МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ІМ. С. КУЗНЕЦЯ

Верещагіна Г. В.

інноваційниЙ розвитОк підприємства

Конспект лекцій

Укладач Верещагіна Г.В.

Відповідальна за випуск Ястремська О.М.

Харків. Вид. ХНЕУ ім. С. Кузнеця, 2014

Зміст

Вступ 6

Тема 1. Інновації і циклічність економічного розвитку………….….8

1.1. Еволюція управління дослідженнями і розробками 8

1.2. Типологія стратегій інноваційного розвитку підприємства 32

Контрольні запитання……………………………………………………..47

Тема 2. Ключові поняття інноваційного розвиткую……………47

2.1. Інноваційний розвиток підприємства як економічна категорія 47

2.2. Інновації, їх класифікація 55

2.3. Інноваційний процес, його характеристики, складові і

закономірності 62

Контрольні запитання……………………………………………………..67

Тема 3. Вимірювання рівня інноваційного розвитку та чинни­ки його формування 68

3.1. Система показників інноваційної діяльності згідно з міжнарод-ними підходами 68

3.2. Економічні показники інноваційної активності підприємства 83

Контрольні запитання………………………………………………….…86

Тема 4. Сучасні організаційні форми інноваційного розвитку 87

4.1. Множинність організаційних форм і функцій фахівців

в інноваційній діяльності 87

4.2. Форми малого інноваційного підприємництв та міжфірмова науково-технічна кооперація в інноваційних процесах 94

4.3. Інноваційне лідерство та інформаційно-аналітичне забезпе-чення стратегічного управління інноваційним розвитком підприємства.. 102

Контрольні запитання…………………………………….……………..109

Тема 5. Глобальні науково-технічні та інформаційні комуніка­ції в інноваційній сфері…………………………………………………………....109

5.1 Інформаційні системи ……………….……………………………..109

5.2. Структура і класифікація інформаційних систем, показники ефективності функціонування……………………………….……………….115

5.3. Інформаційно бібліографічна підтримка інноваційної

діяльності ………………………………………………………………………..124

Контрольні запитання…………………………………….……………..128

Тема 6. Інфраструктура ринку інновацій……………….……………128

6.1. Поняття інноваційної інфраструктури….………….……………128

6.2. Елементи інноваційної інфраструктури та їх характеристика.129

Контрольні питання………………………………………………………134

Тема 7. Державна підтримка інноваційного підприємництва......135

7.1. Головні інструменти в держрегулюванні інноваційної

діяльності……………………………………………………………………….135

7.2. Державне регулювання інноваційної діяльності в Україні…...137

Контрольні питання………………………………………………………143

Тема 8. Національні інноваційні системи…………………………....143

8.1. Поняття, сутність і ознаки НІС……………………………………143

8.2. Типи НІС …………………………………………………………….146

8.3. Світовий досвід формування НІС, їх особливості…………….148

8.4. Особливості національної інноваційної системи України……152

Контрольні питання………………………………………………………158

Тема 9. Маркетинг інновацій…………………………………..………..158

9.1. Інноваційний маркетинг як особливий вид інноваційної діяльності…………………………………………………………………158

9.2. Інновації та ЖЦТ………………..…………………………………..162

Контрольні питання………………………………………………………167

Тема 10. Стратегії та бізнес-моделі інноваційного розвитку підприємства…………………..………………………………………………167

10.1. Формування стратегій інноваційного розвитку

підприємства. Пошук та розширення нових можливостей підприємства 167

10.2. Аналіз зовнішньої та внутрішньої позиції підприємства 185

Контрольні питання………………………………………………………196

Тема 11. Інноваційний потенціал підприємства…………………....196

11.1. Інноваційний потенціал підприємства як складна економічна категорія 196

11.2. Методичні підходи до оцінки інноваційного потенціалу промис-лового підприємства 207

Контрольні запитання……………………………………………………214

Тема 12. Інвестиційне забезпечення інноваційного розвитку підприємства …………………………………………………………………..215

12.1. Особливості джерел та видів фінансування інноваційної діяльності підприємства………………………………………………………215

12.2. Особливості інвестицій в оновлення продукції……………….222

Контрольні питання………………………………………………………230

Тема 13. Ризики в інноваційній діяльності та управління ними...230

13.1. Аналіз поняття інноваційного ризику…………………………….230

13.2. Основні методи оцінки інноваційних ризиків………………...…239

13.3. Аналіз основних способів управління інноваційними ризиками…………………………………………………………………………..248

Контрольні запитання……………………………………………………257

Тема 14. Охорона прав та економіка інтелектуальної власності як складова економічної безпеки інноваційної діяльності 258

14.1. Еволюція розвитку організаційних систем і система знань 258

14.2. Роль системи знань, база знань і інтелектуальна власність 262

14.3. Життєвий цикл знання 268

14.4. Система знань і система управління знаннями, та їх оцінка 276

Контрольні запитання……………………………………………………289

Рекомендована література…………………………………………..291

Вступ

Розвиток економіки України пов’язано з розбудовою її структурно-інноваційної моделі. У зв’язку з цим особливого значення набуває створення умов для ефективного управління інноваціями, формування інноваційного потенціалу. Управління інноваціями вимагає від фахівців формування професійних компетенцій з інноваційного менеджменту, із управління створенням конкурентоспроможної продукції, впровадження новітніх технологій, використання прогресивних організаційних форм підприємств та їх об’єднань, застосування дієвих методів управління, забезпечення впровадження інновацій.

Здійснення інноваційної діяльності на підприємстві, що є однією з найскладніших сфер управлінської діяльності, передбачає наявність глибоких знань з економіки та фінансів, системного підходу, володіння методами економіко-математичного моделювання тощо, тобто наявність таких знань і вмінь, які дозволяють формувати і забезпечувати реалізацію інноваційних рішень і сприяють економічному розвитку під-приємства в перспективі.

Предметом вивчення навчальної дисципліни є закономірності, принципи, методи і процеси забезпечення інноваційного розвитку економічних сис­тем за умов глобалізації економіки.

Метою викладання навчальної дисципліни «Інноваційний розвиток підприємства» є формування у студентів знань та вмінь щодо забезпечення інноваційного розвитку економічних систем, оцінювання їхнього інноваційного потенціалу, обґрунтування та реалізації ефективних управлінських рішень з розвитку економі­ки на інноваційних засадах.

Основним завданням вивчення дисципліни є вивчення механізмів управління інно­ваційним розвитком економічних систем, забезпеченням резуль­тативності формування та використання інноваційного потенціа­лу підприємств, ефективністю інвестування в інновації; набуття вмінь обгрунтовувати напрямки пріоритетного інноваційного розвитку та альтернативні варіанти управлінських рішень.

Згідно з вимогами освітньо-кваліфікаційної програми студенти повинні:

знати:

• сучасні організаційні форми здійснення інноваційної діяльно­сті, її основні етапи та принципи ефективної взаємодії учасників;

• методичні положення та інструментарій оцінювання інно­ваційного розвитку національних економік;

• світовий досвід державної підтримки інновацій, методи та моделі їх державного регулювання;

• стратегії виходу підприємств кризового стану на основі впровадження інновацій;

• інструментарій залучення інвестицій в інновації та методи­чні засади оцінювання результативності інвестування;

• імперативи формування ринку наукових розробок та інно­ваційних ідей в Україні;

• основні технології охорони прав та економіки інтелектуа­льної власності, зокрема стандарти й об'єкти права інтелектуаль­ної власності в Україні;

вміти:

• обгрунтовувати напрямки пріоритетного інноваційного розвит­ку з урахуванням потреб та особливостей національної економіки;

• збирати і систематизувати маркетингову інформацію дня відбору цільових ринків, вимірювання і прогнозування попиту, позиціонування інноваційного товару;

• оцінювати стан, динаміку, ефективність використання інно­ваційного потенціалу підприємства та обгрунтовувати пріоритет­ні напрямки Його нарощування;

• розробляти та обгрунтовувати управлінські рішення щодо забезпечення ефективності інноваційного розвитку суб'єктів гос­подарювання;

• ідентифікувати та оцінювати ризики інноваційної діяльності, а також контролювати їхній рівень засобами ризик-менеджменту;

• економічно обгрунтовувати вибір способу охорони прав ін­телектуальної власності підприємства.

