Питання 62. Частка як частина мови. Класифікація часток.

Частка — службова частина мови, яка слугує для творення граматичних форм, висловлення заперечення або ж надає реченню чи окремим його членам додаткових відтінків значення. За призначенням частки поділяють на такі розряди:

Формотворчі, що утворюють форми дієслів умовного та наказового способу: би, б, хай, нехай;

Заперечні, які передають заперечення: не, ні, ані.

Питальні, що оформлюють питальні речення: чи, хіба, невже.

Модальні, що надають реченням або словам певного відтінку: як, атож, це, то, аж, ж.

Частки не мають самостійного лексичного значення, не виступають членом речення.

Групи модальних часток за значенням:

Стверджувальні: атож, еге, так, аякже, авжеж.

Підсилювальні: як, та, що за, що то.

Видільні: навіть, хоч, хоча б, аж, же, уже, таки, лишень.

Вказівні: ось, це, оце, то, он, осьде.

Спонукальні: -бо, -но, ну.

До модальних часток належать:

Вказівні (ось, осьде, он, от, ото, це, оце)

Означальні (якраз, ледве, просто, прямо, власне, майже, саме)

Заперечні (не, ні, ані)

Обмежувально — вказівні (тільки, лише, хоч, хоч би, виключно)

Підсилювально — видільні (і, й, та, таки, аж, навіть, вже, ж, же, бо)

Наказові (хай, нехай, бодай, давай)

Умовні (би, б, ну)

Стверджувальні (так, отак, еге, авжеж, отож, гаразд)

Питальні (чи, невже, хіба, та ну, що за)

Порівняльні (мов, мовби, немов, наче, неначе, начебто, ніби, нібито)

Окличні (як, що за)

Питання 63. Вигук як частина мови. Звуконаслідувальні слова.

Вигук — незмінювана особлива частина мови, яка виражає почуття, волевиявлення мовця, не називаючи їх. За значенням вигуки поділяються на:

емоційні, що виражають почуття і переживання: о, ой, ах, фу, пхе;

вигуки волевиявлення, що передають спонукання, заклик і т. д.: цить, гов, алло, ну, гей, гайда, нумо, вйо, ціп-ціп та ін.

Ознаки вигуку як особливої частини мови:

Вигуки не належать ні до самостійних, ні до службових частин мови. Вони можуть виконувати роль еквівалентів речення або супроводити його, вказуючи на емоції, волевиявлення людини як реакцію на навколишню дійсність.

Від повнозначних слів вигуки відрізняються тим, що не мають лексичного значення і граматичних ознак, а від службових слів тим, що не виконують властивих їм службових функцій.

Вигуки — слова незмінні. Вони не мають морфологічних ознак, притаманних повнозначним частинам мови (рід, число, відмінок, особа тощо).

Наприклад: Ой, ах, гей, агов, йой, о та інші.

Вигуки бувають: похідні (матінко! леле! диви! отакої, біда та й годі!) і непохідні (а! е! у! ой! ех! кхе! гм! хм! бр! ого! гоп! нумо! ох!)

Деякі вигуки утворились від іменників у кличній формі: Людоньки! Господи! Горенько моє! Вигуками стали і деякі усталені звороти: Цур тобі!

Окрему групу становлять звуконаслідувальні слова: гуп, дзень, ха-ха-ха, ш-ш та ін.

Близькі за значенням до вигуків слова ввічливості (спасибі, до побачення), лайливі вислови (чорт забери).

В окремих випадках вигуки можуть вживатися в ролі членів речення: Гетьте(зникніть), думи, ви хмари осінні (Леся Українка). Спасибі (дякую) вам, люди добрі! Навколо чуєм хрум-хрум… хрусь-хрусь (якісь звуки) (Коцюбинський).

Написання вигуків[ред. код]

Вигуки, що складаються з протяжних звуків або повторюваних частин, пишуться через дефіс: шур-шур, ж-ж-ж, аго-о-ов, гав-гав, киць-киць та ін.

Вигуки можуть відокремлюватися від інших слів у реченні комами: Ой, як же ви мене налякали! (Маковей). Тут чисто, ясно, весело, ох, як весело! (Франко).

А також знаком оклику (здебільшого на початку речення), якщо вимовляються з окличною інтонацією: Ай! Як тут гарно! (Коцюбинський).

Вигуки, вжиті у значенні іменників, часто пишуться в лапках: Твоє журливе "ку-ку" спливало, як сльози по плакучій березі (Коцюбинський).

