43. Особливості розвитку стилю бароко в українській літературі.

Бароко — літературний і загально-мистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI—XVIII століть. Поетика літературного бароко поєднує різнорідні, протилежні елементи й форми. Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Таке поєднання «непоєднанного» і стає однією з найхарактерніших барокових рис. Типовими рисами бароко є також інакомовність і ускладненість. До того ж, від твору вимагалася багатоплановість щодо можливості різних його тлумачень.  Українське бароко виникає на межі XVI—XVII століть і розвивається протягом двох віків. Бароко поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури.

Особливості українського бароко:

• синтез Середньовіччя і Просвітництва

• наявність фольклорних мотивів та образів

• розвиток «високого» або «низового» бароко як стильових тенденцій

• національна тематика

Яскравий стиль бароко найповніше розкрив свої зображально-виражальні можливості у різних жанрах шкільної драми (містерія, міракль, мораліте, історична драма, трагікомедія, інтермедія), вертепах, у поезії (панегірики, епіграми, геральдична поезія, курйозна, зорова, тощо) та козацьких літописах.

Маючи національні особливості, укр. бароко засвідчувало спільні ознаки з європейськими.

Перші прояви цього стилю характерні для науково-літературної групи «Атеней» (на чолі - Захарій Платенецький, учасники- Памво Беринда, Йов Борецький та ін.)

У нашій культурі співіснували два різновиди цього напряму:

•    «високе» бароко («серйозне», пов’язане з книжною традицією)

•    і  «низове»     (жартівливо-бурлескне,           пов’язане      з  народною    стихією – творчість мандрівних дяків, інтермедії, вертепи).

Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська (Д. Туптало) й еротична лірика, панегірик та епіграма (І. Величковський) , пейзажні та емблематичні вірші тощо. Чи не найбільш оригінальними творами українського бароко були так звані «віршові іграшки»: акростих, мізостих, кабалістичні вірші, фігурні вірші та ін. Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру, так і світські. Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання. В поезії українського бароко виникає силабічний вірш, поряд з яким існує також вірш народний. Набув розквіту український бароковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. У XVIII ст. з'являються світські драматичні твори на сюжети з української та всесвітньої історії (наприклад, «Володимир» Ф. Прокоповича).  Бароко в українській літературі XVII—XVIII ст. мало велике значення: воно взяло на себе важливі функції гуманізації духовної культури, зокрема літератури. Адже в Україні доби Відродження не існувало. Письменники барокового напряму брали теми для своїх творів із сучасного їм життя. В основу цих творів лягали трагічні події, страждання людей від урядових утисків, беззаконня чиновників, невлаштованості побуту, різних невдач тощо. Особливостями композиції цих творів було те, що в них поєднувалося непоєднанне — добро і зло, прекрасне й потворне, високе й низьке.  Неабиякого   розвитку   набуло   українське   барокове  письменство. Елементи бароко проступають уже в стилі Івана Вишенського (довгі речення, нагромадження паралелізмів, сміливі антитези), автора низки трактатів і послань. Творчість Івана Вишенського тісно пов'язана із церковним життям. У полеміці між католицькою і православною церквами він виступав як послідовний прихильник збереження давніх традицій українського православ'я. Однак   справжнім   початком   українського   бароко   стала     творчість Мелетія Смотрицького, віршування Кирила Транквіліона-Ставровецького, , а також представники проповідницької прози Іоанникій Галятович, Лазар Баранович, Дмитро Туптало та інші.

Слід відзначити, що бароковий стиль був характерним для віршів Григорія Сковороди.  Найвищим досягненням барокової поезії є лірика Г. Сковороди («Сад божественних пісень») – жанрове розмаїття; увага до соціально-етичної проблематики)

Барокова проза була представлена переважно перекладними творами («Сказання про індійське царство», «Історія про 7-ох мудреців»). Актуальною залишається повчально-ораторська проза.

Досить популярною була паломницька літ-ра до якої у своїх «Мандрах..» звертався Василь Григорович-Барський. Бароковий наратив розкритий у філософських трактатах Сковороди «Алфавіт, або Буквар Світу». Моральні та етно-педагогічні настанови відображені у його творі «Убогий жайворонок», у «Байках харківських».

З’являється низка козацьких літописів: приписуваний Роману Ракушці-Романовькому «Літопис Самовидця», монументальне «Сказання про війну козацьку з поляками» Самійла Величка, «Дії презільної битви Б. Хмельницького…» Гр. Грабянки.

Вершинним твором барокової історіографії стала «Історія Русів» з її пафосом республіканізму, звинуваченням Росії у колонізаторській політиці.

Історична проза доби бароко зберігає тісний генетичний зв’язок із середньовічним сх-слов’янським літописанням, але водночас становить новий, вищий етап роз-ку літописного жанру. Літописи: Густинський, Київський, Хмільницький, Львівський, Добромильський. Найціннішою пам’яткою української історіографії першої половини XVII ст. є «Густинський Літопис», переписаний у 1670 р. в Густинському монастирі біля Прилук, на Полтавщині. Літопис в оригіналі називається «Кронікою» і подає історію від Київської Русі до кінця XVI ст., при чому історія України викладена в тісному зв’язку з загальною світовою історією. 

Яскравим представником агіографічної прози був Дмитро Туптало. Найвидатнішою пам’яткою української агіографії, але вже з кінця XVII і початків XVIII ст., є капітальна книга житій святих — «Четиї і Мінеї» (Київ 1684-1705), в чотирьох томах Дмитра Тупталенка, вихованця Могилянської Академії (деякі історики літератури називають теж Тупталом). Також працював над книгою «Житія святих».

Ораторсько-проповідницька проза продовжила старі традиції учительних творів старокиївського періоду (учительні Євангелія, що містили проповіді на неділі і свята). Найвидатнішим автором цього типу творів був чернігівський архімандрит половини XVII ст. Кирило Транквіліон Ставровецький, що склав збірку «Євангеліє Учительное» (1619) і ще дві інші збірки, як «Зерцало Богословія» і «Перло Многоцінное». Також представниками цієї прози були Іоаникій Галятовський, Інокентій Гізель, Лазар Баранович.

Серед найвизначніших набутків бароко вирізняється виражена в літературній формі заглибленість у внутрішній світ людини, нетерпимість до зла в будь-яких його проявах і гуманізм, поширення можливостей зображувально-виражальних засобів. Українське Бароко мало значний вплив на подальший розвиток української літератури: урізноманітнення літературних жанрів, гуманізація духовної культури, розвиток драматургії. 

 Мова барокової української літератури принципово залишилася церковнослов’янською, як і в попередній період. Увібравши велику кількість елементів живого мовлення, вона, на жаль,   не   підлягала   певним   нормам.   Тому   трапляються   великі ухили то до української народної мови, то до польської, то – зрідка у другій пол 18ст – до російської.