22. Мовна творчість і. Котляревського та її значення в історії української літературної мови.

Письменник-гуманіст, письменник-просвітитель Котляревський відкрив нову добу в історії української літератури. В його безсмертних твореннях знайшла відображення краса душі українського народу. Художні скарби Котляревського продовжують і нині виховувати гуманні почуття, любов до України.

Батьком назвав славетного письменника Т.Г. Шевченко у вірші-присвяті “На вічну пам’ять Котляревському”. Високо оцінюючи його літературний подвиг, І. Франко в сонеті “Котляревський” (1873) порівняв його виступ з пробудженням орла, який, піднявшись із скелі, одвалив снігову брилу; покотившись по склоні кам’яному, брила викликала могутню лавину, що залунала “дужче грому”. Про велике значення майстра поетичного слова в історії української мови та літератури проникливо сказав великий митець М.Коцюбинський в день відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві у 1903 році: “Сто літ минуло, як те занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло знов і в устах батька нової української літератури Івана Котляревського голосно залунало по широких світах”. Вихід у 1798 р. у Петербурзі “Енеїди” зумовив типологію та всю подальшу історію не лише нової української літератури та національної ідентичності, а й нової української літературної мови. Вона мала принципово народну основу, була побудована на побутовій, емпіричній лексиці, що відрізняло її від російської літературної мови, яка протягом ХVII-ХIХ ст. синтезувала у собі дві стихії –– і церковнослов’янську, і народну. До II пол. ХVІІІ ст. на сході України вживалася староукраїнська книжна або так звана “проста” мова –– повноцінна “двомірна” літературна мова, в якій синтезувалися церковнослов’янський книжний та народний мовні пласти.

У II пол. ХVIIІ ст. у середовищі української освіченої верстви місце “простої” –– староукраїнської мови посідає “славенороссийский язык» –– літературна мова, що утворилася шляхом складної взаємодії церковнослов’янської, “великоруських” діалектів та “простого языка”. Утворюється мовна ієрархія, в якій російська мова функціонує на високому та середньому стилістичних рівнях, а українська мова –– на низькому. Мовну свідомість Котляревського можна розглядати як досить характерну для представника освіченої верстви Лівобережної України кінця ХVIIІ- поч. ХIХ ст. Такого типу свідомість зорієнтована на ієрархію мов та стилів, що передбачає нерівнозначність у їхньому використанні, –– фактично вона вихована на теорії “трьох стилів”. Низький стиль, що притаманний бурлескно-травестійній “Енеїді” та сатиричній “Пісні на новий 1805 год князю Куракіну”, твориться з різних лексичних шарів, але домінує саме народна лексика. Відгомін “простої”, чи староукраїнської мови, чується в перших частинах “Енеїди”, а вже у драматичних творах єдиним взірцем стає мова народна –– селянсько-міщанська. Проте мова драматичних персонажів Котляревського –– селян або міщан (Наталки, Петра, Миколи, Терпелихи, Виборного, Михайла, Чупруна) –– скоріше схожа на “галантну стилізацію”, властиву українським бароковим інтермедіям ХVII-ХVIIIст., ніж на копіювання розмовної мови полтавського простонароддя. Середній стиль представлений ремарками до драматичних творів, листами та діловими паперами. Високий стиль представляє у творчості Котляревського “Ода Сафо”. Для нього характерна піднесеність, урочистість, безліч слов’янізмів, уникання стилістично нейтральної лексики, загальна орієнтація на концепцію літературної мови О.С. Шишкова. Вибір письменником мови того чи іншого твору або фрагмента твору (ремарок у драмах, приміром пояснюється саме класицистично-бароковими естетичними вимогами щодо доцільності того чи іншого стилю або мови у певних жанрових та тематичних рамках. “Оду Сафо” Котляревський принципово не міг би написати українською, причому не через нестачу відповідної лексики, а через порушення в такому разі (таким чином) ієрархії мовної свідомості відповідного “мовного етикету”. “Енеїду” ж або “Наталку-Полтавку” писати російською мовою йому було б просто нецікаво, тим більше, що тоді ці твори значно втратили б художню цінність.

Отже, мовну ієрархію творів Котляревського, де вищий щабель займає “славеноросійська”, пов’язаний з сакральними мотивами варіант російської, середній –– стилістично нейтральний варіант російської, а нижчий –– українська мова, що спирається на місцевий діалект, із деякими застереженнями можна порівняти з “мовною диглосією”, коли, за Б.А.Успенським, “дві мовні системи співіснують у межах одного мовного колективу”. Саме Котляревський заклав підвалини тієї типології української літературної мови, які зумовили в майбутньому її стилістичну обмеженість, “додатковість”, відсутність або наявність окремих функціональних стилів, уникання церковнослов’янської книжної лексики й синтаксису, орієнтацію на побутове мовлення. І.П. Котляревський відкрив нову сторінку в історії української літературної мови. Його творча діяльність розпочалася тоді, коли формована загальнонародна мова поступово закріплювалась у письменстві і ставала на шлях перетворення її в національну літературну мову. І на цьому шляху, ще глибоко второваному попередниками, Котляревський зробив значний крок. Письменник, творчість якого органічно пов’язана з попередньою українською літературою, звичайно, помітив її правописну строкатість. І перед ним, природно, постало завдання ––– ліквідувати в українському письменстві правописний хаос. Зробити це можна було, на думку Котляревського, орієнтуючись на загальновизнаний історико-етимологічний правопис російської мови, зважаючи на особливості рідної мови, та включаючи найпоширеніші правила передачі фонетико-морфологічних особливостей української мови, вироблених на засадах фонетичного принципу його попередниками.