2. Модифікації приголосних

Серед модифікацій приголосних також розрізняють позиційні та комбінаторні.

Позиційних модифікацій зазнають тільки дві приголосні фонеми української мови: /в/ та /й/ в позиції початку складу (слова) перед приголосною, або кінця складу (слова) після голосної. У цих позиціях звучність (сонорність) [в] та [j] посилюється – вони вокалізуються, стають напівголосними: [ў] та [ǐ]. Наприклад: дав [даў], дайте [даǐте]; вхід [ўх’ід]; йдуть [ǐд°ут']. Іншими словами, в названих позиціях відбувається чергування основних алофонів фонем з позиційними: [в]:[ў]; [о]:[ǐ].

Комбінаторні модифікації приголосних відбуваються внаслідок акомодації приголосних до голосних та асиміляції суміжних приголосних. Найпоширеніші модифікації приголосних, що є наслідком їх акомодації до голосних:

а) палаталізація (неповна) губних [б’], [п’], [в’], [м’], [ф’], передньоязикових [ж’], [ч’], [ш’], [дж’], фарингального [г’], задньоязикових [ґ’], [х’], [к’] перед голосним [і]. Наприклад: [б’]ігти, [п’]існя, [в']ікно, [м’]істо, [ф’]ігура, [ж’]інка, ве[ч’]ір, ва[ш’]і, б[дж’]ілка, [г’]ілка, [к’]іт, ви[х’]ід;

б) лабіалізація (огубленість) приголосних перед голосними [о] та [у]: [в°ол°ога], [з°ор°овиǐ], [к°ушч] і под.

Модифікації, що є наслідком асиміляції:

а) оглушення (часткове) дзвінких приголосних перед наступними глухими. Наприклад: [бе^из^спе^иречн°о], [р°оз^схи^етати] і под.;

б) зміна способу творення приголосних [п], [б], [т], [д], [т'], [д'] під впливом наступних носових [м], [н], [н'], під час якого ротове зімкнення замінюється на вибух у зоні зіва (фаукса) з наступним виходом повітря через ніс, внаслідок чого утворюються так звані фаукальні (Н.Тоцька) приголосні. Наприклад: [обм’ін], [хо^ол^оодн°о];

в) зміна способу творення приголосних [т], [д] перед щілинними боковими [л] та [л'], коли зімкненість замінюється боковою щілинністю, внаслідок чого утворюються латеральні (Н.Тоцька) [т] і [д]. Наприклад: [т'л'а], [д'л'а] і под.

3. Чергування фонем

Чергуванням фонем називається фонемна відмінність аломорфів тієї самої морфеми. Питання про чергування фонем та його типи по-різному трактується представниками ЛФШ та МФШ.

У ЛФШ розрізняють живі чергування та історичні. Визначення “живі” застосовується до тих чергувань, які зумовлюються чинними фонетичними закономірностями в сучасній мові. Історичні ж чергування не можуть бути пояснені з погляду сучасної мови, оскільки вони здійснюються лише за традицією – фонетичні причини, які викликали в минулому ці чергування, вже зникли. Наприклад, у словоформах [книз'і] і [книз'ц'і] фонема /з'/ з’являється внаслідок різних типів чергувань – історичного /г/ : /з'/ у першій словоформі [книга – книз'і] та живого (фонетичного) /ж/ : /з'/ у другій словоформі [книжка] – [книз'ц'і]. Всі історичні чергування закріплені орфографічно. Живі чергування фіксуються на письмі в поодиноких випадках.

На відміну від історичних чергувань, живі чергування в сучасній мові поширені тільки в системі приголосних фонем.

5. Cлово в лексико-семантичній системі мови. Омонімія. Паронімія. Синонімія. Антонімія.

Слова в мові існують не ізольовано. Вони об'єднані за спільністю значень у групи, мікросистеми. Кожне слово в своїй мікросистемі має певне місце, і його значеннєвість визначається цим місцем, бо семантичний зміст слова зумовлений відношеннями, які формуються в сітці протиставлень даного слова іншим словам цієї ж мікросистеми.

