1, Доба національно-державної самостійності: до кінця XIV віку;

2. Доба національно-державної залежності: від кінця XIV до кінця XVIII віку;

3. Доба національного відродження: від Котляревського до 20-х років XX віку.

У цій останній добі Єфремов постулює кілька підрозділів, котрі (як ці три загальні доби) є політично дефінійовані (наприклад, заборона українства 1876 року, революції 1905 і 1917 років) або визначені культурно-громадськими переломами, наприклад, заснуванням університетів у Харкові й Києві, діяльністю Кирило-Мефодіївського братства та публікацією журналу "Основа" і т. ін.

Як уже зазначалося, загальні концепції Єфремова щодо літератури й літературного процесу вповні застосовані в його історії. Увага автора звернена не на еволюцію жанрів, або стилів, або тем як таких, чи формальних засобів, а саме на розвиток принципу народності. Тим самим, хоча наявний матеріал є багатий, поодинокі твори, письменники, а часом цілі течії й періоди трактуються односторонньо й полемічно. В цьому короткому огляді важко входити в деталі, але навіть на підставі вибраних місць можна побачити всю проблематичність такого підходу.

Загальновідомим є факт, що Єфремов відкидав мало не всю українську літературу XVII і XVIII ст. як "академічну", "схоластичну" та відірвану від життя й інтересів народу. Але набагато промовистішим є його трактування тих письменників, які, на його думку, заслуговують позитивної оцінки.

Для давньої української літератури досить складним є питання періодизації. Безліч дослідників використовують власні періодизації, і їх різноманітність пов’язана з тим, що кожен з вчених в основу власної періодизації покладає той критерій, який вважає вірним.

Так, Дмитро Чижевський в своїй періодизації послуговувався категорією культурно-історичної епохи. Для Чижевського історія літератури – це перш за все історія стилю; в кожну к.-і.-е. існували власні притаманні лише їй стильові особливості.

Тому пер. Д. Чижевського виглядає так:

І. Доба монументального стилю — 11 ст.

II. Доба орнаментального стилю — 12 — 13 ст.

III. Переходова доба — 14 — 15 ст. (від цього часу залишилося надто мало пам’яток, які, до того, є великою мірою компілятивними творами або творами, що стоять на узбіччі літератури).

IV. Ренесанс та реформація — кінець 16 ст.

V. Бароко — 17 — 18 ст.

6. класицизм – кін. 18- 40-і рр.. 19ст.

7.романтика – кін. 20-х рр. – поч. 60-х рр. 19ст.

8.реалізм – від 60-х рр. 19 ст

9. символізм – поч. 20 ст

С. Єфремов виділив такі основні риси літератури: «елемент свободи», нац.-визв ідея та ідея народності у змісті і формі. Відповідно в основі літ-ної періодизації Єфремова лежить ідея:

1. доба національно-державної самостійності до з'єднання з Польщею і Литвою (кін.14 ст)

А) до татарська (доба розвитку)

Б) потатарська (доба занепаду)

2. доба національно-державної залеглості (кін. 14-кін. 18 ст.)

А) доба інтенсивного розвитку під час нац.. боротьби з польщею (до сер. 17 ст)

Б)доба занепаду під зверхністю Москви

3. доба національного відродження (кін 18 ст., від першого виступу Котляревського до наших часів).

Для М. Грушевського історія літератури – «вибирання творів найбільш важних», тому він виділяв в своїй періодизації:

1. Перед’ярославський пер. (старша ред.. «Руської правди», договори Русі з греками)

2. Часи київського розквіту (Іларіон, Яків, В. Мономах, Нестор)

3. «Золотий вік» староруської літ-ри («Слово о полку Ігоревім», проповіді Кирила Турівського, печерські повості)

4. Доба галицько-волинська

Ми послуговуємось таким поділом:

1. Творчість ходхристиянського Середньовіччя (від найд. до 988 року)

2. Літ-ра раннього христ. Середньовіччя (988 р. – поч. ХІІ століття)

3. «золоте середньовіччя» («високе») (ХІІ.)

4. пізнє христ. Середновіччя

- пізнє сер. часів Київської Русі (з 30-х рр. 13 ст)

- пізнє середньов. часів Лит. – Рус. держави. (14 – кін. 15 ст.)

