27. Історія українського письменства" с. Єфремова: літературознавча концепція, ідеї, періодизація літератури.

В "Історії української літератури" Михайла Возняка Єфремов добачає багато позитивного, наприклад:

Розслід над джерелами до творів, докладне переказування змісту, рясні — може, навіть занадто рясні, аж до деякого перетяження викладу — цитати, фактична повнота, нарешті синхронісіичні таблиці й надто багата бібліографія та добрані систематично ілюстрації...

Але майже рівночасно він йому також закидає "диспропорцію частин", "невиразність основних поглядів" і, врешті, "хаотичність"4. Таку саму хаотичність і загубленість у матеріалі Єфремов бачить у "Начерку історії української літератури" Богдана Лепкого5. (До речі, як побачимо, полеміка Єфремова з Лепким заторкує найістотніші поняття та критерії історії літератури.) Нарешті, можемо ще згадати реакцію Єфремова на "Нове українське письменство", перший і єдиний том запланованої історії української літератури Миколи Зерова. Тут також, попри визнання незаперечних вартостей цієї праці, Єфремов висловлює невдоволення. "Загальний напрям", на його думку, "занадто абстрактний, занадто загальний... і неплодючий". Одне слово, на думку Єфремова, Зеров орудує "рисковною, сумнівною схемою"6.

Свою концепцію історії літератури Єфремов формулює виразно й докладно та (що найважливіше) не відхиляється від неї протягом усієї власної літературознавчої діяльності: вона моделює, живить як перше видання "Історії українського письменства" (1911), так і останнє, двотомове (1924), як, зрештою, і його пізніші праці 20-х років.

Література (чи радше письменство, бо, власне, такий термін Єфремов послідовно вживає) — це передусім відображення і втілення душі та життя народу.

Тут видно стрижень романтичної мислі, починаючи від Гердера та німецьких романтиків й переходячи через переформулювання слов’янських романтиків. Між тими першими романтичними розуміннями літературної творчості і Єфремовим лежить сила пермутацій і відгалужень, але одне лишається твердим і видним, як маяк: це непохитний зв’язок літератури (письменства) з народом. Єфремов, очевидно, не бачить його вже під виглядом якогось етнографізму, він виразно підкреслює позанародні — міжнародні — чинники. Але все-таки, як і для вищезгаданих романтиків, для Єфремова принцип народності відіграє першу роль.

Але найважливіший момент концепції літератури Єфремова виявляється зараз-таки у наступному реченні: Письменство скрізь виступає оборонцем покривджених, утіхою од життьової буденщини, — тією втіхою, що підіймає дух людський, привчає його не за скороминуще й буденне вболівати, а добувати високого й вічного з окрушин життя, запалює його тим святим незадоволенням із сучасного, що невпинно жене людськість уперед і далі — все вперед і далі.

Література для Єфремова має чітку й іманентну прикмету: вона існує для чогось, а не як гоголівський ніс — "сам по себе".

Отже, зовсім не дивно, що естетичне розуміння літератури, "постулат краси", Єфремову ніяк не промовляє. На цьому, власне, базується його полеміка з Богданом Лепким, який саме ставить у своєму "Начерку історії української літератури" такий "безумовний постулат". У відповідь Єфремов твердить, що

Принципом краси не можна охопити всіх потреб людського духа, які має задовольняти і задовольняє письменство, ні навіть спеціальної сфери людської творчості. Естетичні емоції — то тільки частка, і дуже невелика частка того духовного надбання, що дає нам кожне письменство.

І справді, у практиці Єфремов часто зводить естетичну сторону твору до мінімуму. До того ж, у вищецитованому уступі криється ще один істотний момент. Згадуючи критерій естетики і послуговуючись, щоправда, доволі неточним формулюванням Лепкого, Єфремов говорить про естетичні емоції та про зміни в естетичних поглядах й вимогах і ніколи не згадує про те, що нам тепер здається очевидним, себто, що література — це все-таки збір творів, а літературний твір — все-таки художній об’єкт. Отже, Єфремов, поставивши це питання на рівні перцепції та історичних поглядів й ігноруючи факт, що тут також ідеться про сутність і спосіб існування літературного твору, ефективно заперечує автономність літератури. Він заперечує, що література існує на інших правах і з іншою динамікою, ніж такі прояви суспільного життя, як, наприклад, політика або просвітянська діяльність. Щобільше, література для нього не тільки не має автономії, вона має завдання, суспільні функції, й остаточно її можна оцінювати тільки за тим, як вона ці функції виконує. Ми побачимо, що це (а не саме народництво) ставить літературно-історичні концепції Єфремова в русло панівних російських й українських літературних теорій XIX ст.

"Історія письменства", як це Єфремов часто підкреслює, "це історія ідей, ідей, які віддзеркалюють життя, які тісно зв’язані з життям". Це одне дає письменству грунт, і поза ним, підкреслює Єфремов, "нігде будуватися"11. Таких ідей в історії українського письменства Єфремов бачить аж три. І дуже знаменно, що він їх також називає "громадськими завданнями"12. Вони будуються одна на одній. Перша — це визвольна ідея, елемент свободи в чистому, так би мовити, вигляді; вона стосується всього людського існування, але зокрема українського. Друга ідея, по правді, тільки більш специфічний вид першої — визвольно-національна ідея; словом, це втілення в українській історії боротьби "за права рідної національності". Третя ідея випливає з цієї боротьби і з любові до батьківщини — це "поступова течія народності в змісті і формі, насамперед у літературній мові", це "процес наростання народних елементів у літературній мові... у зв’язку з розвитком демократизму серед новітнього громадянства й демократизацією сучасного життя. Його остаточне, підсумкове формулювання критеріїв звучить категорично й оголено:

Конкретне, робоче втілення цих концепцій-критеріїв проявляється у єфремовській періодизації української літератури. Він бачить три головні етапи українського письменства: