14. Літературна дискусія 1925-1928рр. Естетична платформа м. Хвильового.

Українізація, формально проголошена 7 з’їздом КП(б)У в квітні 1923 р., активно почала здійснюватися від квітневого пленуму ЦК партії 1925 р. У листопаді 1926 р. на 15 конференції ВКП(б) було проголошено курс на форсовану індустріалізацію країни. У грудні 1927 р. на 15 з’їзді ВКП(б) було вирішено провести колективізацію. Усі ці заходи були керовані з Москви й проводилися виключно в інтересах Москви. Так звана «літературна дискусія», хоч як вона з цензурних та інших причин була стиснена до меж власне культури й мистецтва, була природною реакцією на історичну ситуацію. Країна опинилася на історичному перехресті: перетворення на провінцію Москви, хай тим часом із допущенням (у обмежених масштабах місцевої мови) тільки для обслуговування технічних потреб та ідеологічних вимог центру, чи збереження своєї самобутністі ― це було питанням з питань. І хоч ніхто не ставив його просто так, у цьому була глибинна суть «літературної дискусії». Проте учасниками її були лише діячі культури. Дискусія почалася статтями Михайла Биковця «Дискусія на літературному фронті» («Знання», 1925, № 2-3). 30 квітня 1925 р. у додатку до газети «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут» було опубліковано виступ Григорія Яковенка «Про критику і критиків у літературі», у якому автор вимагав літератури, зрозумілої кожному (про комуни й трактори), а по дорозі зачепив оповідання Хвильового «Я(Романтика)»: «Хто його читатиме?.. Читатимуть його міщани, дегенерати, для яких революція була прикладом найгострішого душевного садизму. Нащо ж його друковано? Художню, бачите, вартість має . Я ще маю зазначити, що пролетарська творчість ― елементарна, проста, але здорова й корисна . Необхідно утворити при редакціях журналів і газет контрольної секції з людей ідеологічно витриманих, цілком розуміючих вимоги щодо пролетарської творчості, які б контролювали б [так!] рецензії «штампованих письменників», тобто літературну поліцію». У тому ж випуску на тій самій сторінці вміщено памфлет-відповідь Хвильового «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян». Письменник виступав проти непрофесійності в літературі. Початок дискусії свідомо зорганізував редактор газети «Вісті» Василь Блакитний, який перед друком статті Яковенка ознайомив з її змістом Хвильового. Микола Григорович полемізував зі своїми опонентами на сторінках таких публіцистичних творів, як «Камо грядеши?» (1925 р. ― вийшов окремий збірник памфлетів), «Думки проти течії» (надруковано окремою книжкою 1926 р.), «Апологети писаризму» (публікувалися на сторінках газети «Культура і побут» у період з 28.02. по 28.03.1926 р.), статті «Вас. Еллан» (надрукованій 1927 р.), «Україна чи Малоросія?» (твір не був допущений до друку). У травні 1925 р. Хвильовий отримує підтримку в Академії Наук у Києві. У «літературній дискусії» також бере участь неокласик Микола Зеров, який у липні-листопаді 1925 р. друкує на сторінках часопису «Життя і революція» статті «Європа ― просвіта ― освіта ― лікнеп», «Євразійський ренесанс і пошехонські сосни». «Дискусія» набуває інтелектуального характеру. Хвильовий і Зеров листуються. У січні 1926 р. засновується славнозвісна ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). 26 квітня 1926 р. товариш Й. Сталін у листі «Товаришу Кагановичу [голова компартії України] та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» відзначав, що «не можна українізувати згори пролетаріат», і вів далі, що «цей рух», очолюваний некомуністичною інтелігенцією, може набрати місцями характеру боротьби за відчуження української культури та української громадськості від культури й громадськості загальнорадянської, характеру боротьби проти Москви взагалі, проти росіян узагалі, проти російської культури та її найбільшого досягнення ленінізму. Як приклад такої боротьби Сталін називав саме Хвильового. Позалітературний характер дискусії виходив на поверхню. Як альтернатива ВАПЛІТЕ в січні 1927 р. створюють ВУСПП (Всеукраїнську спілку пролетарських письменників) ― «організацію письменників, беззастережно відданих лінії партії». 20 листопада 1926 р. «Звіт ЦК» на десятому з’їзді КП(б)У присвячений ухилам Хвильового. Проблеми, до яких звертався Хвильовий у своїх памфлетах 14 січня 1928 р.ВАПЛІТЕ ліквідується, проте 28 січня робиться спроба її врятувати: Микола Хвильовий, Михайло Яловий та Олесь Досвітній пишуть покаянного листа. Таких листів у житті Миколи Григоровича було два (2-й ― 22 лютого 1928 р.) і виступ ― промова на Харківській організації ВУСПП (1930 р.).