48) Літературний герой Григорія Косинки (за творами «Гармонія», «Циркуль», «За земельку»).

З-поміж новелістів 20-х років Григорій Косинка був найглибше закорінений у національну мистецьку традицію. Саме його можна, певне, вважати найпильнішим учнем Стефаника й Коцюбинського і водночас одним із найбільш самобутніх представників лірико-імпресіоністичної стильової течії в тогочасній прозі. (В "Автобіографії" письменник називав своїми вчителями Винниченка, Стефаника, Васильченка й Гамсуна). Причому, Косинчин імпресіоністичний стиль вибудовується на основі перш за все зорових, пластичних образів, вражень. У ранній творчості Косинки утвердився своєрідний жанровий різновид лаконічної, ескізної новели, в основі якої якась одна драматична подія, одне — цілісне й сильне — враження, потрясіння. Пізніше помітне виразне тяжіння письменника до розлогіших прозових форм. Імпресіоністична ескізність, прагнення якнайточніше передати безпосереднє враження постулюється розлогішими психологічними характеристиками. Зростає і роль сюжету. А відтак, закономірно, зміцнення одного рівня структури твору веде до послаблення ролі інших. Ощаднішими стають метафоти епітети, рідше використовуються інверсії, менше уваги віддається ритмічній організації твору. Зріла проза Косинки — строгіша, стриманіша, психологічно місткіша. 

Світогляд письменника в проекції на світ його героїв ідей у зв’язку зі стилістичними особливостями письма досліджували К. Дуб у статті “Імператив Григорія Косинки як естетичне вираження селянської ментальності”, М. Жулинський (“Григорій Косинка”), П. Ігнатенко (“Новели Григорія Косинки”), М. Наєнко (“Трепетний, як життя”) та інші автори. Своєрідним підсумком у царині дослідження творчої спадщини письменника стала монографія М. Наєнка “Григорій Косинка: Літературний портрет” (Київ, 1989р.).

Косинка однаково уважний і до розкриття мотивів поведінки героїв різних суспільних таборів, здебільшого представників трьох основних протиборствуючих сил української революції. Місце дії в його новелістиці здебільшого гранично локалізоване: в житах, на обніжках, в сільській хаті.. З цим хронотопом пов’язаний і вибір та оцінка персонажів. Вони здебільшого діляться на два табори: на своїх, “земляних”, закорінених у рідний ґрунт (майже буквально – в той конкретний, зображений у творі обніжок чи смужку) – і чужих, прийшлих. Важить тут не так політична орієнтація, як зрідненість з землею, а чи відірваність від неї. Герої – супротивники не можуть ужитися в трагедійному просторі Косинчиної новели, боротьба неминуче веде до кривавої розв’язки.

Селянам-повстанцям, борцям за споконвічні “обніжки” протистоять тут часом прийшлі безгрунтяни, ніяк не зв’язані з цією землею, а часом – сини цієї ж таки землі. Якраз в останньому випадку конфлікт у Косинки найтрагічніший. У цих творах немає правих і винуватих. Кожен, і з того, і з іншого табору, має свою правду, і готовий за неї вмерти. Критики 20-х років по-своєму мали рацію, коли закидали Косинці невизначеність класових симпатій.

Герої Г. Косинки – це виразно окреслені типи, це нові характери, що формувалися в умовах класової боротьби періоду непу. З одного боку – бідняки, незаможники, в яких під впливом обставин радянської дійсності визріває нова свідомість, а з другого – куркулі, які намагаються всіма засобами стримати народження нового суспільного ладу. Його куркулі – живі, пристрасні, колоритні – були трагічними у своїй безсилості та стихійному протесті (Кушнір із „Політики”, Рудик із новели „Змовини”). Їм протистоять комуністи Гавриш і Швачка, незаможники, бідняки: Осика, Гандзюк, Марта і Мелашка („Товариш Гаврик”, „Політика”, „Гармонія”, „За ворітьми”, „Змовини”).