Лексико-семантична система є найрухомішою серед усіх мовних рівнів. Однак, змінюючись, вона має здатність до саморегулювання, тобто такої перебудови, яка б не порушувала системності, що необхідно для постійної комунікативної придатності.

Деякі з лексико-семантичних об'єднань мають дуже чітку, строгу системну організацію.

Системність лексичного складу зумовлена не тільки комунікативними потребами (при формуванні фрази мовець спершу згадує лексико-семантичне об'єднання, а вже потім відшукує в ньому необхідне йому найточніше слово), а й системністю об'єктивного світу, який відображений у лексиці.

Як будь-яка система, лексико-семантична система базується на відношеннях. Як і в фонології, тут відношення бувають парадигматичними й синтагматичними.

Парадигматичні відношення - це відношення між словами на основі спільності або протилежності їх значень. Зокрема, тут можна виділити:

1) відношення смислової подібності (синонімія);

2) відношення смислового протиставлення (антонімія);

3) відношення смислового включення (гіпонімія);

4) відношення супідрядності (наприклад: ялина, сосна, кедр, береза, дуб, вільха, осика, клен, явір перебувають між собою в сурядних відношеннях і в підрядному відношенні щодо гіпероніма дерево) і партитивності, тобто цілого та його частини (сосна - шишка, людина - рука, кінь - грива, лисиця - хвіст).

Найбільшими парадигматичними об'єднаннями є лексико-семантичні поля.

Лексико-семантичне поле - сукупність парадигматично пов'язаних лексичних одиниць, які об'єднані спільністю змісту (іноді й спільністю формальних показників) і відображають поняттєву, предметну й функціональну подібність позначуваних явищ.

Як приклад можна назвати такі лексико-семантичні поля: поле спорідненості, поле переміщення (руху), поле розумової діяльності (мислення), темпоральне (часове) поле, метеорологічне (погодне), поле сприймання, поле температури тощо. Зв'язок між полями забезпечує безперервність семантичного простору, об'єднує всі поля в одну лексико-семантичну систему мови.Склад і структура лексико-семантичних полів у різних мовах не збігаються.

Лексико-семантичне поле має ієрархічну будову. Воно складається з лексико-семантичних груп, а лексико-семантичні групи з менших за обсягом мікросистем - синонімічних рядів, антонімічних пар, гіперо-гіпонімів, конверсивів тощо. Так, скажімо, в темпоральному лексикосемантичному полі виділяються лексико-семантичні групи назв точних і неточних часових відрізків, а в межах цих лексико-семантичних груп виділяються мінімальні семантичні об'єднання: синонімічні ряди (час, пора; день, доба), антонімічні пари (день - ніч, літо - зима, вічність - мить). Найпоширенішими в лексико-семантичній системі є гіперо-гіпонімічні (родовидові) відношення (тюльпан, гвоздика, гладіолус, ромашка... - квіти; квіти, кущі, дерева... -рослини; січень, лютий, березень... - місяці; хвилини години, дні, місяці, роки... - час). Вони притаманні всім пластам лексики і є найважливішими чинниками, які об'єднують і структурують лексико-семантичну систему.

Лексико-семантичне поле має своє ядро і периферію. У ядрі містяться найважливіші слова, вони пов'язані між собою сильними семантичними відношення­ми й утворюють синонімічні, антонімічні і родо-видові групи. На периферії містяться функціонально менш важливі слова, які, як правило, належать і до іншого лексико-семантичного поля.

У середині лексико-семантичних груп виділяють ще тісніше пов'язані семантичні об'єднання (їх назива­ють лексико-семантичними категоріями) — синоніми, антоніми, конверсиви, гіпоніми.

