24. Граматична основа двоскладного речення. Способи вираження підмета

Граматичну основу двоскладного речення формують підмет та присудок. Розглядають як співвідносні поняття.

Підмет – абсолютно незалежний головний член двоскладного речення, що позначає предмет, який є носієм ознаки, вираженої присудком.

Простий – одним словом (іменником, займенником у Н./Кл.в.) + субстантивовані слова у значенні іменника – 1) прикметникові слова (Кохана спить) 2) числівники (Вісім ділиться на чотири) 3)незмінні частини мови/ змінні у незмінній формі («Немає» - слово, як полин, гірке).

Складений – виражаються цілісними словосполученнями, що характеризуються функціональним розподілом компонентів (роздільним вираженням граматичного і лексичного значення).

1. З загальним значенням кількісної номінації (головн. Компонент – числівник у Н.в + залежний іменник у формі Р.в.): Була вже половина лютого.

2. Зі значенням вибірковості (Багато з них звірялись йому. Ніхто з людей не дивувався.)

3. Зі значенням сумісності (соціативності) (Батько з братом пішли у хлів. Вийшли в садок батько й мати.)

4. Метафоричним словосполученням (Лишився клубочок болю)

5. Зі значенням невиразності (Щось давнє так смутно в душі забриніло)

6. Зі зн.. приблизної кількості (До хору записалося понад сто чоловік)

7. Сполука незалежного інфінітива + іменна частина мови (Негідно бути речником юрби).

25. Мова Тараса Шевченка

Романтично-слов’янофільська позиція була для Ш теор. базою для обгрунування права УМ на рівний із іншими мовами розвиток. Одним із перших почав послуговуватися укр. мовою в усіх сферах свого життя, це не мода, а питання нац. та людської гідності. Порушував питання про побутово-ділове вживання УМ (листи, що збереглися – на 70%УМ). Джерела мови Ш (ті самі, що й в попередників, але розвинув по-новому) – розмовна мова, фольклор (пісенні засоби, прислів’я, слова, тільки казку не використ.) (Т. Шевченко, на відміну від своїх попередників — поетів-романтиків — не стилізував свої твори під фольклор: він або трансформував його, або лише спирався на вироблені в ньому естетичні цінності.) стара книжна мова (церковнослов’янізми (більше в кінці тв-ті (Давидові псалми і т.п.))), іншомовна лексика (дуже поширена, особл. в описах неукр. життя). Майже відсутні новотвори. Тв-ть Ш закріпила сердньонаддніпрянські говори як основу УЛМ. Відкидав пасивний підхід до мови: слово повинно викликати думки і почуття; заклик до боротьби. Структурний феномен мови Шевченка полягає насамперед у тому, що вона, на відміну від мови Квітки-Основ’яненка чи навіть Котляревського, була зорієнтована на весь україномовний територіальний та історичний обшир. У ній, як і в мові Котляревського, ліричний струмінь злився з сатиричним, але горизонти лірики й сатири в Шевченка були набагато ширші, ніж у будь-кого з його попередників.

1860 – «Южнорусский буквар», думка про запровадження УМ у школі. Кобзар – став підручником з лексикологі,граматики для багатьох поколінь, кодифікаторське значення тв-ті. Закріпив ті норми,якими ми користуємося.

Треба тут зазначити, що на Лівобережжі був здавна неприхильний погляд на Правобережжя, як на ополячене в своїй мові, а тому не тільки в Шевченків час, але довго й згодом письменники свідомо цуралися правобережної мови, ніби пересякненої полонізмами.

в його мові архаїзми нерідкі, та завжди на своєму місці, завжди як окраса стилю, чому вони в нього ніколи не разять читача. Як знаємо, Шевченко добре знав Святе Письмо, особливо Псалтиря, добре знав і церковнослов’янську мову, що й привносив до своїх віршів, але тільки як мальовничу окрасу поетичного стилю.

Кидається в вічі, що Шевченко оминав також чужі слова, вживаючи їх дуже рідко навіть у своїй прозі. Як я вже вище вказав, Шевченко в дитинстві не вчився в російській школі, а це вберегло його мову від більших русизмів. Але російської мови Шевченко навчився похідьма, з життя та книжок, і він її таки знав, хоч не глибоко.

Шевченко свідомо уникав у своїй мові опрощення, уникав того розговірного жаргону, що часто чується в живій народній мові, а це робило його мову чистою й надавало їй ознак літературності.

Треба підкреслити ще велику простоту й ясність Шевченкової мови, а то тому, що в його творах речення будуються по-народному. В Шевченковій складні панує так звана паратакса, цебто рівнорядні речення, а не накопичення підрядних речень до одного головного (гіпотакса), як то часто бачимо в мові інтелігентській. І власне це робить Шевченкову мову ясною та простою. І цим Шевченко створив свій власний поетичний стиль, опертий на українську пісню не тільки мовою, але й ритмічною формою.

За свій український правопис Шевченко ніколи не дбав, і писав свої твори правописом російським, цебто старим українським, якого він навчився ще замолоду, за що Куліш не раз сильно гриз йому голову. Ось приклад Шевченкових писань з оригіналу 1847 року:

Мени однаково чи буду

Я жить въ украини, чи ни.

Чи хто згадае, чи забуде

Мене въ снигу начужини

Однаковисинько мени.

На нашій не своій земли