Своєрідним синтезом художніх роздумів Г. Косинки про драматичні випробування людини й народу в пореволюційному добу можна вважати два його твори – “Фауст” (1923) і “Гармонія” (1933). В обох оповіданнях головні герої проведені крізь горнило тюремних випробувань: муравйовських застінків і білогвардійської катівні. Василь Гандзюк (“Гармонія” – це не новела, більш прозова форма) уособлює найменш свідому частину українського селянства (“…Не гаразд розуміє він, що воно визначає нація? Справді, якої він нації?”), в ув’язненні ж він еволюціонує до усвідомлення азів більшовицької ідеології й починає бачити в ній заманливу перспективу. Ситуації, в які потрапляє Василь Гандзюк, і рух його світоглядних орієнтацій у бік більшовицької ідеології можна вважати одномірне оптимістичними.

У кривавій різанині забуто про найвищу цінність — людське життя. Громадянська війна вихлюпнула озвіріння на вулиці, і ось уже за копу проса Смолярчуки готові насипати братам Гандзюченкам «проса в черево, як комуністам продрозверстки!» (новела «Гармонія»). Старший брат Василь, красивий і дужий парубок, не хоче наймитувати, як батько, за копійки, тому підбиває молодшого забрати вночі копу проса з поля куркуля Смолярчука. Він спокусив брата тим, що куплять гармонію, про яку так мріяв молодший Гандзюченко. Покарав їх не суд, а зграя білих офіцерів у волосній канцелярії. їх били не за просо, їх били через ненависть до вошивої голоти, яка гармонію вирішила «покупать не трудом, а воровством». І не просто побито до живого м'яса, а побито під веселі перебори гармонії, щоб пам'ятали свою любов до музики. Зло породило зло: коли нарешті братів напівживих випустили додому, старший брат попрощався з молодшим: «У військо. До більшовиків... Або все, або нічого!»

Симпатії письменника завжди на боці найбщніших верств селянства. Щоправда, в його творах події часто розвиваються ніби самі по собі, й інколи важко встановити, де авторське бачення світу, а де світобачення героя. Саму сутність куркульства викриває Косинка в оповіданні «Гармонія». Добро Кирила Смолярчука, героя твору, працею наймитів, таких, як брати Василь та Грицько. Брати потрапляють до рук штабс-капітана Мічугіна, їх мордують. Сам капітан, «схожий обличчям на пса», із звірячим задоволенням чинить розправу. Від смерті їх рягує сестра… У Василя, старшого, прокидається почуття людської гідності. Йому довіку буде соромно за крадіжку проса і за те, що сестра мусила за їхнє життя віддати дівочу честь. Дорогою ціною дісталась їм воля. Старший прозріває. Він розуміє, що для кращого, вільного життя’ треба визволитися з-під ярма таких жмикрутів, як Смолярчук… І вибирає свій шлях. «Василь поцілував брата потрісканими губами, подивився йому в очі, сповнені жалю, ще й рукою пригорнув до грудей… Ніколи так не прощався Гришка з братом! І на братове: «А ти куди?» — відповів: «Я? У військо. До більшовиків».

Цей твір стоїть дещо осібно у творчому доробку Г. Косинки , вирізняючись чималим обсягом — тяжінням до форми повісті, сюжетними параметрами, реалістичними мазками в змалюванні селянського побуту, жорстокості білогвардійської катівні. Знову в центрі уваги автора життя сільської родини,ЇЇ щоденні клопоти і турботи, відтінені соціальними збуреннями того часу. Ядро майбутньої колізії несе в собі вже перший рядок: “Я, мамо, раз вам сказав, а не сто повторятиму: чорти хай ходять у молотники, а я не піду.” Ці запальні слова зринають з вуст Василя Гандзюка; у матері вони викликають скупі сльози, а в самого хлопця (з часом) — сором за непослух, з а зухвалість поведінки. коло проблем сім’ї Гандзюків, — безхліб’я , страх перед можливою мобілізацією старшого сипа до денікінської армії, непорозуміння між братом і “безсоромною” сестрою, яка, повернувшись з роботи у місті, нахапалась там панських звичок — у мові, одязі, поставі. Кожен з героїв — мати, старший сип Василь, навіть найменший Гришко — мають свої погляди на проблеми, які обсіли родину; їхні внутрішні монологи й уповільнюють експозицію.

Хлопці закохані в музику, гаряче мріють про “гармонію на всі голосники” . Гришко так по-дитячому марить цим, “аж очі примружує від такого великого щастя, йому видається, як він, граючи, торкнеться підборіддям об ріжок гармонії...”. Мріє про музичний інструмент і Василь, але він по-дорослому дивиться на речі: “Дома — на два місяці хліба, а йому — гармонію подавай”.