Конспект лекцій вміщує усі теми навчальної дисципліни «Інноваційний розвиток підприємства» контрольні запитання для самодіагностики, а також список основної та додаткової літератури.

Тема 1. Інновації і циклічність економічного розвитку

1.1. Еволюція управління дослідженнями і розробками

М. Кондратьєв розробив відому теорію довгих хвиль або великих циклів кон’юнктури. Ідеї та гіпотези М. Кондратьєва про кластери були розвинуті Й. Шумпетером і покладені в основу концепції нерівномірності інноваційної активності, що, у свою чергу, одержала подальший розвиток у дослідженнях Г. Менша й А. Кляйнкнехта. X. Фрімен увів категорії нової технологічної системи і технологічної революції. У роботах Ю. Яковца виділені цикли і фази розвитку техніки, подана періодизація науково-технічних революцій.

Аналізуючи питання формування актуальних інноваційних кон­цепцій, автори публікацій відзначають й інші не менш важливі результати в розвитку теорії інноваційного менеджменту. Багато з них сходяться на думці, що роботи Ф. Бездуднова, С. Валдайцева, Л. Водачка, О. Водач­кової, С. Глазьєва, П. Завліна, А. Казанцева, В. Медінського, Л. Мінделі, Ю. Морозова, К. Пузині, В. Устінова також є істотними для теорії і практики керування інноваціями.

Поява теорії інноватики обумовлена історичним розвитком суспільного виробництва, особливо в період індустріалізації. Споріднені фази пожвавлення виробництва, що змінюються, потім його бурхливого підйому, кризи надвиробництва, що переходять у стадію депресії, сприймаються як деякі закономірності функціонування капіталу, визначена властивість економіки машинного виробництва. Економіст М. Кондратьєв, досліджуючи великий статистичний матеріал, пов’язаний з циклічністю чергування цих фаз, опублікував у 1925 р. Теорію хвильових коливань у суспільному виробництві. У хвильовій теорії Кондратьєва австрійський економіст Й. Шумпетер побачив можливість подолання криз і спадів у суспільному виробництві за рахунок інноваційного відновлення капіталу через технічні, організаційні, економічні й управлінські нововведення. У його фундаментальній роботі «Ділові цикли» (1939 р.) була представлена теорія мультициклічності хвильових коливань, ефективної конкуренції замість цінової, розроблена концепція ефективної монополії. У даний час ділові цикли, приведені Шумпетером у теорії і методології інноватики, прийнято пов’язувати зі зміною технологічних укладів у суспільному виробництві. У кожному технологічному укладі існують свої ключові фактори, що впливають на створення нового продукту, використання нової технології й організації виробництва, поява нових ринків збуту і джерел сировини.

Економісти першої половини XІ ст. звертали увагу на процеси коливального характеру тривалістю у 7 – 11 років, що одержали назву «промислово-капіталістичні цикли». Вони складаються з трьох повто-рюваних фаз: підйом – криза – депресія. У працях Родбертуса, Маркса, Жюгляра, а згодом Туган-Барановського, Гільфердинга, Мітчела й інших відомих економістів відзначалося, що зазначені коливання періодичні й органічно притаманні капіталістичному ладу.

Досліджуючи статистичний матеріал, пов’язаний з циклічністю чергування фаз, що змінюються, у промисловому виробництві, економіст М. Кондратьєв встановив існування довгих хвиль, або великих циклів кон’юнктури, довжиною у 40 ― 60 років. До цього вийшла книга М. Кондратьєва «Світове господарство і його кон’юнктура під час і після війни», де вперше згадувалися великі цикли.

У ній піддалися дослідженню статистичні дані періоду кінця XVІІІ ст., тобто з початку промислової революції. У сферу статистичної обробки даних ввійшли індекси товарних цін, курс ренти, заробітна плата сільсь­ко­­господарських і промислових робітників, обіг зовнішньої торгівлі, а також інші важливі економічні показники, включаючи споживання вугілля, виробництво чавуну і металу.

Кондратьєв позначив промислово-капіталістичні цикли як середні цикли довжиною у 9 років з метою виявлення великих циклів кон’юнкту­р­и. По-перше, це було необхідно для вирівнювання статистичних даних, по-друге, гасило вплив малих циклів з більш короткими коливаннями у 3 – 3,5 років, на які звертав увагу англійський економіст Дж. Кітчин.

Відповідно до результатів проведеного дослідження Кондратьєв встановив, що перед початком підвищуючої хвилі кожного великого циклу відбувалися глибокі зміни в технології виробництва на основі появи кардинальних винаходів і відкриттів, радикальних нововведень.

Зміни у ткацькій, хімічній і металургійній промисловості сприяли підвищуючій хвилі першого великого циклу економічної кон’юнктури. Початку підвищуючої хвилі другого великого циклу передували винаходи турбіни, жниварки, телеграфу Морзе, парового насоса, швейної машини, відкриття Фарадеєм електромагнітної індукції, створення Максвелом Теорії магнітного поля, розвиток залізничного транспорту. Підвищуюча хвиля третього великого циклу кон’юнктури у великому ступені була обумовлена винаходом електродвигуна, зокрема створенням трифазного асинхронного двигуна на перемінному струмі електротехніком Доливо-Добровольским М. Й., а також розвитком російським ученим-металургом Черновим Д. К. Теорії термічної обробки металу.

Зміст другої емпіричної правильності (відповідно до термінології Кондратьєва) полягає у тому, що періоди підвищуючих хвиль великих циклів супроводжуються великими соціальними потрясіннями в житті суспільства, тоді як на знижувальній ділянці ці потрясіння є незначними.

Третя емпірична правильність у великих циклах кон’юнктури характеризується депресією сільського господарства на знижувальній ділянці хвилі.

Четверта правильність, що спостерігається, зводиться до того, що великі цикли кон’юнктури є проявами того ж єдиного процесу динаміки економічного розвитку, що характерний і для середніх циклів з їх фазами підйому, кризи і депресіями. Виходячи з того, мабуть, що середні цикли «нанизуються» на хвилі великих циклів.

Отже, характер фази великого циклу не може не відбитися у процесі середніх циклів. Так, якщо спостерігати знижувальний період великого циклу, то всі підвищуючі тенденції середніх циклів будуть послаблені, а знижувальні тенденції підсилюватимуться загальною знижувальною хвилею великого циклу. Відповідно тривалими і більш глибокими депресіями супроводжуватимуться короткі та слабкі підйоми середніх циклів.

Надалі М. Кондратьєв прийшов до висновку, що підвищуюча хвиля великого циклу пов’язана з відновленням і розширенням основних благ капіталу, радикальними змінами у продуктивних силах суспільства. Цей процес вимагає величезних запасів капіталу, зокрема для зміни його пасивної частини (будинків, споруджень, комунікацій та ін.). У такий спосіб виникає необхідність у том, щоб крива зростання капіталу була вище кривої поточного інвестування на заміну активної частини капіталу в формі верстатного устаткування, транспортних засобів і т. п. Концентрація капіталу в достатньому ступені забезпечується системою кредитування і роботою фондової біржі.

Через те, що обсяг капітальних вкладень знижується на стадії знижувально-депресивної хвилі, крива темпу нагромадження капіталу також значно знижується. Це створює накопичувальні умови для чергової підвищуючої стадії великого циклу економічної кон’юнктури.

У процесі дослідження економічних змін у факторах виробництва, Й. Шумпетер запропонував схематичну картину складної циклічної моделі, відповідно поштовх до розвитку якої дають не тільки зовнішні фактори, але і внутрішні, зсередини "розриваючи" рівновагу ринкової системи (господарського кругообігу). Цими внутрішніми факторами стають нові виробничі комбінації, що і визначають динамічні зміни в економіці. Принципово новими комбінаціями даних факторів виробництва названі такі: створення нового продукту; використання нової технології виробництва; використання нової організації виробництва; відкриття нових ринків збуту; відкриття нових джерел і видів ресурсів. Ці нові комбінації факторів виробництва одержали назву нововведень. У термінології Й. Шумпетера "нововведення" не є сино-німом слова "винахід", оскільки підприємницька діяльність пов’язана з застосуванням уже наявних засобів, а не зі створенням нових.

