5. Судження – як акт мислення, його складові. Речення із судженням. Міркування.

Судження — форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення розкриваються зв'язки предметів з їх ознаками або відношення між предметами. Так, у судженні «Ця троянда червона» розкривається належність відповідної ознаки троянді, а в судженні «Ця троянда не червона», навпаки, заперечується наявність у неї названої ознаки. В судженні «Ссавці належать до хребетних» множина ссавців включається до ширшої множини — «хребетних», а в судженні «Комахи не належать до ссавців» обсяг першого поняття виключається з обсягу другого. В усіх цих випадках судження можна розглядати і як форму мислення, яка відображає відношення між обсягами понять — сумісні вони чи несумісні, а якщо сумісні, то в якій формі сумісності перебувають — у відношенні тотожності, пе-рехресності чи підпорядкування. У першому випадку троянду включають до множини червоних, а в другому, навпаки, виключають із цієї множини. Відображаючи належність чи неналежність певної ознаки предметові думки (належність чи неналежність однієї множини предметів до іншої), судження тим самим співвідноситься з відповідною об'єктивною реальністю, а тому воно неодмінно є або істинним, або хибним1. В істинному судженні думка про предмет і думка про його ознаку пов'язані відповідно до того, як цей предмет і його ознака пов'язані в дійсності. В хибному судженні, навпаки, те, що перебуває у зв'язку, роз'єднується, а те, що в дійсності є роз'єднаним, поєднується. Так, у судженні «Сталін — великий гуманіст» поєднується непоєднуване, оскільки Сталін причетний до знищення мільйонів людей. А заперечне судження, в якому суб'єкт і предикат проголошуються несумісними поняттями «Українці не нація», теж не відповідає дійсності. Формальна логіка абстрагується від діалектики абсолютного і відносного в істині. Вона виходить з абсолютного протиставлення істинних і хибних суджень, розглядаючи кожне з них або як істинне і тільки істинне, або як хибне і тільки хибне (тризначна логіка, крім «істини» і «хиби», припускає і третю можливість — «невідомо»). Істинність і хибність судження називають їх логічними значеннями. Кожне судження має логічне (іс-тиннісне) значення, тобто неодмінно є або істинним, або хибним. Перевіркою істинності змісту суджень займаються науки, до предметної сфери яких належать предмети того чи іншого судження. Так, істинність чи хибність судження «Сума кутів трикутника дорівнює ста вісімдесяти градусам» належить до компетенції геометрії, а істиннісне значення судження «Б. Хмельницький — видатний політичний діяч українського народу» — до компетенції історичної науки. Структура судження Кожне судження має певну структуру (будову, зв'язок його елементів), яка залежить від того, що воно відображає — властивості чи відношення між предметами. Судження, в яких констатується наявність чи відсутність властивості в того чи іншого предмета, називаються судженнями про належність, або атрибутив-ними. Наприклад: «Ссавці — хребетні»; «"Три" — просте число». Судження, в яких стверджується чи заперечується наявність відношення між двома і більше предметами, називають судженнями про відношення, або релятивними. Наприклад: «Сім менше дев'яти»; «Рівне знаходиться західніше від Києва». Просте атрибутивне судження містить суб'єкт, предикат і зв'язку. Суб'єкт судження — поняття про предмет думки. Предикат судження — поняття про ту властивість предмета думки, наявність якої у ньому стверджується чи заперечується. Суб'єкт судження позначається буквою S, предикат судження — Р. Суб'єкт і предикат називаються термінами судження. Зв'язка в судженні є відображенням зв'язку, який існує між предметом думки і відповідною властивістю. Вона вказує на належність чи неналежність предметові думки тієї властивості, яка мислиться в предикаті. Зв'язка виражається словами «є», «належить», «не є», «не належить» тощо. Слова, якими позначається зв'язка, часто випускаються. Так, у судженні «Прикметник є самостійною частиною мови» зв'язка має місце і виражена словом «є», а в судженні «Люди — примати» слово «є», яке виражає зв'язку судження, пропущено. Треба чітко розмежовувати поняття «предмет судження» і «суб'єкт судження». Предмет судження — Це реальний предмет, про який ідеться в судженні, а суб'єкт судження — поняття про реальний предмет, який виступає предметом судження. Терміни судження є логічними змінними, а зв'язка •— логічною постійною. Вдаючися до символічних позначень елементів атрибутивного судження, його можна записати у вигляді такої формули: S є (не є) Р. Релятивні судження (судження з відношеннями) відображають найрізноманітніші відношення між предметами. Вони також мають суб'єктно-предикатну форму і описуються з допомогою формул: xRy; R (х, У)\ Я (х, у, г) тощо. Судження з відношенням, що має структуру aRb, складається із суб'єктів а і Ь, які є ло-ічними змінними, і предиката R, який виражає відділення між предметами думки і є логічною постій-ою. Отже, властивості й відношення, які відобража-ься в поняттях, виступають як предикати. Властивості окремих предметів (або множин), відображені в