32. Кіноповість о. Довженка «Україна в огні». Історична правда та романтичний пафос у змалюванні подій II світової війни

О. Довженка заслужено вважають «першим поетом кіно». Романтичний пафос, віра в людину, її високе призначення на землі втілені в його літературних творах. О. Довженко виступає новатором, створюючи самобутній жанр — кіноповість, який поєднує в собі риси кіносценарію та повісті. Ознаками кіносценарію є фрагментарність, монтажна композиція, лаконізм діалогів, динамічність сюжету. Ознаки повісті — епічний принцип зображення життя, яскраві пейзажні картини, авторські відступи. У поєднанні цих рис і виявляється своєрідність кіноповісті, яка під пером О. Довженка набуває ще й ліризму, романтично-піднесеного змалювання людей, подій, природи. Уся спадщина О. Довженка, кінорежисера і письменника, незважаючи на особисту трагедію насильної розлуки з Україною, на неможливість справді вільно творити, осяяна безмежною любов’ю до рідного народу, вірою в його мудрість і силу.

У тяжкий для країни час Довженка мучить те, що мистецтво перетворюється на служницю правлячої ідеології, тривожить нав’язувальний партією фальшивий оптимізм. Зазвичай твори про війну таврували звірства фашистів, прославляючи Сталіна, але Довженко сміливо відійшов від традиційної схеми, проголошуючи найголовнішу істину: людина — не гвинтик у машині соціального устрою. Кожна людина неповторна, вона — найвища цінність і нехтування її життям — найстрашніший злочин. Тож на тлі двобою з фашизмом Довженко виводив проблему заперечення війни як такої, заперечення багатьох постулатів сталінізму. Так з’являється кіноповість «Україна в огні» (1943). Творена по гарячих слідах історичних подій, вона стала криком болю, першим гострим сприйманням фашистської навали, вражала своїм епічним розмахом, непідробною щирістю і непідкупною правдою. Твір вирішили надрукувати двома мовами – українською та російською. Видання вже було готове до друку, коли поступив донос Сталіну і 31 січня 1944 року Довженковій повісті було присвячено спеціальне засідання Політбюро ЦК ВКП (б), на якому над письменником було учинено моральну розправу, позбавлено посад, а твір заборонено. І причина цього в тому, що О. Довженко поставив за мету осмислити подвиг і страждання українського народу з позицій правди. Повість була настільки викривальною і страшною для пануючої тоді тоталітарної системи, що твір не допускали до читача довгі роки і після смерті О. Довженка. Вперше кіноповість побачила світ 1990 року, а найповніша публікація з’явилася лише в 1995 році.

У кіноповісті «Україна в огні» автор зображує численні проблеми, які постали у суспільстві з початком війни: саме Україна прийняла на себе перші в СРСР удари німців; найстрашніші і найбільші битви відбувалися на її полях, і вся вона палала у вогні та стражданнях,ці картини з жалем і болем, а ще більше з жагучою ненавистю до ворогів змальовує автор.

Повна розгубленість серед населення, розгубленість у військах перед раптовою залізною навалою… Сини Купріяна Хуторного, одного з героїв кіноповісті, стали дезертирами, повернулися додому і виправдовуються перед батьком. Письменник дошукується причин зрадництва і говорить про них у прямих авторських зверненнях до читача. Ці слова звучать гнівним обвинуваченням державній політиці за виховання молоді: не виховувалася пошана до Батьківщини, любов до свого народу, люди не вміють прощати та забувати образи один одного.

Про таку ахіллесову п'яту українського народу знають навіть вороги. Німецький офіцер Ернст фон Крауз говорить своєму синові: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть з ім'яінтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова „нація“ остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників…»

Але найстрашніше було те, що «державні діячі середньої руки», втікаючи самі, звинувачували інших у паніці, приховували правду. Велике горе ставалося з тими,хто залишався на рідній землі. Так і сталося потім з героїнею твору — Христею та Олесею й сотнями інших дівчат, яким довелося пройти всі кола нацистського пекла, а потім ще й постати перед судом холодних та бездушних «незгораємих шкафів», які вирішили, що саме вони — провідники державної політики, лінії партії.