Нововведення, реалізовані в різний термін, приводять до різних змін, прояви яких ускладнюються на тлі великого економічного підйому. Шумпетер створив теорію мультициклічності, з огляду на одночасно кілька синхронних рухів. Ділові цикли Шумпетера для опису всіх явищ визначаються хвильовими коливаннями.

Причиною динамічних змін, згідно з моделлю Й. Шумпетера, є вторгнення новатора ― підприємець енергійно відволікає чинники виробництва від існуючих каналів, відкриває початок новій динамічній фазі. Завдяки активності в інноваційній діяльності створюються нові цінності, відбувається технічний прогрес у засобах виробництва.

Новатор-підприємець потребує фінансових ресурсів на здійснення нововведень. Кредит надають банки, в результаті відбувається пере­розподіл ресурсів. Процентна ставка, за якою відбувається притягнення інвестицій в іноваційну діяльність, є ціною, сплаченою за придбання нових засобів виробництва. Новатор-підприємець виходить на ринок і порушує рівноважні співвідношення ціни, витрат і прибутків. Отже, інвестування виступає як невід’ємна частина інноваційної діяльності.

Нововведення становлять основу конкуренції нового типу на відміну від цінової конкуренції. Й. Шумпетер називав її ефективною конкуренцією. У свою чергу, продуктові нововведення створюють тимчасову монополію нового товару або ефективну монополію, що є природним елементом економічного розвитку. З'явилася можливість подолання криз і спадів у промисловому виробництві за рахунок інноваційного поновлення капіталу через науково-технічні, технологічні, організаційно-економічні й управлінські нововведення.

У 1975 р. у Німеччині була опублікована монографія Герхада Мен-ша «Технологічний пат: інновації переборюють депресії», у якій теорія інновацій Кондратьєва – Шумпетера одержала подальший розвиток і збагачення. Х. Фрімен увів категорії нової технологічної системи і технологічної революції. Нобелівський лауреат С. Коваль доповнив класифікацію інновацій поняттями епохальних інновацій і антиінновацій-нововведень, які спрямовані не вперед, а назад, у минуле. Учений Яковец Ю. В. запропонував класифікацію інновацій (технічних новов-ведень) за рівнем новизни, увів поняття інноваційного циклу і фази розвитку, охарактеризував диференціальний науково-технічний дохід (пізніше він одержав назву технологічної квазіренти) як головний стимул освоєння винаходів, розробив періодизацію науково-технічних революцій, яка представлена в табл. 1.1.  Саме з цього часу й була заснована сучасна російська школа інновацій у єдності з теорією циклів та криз під керівництвом д.е.н., проф. Кушліна В. І., який й надалі розвивав ці питання. У монографії розкрито конкретний механізм інноваційного розвитку господарських систем. Детальну типологію інновацій уперше представив Я. Ван Дейн, а їхню велику класифікацію розробив А. Пригожин [130].

Аналізуючи питання формування актуальних інноваційних концепцій, автори публікацій відзначають й інші не менш важливі результати в розвитку теорії інноваційного менеджменту. Багато з них сходяться на думці, що роботи Ф. Бездуднова, С. Валдайцева, Л. Водачка, О. Водачкової, С. Глазьєва, П. Завліна, А. Казанцева, В. Медінського, Л. Мінделі, Ю. Морозова, К. Пузині, В. Устінова також є істотними для теорії і практики керування інноваціями.

Учені визначили циклічно-генетичні закономірності інноваційного відновлення суспільства. Періодичне інноваційне відновлення суспільства – об'єктивно обумовлений процес, що має свої законо-мірності.

Періодичне інноваційне відновлення є загальною закономірністю суспільства в цілому й всіх складових його систем. Російська інноваційна школа пояснює це трьома обставинами:

• будь-яка система має свій потенціал розвитку, життєвий цикл, і перехід від фази до фази вимагає часткового відновлення;

• саме суспільство має загальну тенденцію зростання й усклад-нення, збільшення обсягу і диференціації структури потреб; щоб їх задовольнити, кожна система повинна вдосконалюватися або уступати своє місце іншій системі, здатній задовольнити ці потреби;

• навколишнє природне середовище також підвласне змінам, і суспільство із властивими йому системами повинно перетерпіти зміни, щоб адекватно відреагувати на ці зовнішні виклики.

Якщо суспільство (або будь-яка його складова) втрачає здатність до відновлення, то це найчастіше лежить в основі криз, що потрясають будь-які суспільні системи й завершуються або летальним результатом, або болісним поновленням здатності до самовідновлення.

Відновлення не є безперервним. Слідом за ним йде період порівняно плавного, рівномірного розвитку, поки не буде вичерпаний потенціал даного стану і його еволюційного вдосконалювання.

У розвитку техніки та технології, економіки, соціально-політичної й соціокультурної сфер спостерігаються чітко виражені інноваційні цикли різної глибини і тривалості. У переломні періоди в динаміці тієї або іншої сфери спостерігаїться хвиля базисних інновацій, що породжує, у свою чергу, потік інновацій, які поліпшують і частково коригують зроблені великі інновації. Потім кількість базисних інновацій падає, але вона багаторазово перекривається зростаючою кількістю різноманітних інновацій, що поліпшують оновлену систему. Надалі інноваційна активність стабілізується, однак її структура погіршується: базисні інновації практично припиняються, інновації стають усе більше дрібними й усе менш ефективними, з'являються псевдоінновації, спрямовані на часткове поліпшення й продовження терміну життя застарілої у своїй основі, приреченої на радикальну трансформацію системи. У наступній за цим фазі інноваційної кризи рівень інноваційної активності різко падає, зростає частка псевдоінновацій. У фазі депресії інноваційна активність перебуває на низькому рівні, одночасно формуються передумови для чергового вибуху хвилі базисних інновацій, і спіраль відновлення вступає в черговий виток, починається новий інноваційний цикл.

Інноваційні цикли розрізняються за тривалістю і глибиною. Найбільш масові поліпшуючі інновації бувають при зміні короткострокових циклів, наприклад, моделей техніки й модифікацій технологій. Звичайно вони реалізують дрібні винаходи, ноу-хау, раціоналізаторські пропозиції й не викликають будь-яких істотних змін у суспільстві. Однак при зміні поколінь техніки й технологій реалізуються сформовані базисні інновації, спостерігаються інноваційні хвилі (порівняно невеликі) у рамках десятилітнього циклу. Ці хвилі, у свою чергу, накладаються на «підвищені» або «понижувані» хвилі довгострокових (півстолітніх Кондратьєвських) циклів. На «підвищеній» хвилі висота й тривалість інноваційних підйомів більш значна, спадів ― менш значна. На «понижуваній» хвилі довгострокового циклу спостерігається зворотня реакція.

Інший розріз взаємодії циклів – взаємний вплив інноваційних циклів у суміжних і віддалених областях. Наприклад, циклічні коливання технологічних інновацій, пов'язані з динамікою циклів наукових і винахідницьких, відбивають (з деяким запізненням у часі) їх траєкторію і, у свою чергу, визначають – з відомим лагом – траєкторію циклів економічних, екологічних, державно-політичних і соціокультурних циклів. Усі ці сфери, у свою чергу, в основі своєї динаміки мають власні інноваційні цикли. Тому можна говорити про закономірність взаємозв'язку інноваційного відновлення різних сфер суспільства, що мають загальний (хоча й розподілений у часі й просторі) ритм коливань. Цей ритм частково синхронізованих інноваційних циклів визначає хід історії людства, який вимірюється у десятилітньому, півстолітньому і столітньому масштабах.

У динаміці інновацій проявляються закономірності соціогенетики – спадковість, мінливість й відбір.

Спадковість виражається в тому, що відновлення системи спрямоване не на руйнування її спадкоємного ядра, а на забезпечення збереження й підвищення його життєстійкості в мінливому зовнішньому середовищі. Можуть зникати технологічні й економічні способи виробництва, політичний і соціокультурний лад у результаті епохальних нововведень, але людство в цілому як суперсистема, його біосоціальний генотип зберігаються і передаються з покоління в покоління. Спадкоємна функція інновацій полягає саме у створенні умов для збереження й відновлення генотипу суспільства як суперсистеми, що становлять його надсистеми, системи, окремі елементи.