судженні, називаються одномісними предикатами. Оскільки відношення мають місце між двома і більше предметами (або множинами, які складаються з будь-якого числа предметів), то їх називають багатомісними предикатами (двомісний — R (а, Ь), тримісний — R (а, Ъ, с)). Порядок понять-суб'єктів у релятивному судженні впливає на їх (суджень) істинність. Так, судження «Львів знаходиться західніше від Києва» є істинним, а судження «Київ знаходиться західніше від Львова» — хибним. Пропозиційна функція Деякі твердження не належать ні до істинних, ні до хибних, а тому їх не можна вважати судженнями. Наприклад: «х < у»; «х — геометрична фігура»; «х знаходиться південніше від у». Ці та подібні вирази перетворюються на судження тільки тоді, коли на місце змінних (х, у) підставляють імена об'єктів відповідної предметної сфери. Підставлена замість логічної змінної така логічна постійна перетворює вираз із не-визначеним логічним значенням на істинне чи хибне судження. Якщо в першому прикладі («х < у») іксу надати значення «8», а ігреку — «9», одержимо істинне судження «8 < 9». Пропозиційна функція — твердження, в якому йдеться про певну властивість предмета чи відношення між предметами за невизначеності самого предмета (предметів). Судження і речення Судження, як і будь-яка інша форма мислення, ідеальне за своєю природою, а тому існує лише в матеріальній оболонці речення. Граматичною формою судження є двоскладне розповідне речення. Питальні й спонукальні речення, як правило, не виражають судження. Про це свідчить хоча б те, що думку, виражену питальним чи спонукальним реченням, не можна чітко охарактеризувати як істинну чи хибну. Хоча судження перебуває в органічному зв'язку з реченням (судження поза реченням не існує), не можна абсолютизувати цей зв'язок, а тим більше ототожнювати судження з реченням. Судження — явище ідеальне, а речення — матеріальне. Судження — категорія логіки, а речення — граматики. Судження має загальнолюдський характер, а речення містить бодай деякі моменти національної специфіки. І, нарешті, структурна відмінність. Якщо просте судження містить три елементи — суб'єкт, предикат і зв'язку, то речення може складатися з невизначеної кількості членів. Якщо виходити з того, що мова обслуговує мислення і лише його, то така структура речення здається нічим не виправданою. Проте мова виконує й інші функції, зокрема виражає ставлення людини до навколишнього світу і свого буття. Щоб збагнути органічний зв'язок речення із судженням, необхідно взяти до уваги такі дві обставини: по-перше, речення (розповідне двоскладне) складається з групи граматичного підмета і групи граматичного присудка; по-друге, простий дієслівний присудок завжди можна перетворити на іменний складений, і при цьому з'явиться зв'язка «є». Перебудувавши речення в такий спосіб, ми одержимо тричленну структуру — групу логічного підмета, групу логічного присудка і зв'язку, яка виокремиться у відносно самостійну структурну одиницю. Така перебудова речення наблизить його будову до будови судження. Яка з названих груп (група граматичного підмета чи група граматичного присудка) виражає суб'єкт судження (логічний підмет), а яка — предикат (логічний присудок), можна визначити лише за контекстом або за логічним наголосом в акті мовлення. Предикат судження (логічний присудок) завжди виражається наголошеною групою слів — або групою граматичного підмета, або групою граматичного присудка. Це пояснюється тим, що в процесі пізнання головним питанням, як правило, є те, якою властивістю наділити предмет думки, що йому присудити (звідси — «присудок»). Це особливо переконливо виявляється в полеміці, коли опоненти, говорячи про одне і те саме (тому група слів, яка позначає предмет думки, і не наголошується), але наділяючи його різними властивостями, підвищують голос саме на тій групі слів, яка характеризує предмет думки, тобто виражає предикат судження. Про відмінність судження і речення свідчить і те, Що не кожне речення може бути засобом вираження думки у формі судження. Йдеться про речення, які складаються лише з групи підмета чи групи присудка, а також спонукальні і питальні речення. Правда, не будучи безпосередньою формою вираження суджень, питальні речення відіграють важливу роль у процесі пізнання. 6. поняття: загальні та одиничні. процес засвоєння понять. фактори, що сприяють засвоєнню понять. За своїм обсягом поняття поділяються на одиничні і загальні. Одиничними називаються поняття, за допомогою яких мислиться один-єдиний предмет, наприклад поняття: «Петро», «Уран», «Дніпро», «Сахара», «Україна». Поняття, у яких відображаються істотні визначальні ознаки цілого класу однорідних предметів, що носять одне і те ж найменування, називаються загальними. Загальними будуть, наприклад, поняття: «судження», «студент»,, «наука», «фізика», «спосіб виробництва», «хімічний елемент», «комп’ютер», «рідина», «газ» та ін. Крім загальних і одиничних понять, за обсягом в логіці виділяють пусті (з нульовим обсягом). Наприклад, «вічний двигун», «теплорід», «безсмертна людина», «шайтан», «флюїд» і т.п. Загальні й одиничні поняття можуть бути збірними поняттями.