М. Хвильовий у циклі памфлетів «Камо грядеши» (1925) («Куди йдеш»), «Думки проти течії» (1926), «Апологети писаризму» (1926), «Україна чи Малоросія» (1926), висловив свої думки щодо розвитку української літератури XX століття та окреслив програму українського національного відродження.

Один із основних літературних принципів - це високий рівень художньої майстерності, фахова підготовка письменника, бо без цього "політична правильність - ніщо". М. Хвильовий виступав за орієнтацію на кращі зразки європейського мистецтва, науки, філософської думки і застерігав від російського культурного впливу, що спонукає українських письменників до копіювання. М. Хвильовий запропонував назву нового творчого методу 20-х років - "романтика вітаїзму", тобто життєстверджуючий романтизм.

М.Хвильовий закликав митців орієнтуватись на кращі класичні зразки світового письменства, «психологічну Європу», тобто на культуру Європи з її давніми гуманістичними традиціями, а не на пролеткультівську комуністичну літературу радянської Росії, відмовитися від малоросійського епігонства й провінціалізму. Адже російський ЛЕФ (Лівий фронт), РАПП, підтримувані компартією, мали вплив і на українські організації, насаджували антиестетичні тенденції, нігілістично ставилися до української культури та мови. Тому Хвильовий висунув гасло «Геть від Москви!», в «Апологетах писаризму» радив українським митцям орієнтуватись не на російську комуністичну культуру: «Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше втікати... Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми... Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства». [20, c.61]

На його погляд, повинен настати кінець імперській, великодержавницькій гегемонії. Він міркував: «Росія самостійна держава? Самостійна!» Так і Україна самостійна! Українське мистецтво має розвиватися самобутньо. Воно має свою концепцію — ідею вітаїзму (від латинського слова vita — життя), романтики вітаїзму, активного романтизму або «азіатського ренесансу».

Чому митець назвав новий стиль «азіатським ренесансом»? На думку Хвильового, тоді наставало четверте відродження людства. Здійснити нове відродження стара Європа уже не могла. На те вказувало багато фактів, і це збагнув О.Шпенглер у філософському трактаті «Присмерк Європи». Хто ж його здійснить? Його мала б здійснити країна в Азії, але місія падає на Україну, що лежить між Азією і Європою, Заходом і Сходом, увібравши у себе їх контакти.

Оскільки Україна, як і азійські народи, була пригноблена віками, то з приходом четвертого відродження, вона всю нагромаджену енергію, всі творчі сили віддасть людству. Вже тепер Україна стала центром появи нового стилю відродження — романтики вітаїзму.

Отже, українські митці будуть першими заспівувачами «азіатського ренесансу» в мистецтві, їхній стиль — активний романтизм — стане стилем четвертої епохи Відродження. «Азіатський ренесанс», — писав Хвильовий, — це епоха європейського відродження плюс незрівняне греко-римське мистецтво... Зерови відчули запах нашої епохи й пізнали, що нове мистецтво мусить звернутися до зразків античної культури». А тому молодим митцям потрібно вчитися, освоюючи багату класичну спадщину. Вони мають бути «інтелектуально розвиненими, талановитими, геніальними людьми», а не представниками «червоної халтури», графоманами, що прикриваються партійними гаслами й творять низькопробне чтиво.