Синоніми — слова однієї й тієї ж частини мови, значення яких повністю чи частково збігаються. Сино­німія відображає в мові властивості об'єктивного сві­ту, через що є лінгвістичною універсалією. У мовознавстві існує декілька підходів до вивчення синонімії. Одні дослідники акцентують на тотожності або подібності значень, інші — на їх повній чи частко­вій взаємозамінності в тексті, треті — на їх оцінно-стилістичній характеристиці.

За ступенем синонімічності (тотожності, близькості значень і здатності взаємозаміщуватися і нейтралізу­ватися в тексті) синоніми поділяються на абсолютні, або повні (мовознавство — лінгвістика, коцюба — ко­черга), часткові (вивіз — експорт, друг — товариш). Відповідно до виконуваних функцій синоніми поді­ляються на ідеографічні, або семантичні (гарний — чудовий — чарівний), стилістичні (говорити — глаголати — патякати) і змішані, або семантико-стилістичні (йти — плес­тися (розм.) «йти повільно, стомлено»). Ступінь синонімічності слів тим вищий, чим більше в них спільних позицій, у яких можуть нейтралізуватися їх семантичні відмінності.

Серед слів з протилежним значенням — антонімів — також можна виділити декілька груп, що різ­няться між собою характером протиставлення: 1) антоніми, які виражають контрарну протилежність, тоб­то такі, які перебувають в градуальній опозиції, через що між ними можна вставити слово, яке позначає щось середнє {молодий — старий, високий — низький; між ними можна вставити середнього віку, середньої висоти); 2) антоніми, які виражають доповнювальні, комплементарні відношення. Тут заперечення одного члена дає значення іншого (живий — мертвий, істин­ний — хибний); 3) антоніми, які виражають контра­дикторну протилежність; один із членів, що вжива­ється з заперечним префіксом не-, не має точної се­мантичної визначеності (молодий — немолодий); 4) антоніми з векторною протилежністю (входити — виходити, приїжджати — виїжджати). Як правило, в працях, присвячених антонімії, говорять про антоні­мічні пари, однак нерідко трапляються антонімічні тріади (минуле — сучасне — майбутнє).

Близьким до антонімії є явище конверсії. Лексичні конверсії — це пари слів, які виражають зворотні відношення. Брат старший від сестри — Сестра молодша від брата. Див. ще такі конверсиви, як давати — бра­ти, вручати — приймати, передувати — йти за ним, здавати (квартиру) — наймати, попередник — по­слідовник тощо.

Якщо до антонімії близьким явищем є конверсія, то до синонімії — гіпонімія (її ще називають квазісинонімією), що охоплює родо-видові відношення в лексико-семантичній системі. Гіпонімія як родо-видове відно­шення — це сукупність семантично однорідних оди­ниць, які належать до одного класу. Так, наприклад, видові поняття яблуко, груша, апельсин, банан, ківі тощо (гіпоніми) об'єднуються одним родовим поняттям (гіперонімом) фрукти.

Синтагматичні відношення Семантика слова, його змістовий обсяг визначається можливостями слова поєднуватися з іншими словами, тобто його синтагматичними відношеннями. Синтагматичні відношення - лінійні зв'язки слова, його сполучуваність, контекст. Кожне слово поєднується не з будь-яким іншим словом, а тільки з певними словами. Так, наприклад, слова гайнувати, розтринькувати поєднуються тільки з одним словом - відповідно час і гроші, слово безпробудний - із двома лексемами - сон і п'яниця.

Між значеннями слова та його сполучуваністю існує тісний зв'язок. Значенням слова зумовлюється його сполучуваність, а розширення чи зміна сполучуваності слова (вживання слова в незвичайних контекстах) призводить до зміни його значення.

Як і лексична парадигматика, лексична синтагматика є специфічною для кожної мови. Пор.: укр. насипати борщу - рос. налить борща, укр. брати участь - рос. принимать участие; укр. дуже добре - болг. много добре; укр. чорний хліб - англ. brown "коричневий" bread.

