Державний борг, його вплив на економіку
Згідно
Бюджнтного кодексу України державний
борг
– це загальна сума заборгованості, яка
складається з усіх випущених і непогашених
боргових зобов’язань держави, включаючи
ті, що вступають в дію в результаті
виданих гарантій за кредитами, або
забовьязань, що виникають на підставі
законодавства або договору. Частіше за
все державний (урядовий) борг
–
це нагромаджена урядом сума запозичень
для фінансування дефіцитів державних
бюджетів. Між бюджетним дефіцитом і
державним боргом існує зв’язок: з одного
боку, бюджетний дефіцит формує борг
держави, з іншого – обслуговування
боргу вимагає додаткових витрат бюджету
і часто зумовлює зростання бюджетного
дефіциту.
Державний борг може набувати різних форм: внутрішній та зовнішній, монетизований або немонетизований. Внутрішній – це борг перед юридичними і фізичними особами власної країни. Зовнішній – борг перед міжнародними фінансовими організаціями, урядами іноземних країн та іноземними приватними особами і організаціями.
Монетизованим називають борг держави, що складається опосередкованими стосунками з банками. Немонетизований борг включає:
заборгованість держави за її замовленнями та наданням послуг державним установам;
заборгованість держави з виплати заробітної плати бюджетному сектору економіки;
заборгованість з виплати соціальних трансфертів (стипендій, допомог тощо).
Вплив державного боргу на економіку країни може бути позитивним і негативним. Якщо у країні має місце зменшення виробництва, то державні запозичення для подальших витрат на інвестиції матимуть результатом зростання сукупного попиту, збільшення рівня зайнятості та рівня доходів населення. Тобто ці стимули економічного зростання позитивно впливають на економіку.
Негативні наслідки державного боргу пов’язані з витісненням приватного капіталу з інвестиційного процесу, що обмежує економічне зростання, спричиняє перерозподіл доходів на користь власників облігацій, зменшує обсяг споживчого попиту. Це потребує збільшення податків для обслуговування державного боргу, перекладає відповідальність з погашення боргових зобов’язань держави на майбутні покоління.
У ситуаціях урядових запозичень необхідним стає раціональне управління державним боргом:
вивчення кон’юнктури на ринку позикового капіталу;
випуск та розміщення нових боргових зобов’язань;
формування графіку погашення боргів;
виплати позикових відсотків;
зміна позикових ставок відсотка;
виявлення можливості анулювання боргу (у випадку фінансової неспроможності держави).
Випуск та розміщення нових боргових зобов’язань для розрахунку за старі борги називається рефінансуванням боргу.
Державне регулювання підприємництва та інвестиційно-інноваційної діяльності
Для розвитку національної економіки винятково важливою сферою є підприємництво. Держава всіляко підтримує підприємницку діяльність суспільства. Але займатися нею органам державної влади та місцевого самоврядування забороняється.
Підприємництву властива висока економічність та соціально-політична значущість, але й слабка життєздатність та вразливість, тому необхідне його державне регулювання, підтримка і розвиток.
До основних елементів системи державного регулювання підприємництва відносять:
політику роздержавлення і приватизації;
антимонопольну політику;
інститут банкрутства суб’єктів підприємництва;
нормативно-правове забезпечення розвитку підприємництва;
адміністративно-економічне та фінансово-кредитне регулювання та дерегулювання підприємництва;
інформаційна та програмно-цільова підтримка підприємництва.
Умовами нормального функціонування і розвитку підприємництва є:
стабільна грошово-кредитна система;
правова захищеність підприємців;
стабільна, стимулююча система оподаткування, яка б сприяла інвестуванню та реінвестуванню коштів у сфері підприємництва;
розвинута система ринкової інфраструктури підтримки підприємництва (комерційні банки, товарні біржі, страхові компанії, інформаційно-маркетингові фірми, консалтингові, навчальні організації тощо);
державна підтримка започаткування, реєстрації, фінансування та кредитування підприємництва;
прозора і проста процедура регулювання державою під-приємницької діяльності;
ефективний захист інтелектуальної та матеріальної власності.
Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів підприємництва є:
державне замовлення, державне завдання;
ліцензування, патентування і квотування;
сертифікація та стандартизація;
застосування нормативів та лімітів;
регулювання цін і тарифів;
надання інвестиційних, податкових та інших пільг;
надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.
Державне регулювання приватного сектору національної економіки здійснюється через бюджетне фінансування установ та держзакупівлі товарів і послуг для суспільних потреб, державне замовлення та державне завдання. Державне замовлення здійснюється через формування на контрактній основі складу та обсягів продукції, необхідної для забезпечення державних (суспільних) потреб і розміщення серед підприємств, незалежно від форми власності. Формою держзамовлення є держконтракт – договір між державою і суб’єктами господарювання на виготовлення певного товару чи надання послуг, у т.ч. на експорт.
З метою економічного стимулювання виконання держзамовлень Кабінетом Міністрів України надаються пільги щодо податку на прибуток, цільові дотації і субсидії, кредити на пільгових умовах, валютні кошти, митні та інші пільги.
Для підприємств-постачальників найважливіших ресурсів можуть встановлюватися спеціальні квоти на обов’язковий продаж цих ресурсів виконавцям держзамовлень. Кабінет Міністрів, інші органи виконавчої влади можуть також встановлювати державні завдання, що є обов’язковими для суб’єктів господарювання. Всю цю роботу запроваджує Міжвідомча комісія з питань регулювання закупівлі товарів для державних потреб при Кабінеті Міністрів України, Управління держаних закупівель при Мінекономіки, інші підрозділи.