Спадкоємна мінливість у циклічній динаміці цієї суперсистеми саме й становить головний зміст і призначення, основну функцію інновацій – епохальних, базисних, поліпшуючих. Суспільство, розвиваючись, постійно змінюється. Зміни відбуваються не тільки в його внутрішній структурі, але й у навколишньому середовищі, у біо- і геосфері, у космічному просторі. Щоб адаптуватися до змін, потрібно змінюватися.

Найбільш ефективні із цих змін (інновацій) закріплюються у спадкоємному генотипі, збагачують його й передаються потім наступним поколінням. Інновації не проходять гладко, вони вимагають активної боротьби, наполегливої волі й діяльності їхніх ініціаторів. Кожна інноваційна хвиля – це вибух протиріч у суспільстві. Цей вибух тим більше хворобливий, чим більша глибина трансформації, чим вона глибша й радикальніша. При цьому базисні й епохальні нововведення (наприклад, революції в суспільстві) нерідко зачіпають і частину спадкоємного ядра, прагнучи все зруйнувати. Слідом за революціями й радикальними реформами випливають контрреволюції й контрреформи, що корегують інновації, які усувають крайнощі, небезпеку руйнівного забігання вперед, відновлюють рівновагу на новому рівні розвитку.

Кожний інноваційний відбір не може існувати без суб'єктів. Учені виділяють три кола:

1. Автори ідей – вчені, винахідники, діячі культури і мистецтва, підприємці, політичні, суспільні й релігійні діячі. Саме вони першими відчувають і усвідомлюють необхідність змін і пропонують шляхи здійснення інновацій у тій або іншій сферах суспільства. Іноді ці ідеї є фантастичними, нереальними або помилковими, що не дають ефекту або що народжують псевдоінновації. Але без широкого набору інноваційних ідей неможливо здійснити інновації.

2. Інноватори (підприємці, інвестори, політики, діячі культури), які здійснюють відібрані інноваційні ідеї, беруться за їхню реалізацію, виділяють на це необхідні ресурси, приймають на себе інноваційний ризик і, які привласнюють у випадку вдалого результату отриманий ефект (наприклад, інноваційний надприбуток – квазиренту). Без інно-ваторів ідея залишиться лише мрією. Чим крупніше та масштабніше інновація, тим більше значних ресурсів вона вимагає на своє освоєння й поширення, тим більша кількість учасників, тим значніше ризик і більші втрати у випадку невдачі. Змагання інноваторів (насамперед ринкова конкуренція) у погоні за інноваційним надприбутком, політичним або соціальним успіхом, визнанням творчого внеску вченого, літератора, художника, музиканта спонукує прагнучого успіху до здійснення інновацій, незважаючи на ризик. Багато хто з них при цьому зазнають невдачі, але успішні інновації, які здійснені, відкривають нові перспективи у вибраній ними сфер.

3. Держава. Вона визначає законодавчі правила гри на цьому полі, що відрізняються значною своєрідністю порівняно з поточною діяльністю, формують сприятливий (або несприятливий) інноваційний клімат, забезпечують дотримання встановлених норм і правил інноваційної діяльності. Але цим не обмежується роль держави. Вона повинна підтримувати базисні технологічні й економічні інновації, надаючи їм початковий імпульс; проводити за свій рахунок інновації в неринковій сфері економіки й насамперед в обороній діяльності, охороні здоров'я, фундаментальній науці, утворенні культурі; здійснювати інновації в державно-правовій сфері й т. п. У цьому плані державні служби такі ж інноватори, як і підприємці й інвестори. Якщо державний апарат консервативний, не підтримує інновації й – тим більше – перешкоджає їм, проводити антиінноваційну політику, то країна приречена на інноваційну кризу, відставання від загального ритму перетворень. Особливо зростає значимість інноваційної функції держави у кризових ситуаціях, у перехідні періоди, коли розгортається процес відновлення й зміни соціальних систем. У цей період реалізується обґрунтований Питиримом Сорокіним соціальний закон флуктуації тоталітаризму і волі: у кризових ситуаціях масштаби й суворість урядової регламентації незмінно збільшуються, і економіка суспільства, політичний режим, спосіб життя та ідеології випробовують тоталітарну трансформацію; і чим сильніше криза, тим значніше ця трансформація. Навпроти, щораз, коли сильна криза в суспільстві зменшується, масштаби й суворість урядової регламентації зменшуються, економічні, політичні, ідеологічні й культурні системи реконвертуються до мирних детоталітарних, менш регламентованих і більше вільних способів життя.

Отже, від результату боротьби між силами епохальних і базисних інновацій і антиінновацій залежить доля людства.

За останні 10 – 15 років передові країни Європи, Азії та Північної Америки завершили четверту технологічну революцію, пов'язану з інтелектуалізацією виробництва й збудували інноваційну економіку, тобто таку, що ґрунтується на знаннях. Вкладаючи величезні кошти в наукові дослідження й розробки, вони мають високий рівень експорту високотехнологічної продукції, що дозволяє їм швидкими темпами нарощувати обсяги ВВП, диктувати свої умови на ринках і ще більше піти у відрив від світу, що розвивається.

Існують міжнародні рейтинги, проведені за різними параметрами відносно до економіки промислово-розвинутих країн.

Група країн з розвинутою ринковою економікою до початку ХХІ ст. нараховувала менш 40 держав, розташованих у Західній Європі, Північній Америці, Азії, Австралії й Океанії. 29 з них об'єднані в Організацію економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР). Саме ці країни визначають як напрямки розвитку всієї системи світового господарства, так і тенденції соціально-економічного прогресу у всіх державах і регіонах світу.

Основними показниками рівня економічного розвитку були:

• розмір ВВП на душу населення. Розвинені країни сконцентрували на своїй території значну частину світового суспільного виробництва. При 14 % співвідношенні від загальної чисельності людей на Землі у 2008 р. вони зробили ВВП приблизно в 52 % від світового обсягу. У цих державах закономірністю суспільного відтворення є його циклічний характер, тобто періодичні коливання рівнів виробництва, зайнятості, цін. На характер циклу в сучасних умовах впливають не тільки строки відновлення основного капіталу, але й здатність до швидкої реалізації нововведень, а також перетворення інформації в один з головних ресурсів суспільного виробництва;

• нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн, їх різних угруповань в окремі періоди, що безпосередньо пов'язане із циклічністю розвитку ринкової економіки. Вона виражається в різних темпах зростання суспільного виробництва, продуктивності праці, розходженнях у рівні доходів на душу населення й т. д. Якщо на початку ХІХ ст. лідером у світовій економіці була Англія, то до кінця ХІХ ст. вона віддала свою першість США, але продовжувала зберігати провідні позиції в Західній Європі. На початку ХХ ст. швидко зміцнили свої позиції у світовій економіці Німеччина й Франція.

За даними експертів швейцарського Інституту розвитку менеджменту (Institute for Management Development – IMD), Америка як і раніше займає перший рядок складеного IMD рейтингу «Всесвітній довідник конкурентоспроможності – 2008». Це країна із самою конкурентоспроможною економікою світу, незважаючи на стрімко зростаючий торговельний дефіцит. Америка зберігає за собою перше місце рейтингу IMD з 1994 року. Основа лідерства США – сильний фінансовий ринок, вважають експерти IMD. Відтворення США йде «на всіх циліндрах» внутрішнього й зовнішнього ринків при налагодженій взаємодії народногосподарських укладів змішаної економіки. Найпершим елементом економічної системи країни є її природні ресурси (великі запаси мінеральних ресурсів, родючі сільськогосподарські землі, помірний клімат). Другим елементом є робоча сила, що перетворює природні ресурси в товари. Американська система вільного підприємництва заснована на приватній власності. Більшість товарів і послуг виробляються приватними підприємствами, а на особисте споживання доводяться дві третини всього національного виробництва (остання третина товарів і послуг здобувається державою й підприємствами). Роль споживача дійсно настільки висока, що національна економіка нерідко характеризується як «споживча». Третім елементом є помітна роль у світовій торгівлі. За обсягом зовнішньоторговельного обігу країна перевершує всі інші економічно розвинені держави світу. Але за словами керівника рейтингового проекту IMD Стефана Гареллі, проблема США полягає в тому, що американську модель копіюють абсолютно всі.

