3. Послання Івана Вишенського: проблематика, поетика.

До нашого часу дійшло 17 творів Івана Вишенського. Найголовніші з них — «Послання до всіх, в лядській землі живущих» (до 1596) та «Послання до єпископів» (1597-1599).

За життя Івана Вишенського його твори не були надруковані (виняток становить «Послання від Афонської гори» , опублікованого в «Острозькій книжці», 1598), але поширювались у рукописних списках.

«Послання до всіх, в лядській землі живущий»

Уже з перших своїх літературних виступів Іван Вишенський зайняв непримиренну позицію до політичного і суспільного устрою Речі Посполитої. Він пише, що нема тепер у цій землі ні віри, ні надії, ні любові, ні правди, все тепер стане «...струп, все рана, все пухлина, все гнилизна, все ошуканство, все підступ, все лжа, все суєта, все смертоносний гріх, усе смердить пеклом...». Автор виказує гостру критику звичок і побуту магнатів, єпископів, короля і феодалізму у будь-яких його проявах.

«Послання до єпископів»

Це послання було адресоване архієпископам Михайлові, Потієві, Кирилові, Леонтієві, Діонісієві та Григоркові, які 1596 року проголосили у Бресті унію православної церкви з католицькою. Унія (союз) мала на меті відділити українську православну церкву від Московського патріархату та повернути її на бік Західної Європи. Це мало припинити переслідування православних християн від поляків-католиків, а українському духовенству надало б можливості отримати рівні з католицькими священиками права. Але більшість віруючих не підтримала унію. У «Посланні...» єпископи зображені жорстокими феодалами, які мають на меті лише ще більше пригноблювати народ, а «труд їх і піт кривавий продавати». Іван Вишенський таврує єпископів: «в достатках безжурних та розкішних, як у маслі плавають», а «сироти... голодні, і спрага їх мучить», вони не мають і «шеляга, за віщо солі купити», а «пожертви лупите...», «здираєте податки...», «шкуру з них живцем лупите... мучите, виснажуєте...».

Уперше в українській літературі письменник відкрито виступив на захист простого народу і спростував «істину» про вищість панівного класу. Вишенський вважав, що ніхто не має права чинити насильство над волею людини, а порушення цього права — «ґвалт і тиранство». У творах Івана Вишенського постає суперечливий образ ченця, який відмовився від мирського життя, але залишився патріотом рідної землі. Він не давав відповіді на те, як чинити народним масам в умовах поневолення, але пробуджував національний дух і свідомість, людську гідність.

Викривальний характер, простота і схвильованість викладу робили твори Вишенського зрозумілими. Мова його творів надзвичайно багата: риторичне запитання і риторичній вигук; нагромадження слів, схожих не тільки значенням, але й звучанням; імітація діалогів за допомогою запитань і відповідей. Ці засоби надають творам полеміста патетики, емоційної піднесеності.

Змальовані Вишенським картини життя єпископів — художнє узагальнення життя панства. Ошукування і хабарництво, несправедливість і кривда, наклеп і лицемірство, розпуста й огидний бруд — цей неповний перелік неподобств створює картину морального розкладу панівної верхівки.

«Послання до єпископів» І. Вишенського — гнівний осуд злодіянь проти народу, критика католицької церкви й панів, а також усього тогочасного суспільного ладу, де панує зло і мріють про звільнення від цього зла українські люди.