Велика роль держави у здійсненні та регулюванні інвестиційної діяльності. Центральні та місцеві органи влади й управління за рахунок бюджетних, позабюджетних фондів і запозичених коштів, а також державні підприємства за рахунок своїх прибутків здійснюють державне інвестування.
Діяльність держави щодо регулювання й організації інвестиційної діяльності у країні становить зміст інвестиційної політики держави, що реалізується на основі комплексу правових, організаційних, адміністративних та економічних заходів держави.
Інвестиційну політику держави визначають такі фактори:
рівень розвитку національної економіки;
структура економіки та завдання щодо її оптимізації;
стан основного капіталу та ефективність його використання;
рівень науково-технічного розвитку країни;
фінансові можливості держави;
рівень розвитку ринкової інфраструктури.
Метою державної інвестиційної політики є створення конкурентного середовища та забезпечення структурних зрушень і зростання ВВП через поліпшення інвестиційного клімату у країні, розвиток та активізацію інвестиційних процесів, спрямування інвестицій у пріоритетні галузі та програми.
Державне регулювання інвестиційного процесу в Україні здійснюється шляхом прямого управління інвестиціями, регулюванням умов інвестиційної діяльності (Закони України «Про інвестиційну діяльність», «Про іноземні інвестиції», «Про цінні папери і фондову біржу», ін.), контролю за законністю здійснення інвестиційної діяльності всіма учасниками інвестиційного процесу та інвесторами (Господарський кодекс України тощо).
Пряме управління інвестиціями передбачає:
прогнозування, планування та програмування розвитку національної економіки, її структурних елементів;
формування бюджету та обсягу держфінансування інвестицій;
планування централізованих державних коштів;
розміщення держконтрактів і контроль за їх виконанням;
визначення умов реалізації інвестиційних проектів, їх експертиза тощо.
Регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється державою за допомогою таких інструментів:
податків і податкових пільг;
грошово-кредитної та амортизаційної політики;
надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидії, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв;
визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами;
цінового регулювання;
проведення експертизи інвестиційних проектів;
регулювання участі інвесторів у приватизації державного майна;
забезпечення захисту інвестицій;
формування держаних норм і стандартів тощо.
Держава формує сприятливі умови для ефективної науково-технічної діяльності. Державна науково-технічна політика складається з:
визначення цілей, пріоритетів і напрямів науково-технічного розвитку країни;
розроблення і реалізації програм формування інноваційних центрів технологічного зростання;
формування умов розвитку НТП і впровадження його результатів у виробництво;
розробки фінансово-економічного та правового механізмів регулювання та стимулювання науково-технічних і інноваційних процесів;
створення перспективних науково-дослідних інститутів і лабораторій для проведення фундаментальних та прикладних досліджень;
створення організаційної структури управління науково-технічною сферою тощо.
Державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:
формування і реалізації державних, галузевих, регіональних та місцевих інноваційних програм;
фінансової підтримки виконання інвестиційних проектів;
стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інвестиційних проектів;
встановлення пільгового оподаткування суб’єктів інноваційної діяльності тощо.
Джерелами фінансової підтримки інноваційної діяльності є:
кошти Державного бюджету України;
кошти місцевих бюджетів;
власні кошти спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ;
власні чи запозичені кошти суб’єктів інноваційної діяльності;
кошти (інвестиції) будь-яких юридичних та фізичних осіб тощо.
Для дотримання всіма суб’єктами економіки вимог законодавства щодо інноваційної діяльності здійснюється державний контроль у цій сфері, проводиться експертиза інноваційних проектів. Водночас держава забезпечує гарантування інноваційної діяльності (підтримку програм і проектів, охрану та захист прав інтелектуальної власності, захист від недобросовісної конкуренції, вільний доступ до інформації, підготовка та перепідготовка кваліфікованих кадрів тощо).
Підсумовуючи сказане у цій темі, зробимо такі висновки.
Для ринкової форми організації економіки характерним є принцип її саморегулювання на основі взаємодії попиту та пропозиції в умовах конкуренції: ринок підпорядковує виробництво суспільним потребам у формі платоспроможного попиту. Ринок спрямовує ресурси на виробництво тих продуктів, які найбільше потрібні суспільству, сприяє впровадженню нових технологій, підвищенню ефективності виробництва тощо. Але в реальній ринковій економіці виникають ситуації, коли ринковий механізм не забезпечує повне й ефективне використання ресурсів та їх раціональний розподіл. Такі ситуації створюють регуляторні вади ринку:
неспроможність конкуренції з причин утворення монополій на основі концентрації капіталу;
неспроможність ринку забезпечувати людей суспільними товарами і послугами;
недостатність та недосконалість інформації щодо ринкових сигналів;
економічна нестабільність через тривалий спад виробництва, надмірне безробіття, високий рівень довготривалої інфляції.
Потреба вирішення цих проблем, які накопичуються у суспільстві і не можуть бути вирішені автоматично на базі приватної власності та конкуренції, вимагає значних інвестицій в мало-або нерентабельні об’єкти, що вкрай потрібні для продовження макроекономічних відтворень та забезпечення соціального спокою. Цю задачу вирішує держава, яка виконує саме ті економічні функції, що ринком не виконуються.