До речі, М.Зеров під час дискусії так само наголошував, що широке використання здобутків світової культури «підійме на вершину мистецьку техніку, утворить з нашої творчості могутній культурою слова потік, що на поверхні примусить держатися тріски і сміття графоманів». Талановитий поет й літературознавець закликав митців слова «вибагливо і незалежно від попередніх оцінок переглянути дотеперішнє надбання української літератури. Ми повинні знов по-новому придивитися до наших уславлених письменників, інколи тільки з голосу нам відомих, з’ясувати їх значення для нинішнього нашого розвитку, їхнє місце в нашій літературній традиції».

Разом з М.Рильським він звертався до митців опановувати секретами художньої творчості, удосконалювати мову як першоелемент літератури, культивувати наше «степове, пахуче», але «дике ще слово», працювати над словниками, що було дуже актуальним для культурного відродження України та державного статусу її мови.

Виступи Хвильового заторкували не тільки проблеми літератури, розвитку стильових напрямів, а й культури в цілому, ідеології, врешті питання — бути чи не бути українській нації, як їй вижити в межах СРСР, як зберегти свою національну й духовну самобутність під тяжкою загрозою наступу модифікованої російської імперії.

Ці виступи письменника відбили загальний настрій нації. Його підтримали академіки, вчителі, студенти, неокласики, зосібно М.Зеров, М.Рильський, М.Могилянський, відомий польський поет Б.Ясенський. До його тез приєдналась Українська Академія Наук (УАН), політики, економісти, інженери. Зокрема, економіст М.Волобуєв за допомогою статистичних даних довів, що більшовицький уряд у Москві продовжує стару імперську колоніально-економічну політику на Україні. Тому він вимагав зробити її незалежною від імперського центру — Москви. А член ЦК КП(б)У О.Шумський доповнив Хвильового, вимагаючи від Й.Сталіна усунути російське керівництво з ЦК КП(б)У та уряду України, сприяти дерусифікації українського пролетаріату.

Протилежну позицію зайняла комуністична влада. У дискусію втрутився Й.Сталін, написавши лист «До тов. Кагановича Л.М. та інших членів ЦК КП(б)У» від 26 квітня 1926 р., в якому виправдовував більшовицьку експансію в Україні і в усіх «гріхах» звинуватив М.Хвильового та українських «хвильовистів», тобто націоналістів. З розгромними статтями, спрямованими проти духовно-національного відродження України, виступили «рідні» партійні функціонери, спрямувавши свої удари проти «хвильовизму» як нібито соціал-націоналістичного ухилу в партії.

Дискусія з естетичної площини перейшла в політичну. Почалися політичні звинувачення, навішування «ярликів» «ворогів народу». У такий спосіб літературну дискусію було силоміць пригашено. Не маючи естетичних та ідеологічних аргументів, незабаром компартія вдалася до засобів НКВС — тотального терору українців, провокацій, голодомору 1933 р.

У таких жорстоких умовах наклав на себе руки і Хвильовий — він не захотів бути рабом чужої народові влади, вціливши своєю кулею в більшовицький соціалізм і ствердивши цим ідейну перемогу фізично розстріляного відродження над силами зла й мракобісся.

15. Поетична майстерність збірки І.Франка «Зів’яле листя». Образ ліричного героя.

Збірка поезій І. Франка "Зів'яле листя"(писав 10 років) складається з трьох частин, образно названих жмутками. Гол. колізія зб. — це трагедія нерозділеного кохання. 

І «жмуток» передає трагедію нерозділ. кохання, його беззахисність та вразливість. Лір.гер. не хоче згодитись з тим, що кохана йому відмовляє. Він то звинувачує в усьому обставини («Раз зійшлися ми случайно...»), то прагне здаватися збайдужілим («Я не надіюсь нічого...»), то вмовляє кохану зглянутися на його страждання («Не минай з погордою...», «Я не кляв тебе, о зоре»).Присвячений першому коханні Ользі Рошкевич.