Усього у складений швейцарською бізнес-школою рейтинг увійшли 55 країн. При його складанні в розрахунок беруться основні економічні показники країн, ефективність роботи влади й бізнесу, а також інфраструктура, утворення, технології, медичне й соціальне обслуговування. Усього 323 фактори.

Друге місце у 2008 році зайняв Сінгапур, піднявшись на одну позицію порівняно з минулим роком. Гонконг виявився на третьому місці. На четвертий рядок рейтингу з дев'ятої перемістився Люксембург, за ним йде Данія.

Серед країн з постійно зростаючою конкурентоспроможністю відзначені Китай, Росія, Індія, Словаччина, Естонія, Швеція, Австрія й Швейцарія. Найбільший стрибок зробила Німеччина, піднявшись відразу на 9 позицій ― до 16-го місця. За даними IMD, промислово розвинені країни із працею змирюються із втратою найбільш перспективних підприємств під натиском компаній з Азії, Росії й країн Близького Сходу, які скуповують індустріальні активи. Компанії із країн, що розвиваються, дуже активні на ринку злиттів і поглинань. Це викликає занепокоєння в західних політиків. Пророкується різке зростання кількості скарг у Всесвітню торговельну організацію на несправедливу практику бізнесу. Втім, західні уряди поки цілком успішно захищають привабливі активи. Спроби компаній із країн, що розвиваються, претендувати на лідерство рідко закінчуються успіхом.

У рейтингу фінансової надійності промислово розвинених країн у недавньому часі відбулися деякі зміни. Аутсайдер цього списку – Японія – поступилася своє місце Італії, що відтепер буде носити титул самої ненадійної у фінансовому відношенні країни. Це рішення було прийнято міжнародним рейтинговим агентством Standart & Poors, що підвищило оцінку довгострокових державних облігацій, що випускаються японським урядом.

У перебудові фінансової політики й структурних реформ у Японії спостерігається прогрес, тому що практично вся промисловість є наукомісткою. Адже не просто так Японія в технічному прогресі випереджає на багато років навіть більшість розвинених європейських країн. Важливою причиною стійких темпів економічного зростання Японії виступає своєчасна структурна перебудова економіки. Економіка Японії дуже сильно залежить від зовнішньої торгівлі. Країна імпортує 100 % необхідної бавовни, вовни, бокситів, 99,9 % мідної руди, 99,8 % нафти, 99,7 % залізної руди, 81,8 % кам'яного вугілля. Японія посідає третє місце після США й ФРН у міжнародній торгівлі. На її частку доводиться 6 % імпорту й 8 % світового експорту. Провідне місце в її експорті займають машини й устаткування (74,7 %), металопродукція (7,8 %), а в імпорті – паливо (20,4 %), продовольство (14,7 %), сировина (8,5 %). Японія посідає перше місце у світі за обсягом видобутку морепродуктів (близько 12 млн т). Тим часом друга після США економічна держава планети продовжує страждати від серйозних фінансових проблем. У цей час державний борг Японії перевищує 832 трильйони ієн, що становить більше 7 трильйонів доларів. Ця сума становить 160 % валового внутрішнього продукту країни, і вважається найгіршим показником серед промислово розвинених держав.

Слід зазначити, що державний кредит відіграє особливу роль в економіці сучасних промислово-розвинених країн. Досвід Канади у зв'язку із цим становить особливий інтерес за цілим рядом обставин. По-перше, варто мати на увазі те місце, яке ця країна займає сьогодні у світовій економіці, будучи членом «Великої вісімки» і становлячи гідну конкуренцію США, країнам Європейського Союзу і Японії. Канада входить до кількості самих «комфортних» країн на Землі з найбільш високим середньорічним показником доходу на душу населення. По-друге, канадський досвід правового регулювання фінансових відносин у цілому й відносин за державним кредитуванням зокрема цікавий ще й тому, що за останні десятиліття міжнародні канадські відносини постійно й стрімко розвивалися у всіх напрямах (економічному, політичному, гуманітарному). Постійние зростання державних запозичень призвело до того, що обслуговування державного боргу стало основною статтею державних витрат у Канаді. Наприкінці 1990-х років. Уряд Канади, що проводив тверду бюджетну політику, знизив гостроту проблеми державного боргу, однак і тоді частка федерального боргу у ВВП становила 67 – 68 %, що істотно вище критичного рівня в 50 %, установленого Всесвітнім банком, а також граничного рівня, установленого Маастрихтськими угодами для держав, що входять у Європейський валютний союз. Зберігши курс на тверду економію державних витрат, уряду Канади вдалося домогтися ще більш значних результатів: за останні десять років обсяг федерального боргу був скорочений на 63 млрд дол., і як наслідок – щорічно вдавалося вивільняти до 3 млрд дол. з витрат на обслуговування державного боргу й перенаправляти їх на фінансування соціальних програм – утворення, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища й т. д.

Стурбована процесом втрати інноваційних позицій Європа вживає заходів з метою розширення сфери природничих і технічних наук. У ЄС, так само як і в США, уже створена нова економіка, що поєднує високотехнологічні підприємства. При цьому економічні моделі країн ЄС радикально відрізняються від ряду інших і, насамперед, від американської і японської. Зараз можна вже говорити про своєрідну загальну економічну модель Європейського союзу, що значно відрізняється від моделей США і Японії. 

Найважливішою особливістю економік більшості країн ЄС є активна роль держави й досить тверде державне регулювання ринку. На відміну від економік США і Японії, у ВВП ЄС висока питома вага державного сектора. Держави країн ЄС виступають не тільки як регулятори ринку, але і як активні підприємці. У цих країнах висока питома вага різних соціальних фондів (пенсійного й ін.) у ВВП. Пенсії й допомога з безробіття в ЄС високі, що, з одного боку, дає громадянам надійні соціальні гарантії, а з іншого – знижує стимули до якнайшвидшого пошуку нової роботи й лягає важким тягарем на собівартість продукції, зменшуючи її конкурентоспроможність на світових ринках. Також добробут розвинених країн полягає в дуже ємному внутрішньому ринку. Громадяни цих країн обмінюються один з одним дорогими послугами й експортують дорогі наукомісткі товари й технології. Замість цього вони імпортують відносно дешеву сировину й товари масового виробництва. ЄС широко використовує державну допомогу сільському господарству, що добувають галузям (у тому числі галузям економіки), собівартість продукції яких значно перевершує світові ціни. Для ЄС характерна своєрідна й ефективна зовнішньоекономічна модель, що багато в чому компенсує неконкурентоспроможність європейських товарів на деяких ринках. Таким чином, правильне розуміння суті інноваційних процесів, які лежать в основі сучасних моделей розвитку провідних економік світу, а також їхнього місця в цілісній суспільно-економічній системі набуває винятково важливого значення.

Проте у світі є країни із слабко розвиненою інноваційною економікою. Для них характерний експорт сировини та напівфабрикатів, товарів з низьким вмістом доданої вартості. До них, на жаль, належить і Україна. Із перших днів незалежності в Україні було ініційовано процес знищення інноваційного потенціалу. Замість створення науково-виробничих об'єднань Україна пішла шляхом відокремлення інноваційних структур від виробничих підприємств із подальшим їх знищенням у процесі приватизації. Надії керівництва державою покладалися й покладаються на іноземного інвестора, який утопічно вважається благодійником, що собі на шкоду буде розвивати Україну та створюватиме собі конкурента. Експортувати сировину та напівфабрикати, імпортувати промтовари та сільгосппродукцію – безперспективна стратегія.

Однією з важливих проблем всього інноваційного світу ХХІ ст. науковці виділяють демографічну. При загальному збільшенні населення (за середніми варіантами прогнозу до 2050 р. у 1,5 рази) більше 40 країн виявяться в стані депопуляції, скорочення чисельності й старіння населення, падіння його інноваційної активності. До кінця століття очікується стабілізація, а в наступному столітті можливе поширення тенденції до депопуляції на людство в цілому. Така ситуація обов'язково потребує інноваційної діяльності.