Саме гармонія відіграє фатальну роль у долі кожного з братів і всієї сім’ї Гандзюків. В експозиції Г. Косинка знайомить читача ще з одним персонажем — Кирилом Смолярчуком, це до нього не хоче ставати у молотники Василь з братом, однак розуміє — нужда і голод вирішать усе самі. У старшого Гандзюка, серйозно стурбованого сімейними негараздами, виникає дивна, як на його чесну вдачу, думка про крадіжку проса, як е щедро зародило в Смолярчука. До ц ієї небезпечної авантюри він прагне залучити і молодшого брата, переконавши його, що грошей, виручених за крадене, вистачить і на гармонію, і на хліб.

Василь вагається, його сумлінням стає матір, яка, знає хлопець, вжахнулася б такому вчинку. Коли ж він дізнається про випадок на вечорницях (п’ян і денікінці, а серед них і син його заклятого ворога, Карпо Смолярчук, відловлюють дівчат, щоб “порозважатись”), то таке свавілля остаточно штовхає його на необачний крок.  У праведному гніві він брутально говорить: “Так... Смолярчукові ясирити захотілося?.. Мало вони так з людей, посеред білого дня, кров п’ють? Мало, виходить: ти ще йому вночі, під тином лягай! Зарази! Перестріляв би до одного, я к стерво”.

Далі події в оповіданні розвиваються більш динамічно: письменник зображає крадіжку, виявлення злодіїв, намагання Кирила Смолярчука влаштувати самосуд. Але денікінці забирають хлопців до волості — нібито з’ясовувати ситуацію з а законом.

Картини тортур Г. Косинка описує в об’єктивованій манері. Це найстрашніші у своїй правдивості сторінки оповідання. Знову письменник використовує засіб ретардації. З одного боку, він детально зображає допит хлопців. Штабс-капітан Мічугін настільки цинічний, жорстокий і немилосердний, що над братами денікінці знущаються під гру гармонії. Та й сама зовнішність цього персонажа яскраво характеризує його внутрішній світ: “Тонкий, глистуватий, з коротенькими, по-англійському підголеними вусами... схожий був на пса: така ж будова щелепів, так і ж ікласті зуби і маленькі, трохи заскалені очі, я к у собаки, я к а звикла кусати спотайна” . Вражаючі потенційні можливості цього садиста в офіцерських погонах демонструє невелика ретроспекція про “більшовицького доктора”.

З іншого боку, письменник змальовує оточення Василя та Гришка я к арештантів. Це полонені червоноармійці. Автор використовує художній прийом паралельного зображення однієї ситуації під різним кутом зору. Ідеться про крадіжку, її оцінку персонажами. У середовищі арештантів-червоноармійців висловлюється така думка: “ ... треба разом і для всіх усе забрати” . Штабс-капітан Мічугін сповідує інші переконання: «Я, милай» вышибу и з тебя “грабь награбленное...”.

Характерна для новелістики Г. Косинки проблема істини порушується і в цьому творі. Більшовик Арон звертається до Василя з такими словами: “ Я тільки хочу, щоб ти — а ти ще молодий і житимеш — побачив, де лежить правда... Повір мені, це не так легко, як іноді здається...”. Василь вибирає “правду” більшовиків. І це був вибір найбіднішого селянства, затурканого злиднями, не завжди чітко зорієнтованого в реаліях часу. Так, Гандзюк-старший не знає, якої він нації; стара мати не розуміє, чому дочка лає “якихось більшовиків”; підлітки-друзі Гришка, як і він сам, не можуть второпати, хто такий Ленін (“генерал, який Денікіна не послухався”).

Розв’язка оповідання несподівана: від неминучої смерті і тортур братів рятує “безсоромна” городянка Галька, рятує своїм тілом... Цей образ, змальований пунктирно, нагадує відомий вислів А. Чехова про те, що рушниця, якщо вона висить в інтер’єрі сцени, мусить обов’язково вистрілити. Жінка, мати, сестра страждають найбільше у час суспільних потрясінь, виконуючи обов’язки берегинь роду, якому так важко вистояти в суворий час.

