеного звучання (доблесть, героїзм, дерзання, злодіяння, трибун, жертовність);

в) слова викривальної семантики (людолови, інквізитор, загарбник, запроданець, мракобіс).

Лексика наукового стилю. Даний стиль виконує інформативну функцію, основу якої становить диференційована різногалузева термінологія, виділяється загальнонаукова абстрактна лексика. Термінологічна лексика окремих галузей знання об'єднується у відносно замкнені лексичні підсистеми, до яких ставляться вимоги однозначності, дефінітивності, відсутності експресивно-оцінних нашарувань.

Лексика художнього стилю. Вона вбирає всі елементи названих стилів, характеризується вживанням слів у прямому і переносному значенні, використанням всіх засобів виразності – лексичних, синтаксичних, фразеологічних.

Поділ лексики сучасної української літературної мови за приналежністю до окремих функціональних стилів досить умовний, бо і самі стилі не є непорушними, а взаємодіють і взаємопроникають.

Лексика конфесійного стилю. Конфесійний стиль покликаний забезпечити спілкування людей у релігійній сфері. Це мова Святого письма, молитов, казань, проповідей тощо. Цей стиль має канони, стильові домінанти, вибирає із синонімічних рядів національної мови одиниці піднесеного урочистого звучання: благословенний, раб Божий, Отець Небесний тощо.