ЗВУКОНАСЛІДУВАЛЬНІ СЛОВА

У лінгвістичній традиції звуконаслідувальні слова розглядаються у зв'язку з вигуками: або як окрема група вигуків, або як слова, що не входять до складу вигуків і стоять поряд з ними чи після них. В українському мовознавстві вони кваліфікуються здебільшого як окрема група вигуків, за допомогою якої передаються, відтворюються різні звуки природи, тварин, птахів, машин тощо. Пор.: «Він жив, той морок, рухався, дихав, шептав щось тисячними устами, безперестанно, уперто, з посвистом, як стара баба. Соломія сиділа перестрашена та прислухалася, про що шепче морок.— Шу... шу... шу...— починав він іздалека,— шу... шу... шу...— одзивалось тут коло неї,— шу... шу... шу...— шепотіло все разом...» (М. Коцюбинський);

«Чув тільки, як за стінами падали, зривались і падали в м'яку землю яблука. Гуп-гуп-гуп...» (І. Цюпа); «...Се жайворонки. ...Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів.,. Хочу спіймати, записати у пам'яті — і не виходить. От-от, здається... Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх...» (М. Коцюбинський). Звуконаслідувальні слова вважаються одноморфемними одиницями. їх фонемна будова витлумачується за асоціативними зв'язками між звуковими комплексами і тими або іншими звуковими уявленнями. Дехто з мовознавців ставить під сумнів тезу про те, що звуконаслідувальні слова є безпосереднім звуковим виявом реального світу: явищ, дій, предметів природи і вважає їх лише матеріалізованим у звуковому вигляді певної мови відображенням звукових ознак дійсності через уявлення мовця.

У зв'язку з реченнєвою концепцією вигуку інакше інтерпретується і статус звуконаслідувальних слів. Вони, так само, як і вигуки, співвідносяться з логічною основою речення — судженням і базуються на семантиці судження, але, на відміну від них, не виражають почуттів і волевиявлень мовця, його суб'єктивного ставлення до об'єктивного світу. Так, наприклад, звуконаслідування хлюп-хлюп співвідноситься з ситуацією, що позначається реченням Вода хлюпає. Ця об'єктивно існуюча ситуація не має ніякого зв'язку зі світом емоцій мовця. Отже, з вигуками звуконаслідувальні слова єднає реченнєва природа і відрізняє те, що вони позначають лише позамовну ситуацію, а не емоції мовця, опосередковано пов'язані з цією ситуацією. Не збігаються звуконаслідувальні слова з вигуками і за іншими параметрами. Вигуки, як уже вказувалося, є соціально усвідомленими і загальновизнаними в мові певного народу знаками вираження емоцій, почуттів та волевиявлень, хоч реалізація їх семантичного потенціалу залежить від мовленнєвого контексту і ситуації висловлення. Звуконаслідувальні слова характеризуються значною довільністю мовця, що зумовлюється його акустичними та артикуляційними можливостями, а також образним звукосприйманням і звуковідтворенням. Крім звуконаслідувальних слів, відтворене звучання яких сприймається і усвідомлюється як відповідний звуковий образ певної реалії, у мовленні досить часто трапляються так звані разові звуконаслідування, які не стали одиницями мови. До довільності, суб'єктивізму звуконаслідувань спричиняється також і те, що типові звучання однорідних предметів чи явищ сприймаються і передаються різними авторами неоднаково. Наприклад, звучання коси на сінокосі чи в жнива у Григорія Тютюнника відтворюються звуконаслідуванням и г рінь, трінь! і трень, трень, трень! («Трінь-трінь, трінь-трінь! — почулося в цей час і забриніло, відбилося від ташанських плес, злякалося, затанцювало, заграло, як музика; Трень, трень, трень! — попливло городами і не вгасло над сонною Ташанню, ніби там запрацювала чиясь весела кузня»), А. Головко використав для цього звуковий комплекс шарх! («Сонця нема ще, не сходило. А по степу в хлібах: шарх!.. шарх!.. На гони наскрізь, та низенько під п'ятку вибирає косар (сутужно сей рік і на солому буде) — шарх!.. шарх!..»), а в О. Довженка — ш-ш-шу! ш-ш-шу! («Коса, як бритва, рівно-рівно кладе покіс. Ш-ш-шу/ Ш-ш-шу!..»).

Звуконаслідувальні слова відрізняються від вигуків своєю великою фонетичною варіантністю, що свідчить про їх схематичне, приблизне графічне відображення. Це найбільше спостерігається в художній літературі, бо, прагнучи якнайточніше передати звукове розмаїття навколишнього світу засобами писемного мовлення, автори створюють графічно різні звуконаслідування для позначення спільної ситуації, що функціонують як фонографічні синоніми, пор., напр., дзень, дзінь, дзелень, що використовуються для позначення високих дзвінких і легких звуків, породжених ударами металевих предметів або діями з ними; тік-тік і цок-цок, що передають звучання годинникового механізму.

До звуконаслідувань здебільшого зараховують одиниці типу бух, бах, гуп, клац, стук, трісь і под., що є коренями відповідних дієслів, пор. бухнути, бахнути, гупнути, клацнути, стукнути, тріснути. їх називають ще дієслівними вигуками, вигуковими дієслівними формами, вербоїдам» тощо. Своєю звуковою формою вони відтворюють той чи інший звук, а також указують на швидкість, різкість здійснення дії, напр.: « — Гуляй, душа, без кунтуша! — Та бух! по столу кулаком...» (Панас Мирний); «Не витримав: приложився — ббах! — одна на місці; Ви підходите — націляєтесь.— Бах!— і нема гагари» (Остап Вишня); « — Мовчу я, а в самого серце тільки стук-стук-стук, стук-стук-стук» (Г. Тютюнник).