Збірні поняття — це такі поняття, у яких мисляться сукупності однорідних предметів як єдине ціле. Інакше кажучи, під збірними поняттями розуміються поняття, що позначають цілі групи однорідних предметів, причому такі, котрі являють собою відому єдність, закінчену сукупність. Збірне поняття не можна віднести до кожного окремого предмета, а лише тільки до їхньої сукупності. Загальні ж поняття можна прикласти до кожного окремого предмета того класу, на який поняття поширюється.

За змістом поняття поділяються на конкретні й абстрактні. Конкретними поняттями називають такі поняття, у яких відбиті окремі предмети чи класи предметів (як матеріальні, так і ідеальні).

Абстрактними називають ті поняття, у яких мислиться не цілий реально існуючий предмет, а яка-небудь з ознак предмета, узята окремо від самого предмета. Абстрактні поняття відносяться до окремо узятих ознак речі, що мисляться як самостійні речі. Існують, наприклад, зелені предмети, солодкі предмети. Від них ми відвертаємо ознаки «зелений», «солодкий» і мислимо ці ознаки як самостійні речі; утворяться поняття «зелень», «тотожність», «єдність», «боротьба», «подібність», «протилежність». Під відносними розуміють предмети, існування одного з яких передбачає існування іншого: («добро» — «зло», «продуктивні сили» — «виробничі відносини», «інтеграл» — «диференціал»,«світло» — «тінь»). Безвідносні — такі поняття, у яких мисляться предмети, що існують самостійно, незалежно від інших предметів («людина», «місто», «альбом», «гербарій», «фонема», «фоторезистор»,«фортран»). Розподіл понять на позитивні і негативні ґрунтується на тому, що предмети можуть характеризуватися як за наявністю в них відповідних ознак, так і за відсутністю в них відповідних властивостей. Позитивним поняттям називається таке поняття, у змісті якого вказуються ознаки, властиві предметам. Наприклад, «тварина-ссавець», «заряджений», «стереоскопічний», «стабільний», «спектральний», «прогресивний», «небулярний», «визискувач», «шахрай», «нечепура», «безтурботність», «бездоганний», «безсрібник». І ще одне доповнення до сказаного. Якщо частка «не» чи «без» пишеться разом і слово без неї не вживається (наприклад, «нечепура», «бездоганний», «безсрібник»), то ці поняття також називаються позитивними. Негативними поняттями називаються такі поняття, у змісті яких вказуються властивості, відсутні у предметів. Наприклад, «непарне число», «без’ядерний»,«безкровний», «безпрецедентний», «безтурботний», «невдаха»). Негативні поняття в мові виражаються словом чи словосполученням, що містить негативну частку «не» чи «без», приєднану до відповідного позитивного поняття і виконуючу функцію заперечення. 7. умовивід як вища форма мислення: умовивід за аналогією, сутність індуктивного умовивіду, поняття дедукції. помилки умовиводу. Умовивід – це найбільш складна форма мислення. Вона встановлює нові зв’язки між предметами і явищами на основі вже відомих.

Теорія умовиводів є найбільш ретельно розробленою частиною формальної логіки, яка є уподобанням численних видатних

Умовивід – цілісне розумове утворення і має структуру:

- посилка (засновок) – судження, яке віддзеркалює вже відомі зв’язки

- заключення (висновок)– судження, яке віддзеркалює нові зв’язки

Заключення буде істинним за наявності двох необхідних умов:

1. Якщо посилки істинні за змістом.

2. Якщо умовивід вірний за своєю будовою.

Наприклад:

Засновок 1 - Всі митці тонко відчувають природу

Засновок 2 – Левітан – митець

Заключення – Левітан тонко відчував природу

У цьому умовиводі обидві посилки істинні, і тому він побудований вірно і є цілком істинним. Це випливає з наступної схеми:

А – Левітан

В – митці

С – ті, хто тонко відчувають природу

Навпаки, висновок може бути хибним, якщо:

1. Хоча б одна з посилок хибна;

2. Побудова умовиводу є хибною.

Наприклад:

Посилка – Всі свідки правдиві

Посилка – Захаров – свідок

Висновок – Захаров – правдивий

У цьому умовиводі одна з засновків-посилок (перша) є хибною. Висновок, відповідно, істинним не буде.