Омоніми (від гр. homos - однаковий і опута - ім’я) - слова, які мають однакове звучання й написання, але зовсім різні значення. Наприклад: балка - «яр з пологими схилами» і балка - «дерев’яна колода або залізний брус, що є основою перекриття, настилу…», череда - «гурт свійських тварин (перев. великої рогатої худоби), які утримуються, пасуть¬ся разом» і череда - «вид однорічних трав’я¬нистих рослин родини складноцвітих, що використовуються в медицині». Наведені лексичні омоніми є повними, тобто збігаються в усіх своїх формах. Серед неповних омонімів розрізняють омофони, омоформи й омографи. Омофони - це слова, які вимовляються однаково, але мають різні значення й написання. Наприклад: Гончар - гончар, Роман - роман, час мине [ми(е)не] - знайти мене [ме(и)не], пресувати [пре(е)сувати] папір - присувати [при(и)сувати] стіл до вікна, заселяти [засе(и)л'ати] будинок - засиляти [заси(е)л'ати] нитку в голку. Омоформи - слова, що збігаються лише в одній або кількох формах. Здебільшого вони належать до різних частин мови. Наприклад: Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас – Де ж мені вас діти!(Т.Шевченко): У першому випадку діти - іменник у кличному відмінку множини, у другому - дієслово в неозначеній формі. Інші приклади омоформ: мила дівчина - господиня мила вікна; ходи, Грицю, до роботи - він знає всі ходи й виходи. Омографи - слова, що пишуться однаково, але мають різне звучання і значення: мала щастя - мала дитина, високий насип - насип насіння, довгі коси - дівочої коси і коси траву; від зорі до зорі - вечірні зорі.

Пароніми. Від омонімів потрібно відрізняти пароніми (від гр. para - біля й опута - ім’я) - слова, близькі (не однакові!) за звучанням, але різні за значенням і написанням. Напри¬клад: Громадський, -а, -є. Який стосується суспільства, громади чи окремого колективу; який відбувається в суспільстві або пов’язаний із суспільно корисною діяльністю: Відомий український поет і перекладач Дмитро Павличко є водночас активним громадським діячем. Громадянський, -а, -є. Який стосується громадянина як члена суспільства, властивий йому: Найсвятіший громадянський обов’язок - захист своєї Вітчизни. До найбільш поширених паронімів належать: абонемент - абонент, винахідливий - винахідницький, вирішення - рішення, висвітлювати - освітлювати, книжковий - книжний, людний - людяний, талан - талант, україніка - україністика та ін.

Епідигматичні відношення — асоціативно-дериваційні зв'язки між словами за формою і за змістом. Асоціативно-дериваційні зв'язки за формою мож­на проілюструвати таким прикладом: слово земля у значенні «ґрунт» асоціюється з такими словоформа­ми, як земелька, земляний, землистий, земельний, зем­лекоп, землероб, землевласник, землеволодіння, земле­мір тощо, тоді як земля у значенні «суша» асоціюєть­ся з такими формами, як земний, наземний, підземний, земноводний, а земля у значенні «планета» — з фор­мами земляни, навколоземний, приземлитися, призем­лення тощо.

Отже, лексико-семантична система специфічна по­рівняно з фонологічною і граматичною, що пояснюєть­ся її безпосереднім зв'язком з об'єктивною дійсністю. Вона відкрита (весь час поповнюється новими елемен­тами) і найбільш динамічна. На противагу фонологіч­ній системі, яку нерідко називають диференціиним рівнем мови, лексико-семантична система є синтезом основних смислових елементів та їх зв'язків і може бу­ти названою синтезувальним, інтегральним рівнем. Лексико-семантична система кожної мови є унікальною, неповторною. Вона відображає національний менталітет, глибокі традиції культури і сама стає фактом духовної культури народу. Вибираючи слова в процесі комунікації, мовець свідомо чи мимовільно враховує їх парадигматичні й синтагматичні зв'язки, які є в його мовній свідомості.