Система приголосних фонем укр мови
Основною ознакою приголосних звуків є шуми, які виникають унаслідок проходження видихуваного повпря через різні перепони, утворювані органами мовлення. В українській мові є 32 приголосні фонеми. їх розрізняють так: а) за участю тону й шуму: сонорні — тон переважає над шумом: м, в, н, н', л, л', р, р', й («ми винили рій»); дзвінкі — шум переважає над тоном: б, д, д', дз, дз', з, з', дж, ж, r, r («буде гоже ґедзю у джазі»); глухі — складаються тільки з шуму: п, ф, т, -т’, ц, ц’, с, с', ч, ш, к, х («усе це кафе «Птах і чаша»); б) за місцем перепони на шляху видихуваного повітря: губні — утворюються зближенням чи зімкненням нижньої губи або з верхньою губою, або з верхніми зубами: м, в, п, б, ф («мавпа Буф»); зубні — утворюються зближенням чи зімкненням кінчика язика передніми зубами та альвеолами: д, д', т, т', з, з', дз, дз', с, с', ц, ц', л, л', н, н' («де ти з'їси ці лини»); передньопіднебінні — утворюються зближенням відтягнутого назад кінчика язика з твердим піднебінням: р, р', й, дж, ж, ч, ш; задньоротові — задньоязикові г, к, х, що творяться внаслідок активної участі задньої частини слинки язика, та глотковий г; в) за способом подолання перепони: зімкнеш (проривні) — під час промовляння їх активний і пасивний органи мовлення утворюють зімкнення, шо проривається під натиском видихуваного повітря: м, б, п, н, н', д, д', т, т', г, к; щілинні (фрикативні) — під час вимови їх струмінь видихуваного повітря проходить крізь вузьку щілину: в, ф, л, л', з, з', с, с', г, х; зімкнено-щілинні (африкати) — вимова їх починається із зімкнення і закінчується проходженням видихуваного повітря крізь утворену щілину: дз, дз', ц, ц*, дж, ч. До зімкнено-шілинних слід віднести й звуки р, р', артикуляція яких, як і будь-яких африкатів, починається із зімкнення, яке переходить у щілину; різниця полягає лише в тому, що під час артикуляції звуків р, р' це повторюється 3—4 рази (тому ці звуки називають вібрантами); і) за підняттям середньої спинки язика до піднебіння: тверді — середня спинка язика не піднімається: м, в, н, л, р, б, д, дз, з, дж, ж, г, г, п, ф, т, ц, с, ч, ш, к, х; м 'які — середня спинка язика піднімається: н', л', р', й, д', дз', з', т-, г) за характерним шумом: шиплячі: ш, ч^ж, дж («ще їж джу»); свистячі: с, с', ц, ц', з, з', дз, дз'.
ОЗНАЧЕННЯ
ПАРАДИГМАТИКА
32. Питання походження української мови.
Тривалий час співіснують схожі,близькі та полярні концепції, різноманітні періодизації, які віддаляють або наближують витоки української мови до того чи іншого історичного періоду. Сформувалися й новаторські погляди, оригінальні підходи до розв'язання цієї проблеми. Все ж досі ненапрацьовано загальноприйнятої концепції та універсальної періодизації української мови. Першим ґрунтовним дослідженням з історичної фонетики української мови, де порушено питання про час її формування, була працяП. Г. Житецького «Очерк звуковой истории малорусского наречия», надрукована 1876 р. у київських «Университетских известиях». Учений дійшов висновку, що основні риси українського вокалізму (тобто системи голосних звуків) сформувались уже в ХІІ–ХІІІ ст. Видатний український філолог, професор О. О. Потебня вважав, що східнослов'янська мовна територія в глибоку давнину становила певну спільність — руську мову, що згодом поділилася на два наріччя, одне з яких утворило основу української мови. Згідно з його поглядами українська мова існувала вже за часів Київської Русі .Російський історик, академік М. П. Погодін вважав, що в стародавньому Києві й на Київщині за часів заснування руської державності і до татаро-монгольської навали жили росіяни та їхні предки. Українці, за його гіпотезою, прийшли сюди з Прикарпаття, вони формувалися, і заселили спустошену татаро-монголами Київщину щонайшвидше наприкінці ХV століття. Український учений-правознавець, історик, фольклорист і мовознавець М. О. Максимович аргументовано спростував твердження Погодіна про прихід українців із-під Карпат на нібито російську Наддніпрянщину, довів автохтонність українського населення на цих землях і зазначив, що українська мова формувалася на Південній Русі в Х–ХІ століттях. Згідно з концепцією М. А. Жовтобрюха, специфічні звукові риси української мови інтенсивно складалися вже в давньоруський період, хоч української мови як самостійної системи тоді ще не було. Г. П. Півторак вважає, що процес становлення східнослов'янських мов не був синхронним. Найраніше він розпочався з української мови через те, що майже вся територія України була прабатьківщиною слов'ян. Увібравши в себе значну частину праслов'янської мовної спадщини, протоукраїн-ські діалекти впродовж VІ-ІХ ст. розвивалися, виявляючи чимало специфічних, або українсько-білоруських діалектних рис і менше російських особливостей. Цей процес тривав і в епоху Київської Русі. Рубежем, від якого є вагомі підстави вважати українську мову самостійною, згідно з теорією Г. Півторака, є ХІ–ХІІ ст., коли остаточно оформлюється своєрідність фонетичної системи української мови
Ключова концепція Ю. Шевельова
За Ю. Шевельовим, після розпаду праслов'янської мови у східних слов'ян сформувалося п'ять діалектів:
1) новгородсько-тверський (Н-Т);
2) києво-польський (К-П)
3) муромо-рязанський (М-Р);
4) полоцько-смоленський (П-С);
5) галицько-подільський (Г-П).
На основі цих діалектів сформувалися три східнослов'янські мови:
Додатково: (цікаво,почитайте) Поміж різноманітних концепцій суттєво виокремлюється одна, яка є несхожою на інші, новою і, можна навіть сказати, революційною в українській лінгвістиці. Це гіпотеза Олександра Царука. Науковець на основі аналізу вже відомих та нових історичних, археологічних, етнографічних, антропологічних та лінгвістичних фактів заперечує традиційну тріалістичну дистрибуцію слов'янських мов і пропонує дуалістичний розподіл (на антську і словенську підгрупи); по-новому осмислює місце і значення української мови серед інших слов'янських. Лінгвіст зазначає, що на основі послідовного зіставлення історичних, археологічних даних можна визначити ті давні прамови, які будуть вихідними для проведення генеалогічної дистрибуції. Це такі мови: праслов'янська, словенська й антська. Після поглиблення диференціації праслов'янського ареалу, на думку вченого, слов'янство розподілилося на дві великі групи: словенську й антську. До антської підгрупи науковець зараховує антську прамову, українську, білоруську, польську, чеську, словацьку, хорватську, верхньолужицьку. До словенськоїпідгрупи — словенську прамову, старослов'янську мову, російську, болгарську, македонську, сербську, нижньолужицьку, кашубський і словінський діалекти польської мови, словенську. О. Царук вважає, що дві, за традиційною класифікацією, «східнослов'янські» мови — українська й російська — на початку давнього періоду свого самостійного розвитку були двома найвіддаленішими слов'янськими мовами, які найбільш яскраво відображали у своїй структурі специфічні риси двох різних мовних підгруп