Тяжкі умови життя селянства в переджовтневу добу, усвідомлення причин своїх страждань зображені у творах „На буряки”, „Циркуль”. (Яким на початку твору постає перед нами головний герой – вчитель математики Короп? Якими художніми деталями передає автор вдачу Коропа? Як відбувається еволюція головного героя? Як епізод у селянській хаті свідчить про зміну світогляду головного героя? Що розкрило його людяність і доброчесність? Що змусило назвати людей, які нагодували його, звірами, а циркуль – єдиний свій скарб і останній атрибут свого фаху – розламати і закинути в ріллю?) У трагікомічній новелі "Циркуль", яка за своєю поетикою, емоційним звучанням стоїть дещо осторонь у доробку письменника, навколо випадково знайденого голодним вчителем у кишені циркуля розгортається весь сюжет.

Автор змальовує події перед колективізацією на селі.,,За земельку” та,,Змовини. В новелі-етюді,,За земельку” сім'я Паньчуків сватає дівчину Палажку на,,врем'я”. Неабиякою емоційною деталлю у творі є те, що навіть природа та весільні музики не схвалюють цей вчинок. Герої новел Косинки — це селяни, які не можуть вийти за межі своїх уявлень про добре та погане. Ці люди позбавлені можливості обирати свій шлях. Вони або бідні й хочуть боротися за землю, або багаті й готові її відстоювати. Селяни Косинки і в побуті не можуть вийти за рамки вузьких інтересів, навіть весілля для них — це майнова угода між родинами. У новелі «За земельку» хмільні дядьки на весіллі без кінця нагадують, за що парубок дівку заміж узяв — за земельку. І така величезна туга, змішана з якоюсь аж надто гіркою іронією, постає з тих уривчастих рядків, що навіть у весільну музику, здається, вплітається цей настрій: «За земельку — долі не буде, — плаче-тужить скрипка з цимбалами і змішує цей плач з п'яними піснями весільними...» Але кого цікавить доля молодої?.. Проте нове життя вносить свої корективи, і ось уже батько намагається видати доньку заміж не за багатого, а обкрутити з будь-ким — тільки щоб з найбіднішим парубком, аби врятувати хазяйство від розкуркулення (новела «Змовини»).

49) «Слово про закон і благодать» Іларіона, як взірець ораторської прози ХІ ст.

Ораторська проза – жанр, властивий українському письменству ХІ-ХУІІІ ст. За призначенням, формою і змістом ораторська проза поділяється на дві групи: учительську (дидактичну) та урочисту. До жанрових форм ораторсько0учительської прози належать: проповіді, слова, повчання, казання. Учительська проза призначалася для широкого загалу слухачів і читачів. Такі твори не вимагали від автора високої майстерності, написання їх було доступне усім, хто володів пером.

Урочиста ораторська проза вимагала від автора глибини змісту, великої професійної майстерності. Він повинен ефективно побудувати твір, зуміти так подати матеріал, щоб захопити читача, слухача, настроїти його на патетичне сприйняття матеріалу. Урочиста проза мала на меті уславлення бога, богородиці, святих, героїв християнської релігії, а також події „священної історії;. Вона мала виразно панегіричний характер. Суто літературні, художні засоби викладу ставилися авторами на перше місце. Призначалася для високоосвічених слухачів і читачів. Твори урочистої ораторської прози позначались, переважно, термінами „слово;, „проповідь;, „казання;. Вони складались у відповідності за каноном, запозиченим ще з античної та візантійської літератури. У композиційному відношенні твір повинен складатися із трьох частин: вступу, розповіді і висновків. Вступ - обовязкова складова твору, дещо самостійна, але не повязана безпосередньо із основним змістом. Її призначення - ефектно „відкрити; розповідь, привернути до неї увагу слухача чи читача, наголосити на завданні, яке ставить перед собою автор

Розповідь будувалася на основі якогось конкретного сюжету, запозиченого, як правило, із святого письма. Іншими словами, це авторська інтерпретація біблійного сюжету, що супроводжувалася авторськими відступами, поясненнями, коментарями. Висновки завершували розповідь. Їх функцію часто виконували молитва, в якій автор звертається до бога, або похвала герою, події.