Стосовно того, наскільки важливою є вірна побудова умовиводу, свідчить відомий в логіці жартівливий приклад, коли з двох істинних посилок висновок отримується безглуздий.

Наприклад:

Посилка – Всі птахи носять пір’я

Посилка – Дикуни іноді теж його носять

Висновок – Іноді дикуни є птахами

С – ті, що носять пір’я

В – птахи

А - дикуни

Подібно до того, що не можна займатися побудовою будинку без добротного матеріалу, неможливо побудувати вірний умовивід без вірних суджень-засновків, які побудовані за правильною схемою.

Види умовиводів

Формальна логіка розрізняє насамперед:

4 безпосередні умовиводи – висновок будується лише на одній посилці Наприклад, “Петров викликаний до суду у якості свідка, тому він зобов’язаний давати свідчення”;

4 опосередковані – висновок будується на кількох посилках: “Всі рідини пружні. Ртуть – рідина (за звичайних умов). Відповідно ртуть має пружність”;

У свою чергу виділяють такі види опосередкованих умовиводів:

4 дедуктивні – рух думки йде від загальної закономірності до часткового випадку (Всі люди смертні. Аристотель – людина. Аристотель – смертний.); Серед дедуктивних опосередкованих умовиводів виділяють зокрема силогізми – висновок базується на двох посилках, які є судженнями і зв’язані з загальним для них поняттям (Всі юристи опікуються правом. Захарченко – юрист. Захарченко опікується правом.). Крім силогізмів виділяють також умовні і розподільні умовиводи;

4 індуктивні - рух думки йде від часткових випадків до загальної закономірності (Україна – країна Європейського континенту. Білорусь - країна Європейського континенту. Обидві країни – європейські);

4 традуктивні (за аналогією) - рух думки йде від одного часткового випадку до іншого часткового випадку. Вони обов’язково мають імовірнісний характер. (На планеті Марс існують певні кліматичні умови, які приблизно однакові з земними. На Землі є життя. Можливо (за аналогією) на Марсі є життя); 8. процес розуміння і процес розв'язання завдань. усвідомлення та розуміння. особливості розуміння. Результатом мислення є розуміння людиною предметів і явищ об'єктивної дійсності.

Розуміння - це складна аналітико-синтетична діяльність мозку, спрямована на розкриття внутрішньої сутності предметів, процесів і явищ, на усвідомлення зв'язків, стосунків, залежностей, які в ній відображаються.

Залежно від характеру пізнавального завдання та його смислової структури розуміння може виявлятись у співвіднесенні нового об'єкта з відомим як таким, що має з ним спільні ознаки, у з'ясуванні причини явища, визначенні вихідних принципів і логічних засад розуміння факту, в усвідомленні підтексту мовного висловлювання, мотивів, сенсу та значення людського вчинку тощо.

Необхідна умова розуміння будь-яких фактів - достатні знання та життєвий досвід людини, які є ключовими компонентами цього процесу.

Як зауважив І. М. Сеченов, "думку може засвоїти або зрозуміти тільки та людина, у якої вона є ланкою в складі особистого досвіду". Розуміння спирається на асоціативні зв'язки, що сформувалися попереднім досвідом, і є актуалізацією цих зв'язків. Від їх багатства та різноманітності залежить успіх розуміння.

Відповідні асоціації є основою для продуктивного утворення нових асоціацій, замикання нових зв'язків та адекватного відображення причинової, логічної або структурної сутності об'єкта розуміння.

Важливе значення для розуміння має поєднання слова з наочними образами, особливо в тих випадках, коли предметом розуміння є функціональні характеристики об'єктів. Наочні образи, так само як і практичні дії, не лише ілюструють те, що потрібно зрозуміти, а й допомагають розкрити суть того, що осмислюється.

Критерієм розуміння є сформульована в слові думка, яка відображає знання істотних ознак предмета або явища. Уміння охарактеризувати словами те, що осмислюється, свідчить про правильне розуміння.

Важлива роль у розумінні належить розумовим і практичним діям, що виконуються у зв'язку з розкриттям сутності предмета пізнання. При розумінні наукового тексту необхідно виокремити поняттєвий апарат, визначити його логічну структуру, скласти тези, зробити узагальнення. При вивченні механізмів і принципів роботи з текстами показником розуміння є вміння вільно їх розбирати і складати.

Надійним показником розуміння є зміст відповідей на нестандартні запитання по суті засвоєних знань, вміння варіювати формулювання думок, реконструювати текстову основу змісту, передавати його в більш стислому або розгорнутому вигляді. Свідченням розуміння вважається також уміння застосовувати на практиці сформульовані в словесній формі принципи, наводити оригінальні приклади, що ілюструють явище.