По-перше, це вчені, які повинні відмовитися від дрібних проблем і амбіцій і виробити науково обґрунтовану й зрозумілу для більшості населення, прийнятну для прогресивних прошарків населення реальну картину можливих інновацій і антиінновацій століття, що наступили, умови й шляхи реалізації оптимістичного сценарію глобального стійкого розвитку.

По-друге, це вчителі, педагоги, журналісти, які повинні передавати цю ясність бачення, сутність вибору, необхідність і шляхи реалізації оптимістичного сценарію глобального інноваційного розвитку активним прошарком суспільства, і насамперед молодим поколінням, схильним до інновацій і здатним на них в активному періоді свого життєвого циклу.

По-третє, це прогресивні соціальні, суспільні до політичні рухи (як національні, так і міжнародні), які найбільше активно сприймають перспективні інтереси цивільного суспільства, готові підтримувати й здійснювати назрілі інновації. Це тим більше важливо, що сили, що протистоять цим інноваціям, відстоюють вузьколобі корисливі інтереси, чималі; у них сконцентровані основні ресурси, а найчастіше й політична влада, і вони будуть відстоювати свої інтереси, не вважаючись ні із чим.

Від результату цієї боротьби між силами епохальних і базисних інновацій і антиінновацій залежить доля людства (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Епохальні та базисні нововведення за історичними епохами та інноваційними полями

Історична епоха	Техноло-гічна інновації	Екологічні інновації	Економічні інновації	Соціально-політичні інновації	Інновації в духовній сфері
1	2	3	4	5	6
Мезоліт (10 – 8 тис. до н. е.)	Лук, стріли, мережі, кераміч-ний посуд	Початок вирощу-вання злаків, одомаш-нення диких тварин	Зачатки економіки, що виробляє	Спорудже-ння житла і поселень, терторіальні громади	Розвиток живопису, аніміс-тичного світогляду, колекти-вістської етики
Неоліт ( 7–4 тис. до н.е. )	Станов-лення земле-робства, скотарст-ва, ремес-ла, будів-ництва, спеціалі-зованних знаряддь праці.	Продуктив-не вико- ристання землі, пасовищ. Підсечене земле-робство	Становлення відтворюю-чої еконо-міки. Між-общинний обмін, гроші	Моногамія, родина, племінні об’єднання, родоплемен-ний лад. Вікова демократія. Міська революція	Зачатки прикладних наук. Система міфів, жерці. Обрядові музика й танці. Прикраси кераміки. Писемність

1	2	3	4	5	6
Ранньо-класова цивілізація (3 – середина 1 тис. до н.е. )	Плавка металів (мідь, бронза, золото). Зрошуване земле-робство. Плуг, металева зброя, колісний візок	Іригаційне земле-робство. Рудники, видобуток мінера-льної сировини. Енергія тварин	Рабовласницький лад. Приватна й державна власність. ЕксплуатаціяБагато-укладна економіка. Податки. Товарне вироб-ництво, ринки. Міжнародна торгівля	Виник-нення класів, держави, права, армії, війни. Великі міста. Локальні цивілізації	Будівництво палаців, храмів, пірамід. Прикладні науки. Школи переписувачів. Професійні художники, поети, музиканти, танцюристи. Переворот в етиці. Релігійні системи
Антична цивілізація (друга половина 1 тисячоріччя до н. е. – перша половина 1 тисячоріччя н. е.)	Освоєння заліза. Залізні знаряддя праці й зброя. Сталь. Дифе-ренціація знарядь праці	Богарне землер-обство. Морське судно-плавство, вітрила, енергія вітру, водяні колеса	Ергастерії й латифундії. Банки. Ринкове господа-рство полісів, імперій. Багато-галузева структура економіки	Поліси. Демокра-тія. Воля. Колоніза-ція. Світові імперії	Філософія. Виникнення абстрактних наук. Школи філософів. Академія Платона, ліцей Аристотеля. Розквіт мистецтва (скульптура, драматургія, архітектура). Виникнення світових релігій, етичних систем. «Осьовий час». Інтегральний лад
Середньо-вічна цивілізація (VI – XIV ст.)	Трипілля. Вітряки, годинни-ки. Вогне-пальна зброя. Компас, багато-палубні кораблі	Сила вітру й падаючої води. Млина	Феодаль-ний лад. Цехова організація ремесла. Вільні міста, торгове-льні союзи. Ярмарки. Феодальна рента	Феодальна роздроб-леність. Особиста залежність селян, що веде роль духів-ництва. Феодаль- ні й релі-гійні війни	Панування релігії. Ідеаціо-нальний соціокуль-турний лад. Друкарство. Університети. Панування релігійної моралі. Поширення ісламу

1	2	3	4	5	6
Ранньоін-дустріальна цивілізація (XV – середина XVIII ст. )	Домни, кам'яне вугілля. Спеціалі-зація знарядь праці в мануфак-турах. Артилерія, рушниці, пістолети	Великі геогра-фічні відкриття	Мануфак-турне виробниц-тво. Наймана праця. Капіталі-стичний уклад, біржі. Паперові гроші	Наймана праця й капітал. Політичні партії. Парла-мент. Абсолю-тизм. Буржуазні революції. Вільні міста	Велика наукова революція. Твердження почуттєвого соціокуль-турного ладу. Мистецтво Ренесансу. Світське утворення
Індустріа-льна цивілізація (остання третина XVIII – кінець XX ст.)	Машини. Машино-будуванняПаровий двигун. Індустріа-лізація. Залізниці. Електрикадвигуни внутрішного згорання. Авіація. Атомна енергія, ядерна зброя. Комп'ютери. Інтернет.	Освоєння сили пари, електрики, атомної енергії. Початок освоєння космосу. Генна інженерія. Початок екології.	Промислова революція. Фабрики, заводи. Акціонерні товариства. Монополії. Капіталізм. Соціалізм. Планування. Державний сектор економіки	Буржуазна демокра-тія. Поділ влади. Проле-тарські революції. Тоталітарні держави. Світові війни. Світова система соціалізму	Піднесення науки. Секуляри-зація суспільства. Загальне початкове й вище утво-рення. Кіно. Телебаче-ння. Захід почуттєвого ладу. Масова анти-культура
Постінду-стріальна, інтегральна цивілізації ( XXI–XXII ст. ) (прогноз)	Постінду-стріальний технологічний спосіб виробництва. Шостий й сьомий технологічні уклади. Гуманізація й екологізація технологій. Скорочення військових технологій	Станов-лення ноосфери. Реалізація концепції стійкого розвитку. Заміна природної сировини. Поно-влювані джерела енергії	Інтегральний економічний спосіб виробництва.Багатоукладна економіка. Відродження малого бізне-су. Регулювання ринку. Глобалізація й деміліта-ризація економіки	Демокра-тизація держав-ного ладу. Пріоритет цивільного суспільства Припинення воєнних дій. Над-державні об'єднання. Багатопо-люсний мир. Діалог і партне-рство цивілізацій	Інтегральний соціокуль-турний лад. Нова наукова парадигма. Глобальні інформаційні потоки. Безперервне утворення. Гуманізація етики. Відродження релігій

Різні моделі розвитку економіки промислово-розвинуних країн наведено у табл. 1.2.