Найвидатнішими представниками урочистої ораторської прози є Іларіон Київський („Слово про закон і благодать”,ХУ ст.), Климент Смолятич („Пославие Фоми;, ХІІ ст.), Кирило Туровський („Слово на новую неделю по пасце;, „Притча о человечестей души и о телеси; та ін., ХІІ), Серапіон Володимирський („О казнях божих и ратаях;, ХІІІ ст..), Григорій Цамбалюк („Слово надгробное Кипріану;, „Слово похвальное;, поч.ХУ ст.), Іоаникій Галятовський (зб. „Ключ разумЂнія; (1665), „Небо новое; (1665), Інокентій Гізель „Мир є богом человеку; (1669), Лазар Баранович (зб;Меч духовний; (1666), Антоній Радивиловський (зб. „Огородок Маріи богородицы; (1676), „Венець Христов; (1688).

Митрополит Київський Іларіон походив із родини нижньогородського священика й сам був священиком придворної церкви Св. Апостолів у князівському селі Берестовім (під Києвом). Уже в ці роки Іларіон вів суворий подвижницький спосіб життя. Він увійшов в історію Руської Церкви як перший митрополит, поставлений на Київську кафедру собором руських єпископів. Пізніше святитель Іларіон був затверджений Константинопольським Патріархом. Його діяльність припала на період утвердження й зміцнення християнства на Русі. Точна дата написання «Слова» невідома, але є припущення, що воно було вимовлено 26 березня 1049 р. на честь завершення будівлі оборонних споруд навколо Києва. Відкрив пам’ятник і вперше опублікував його у 1844 році московський учений Горський. Вважають, що проголошено “Слово…” Іларіона між 1038 і 1050 роками в урочистій обстановці у Софійському соборі в присутності .

Починається „Слово роздумами на тему „в чому значення хрещення Русі? І подається ціла філософсько-історична концепція - закон - предтеча благодаті. В основі цієї ідеї лежить ідея рівності всіх народів перед „благодаттю; (християнством;. Якщо розглядати цю концепцію на фоні суспільно-політичної обстановки в Київській Русі, то вона спрямована проти Візантії і її претензій на всесвітнє панування. З історичними і політичними подіями молодої християнської Русі пов'язаний зміст головного твору - повна назва: «Про закон, Мойсеєм даний, і про благодать та істину, що були Ісусом Христом, і як закон одійшов, а благодать і істина всю землю сповнили, і віра на всі народи поширилась, і на наш народ руський. І похвала кагану нашому Володимиру, що ним охрещені ми були». У цьому випадку назва відбиває і зміст твору, і його композицію, що складається з трьох частин: 1) «про закон і благодать», 2) про значення християнства для Русі, 3) похвала князям Володимиру і Ярославу. «Слово» побудовано за всіма правилами ораторського мистецтва: загальні міркування на тему (перша частина твору) є доказом для певної, конкретно-історичної події (друга і третя частини твору).

Твір проникнутий духом боротьби за незалежність молодої Київської Русі від протекторату Візантії, церковного і політичного. Автор підкреслює протилежність «закону» (давньої іудейської релігії) і «благодаті» (нової — християнської). «Закон» — це холод, морок і рабство, а «благодать» — тепло, осяйність і свобода. Так, колись і «земля наша» була порожня і висохла, аж доки «від краю до краю» не напоїло її євангельське джерело.

ІІ частина - розгорнута похвала князю Володимиру, головному чиновнику хрещення Русі. Ця частина проникнута почуттям патріотизму і гордості за свою землю. У зображенні автора виступає як ідеальний рівноапостольний князь. Хрещення Києва — наслідок божеського піклування про Русь, це вияв, що Русь не є гірша від інших (Візантії) країн.

Центральну частину «Слова» становить похвала князю Володимирові і його предкам, бо не у невідомій країні панують вони, але у Руській, знаній і чутній у всіх чотирьох кінцях світу. Сам Володимир, з поту стороннього світу, піклується своєю землею, щоб її оминули «війни і полон, голод і усяка скорбота».

На думку дослідника руської писемності Сергія Висоцького: «Головна ідея твору — довести, що християнство на Русі було прийнято завдяки мудрості та розуму Володимира Святославича, а не під впливом та тиском ззовні»; рівність усіх народів у християнській вірі.

Твір закінчується молитвою «від усієї нашої землі», у якій є і прохання, щоб чужинці її не перемогли.

