1, Доба національно-державної самостійності: до кінця XIV віку;

2. Доба національно-державної залежності: від кінця XIV до кінця XVIII віку;

3. Доба національного відродження: від Котляревського до 20-х років XX віку.

У цій останній добі Єфремов постулює кілька підрозділів, котрі (як ці три загальні доби) є політично дефінійовані (наприклад, заборона українства 1876 року, революції 1905 і 1917 років) або визначені культурно-громадськими переломами, наприклад, заснуванням університетів у Харкові й Києві, діяльністю Кирило-Мефодіївського братства та публікацією журналу "Основа" і т. ін.

Як уже зазначалося, загальні концепції Єфремова щодо літератури й літературного процесу вповні застосовані в його історії. Увага автора звернена не на еволюцію жанрів, або стилів, або тем як таких, чи формальних засобів, а саме на розвиток принципу народності. Тим самим, хоча наявний матеріал є багатий, поодинокі твори, письменники, а часом цілі течії й періоди трактуються односторонньо й полемічно. В цьому короткому огляді важко входити в деталі, але навіть на підставі вибраних місць можна побачити всю проблематичність такого підходу.

Загальновідомим є факт, що Єфремов відкидав мало не всю українську літературу XVII і XVIII ст. як "академічну", "схоластичну" та відірвану від життя й інтересів народу. Але набагато промовистішим є його трактування тих письменників, які, на його думку, заслуговують позитивної оцінки.

Центральна концепція народництва, себто концепція літератури на службі народу, випливає з тривалої панівної течії в російському й українському письменстві — від Бєлінського і Чернишевського, Франка й Грінченка. Йдеться тут не так про романтичну спадщину та нашарування позитивістичних ідей (віра в прогрес, постулат наукової бази, зокрема дорогою впливів Драгоманова та Франка), як про те, що в контексті російської імперії література була чи не єдиною альтернативою до існуючої політичної системи: вона, як і літературознавство, стала сурогатом політичної дійсності або радше — поля дії. Саме звідси походить палка полемічність Єфремова і той факт, що він пише свою історію літератури як ще відносно молодий чоловік, а щойно опісля стає академіком і справжнім ученим. У цьому також можна бачити причину його нетерпимості: коли література — це життя народу, і коли Єфремов був душею і серцем відданий справі цього народу, тоді немає місця "формалізмові" або "об’єктивізму", "мистецтву для мистецтва", як він це бачив у молодомузців, чи якомусь "школярському" егофутуризму. В одній зі своїх найбільш вагомих статей — "Без хліба" — Єфремов розглянув тему голоду в українській літературі від XVI ст. до сучасних йому днів і подав образи страшної дійсності, відбитої в цих творах (тим самим наче передбачаючи ще більший жах 30-х років). Закінчення цієї статті — це, напевно, найбільш промовисте слово Єфремова про суть і функцію літератури:

Українське письменство і цю проблему поставило на повен зріст і дало, скільки снаги та спромоги було, й її розв’язання. Доводилося, певна річ, вирішати цю проблему в зв’язку і з залежності від загального становища народних мас, політичного, соціального та економічного. Доводилося брати життя народу в його цілому, не ізолюючи, а, навпаки, нав’язуючи до купи те, що в житті міцно між собою переплутано і зв’язано органічно. І коли письменство має художнім способом одбивати в собі життя на всю його широчінь, то з цього боку письменство наше свою повинність совісно справляло. Боротьбу з тим темним та лихим царем, якому "голод — названье", воно провадило систематично й без упину, усіма сторонами висвітлюючи скорботну проблему голоду та наближаючи час, скажу так, рішучої революції проти чорного царя. І скільки голод не від самих стихійних причин залежить, скільки й людської сюди приточено сили, яка то сприяє, то заважає необмеженому царюванню цього одвічного ворога людини, — то вага письменства в боротьбі з ним набирає величезного значення.

Скинути неситого царя з його престолу — найближче завдання, чергова справа людськості та майбутнього її письменства20.