37. Стилістична норма

СТИЛІСТИЧНІ НОРМИ — це норми вживання в тому чи іншому функціональному стилі властивих йому мовних засобів. Порушення стилістичних норм, як правило, відбувається внаслі-док використання в одному функціональному стилі мовних засобів, що характерні для іншого стилю, наприклад, зловживання лексикою і фразеологією ділового стилю (канцеляризмами) або спеціальними термінами в текстах ненаукового характеру (не диференціювати, а РОЗРІЗНЯТИ — в розмовному стилі). Невмотивоване вживання нелітера- турної лексики (діалектизмів, просторічних слів), стилістично неви¬правдане вживання експресивних засобів, що створює зайву, інколи фальшиву емоційність (море дуже глибоке, а не глибоченне море — в науковому стилі).

Важливим, навіть фундаментальним для стилістики є термін «стилістична норма». Стилістична норма — усталена й суспільно усвідомлювана функ­ція (функції) мовної одиниці. Стилістична норма одночасно буває і якоюсь іншою мовною нормою (фонетичною, морфемною тощо). На­приклад, у лексемі завод кінцевий приголосний [д] ви­мовляється дзвінко, без оглушення. Це одна з норм ви­мови, а в ширшому осмисленні — фонетична норма. Водночас вона є і нормою стилістичною, отже, фонети- ко-стилістичною. Недотримання цієї норми викликає в обізнаного з нормами літературної вимови слухача від­чуття дисгармонії, незграбності, негативне ставлення до нелітературної вимови кінцевого звука у слові за­вод. Якщо замість братик вимовити братік, то пору­шаться морфемно-стилістична і орфоепічна норми, то­му що суфікс -ік українським словам не властивий.

Стилістичне мовлення — це передусім мовлення нормативне, бо не можна дотриматися стилістики мор­фем, слів, речень, порушуючи при цьому інші мовні норми, насамперед фонетичну. Наприклад, вимовляю­чи радости, близькости, совісти замість радості, близькості, совісті, мовець порушує теперішні фоне­тичну, орфоепічну, морфемну, морфологічну і орфогра­фічну норми; вимовою солдат, партизан, гривнів за­мість солдатів, партизанів, гривень порушується пе­редусім морфологічна норма;

Норма в мові — це її узвичаєна, узаконена, загаль­ноприйнята, обов’язкова одиниця — фонетична, мор­фемна та ін. Нормативність у мовленні виявляється в дотриманні норм мови.

Стилістична норма є функціональним явищем, яке стає мовленнєвою реалією тільки за умов, що мовці:

—  добирають і використовують лише такі мовні оди­ниці, які властиві літературній мові;

—  вживають слова і фразеологізми із закріпленою за ними семантикою;

—  комунікативні одиниці мови, особливо речення, а також еквіваленти речень (стверджувальні, заперечні, питальні та ін.) формують за усталеними в мові синтак­сичними моделями;

—  дотримуються вимог певного стилю мови.

Без цього мовлення є неприродним, незвичним, от­же, і стилістично ненормативним.

Стилістичні явища мови не мають власної, тільки їм властивої (індивідуальної) природної репрезентації, окремої мовної матеріалізації, як, наприклад, фоне­тичні, морфологічні та інші засоби. Лінгвостилістич­ний (а в його межах і експресивний) аналіз є своєрід­ним продовженням аналізу мовних одиниць за іншими ознаками — фонетичними, лексичними, морфологіч­ними тощо.

Літературна мова охоплює всі сфери використання мовних одиниць у літературному мовленні (це — відшліфоване, культу­рне мовлення). Стилістична норма — це частина літературної но­рми, вона не заперечує, а лише обмежує використання літератур­но унормовної одиниці певним стилем мовлення (наприклад, слова чи форми).

Так, стилістичною нормою для слів (заява, доктрина, наказ, протокол, звернення) є їх використання тільки в офіційно-діловому стилі. Слугуючись в іншому стилі, вони також мають забарвлення офіційності. Або ось ще такий приклад. Нестягнені (дорогая, золотая, веселая — дорогії, золотії, веселії) і короткі (ясен, красен, срібен, зелен, рад) форми прикметників вживають­ся у художньому стилі — здебільшого мова фольклору і поезії. І це є їх стилістичною нормою. В інших стилях вони можуть слу­гувати лише за умови, що їхнє фольклорне забарвлення буде сти­лістично виправдане, тобто не порушить стилістичної норми.

Отже, стилістична норма — це володіння стилістикою — до­бірним і досконалим літературним мовленням. І про це має дбати кожна культурна, вихована людна, яка шанує українську мову і прагне показати знання мовного багатства рідного народу.

Слово "стиль" — багатозначне. Стиль літературної мови — різновид літературної мови (її функціональна підсистема), що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах (лексики, фразеології, граматики). Це своєрідне мистецтво добору й ефектнішого використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах і обставинах.