ІІ «жмуток» написаний у народно-пісенній манері (багато віршів стали піснями та романсами («Ой ти, дівчино, з горіха зерня...», «Червона калина, чого в лузі гнешся?», «Чого являєшся мені у сні?» та інші). Митець намагю знайти в природі співзвучність своїм стражданням, розраду від них. Присвячений Юзефі Дзвонковській.

Провідним мотивом поезій ІІІ «жмутка» є пекельні переживання поета, спричинені нещасл. коханням. Присвячений Целіні Зигмунтовській.

Із віршів постає ідеал коханої: дівчина вродлива, щира, розумна, цілісна особистість. Напруга почуттів змінюється: життєствердження через кохання - розчарування - зневіра і розпач.  В ній оспівуються глибокі почуття палкого, але нещасливого кохання. Писалась зб. в найтяжчі роки життя поета (пекучі удари з боку шляхти, звільн з роботи, не мав особистого щастя – через обставини розлуч з коханою дівчиною — Ольгою Рошкевич з якою і прагнув поєднати своє життя). Усе це виклик сумні мотиви збірки.  В поезіях оспівано глибокі почуття нещасливого кохання. І. Франко глибоко переживає втрату коханої, ніжно оспівує її красу, виявляє палку, невгасиму любов до неї:  «Твою красу я переллю в пісні,  Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,  Коралі уст у ритми голосні...» Ліричні поезії третього жмутку — пекельні переживання поета, виклик. жорстокими умовами життя та нещасл. коханням, що довели його до відчаю. Розпов. про муки свого нерозділеного кохання. Долаючи власну душевну травму І. Франко зміг піднятися над нею, глянути на факти особистого життя очима художника. Але, крім автобіогр. мотивів, була і народна поезія – його худ новаторство, тому значна частина віршів напис. на зразок укр нар пісень. Поет знав їх безліч і дбав про те, щоб вони були покладені на ноти.  "Червона калино, чого в лузі гнешся?" (покладено на муз) Головні герої - традиційний в українському фольклорі образ червоної калини, що уособлює жіночність, красу, та дуб - символ парубоцтва, сили, витривалості. Твір побудований у формі діалогу між персонажами. Калина - ніби збірний образ галицьких дівчат, для яких батьки готували один шлях - заміжжя й сімейні турботи. Є в них і сміливість, і щедрість душі, але для людського щастя цього замало: на перешкоді несхитність традицій, застій, що панував у сім'ях. Нездійсненні бажання, оманливі надії, втрачені ілюзії... Дуб не може збагнути, що його міць і воля несуть гніт іншим, заслоняючи від них життєдайне світло сонця.

"Чого являєшся мені у сні?" – лір.гер. з сумом запитує долю, чого вважається йому уві сні образ коханої дівчини. Герой щиро кохає свою милу, хоч та й згордувала ним. Глибокі свої переживання він висловлює в сумних піснях:  «Моє ти серце надірвала  Із нього визвала одні  Оті ридання голосні— Пісні".  Заверш. ця поезія ліричним зверн. до коханої з проханням з'являтися хоч уві сні, дарувати радість і оживляти його серце.  "Ой ти, дівчино, з горіха зерня..." - зображає красу, яка чарує душу в пристрасно закоханого у неї ліричного героя, будить у ньому палке невгасиме почуття любові: «Ох, тії очі темніші ночі,  Хто в них задивиться, й сонця не хоче!» Очі коханої кращі від сонця, вони запалюють серце пожаром. У кожному слові поетичного опису дівочої вроди відчувається щире захоплення. І. Франко відтворює драматизм палкої любові героя ліричної драми, показує суперечливість його,почуттів. Для нього мила, яку він втратив, водночас є радістю і горем. Лишилась тільки невгасима любов, яка ранить його серце:  «Тебе видаючи, любити мушу,  Тебе кохаючи, загублю душу.» Лір. драма "Зів'яле листя" вражає нас великою внутрішньою силою лір.гер., незвичайним багатством змісту, мінливістю настроїв і тонкою грою емоцій.