У навчальному процесі нерідко трапляються ситуації, коли шлях до усвідомлення знань нерозривно пов'язаний з певними практичними діями за інструкціями або алгоритмами. Так буває при оволодінні принципами розв'язання математичних задач, орфографічними правилами тощо.

Мислення людини, спрямоване на розуміння предметів і явищ об'єктивного світу, його закономірностей, вимагає того, щоб у цьому процесі були враховані й дотримані всі психологічні умови, від яких залежить його продуктивність.

Процес розв'язання завдань

Мислення - це процес руху думки від невідомого до відомого.

Мислення починається там, де перед людиною постає щось нове, невідоме, коли вона починає аналізувати, порівнювати, узагальнювати.

Такі питання виникають за умов проблемної ситуації.

Проблемна ситуація характеризується наявністю суперечностей між реальним рівнем знань та об'єктивно необхідним для успішного розв'язання поставленого завдання.

Процес розв'язання пізнавального завдання починається з формулювання питання, яке потрібно визначити, виходячи з конкретних умов проблемної ситуації. Такс формулювання питання - одне найбільш складних етапів у процесі розв'язання завдання. Важливу роль на цьому етапі відіграє здатність людини:

1) бачити невизначеність тих чи інших предметів і явищ дійсності;

2) ставити питання, виокремлювати проблеми, які потребують з'ясування.

Ці здатності значною мірою залежать від попереднього досвіду людини, проникливості її розуму, вміння бачити незрозуміле там, де іншій людині все здається зрозумілим.

Другий етап розв'язання завдання починається з пошуку шляхів аналізу поставленого запитання та побудови гіпотези. Висування гіпотез дає людині можливість передбачити напрями розв'язання завдання й можливі результати. У разі, коли висунуті гіпотези не підтверджуються, їх відкидають, уточнюють умову завдання та саме завдання.

Розв'язання завдання - завершальний етап процесу - може відбутися по-різному.

Можливі випадки, коли людина діє методам проб і помилок, перевіряючи ефективність висунутих гіпотез. Розв'язування завдання може грунтуватися на використовуванні відомих способів, на застосуванні аналогій за нових умов проблемної ситуації.

Розв'язання завдання може перетворюватися на творчий процес.

У такому разі воно вимагає подолання інертності мислення та побудови нової стратегії розв'язування. Побудова нової стратегії в усіх випадках є результатом тривалої попередньої роботи мислення, узагальнення й реконструкції досвіду розв'язування завдань у тій чи іншій сфері людської діяльності.

Розв'язання завдання іноді виникає раптово після попередніх напружених, але безрезультатних зусиль, як інсайт. Тут має місце інтуїтивне, не до кінця усвідомлене в процесуальному плані знаходження рішення.

Саме так відомі вчені і винахідники робили деякі важливі відкриття в науці і техніці. На відкриття закону всесвітнього тяжіння Ньютона наштовхнуло яблуко, що впало йому на голову в момент напруженої зосередженості на проблемі. Аналогічна ситуація зумовила відкриття Архімедом закону виштовхувальної сили рідини, яка діє на занурене в неї тіло.

Важливу роль у стимулюванні мислення в процесі розв'язання завдань відіграють почуття. Винятково важливе значення мають почуття здивування, допитливості, почуття нового. Почуття породжують виникнення ідеї, хід розв'язання завдання, супроводжують завершення роботи і труднощі, які виникають на шляху до результату.

Розв'язання завдання вимагає від людини значних вольових зусиль. Від її наполегливості, сили волі та цілеспрямованості залежать ефективність пізнавальної діяльності, загальна культура розумової праці. "Якби той, хто дивується з винахідливості генія, міг поглянути на сам процес цих винаходів, то почав би дивуватися не тільки розуму, а й силі волі, пристрасті та наполегливості винахідників" (К. Д. Ушинський).

Таким чином, процес розв'язування завдань вимагає мобілізації та напруження всіх психічних сил особистості, концентрації її пізнавальної активності.

9. різновиди мислення: наочно-дійове, наочно-образне, словесно-логічне. Предметом мислення людини є пізнавальні завдання, які мають різне змістове підґрунтя і зумовлюють різне співвідношення предметно-дійових, перцептивно - образних та поняттєвих компонентів в їх розв'язанні.

Залежно від цього розрізняють три головних різновиди мислення: наочно-дійове, наочно-образне і абстрактне.

Наочно-дійове мислення характеризується тим, що в ньому розв'язання завдання безпосередньо включається в саму діяльність.

Воно - генетично найбільш рання стадія розвитку мислення. Саме з цього різновиду починається розвиток решти різновидів мислення. Воно розпочинає розвиток мислення первісної людини в процесі зародження трудової діяльності, коли розумовий та практичний її аспекти постають в органічній єдності, причому розумова діяльність ще не виокремилася з предметно-практичної як самостійна.