Таблиця 1.2

Моделі розвитку економіки промислово-розвинутих европейських країн

Країна	Характерні риси економічної моделі
1	2
Велика Британія	відносно невисока питома вага держави в економіці, що дає близько 20 % ВВП країни. У той же час держава є найбільшим інвестором в інноваційний комплекс (35 % всіх витрат на науку); низький рівень податку на прибуток корпорацій й індивідуального прибуткового податку; сприятливий інвестиційний клімат, завдяки якому в країні діє понад 13 тис. іноземних компанії. Великобританія залучає понад 30 % іноземних інвестицій, що направляються в ЄС, і понад 40 % американських інвестицій у регіон; низький рівень безробіття, що становить 4,6 % економічно активного населення (1,3 млн осіб); низька інфляція; відносно слабка суспільна структура, що значно уступає французькій й німецькій; сфера послуг у Великобританії дає 66,8 % ВПП, і в ній зайнято 71,5 % працездатного населення. На сільське господарство доводиться лише 1,8 % ВВП, а на промисловість – 31,4 %
Швеція	сполучення ринкових відносин і державного регулювання; перевага приватної власності у сфері виробництва; усуспільнення споживання
Іспанія	розвиває машинобудування й наукомістке виробництво; уміло залучає іноземний капітал, на частку якого доводиться 5 % ВВП. Іспанія бачить перспективу в створенні в себе інформаційного суспільства; виробництво, що становить більше 40 % ВВП, залежить від комп'ютеризації економіки й здатності країни адаптуватися до вимог інформаційного суспільства; у зовнішньоекономічній сфері успішно опирається на цивілізаційні зв'язки із країнами Латинської Америки, які бачать у ній не тільки прабатьківщину, але й природного лідера; бореться з безробіттям (число безробітних у країні перевищило 3,5 млн. осіб, що склало майже чверть працездатного населення)
Германія	яскраво виражена постіндустріальна економіка з питомою вагою сфери послуг у ВВП 64,4 %, при 34,5 % промисловості й 1,1 % сільського господарства; потужна держава, питома вага бюджету якого у ВВП перевищує 50 %, і більші податки (65 % прибутку)

Продовження табл. 1.2

1		2
		чітка соціальна орієнтація економіки, при якій відрахування в соціальні фонди перевищують 80 % фонду оплати праці. Німецька робоча сила - найдорожча у світі, вона коштує в середньому більше 12 дол. за годину. У Німеччині більше всіх у Європі святкових днів. Усе це здорожує німецьку продукцію й знижує її конкурентоспроможність
Германія		субсидування державою збиткових галузей: вугільних, сталеливарних, суднобудівних галузей промисловості й сільського господарства; велика інтеграція німецької економіки у світову. Германія перебуває на другому місці як за експортом (10 % світового), так і за імпортом (8 % світового). Її експорт становить 23,6 % ВВП; низький рівень іноземних інвестицій, що становить тільки 7,5 % загальних вкладень, тоді як для Нідерландів він дорівнює 35 %, а для Великобрита- нії – 25 %; високий рівень безробіття, що становить більше 10 % працездатного населення. Для Німеччини характерний значний імпорт робочої сили. Туди їдуть приваблювані високими заробітками робітники Туреччини, Греції, країн Східної Європи; високий рівень вивозу капіталу. Німецькі підприємці воліють виносити трудомісткі частини виробництва за рубіж не тільки у країни, що розвиваються, з дешевою робочою силою, але й у розвинені країни з меншими зборами в соціальні фонди; величезні витрати на вирівнювання рівнів життя східних земель, приєднаних 3 жовтня 1990 р., і західних земель. Ця програма оцінюється у 2 трлн марок і важким тягарем лягає на бюджет країни. Уведений навіть спеціальний «податок на солідарність», доходи від якого йдуть на виконання програми вирівнювання доходів
Італія		найбільший серед розвинених країн державний сектор, що контролює 50 % економіки й 70 % банківської системи; для італійської моделі характерний упор на дрібний і середній бізнес. Близько 70 % зайнятих працюють у компаніях із чисельністю менше 50 осіб, а 30 % всіх зайнятих в економіці – індивідуальні підприємці. У католицькій Італії вдалося створити атмосферу глибокої поваги до приватного підприємництва, на відміну від її сусідки Франції; найбільш регульована країна Західної Європи, у якій діють понад 150 тис. економічних законів. Корупція, що трохи зменшилася після прийнятих проти неї енергійних заходів (операція «Чисті руки» і т.п.), залишається бичем італійської державної системи. Нелегальний ринок дає більше 30 % загальних оборотів, і в цьому є велика схожість із ситуацією в Росії; для італійської економіки характерний кластерний тип розміщення виробництва. Зараз у центрі Італії виник гігантський кластер, що складається з миріадів середніх і малих фірм, що роблять текстиль, одяг, меблі, взуття й т. д. Їхня конкурентна перевага полягає в територіальній близькості друг до друга й можливостях співробітництва й кооперації. Цей кластер одержав назву «третьої Італії» на відміну від багатопромислової північної й аграрної південної; у країні є помітні регіональні розходження в економіці й рівні життя. Розвинута північ країни за всіма показниками істотно відрізняється від відсталого півдня. У трьох областях Італії – Ломбардії, П'ємонті й Венеції – виробляється 40 % ВВП країни, а одна Ломбардія дає 30 % усього експорту. Якщо в цій області на душу населення доводиться 24 тис. дол. річного доходу, то в Колабрії й Сицилії – близько 14 тис. дол.; сфера послуг дає понад 68 % ВВП
Франція	винятково велике значення держави в економіці. Через державний бюджет проходить близько 54 % ВВП. Чиновництво Франції – самий впливовий клас. Престиж чиновницької кар'єри дуже високий. Державні службовці одержують заробітну плату більшу, ніж доходи у приватному бізнесі. Вони не підлягають скороченню й ідуть на пенсію у 50 – 55 років з пенсією, більшою, ніж їхня заробітна плата; розвинено державне індикативне планування; державний сектор займає значне місце (24 % всіх зайнятих в економіці); дуже гостро коштує проблема безробіття (число безробітних – 12 % економічно активного населення). Допомога з безробіття перевищує середню заробітну плату; іноземна робоча сила разом з родинами оцінюється у 4,5 млн осіб. Вона робить значний тиск на французький ринок праці; орієнтована на побудову «держави благоденства». На соціальні потреби тут витрачається близько 20 % ВВП країни, більше всіх у світі. Це дає працівників високий ступінь соціального захисту, але важким тягарем лягає на платників податків; економіка заснована на принципі вільного підприємництва й торгівлі. У наш час Франція живе в умовах ринкового господарського механізму, однак ступінь волі ціноутворення задається об'єктивними економічними законами, а також державним регулюванням. Незважаючи на дію принципу вільного встановлення цін, держава у Франції може прямо регулювати ціни на деякі товари й послуги: на сільськогосподарську продукцію, газ, електроенергію, транспортні послуги. Воно може також здійснювати контроль за цінами в умовах конкуренції; відповідно до Закону Франції від 24 січня 1984 року № 84 – 46 «Про діяльність і контроль за діяльністю кредитних установ» у Франції діє система регулювання банківської діяльності. Відповідно до Закону Франції від 13 липня 1993 року № 93–24 «Про статус Банк де Франс» останній є державним банком, на який покладається обов'язок визначати кредитно-грошову політику держави. Банк де Франс має виняткове право кредитної й готівково-грошової емісії

Науковець Л. Шульман визначив інноваційну модель розвитку економіки, яка включає три потоки інноваційних проектів. Інноваційні потоки ініціюються або безпосередньо авторами інноваційних ідей, або замовниками інновацій, які керуються або економічними (захоплення ринку, отримання прибутку), або політичними (створення нових видів озброєння) міркуваннями, або ж тими та іншими разом. Відповідно формуються три інноваційні потоки:

1. Інноваційні ідеї, висунуті окремими талановитими фахівцями або малочисельними колективами в порядку особистої ініціативи. У промисловості такими інноваторами є інженери-розробники та винахідники, які пропонують нові вироби, матеріали, лікарські препарати та технології, або, навіть, нові види послуг. У сільському господарстві, крім інженерів, причетних до сільгосптехніки та сільгоспхімії, інноваторами є агрономи та тваринники, що вивели нові сорти сільгоспкультур та нові породи свійських тварин. У медицині це – нові методи лікування, запропоновані інноваторами-лікарями. Далі цей потік скорочено називається індивідуальною ініціативою.

2. Нові розробки, виконані на замовлення промислових підприємств колективами фахівців, організаційно об'єднаних під дахом науково-дослідних установ, вищих навчальних закладів, заводських лабораторій та конструкторських бюро. У медицині та агросекторі цей потік практично відсутній, за винятком засобів медтехніки чи протезування. Далі цей потік називатиметься промисловим замовленням.

3. Великі розробки, що виконуються як державне замовлення, і, як правило, кількома науково-дослідними та промисловими організаціями. Ці розробки ініціюються відомствами, достатньо впливовими, щоб мобілізувати на виконання своїх завдань кілька підприємств різного підпорядкування. Далі цей потік інновацій називатиметься державними інноваційними програмами.

Проте, кожен із цих потоків при впровадженні має недоліки. Л. Шульман пропонує шляхи вирішення цих проблем, які представлені в табл. 1.3.