Ця книга належить до жанру ораторська-проповідницької прози, стиль її простий, з типовою поетикою: порівняння, протиставлення, гіперболи, риторичні запитання («Звідки ти пройнявся пахощами Святого духа? Як випив ти пам’яті майбутнього життя солодку чашу?»).

«Слово» було призначене для «вибраних» слухачів. Це не перешкодило популярності «Слова», що його часто переписували і використовували, наприклад, у хвалі Володимиру Васильовичу, у Волинському літописі. Ним користався у другій половині XIII ст. сербський письменник, чернець Дометія, пишучи про Симеона і Саву Сербських.

У літературному відношенні „Слово про закон і благодать; - класичний зразок урочистого красномовства. Воно безперечне з точки зору вимог до цього жанру. Чітка композиція, парадна пишність стилю, ритміка мови - все це свідчить про високу культуру літературної творчості Київської Русі у І пол.ХІ ст.

50) Новітні методи і концепції аналізу художнього твору

 Усі вони  мають бути зумовлені самим твором і специфікою його аналізу! Тільки твір і його аналіз визначають методику його вивчення. Аналіз художнього твору має конкретну мету: сформувати в учнів наукове поняття про його зміст і форму, їхній взаємозв’язок, через вироблення навичок різних шляхів аналізу, усвідомлення відносно стійких їхніх одиниць; розвинути здатність до власної інтерпретації прочитаного; сформувати творчу гармонійно розвинену особистість у процесі осягнення мистецтва слова.

Для успішного аналізу художнього твору необхідно виробити його процедуру, визначити певні принципи. Так, шкільний аналіз літературного твору реалізується на таких основних загальновідомих дидактичних принципах:

• принципі єдності форми та змісту;

• принципі історизму;

• принципі типологізму;

• принципі художності.

Методи аналізу художнього тексту в сучасному літературознавстві. Літературний твір має складну природу. Вона й визначає методи його аналізу, зумовлює їх розмаїття. Зупинимось на найбільш уживаних методах літературознавчого дослідження твору (хоча навколо них ведеться наукова полеміка). Наука про літературу за два неповних століття свого існування як самостійної галузі наукового знання виробила багато методів. Жоден з них не є універсальним, але будь-який з них не можна назвати непотрібним (або шкідливим): у кожного є визначені завдання і матеріалом дослідження межі, в яких застосування того чи того методу є плідним. Подаємо рекомендації щодо доцільності використання того чи іншого виду аналізу під час вивчення певного художнього тексту.

1. Біографічний. На наш погляд, він продуктивний під час вивчення творів сентименталізму, романтизму, а також жанрів ліричних та біографічно-епічних.

2. Соціологічний. Ефективний під час вивчення творів просвітницького реалізму, реалізму ХХ ст., творів з яскраво вираженою соціально-політичною проблематикою (соціально-політичні романи, драми).

3. Формальний. Продуктивний під час розгляду творів модернізму, постмодернізму, а також віршів.

4. Порівняльний. Особливо важливий у процесі вивчення творів різних національних літератур одного жанру, напрямку, однієї доби.

5. Ритуально-міфологічний. Може використовуватись у старших класах під час вивчення творів, близьких до фольклору, з реміфологічними мотивами.

6. Історико-функціональний. Найдоцільніше застосовувати для вивчення творів, де зображено довговічне тернисте життя. Наприклад, « Фауст» Гете, «Майстер і Маргарита» М. Булгакова.

Методи літературознавчого аналізу та проблема літературної освіти в школі

Якщо ми хочемо виплекати творчого читача, який володіє аналітичним підходом до художнього слова та самостійним оцінюванням змісту й форми літературного твору, то ми повинні наблизити шкільне тлумачення художнього твору до сучасного літературознавства.

Вирішення проблем шкільного аналізу пов’язане з науковим розумінням його сутності і перебуває в залежності від поняття літературно-художній твір. Так, А. Горнфельд дає пояснення літературного твору як певного органічного цілого, системи, елементи якої знаходяться між собою в тісній взаємозалежності. Р. Уеллек розглядає твір мистецтва як структуру знаків, об’єднаних особливою сумою значень. Словом, твір — це синтетична конструкція, а глибше проникнути в його зміст і значення допоможе відома концепція О.О. Потебні про співвідношення зовнішньої і внутрішньої форм слова — образу та його контекстуального значення. М. Храпченко стверджує, що літературний твір слід розглядати переважно як сферу читацьких зусиль, їх естетичного самовираження, але функціювання художніх творів у читацькому колі і суспільному житті не можна пояснити без пізнання їх внутрішніх особливостей.