Автор показує усю глибину народного горя в окупації — довелося й орати замість коней та волів, і віддавати цвіт нації — найкращих, юнаків та дівчат — у Німеччину на каторжні роботи, зазнавати принижень, гинути у вогні пожеж, під дулами німецьких автоматів, на шибеницях. Письменник захоплюється мужністю своїх героїв, прославляє їх подвиг у віках, хоч-серце його при цьому обливалося кров'ю за марно втраченими силами і життями.

Україна — єдина в світі країна, де не вивчають як слід історію власного народу, де люди не знають і не шанують своїх героїв. То ж звідки взятися патріотизму, відданості й мужності в людині—безбатченкові? Ось на цьому наголошує письменник. Він вірить, що такі жорстокі уроки історії не пройдуть даремно. Незважаючи на жахливі картини боїв і страждань, змальовані автором, кіноповість «Україна в огні» залишає якесь світле враження. Може, завдяки тому зворушливому сімейному мотивові, що нагадує Шевченкове «Садок вишневий коло хати…».

Яскравий романтик, автор кіноповісті близький стилем до М. Гоголя:користується романтичною гіперболою,казковими метафорами, народнопісенними епітетами. Наприклад, Лавріна Запорожця зображено виняткової сили і мужності. Героїчними вчинками прославилися і сини Запорожця Роман та Іван. Образ солдата Василя Кравчина захоплює з перших сторінок. Спочатку Олеся захоплюється його фізичною красою, але потім перед нами постає герой, який вражає своєю мудрістю та патріотизмом. Пройшовши всі кола пекла війни Василь бачить перед собою не сиву та замучену Олесю, а називає її справжньою красунею. Колоритною є постать Мини Товченика – селянина, наділеного рисами козака-характерника, який постійно уникає смерті й навіть в досить похилому віці здатний бути зв*язковим партизанського загону.

Герої кіноповісті «Україна в огні», яких не бере ні куля, ні вогонь, ні меч, не просто думають, а думають історично, б’ють один одного важкими іржавими уламками своєї важкої історії (як Лаврін Запорожець і Заброда), а в їхньому коханні (як у коханні Олесі й Василя) «неначе зійшлися століття простої народної любові, що сіє дітей на нашій родючій землі» (V, 396).  Епічність думання героїв «України в огні» вгадувалася вже в зачині кіноповісті, коли в святково-мирне життя родини Запорожців раптом вривається війна, яка втягує в своє жерло всіх — від найменшого до найстаршого.

Створений у фольклорно-пісенному (ніби позачасовому) дусі, зачин «України в огні» сповнений був надзвичайного узагальнення: замах війни на одну родину, на одне село сприймається як замах на весь рід людський, на все життя земне. Цю думку автор підтримує протягом усієї кіноповісті і в багатьох випадках саме завдяки фольклорній образності. Головні проблеми «України в огні» (народ і війна, війна і світ) розв’язані О. Довженком майже цілком на «окупаційному» матеріалі. Як поведе себе «завойований» народ? У чому секрет нескореності його? Де межа людських страждань і вершинність героїки? — на такі питання мали відповісти в кіноповісті жителі одного села — Тополівки, а точніше — однієї сільської родини — Лавріна Запорожця. Є в сюжетних відгалуженнях повісті й герої з інших сільських родин, є й окремі суто воєнні епізоди, в яких діє герой з іншого села, але все те — ніби другий план. На першому ж — Тополівка і Лаврін з усією родиною старших і менших Запорожців. Як символ непереможності народу, легендарності його подвигів та страждань і водночас — символ багатьох великих і малих загадковостей, котрі відчував лише Довженко, котрі завдавали йому неймовірних мук і котрі зрештою й не дали змоги художнику завершити свою найголовнішу працю років війни. 

У світовому контексті «Україну в огні» слід розглядати як частину дуже значної за вмістом і обсягом літератури Опору. Стосовно романтичного мистецтва інших спрямувань вона сприймається як цілковитий антипод, а в мистецтві Опору вона цілком «своя», хоч і позначена неповторною оригінальністю.