Із цього різновиду починається розвиток мислення і в онтогенезі. В елементарній формі воно властиве дітям раннього віку, які мислять, діючи з предметами, і, маніпулюючи ними, розкривають нові істотні їхні властивості.

Наочно-дійове мислення в розвиненому вигляді притаманне й дорослій людині. Особливо необхідне воно в тих випадках, коли найбільш ефективне розв'язання завдання можливе саме в процесі практичної діяльності.

Наочно-дійове мислення притаманне людям тих професій, які за своїм змістом вимагають практичного аналізу, різноманітного комбінування та конструювання, - наприклад, шахістам, конструкторам, винахідникам. Важлива роль належить наочно-дійовому мисленню там, де продуктивне та економічне розв'язання завдання пов'язане із застосуванням предметно-практичних процедур.

Наочно-образне мислення характеризується тим, що завдання за своїм змістом є образним матеріалом, маніпулюючи яким, людина аналізує, порівнює чи узагальнює істотні аспекти в предметах та явищах. Наочно-образне мислення значно розширює пізнавальні можливості особистості, дає змогу їй змістовніше і різноманітніше відображати реальність.

Великі можливості цього різновиду мислення виявляються, зокрема, в образотворчому мистецтві.

Ілюстрацією цієї тези можуть бути різні напрями абстракціонізму та модернізму, де смислове навантаження образів передається в адекватно сконструйованих митцем символах.

Схематизація та символічне відображення дійсності виявляються продуктивними і в інших сферах людської діяльності, допомагаючи більш точно та узагальнено відображати реальність. Наприклад, при складанні моделей сітьового планування діяльності, при розв'язанні конструкторсько-технічних завдань тощо.

Розвиток наочно-образного мислення відбувається в діяльності, характер якої вимагає оперування образами різного ступеня узагальнення, схематичного зображення предметів і їх символічного відображення.

Словесно-логічне, або абстрактне мислення відбувається в словесній формі за допомогою понять, які не мають безпосереднього чуттєвого підґрунтя, властивого сприйманню та уявленню. Більшість понять, якими виражаються економічні, суспільно-історичні, наукові категорії, є продуктами здатності мислення створювати абстракції, в яких не простежується їх безпосередній зв'язок з чуттєвою реальністю.

Саме цей різновид мислення дає можливість виявляти загальні закономірності природи і суспільства, на рівні найвищих узагальнень розв'язувати завдання, будувати наукові теорії та гіпотези.

Зазначені різновиди мислення перебувають і виявляються в певному співвідношенні. В розвинених формах вони можуть виявлятись як індивідуальні особливості мислення людей, зумовлені характером їх діяльності, професійними чинниками, співвідношенням першої та другої сигнальних систем та іншими причинами. 10. індивідуальні особливості мислення: самостійність, критичність, гнучкість, глибина, широта, послідовність, швидкість.

Мислення різних людей підлягає загальним психологічним закономірностям і водночас характеризується індивідуальними особливостями. Відмінності в мисленні виявляються в різноманітних його якостях. Індивідуальні відмінності мислення людей зумовлені передусім особливостями їх життя, характером діяльності, навчанням.

Певний вплив на особливості мислення чинять тип вищої нервової діяльності, співвідношення першої та другої сигнальних систем. Найістотнішими якостями, які виявляють індивідуальні відмінності мислення, є його самостійність, критичність, гнучкість, глибина, широта, послідовність, швидкість.

Самостійність мислення характеризується вмінням людини ставити нові завдання й розв'язувати їх, не вдаючись до допомоги інших людей. Самостійність мислення грунтується на врахуванні знань і досвіду інших людей. Людина, якій властива ця якість, творчо підходить до пізнання дійсності, знаходить нові, власні шляхи і способи розв'язання пізнавальних та інших проблем.

Самостійність мислення тісно пов'язана з критичністю мислення людини.

Критичність мислення виявляється в здатності людини не підпадати під вплив чужих думок, об'єктивно оцінювати позитивні та негативні аспекти явища або факту, виявляти цінне та помилкове в них. Людина з критичним розумом вимогливо оцінює свої думки, ретельно перевіряє рішення, зважує на всі аргументи "за" і "проти", виявляючи тим самим самокритичне ставлення до своїх дій.

Критичність і самостійність мислення великою мірою залежать від життєвого досвіду людини, багатства та глибини її знань.

Гнучкість мислення виявляється в умінні людини швидко змінювати свої дії при зміні ситуації діяльності, звільняючись від залежності закріплених у попередньому досвіді способів і прийомів розв'язання аналогічних завдань. Гнучкість мислення виявляється в готовності швидко переключатися з одного способу розв'язування завдань на інший, змінювати тактику і стратегію їх розв'язування, знаходити нові нестандартні способи дій за умов, що змінились.