У вчительській практиці виробилися різні шляхи аналізу художніх творів: пообразний (традиційний), проблемно-тематичний, «за сюжетом» («за автором», послідовний), композиційний, мовностильовий. Н. Волошина стверджує, що проблемно-тематичний шлях забезпечує високий рівень синтезування, але розгляд проблем проходить без достатнього аналізу теорії літератури як виду мистецтва. Послідовний метод, зосереджуючи увагу на сприйнятті твору як цілісного художнього явища, на єдності композиційних елементів забезпечує умови для здійснення принципу аналізу творів в єдності змісту й форми, проте утруднює осягнення проблем, поставлених письменником, своєрідності композиції характерів дійових осіб.

Під час застосування композиційного шляху досягається високий рівень художньої конкретизації, глибоку проникнення в зміст твору, проте проблематиці його не надається належної уваги. Мовностильовий метод забезпечує умови для проведення аналізу в єдності змісту й форми, повноту сприймання учнями образно-змістової сторони твору, дає учням конкретне уявлення про способи творення образів за допомогою зображувально-виражальних засобів, однак розгляд тексту має не проблемний характер, роль композиційних засобів не з’ясовується, характерирозкриваються головним чином без особливості мовлення дійових осіб

М. Рибникова рекомендувала комплексне застосування методів аналізу у процесі вивчення одного того ж твору

Є. Волощук і Б. Бігун розробили принципи цілісного аналізу літературного твору:

1) розгляд художнього твору як естетичного феномену;

2) широке використання можливостей літературознавчого аналізу;

3) визнання за текстом змістової поліфонії і установка на діалогічну структуру уроку.

Вони впевнені в тому, що літературознавчий аналіз в школі — не розкіш, а необхідність. Він потрібний тоді, коли мова йде про твори минулих епох, оскільки без літературознавчого коментаря їх змісти, зумовлені типом культури і відповідною системою мислення не відкриваються сучасному читачеві. Він потрібний і тоді, коли предметом обговорення є твір, написаний у XX столітті, оскільки книжка талановитого автора випереджає розвиток свого читача-сучасника. Він потрібен і для аналітичних інтерпретацій творів модернового та постмодерного періодів, які мають надзвичайно ускладнену організацію художнього світу [9, 6].

Г. Токмань переконливо доводить необхідність та доцільність застосування у школі елементів сучасних методів літературознавчого аналізу — біографічного, культурно-історичного, еволюційного, компаративного, духовно-історичного, текстуального, формальної школи,структуралізму, деконструктивізму. Токмань вважає за необхідність виробляти у словесників уміння щільно заповнювати певну частину уроку літературознавчою інформацією і водночас залишати місце для власної думки учнів, для вияву ними своїх почуттів та переживань.

О. Демчук за браком годин, відведених на літературу в школі, вводить літературознавчий аналіз для старшокласників як спецкурс для гуманітарних класів чи філологічних груп у ліцеях та гімназіях. На його думку, широке використання можливостей літературознавчих аналізів дасть сьогоднішнім школярам неабиякий арсенал для подальшого формування їхньої літературної освіти, допоможе зорієнтуватися у складних культурних епохах [18, 128, 129].

Завдання вчителя-словесника оновленої школи — підходити до вивчення літератури як системного явища, бачити в літературному творі не лише зображене, а й виражене, осмислено проникати через зовнішню і внутрішню форми слів у смислові надра художнього матеріалу й адекватно реагувати на нього, одержувати емоційно-розумове задоволення і приходити довідповідних образних і понятійних узагальнень. Вирішити це завдання допоможе розуміння доцільності логічного аналізу явищ мистецтва та впровадження систематичного технологічного підходу до вивчення художнього твору в усій його повноті. Отже, назріла потреба інтелектуалізації літературної освіти, коли чуттєвий і пізнавально-оціночний аспекти її мають природно поєднуватися в аналітико-синтетичній роботі школярів.