Кожний стиль має:

1)  сферу поширення (коло мовців);

2)  функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);

3)  характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

4)  систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

5)  підстилі

6)  жанри реалізації

Ці складові конкретизують, оберігають, певною мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма с частиною літературної, вона не заперечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням. Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

Пробл. Питання Стилістичних норм

Питання норми залишилось сьогодні дещо поза увагою лінгвістів у зв’язку зі зміною парадигм наукових досліджень у бік когнітивності, комунікації, прагматики. Разом із тим, воно є центральним для будь-якого лінгвістичного опису. Для вирішення питання як виникає поняття норма доцільно звернутись спочатку до проблеми стилістичної диференціації лексики у будь-якій мові. Як взірець правильного використання мовних засобів, норма присутня в мові у якості її обов’язкової і суттєвої властивості, а саме, виступає як певний регулятор при виборі з декількох рівнозначних у смисловому відношенні можливостей. Коли норма описана і оформлена, вона з’являється у відповідній кодифікованої формі у вигляді образів зафіксованих у граматиках і словниках. Таким чином, і граматика, і лексикографія лише знаходять і описують норму, грунтуючись на аналізі мовної дійсності, однак, не створюють її. Норма – це діалектична категорія, яка еволюціонує разом з розвитком мови, зумовленого соціально-еконо- мічним і політичним розвитком суспільства, її носія. На думку лексикографів, норма – це, насамперед, дещо об’єктивно існуюче у самій мові, це мовна реальність [4, с. 142]. Вона існує у будь-якій мові, навіть у місцевих говорах і діалектах, а не лише у літературній мові. Розуміння норми у різні періоди розвитку мовознавчої науки було неоднаковим. На зміну жорсткій нормованості мови, розуміння норми як історично незмінного феномену прийшло її розуміння як багатоаспектного, лабільного явища, яке постійно еволюціонує та зазнає глибокі перетворення осо- бливо в епоху значних соціально-історичних змін у суспільстві [6, с. 31-44]. Джерелом, основою тлумачного словнику національної мови у будь-якій його частині (у вимові, значенні, стилістичних позначках, тощо) постають факти мови, а саме, розповсюджений в даний момент у даному мовному колективі узус, мовна дійсність, що зафіксована у картотеці словнику. Як відомо, багато факторів беруть участь у формуванні норми й усі відіграють важливу роль – власне лінг- вістичний, соціальний, психологічний, історичний, культурний тощо. Саме різноманітність факторів примушує лінгвістів говорити про різні норми загальнонаціональної мови: норму мови, літературну норму, загальну нор- му (К.А. Долинін), норму мови, літературну норму, нейтральну норму, комунікативну норму, стильову норму (З.І. Хованська) і т. п., але у широкому смислі норма – це “сукупність загальновизнаних традиційних реалізацій структури мови” (Є. Косеріу). Розуміння норми мови, яке ми знаходимо в авторитетних джерелах як “сукупності стійких традиційних реалі- зацій мовної системи, відібраних і закріплених у процесі суспільної комунікації” [2, с. 337] дає загальне уявлення про сутність цієї категорії й вимагає уточнення щодо розрізнення норми мови як сукупності усіх притаманних даній мові вживань на конкретному етапі її розвитку, і норми мовлення, які можуть бути скільки завгодно дифе- ренційованими. Так, на думку Ф. Гаде потрібно розрізняти об’єктивну норму, видиму й очевидну, і норму суб’єктивну, сис- тему цінностей, що історично склалися [7, с. 28]. У першому випадку, термін “норма” пов’язується з прикметником “правильний, стандартний, належний, призначений”, відображає ідею частотності та відання переваги у використанні, й може бути вживаним у множині, на противагу другому випадку, який відображається термінами “нормативний” та “нормований” і відповідає оцінному вживанню (суб’єктивній нормі, яка також може бути на- званою фіктивною або умовною).

Розуміння стилістичної норми виходить з того, що окрім нав’язування правил певними установами, слід мати на увазі її прихований характер: будучи глибоко інтеріорізованою, внутрішньою вона сприймається мовцями, навіть тими, хто її не дотримується. Це, зрештою, може бути можливим визначенням лінгвістичної спільноти: не невловима подібність у практиці використання мовних засобів, а розподілення цінностей, позитивних чи не- гативних. У цьому сенсі, норма, яку іноді називають “еталонною” , взірцевою має за мету укріпити соціальну об’єднаність.

З цього випливає, що стилістичні норми детальніші за загальномовні, вони суворіші й тонші за них. Водночас вони й вільніші за перші, і більшою мірою дають простір для індивідуальної творчості. Функціонально-стилістичні норми – це норми реального використання мови у даній сфері суспільного життя і у той самий час правила, а також прийоми мовленнєвої творчості, що відповідають конкретним задачам і цілям комунікативного характеру. Отже, напрямок та характер розвитку різноманітних функціональних стилів регламентується стилістичною (функціонально-стильовою) нормою, під якою маються на увазі правила використання мови у мовленнєвому утворенні, які є прийнятими у даній сфері спілкування (функціональному стилі) і відповідають найвищій ефек- тивності цього спілкування [3, с. 46]. Як відомо, кожному стилю притаманні свої специфічні забарвлені лексичні засоби. Вживання цих засобів ре- гулюється стилістичними нормами. Стилістичні норми не можна протипоставити літературними нормам. Вони є різновидом літературних норм, але мають свої особливості, у тому числі функціональні. У зв’язку з цим у роботах А. Н. Кожина, В. Д. Бондалетова, М. М. Кожиної, М. М. Нестерова та інших прийнято розмежовувати загаль- нолітературні або загальномовні норми і стилістичні норми. Теоретичні основи розмежування літературних норм двох типів сформувались у роботах А. М. Пешковського, Л. В. Щерби, В. В. Виноградова, Г. О. Винокура, Ф. П. Філіна, С. І. Ожегова, В. Г. Костомарова, Б. М. Головіна, інших мовознавців і не викликають заперечень.