Глибина мислення виявляється в умінні проникати в сутність складних питань, розкривати причини явищ, приховані за нашаруванням неістотних проявів, бачити проблему там, де її не помічають інші, передбачати можливі наслідки подій і процесів.

Саме ця риса властива особистостям з глибоким розумом, які в простих, добре відомих фактах уміють помічати протиріччя й на цій підставі розкривати закономірності природи та суспільного життя.

Широта мислення виявляється в здатності охопити широке коло питань, творчому мисленні в різних галузях знання та практики. Широта мислення є показником ерудованості особистості, її інтелектуальної різнобічності.

Послідовність мислення виявляється в умінні дотримувати логічної наступності при висловлюванні суджень, їх обгрунтуванні. Послідовним можна назвати мислення людини, яка точно дотримується теми міркування, не відхиляється від неї, не перестрибує з однієї думки на другу, не підміняє предмет міркування.

Для послідовного мислення характерне дотримання певних принципів розгляду питання, зрозумілість плану, відсутність протиріч і логічних помилок в аргументації думки, доказовість та об'єктивність у висновках, що робляться.

Швидкість мислення — це здатність швидко розібратися в складній ситуації, швидко обдумати правильне рішення і прийняти його. Швидкість мислення залежить від знань, міри сформованості мислитель-них навичок, досвіду у відповідній діяльності та рухливості нервових процесів.

Швидкість мислення слід відрізняти від квапливості та похапливості, які демонструють деякі люди, не продумуючи належним чином рішень, що приймаються, не прогнозуючи можливих наслідків наспіх, похапцем прийнятих рішень.

Усі якості мислення людини формуються і розвиваються в діяльності. Змістовна й відповідним чином організована діяльність сприяє всебічному розвитку цінних якостей мислення особистості.

Формалізована структура змісту теми

Функція мислення: розкриття внутрішньої, безпосередньо не даної у відчуттях та сприйманнях, сутності об'єктів та явищ дійсності.

Механізм мислення: операції аналізу, синтезу, порівняння, абстрагування, узагальнення, класифікації та систематизації. 11. фізіологічні основи мислення.

Фізіологічною основою мислення є діяльність моз­ку, створення надскладної системи тимчасових умовно-рефлекторних зв'язків. Виникають вони у межах першої та другої сигнальних систем. Мислення «нічо­го іншого не становить, як асоціації, спершу елемен­тарні, що перебувають у зв'язку із зовнішніми предме­тами, а потім домінувальні» (І. Павлов). Завдяки сло­ву виникають зв'язки між цими системами. Слово узагальнює сигнали першої системи (відчуття, образи, уявлення), а друга - дає змогу людині абстрагуватися від конкретних властивостей, предметів та явищ, умо­жливлюючи узагальнене міркування у формі понять, схем. Домінувальні другосигнальні зв'язки (сигнали сигналів) забезпечують людське мислення, основа якого - аналітико-синтетична діяльність мозку. Мо­зок є акцептором думки, а не її продуцентом. Здебільшого він приймає і обробляє чужі думки, а не продукує власні. Люди думають не лише за допомогою мозку, а й тіла. Органи чуття, м'язи, залози викону­ють важливі функції у розумовому процесі. Продов­женням мозку є рука. Вирішальну роль відіграє нерво­ва система. 12. класифікація мислення: теоретичне, практичне. Творче мислення — критичне мислення[ред. • ред. код]

У цій дихотомії творче мислення розглядається як альтернатива не репродуктивному (продуктивне — репродуктивне), а так званому критичному мисленню, звідси і його розуміння й визначення. Ці два види мислення виділені в праці американських психологів Г.Ліндсея, К. С. Халла, Р. Ф. Томпсона. Творче мислення — це мислення, результатом якого є відкриття принципово нового чи удосконаленого вирішення того чи іншого завдання. Критичне мислення являє собою перевірку запропонованих рішень з метою визначення області їхнього можливого застосування. Творче мислення спрямоване на створення нових ідей, а критичне виявляє їхні недоліки й дефекти. Для ефективного вирішення завдань необхідні обидва види мислення, хоча використовуються вони роздільно: творче мислення є перешкодою для критичного і навпаки. Останнє твердження не правильне — критичне мислення ніколи не було перешкодою творчому мисленню. 13. теоретичні та експерементальні підходи до вивчення мислення. проблеми мислення вітчизняних вчених Смирнова, Леонтьева, Гальперіна, Занкова.

_________________________ 14. розв'язання складних розумових завдань і творче мислення.

1. У психологічній науці мислення розглядається як багатофакторна структура, інтегративна складова інтелекту людини. Залежно від рівнів узагальнення інформації, засобів, що використовуються для цього, новизни отриманих результатів, ступеня інтелектуальної активності вчені виокремлюють декілька видів і способів мислення, одним із яких є творче.