Таблиця 1.3

Завади, які виникають при впровадженні інноваційних проектів, та їх шляхи вирішення

Завади	Шляхи вирішення
1	2
Індивідуальна ініціатива
На жаль, цей потік у слабо розвинених країнах традиційно відсутній. Винахідництво та патентно-ліцензійна діяльність формально існують, але винахідник-індивідуал практично позбавлений можливості втілення своїх ідей. Хоча й отримати патент на винахід досить просто, але автор винаходу чи просто перспективної розробки не може вийти на ринок з матеріальним втіленням своєї ідеї, оскільки заснування малого виробничого підприємства наштовхується на безліч перешкод. Таким чином, найсильніша завада на шляху до інноваційної економіки – неможливість самореалізації інженерів та інших фахівців, які є носіями інноваційних знань	Для усунення цих завад необхідно створити адміністративний орган, який би виконував такі функції: облік всіх винаходів, а також технічних та технологічних пропозицій, які не мають ознак винаходу, але корисні для економіки; допомогу інженерам-авторам інноваційних проектів у пошуку початкового капіталу (кредити, ґранти, замовлення виробничих підприємств); допомагати авторам інноваційних проектів у створенні чи оренді виробничих площ та потужностей; владнати стосунки інноваторів із податковими та іншими контролюючими органами, тобто захистити інноваторів від державного рекету (для виконання цієї функції потрібне відповідне законодавче забезпечення); допомогти інноваторам організувати маркетинґ своєї продукції; допомогти, в разі потреби, вийти інноваційним новозаснованим підприємствам на фондовий ринок. Зокрема таким органом міг би стати відновлений Державний інноваційний фонд з відповідним розширенням його функцій. Щоб цей орган працював ефективно, оплату його працівників слід поставити у пряму залежність від втілення інноваційних проектів у ринкові пропозиції. Не інженер має "пробивати" свій винахід, а інноваційна адміністрація повинна бути матеріально зацікавлена шукати інноваторів та просувати їх до самореалізації
Промислове замовлення
Штучно створена невигідність виробництва, особливо високотехнологічного та наукомісткого у порівняно з торгівельно-посередницькою та банківською діяльністю, а також фінансовими	Для усунення цих завад необхідно: докорінно змінити податкову систему. Податкове законодавство повинно діяти таким чином, щоб розробляти нову продукцію та технології було прибутковіше за виробництво, виробництво – прибутковішим за торгівлю, торгівля – прибутковішою за банківсько-фінансову діяльність; змінити митну політику таким чином, щоб імпорт

Продовження табл. 1.3

1

2

спекуляціями. Орієнтація на імпорт кінцевого продукту замість організації його виробництва в середині країни. Традиційна зневага до фігури інженера та інженерної діяльності з боку керівників державного та приватного секторів виробництва, їхня орієнтація на імпорт технологій, зокрема сподівання на те, що варто продати підприємство іноземному власнику, якщо той ввезе сучасні передові технології. Нерозуміння того, що іноземний покупець нашого підприємства зацікавлений не в розвитку виробництва, а в його знищенні з метою розчищення ринку для своєї продукції. Нерозуміння того, що для перенесення закордонних технологій слід не продавати підприємства іноземцям, а, навпаки, купувати закордонні підприємства з метою встановити над ними контроль, а далі забезпечити передачу технологій у свою країну. Нерозуміння ролі власного інженерного потенціалу у цьому процесі. Знищення обігових коштів підприємств шляхом

передового технологічного обладнання, яке не виробляється в Україні, приладів, матеріалів і реактивів для наукових досліджень, науково-технічної літератури, інформаційних матеріалів тощо заохочувався (не обкладався митом та ПДВ). Так само слід заохочувати імпорт дешевої сировини, яка не виробляється у країні. Митна політика повинна заохочувати експорт товарів з великою часткою доданої вартості. Вона повинна гальмувати імпорт застарілих товарів та технологій (наприклад, вживаних автомобілів, демонтованих виробничих ліній тощо). Митна політика повинна гальмувати експорт товарів з низьким вмістом доданої вартості (непереробленої сировини). Для цього слід встановити мінімально дозволений відсоток доданої вартості в експортованому товарі і, в разі порушення цього правила, зобов’язати експортера сплатити додатковий податок, який би збільшив ціну товару на суму, що збільшує додану вартість до дозволеного мінімуму; впровадити матеріальне заохочення інновацій, а саме: розробити систему оподаткування, яка б перетворювала на збиткове виробництво застарілого споживчого та інвестиційного товарів. Це питання досить складне і потребує висококваліфікованого підходу, оскільки випуск традиційної продукції буває в деяких випадках виправданим і не потребує інновацій заради інновацій; налагодити систему сертифікації та контролю якості продукції. При цьому контролювати не лише відповід-ність продукції оголошеним технічним умовам на неї, а контролювати також відповідність технічних умов світовому рівню аналогічної продукції, тобто ступінь застарілості продукції. Впровадити систему штрафних санкцій за випуск морально застарілої продукції та продукції, яка не відповідає бажанням споживача; послідовне впровадження політики на засадах вищевикладених заходів мало б результатом спонукання керівників та власників підприємств до пошуку інженерів-розробників та інших інноваторів. Промислові підприємства для поліпшення економічних показників були б змушені шукати інноваційні потужності та систематично замовляти їм нові

Продовження табл. 1.3

1	2
бездумного виконання рекомендацій Міжнаро-дного валютного фонду та Світового банку щодо сти-скання грошової маси в обігу (демонетизації еко-номіки), одним із наслідків якого було поз-бавлення фінансування всієї науково-технологічної сфери.	розробки. Крім того пропоновані заходи змусили б великі підприємства створювати та підтримувати власний інноваційний потенціал: прикладні науково-дослідні інститути, конструкторські бюро, лабораторії, інженерні центри тощо, а також залучати на довготермінових засадах потенціал вищої школи та прикладних інститутів Національної академії
Державні інноваційні програми
Приватний капітал дуже неохоче йде в галузі, де потрібні тривалі й великі інвестиції, які здатні дати прибуток через досить значний проміжок часу. Приватний капітал у таких випадках вимагає державних гарантій і не починає працювати без наполягання держави. При цьому виникає проблема відшукання інвестиційного капіталу	Треба докорінно змінити стратегію державних інноваційних програм: ці програми повинні бути спрямовані не на створення окремих каналів фінансування окремих установ, а на відвоювання, завоювання та створення нових ринків наукомісткої продукції; назва програми повинна не співпадати з назвою розділу наук (напр., "Напівпровідники"), а чітко визначати, ринок якого виду продукції і якою мірою має бути захоплений після виконання програми ("Кольоровий телевізор", "Мобільний телефон", "Аудіоапаратура", "Фотоапарат", "Пральна машина"); учасниками державної інноваційної програми мають бути обов’язково підприємства-виробники кінцевого продукту, підприємства-виробники обладнання, матеріалів та комплектуючих; керівництво програмою та координацію дій повинен здійснювати головний розробник продукції та технології її виготовлення; учасниками програми мають бути науково-технічні колективи, які розробляють окремі види науково-технічної продукції, необхідні для серійного випуску розроблюваної продукції; одним із співвиконавців програми має бути колектив, що відповідає за маркетинґ майбутньої продукції; планом програми має бути передбачений розподіл майбутніх прибутків серед виконавців програми, тобто створена матеріальна зацікавленість науковців, інженерів та виробників у найшвидшому виході на ринок своє нової продукції. При цьому необхідно дотримуватися правил

Закінчення табл. 1.3

1

2

інвестиційної емісії: усі шляхи надходження емісійних грошей на ринки фінансових спекуляцій (операції з цінними паперами) повинні бути ретельно перекриті. Зокрема, вони не повинні перетворюватися на нетрудовий дохід банків. Об’єкти інвестування мають одержувати ці гроші без банківського мультиплікатора; емісійні гроші повинні використовуватися виключно для створення нових виробничих потужностей, достатніх для виробництва на кожному колі обертання емісійних грошей товарів та послуг, вартість яких перевищує суму емісії; гроші мають звільнятися від контролю (тобто перетворюватися на заробітну плату працівників) тільки після того, як вони принаймі один раз спрацюють на інновацію, тобто створення нових виробничих потужностей