2. Сутність творчого мислення, з погляду одного з перших дослідників цього феномену Дж.Гілфорда, може бути розкрита через такі особливості: оригінальність і незвичність висловлюваних ідей, прагнення до інтелектуальної новизни у вирішенні завдання (проблеми), здатність бачити предмет (можливості його використання) під новим кутом зору і продукувати ідеї у невизначеній ситуації (тобто за відсутності передумов для формування нових ідей). Завдячуючи цим властивостям, реалізується прогностично-перетворювальна функція інтелекту, здійснюється творча діяльність людини у різних сферах її професійних і непрофесійних інтересів.

3. Не всі вчені поділяють думку про домінуючу роль природжених здібностей у творчому самовиявленні індивідуума. За висновками досліджень звичайна людина відрізняється від відомих особистостей не відсутністю творчих можливостей, а здатністю їх виявляти, підтримувати і реалізовувати. Тому правомірним є питання про створення сприятливих умов для розкриття творчого потенціалу кожної людини і, зокрема, у процесі післядипломної освіти.

4. Творче мислення у професійній діяльності, як і у будь-якій іншій, залежить від суб'єктивних якостей особистості. Серед них виділимо: творчу уяву, що робить її необхідною умовою професійної творчості, розвиненість інтелекту, яка спонукає людину до розміркування, упорядкування знань, пошуку і аргументації власного рішення існуючої (можливої) виробничої проблеми, відкритість новому у пізнанні (когнітивна відкритість) як ставлення спеціаліста до нової інформації, досвіду, легкість у сприйнятті нових ідей, професійний кругозір, що визначає його здатність до саморефлексії фахових знань, діяльності, раціоналізації або пропозиції оригінальних ідей тощо. Хоча ці якості формуються протягом усього професійного життя, їхній розвиток може здійснюватися цілеспрямовано, за допомогою нових технологій навчання у системі підвищення кваліфікації.

5. У контексті розвитку творчого мислення вважаємо за доцільне зробити наголос на застосуванні методу проектування у навчальному процесі. Розробка і захист індивідуальних або колективних проектів (фрагментів проекту) активізують творчий пошук слухачів у визначенні теми, засобів, підходів до вирішення поставлених у ньому завдань, стимулюють інтелектуальну діяльність особистості, актуалізують життєвий і професійний досвід спеціаліста, інформацію, знання, отримані у процесі спілкування з викладачами, колегами. Важливим елементом активізації творчого мислення можуть стати розроблені заздалегідь учасниками заняття критерії аналізу підготовлених проектів.

6. Аналізувати надані проекти, можна за такими параметрами і показниками, як: новизна (у виборі теми, постановці завдань, шляхах їх вирішення та ін.), необхідність (для окремої установи, галузі у цілому), можливість реалізації (реальна і потенційна), результативність (прогнозована зміна кількісних і якісних показників, іміджу організації, тощо), економічність (не передбачає додаткових коштів, а передбачає значне, незначне фінансування) тощо. Такий підхід до організації навчального процесу сприяє, по-перше, формуванню у слухачів вміння всебічно оцінювати продукт індивідуальної чи колективної творчості, а по-друге, стимулює прояв ними системності, гнучкості і нестандартності мислення. Останнє може виявитися у відмові від традиційних шляхів вирішення проблеми, знаходженні нових засобів досягнення поставленої мети, які згодом можуть втілитися у його виробничій діяльності. Впровадження нових педагогічних технологій в організацію підвищення кваліфікації дозволяє позитивно впливати на зміни у професійній діяльності і мисленні спеціаліста. 15. умови творчого мислення. концепція творчого мислення Гілфорда. Критичне й творче мислення. Критичне мислення — це мислення вищого порядку, яке спирається на інформацію, усвідомле­не сприйняття власної інтелектуальної діяльності та діяльності інших, яке сприяє розвитку такої особистісної риси, як креативність, і формує твор­че мислення, а отже, творчу особистість.

Критичне мислення

Технологія розвитку критичного мислення як модель інтерактивного навчання науковцями Бостонського центру розвитку етики та виховання й апро­бується в школах України. У філософії під критичним мисленням розуміють уміння логічно мислити та аргументувати, аналітично дискутувати та пра­вильно висловлювати свою думку. У педагогічній літературі критичність розглядається як усвідомлений контроль за ходом інтелектуальної діяль­ності, у процесі якої відбувається оцінювання роботи, думок, вироблених гіпотез, шляхів їх доведення тощо.

Сформовані навички критичного мислення забезпечують прийнят­тя найбільш оптимальних рішень у будь-якій професійній сфері, від­критість новим ідеям та знанням. Критичне мислення необхідне під час розв’язання проблемних задач, формулювання висновків, оцінювання та прийняття рішень.

До основних характеристик та принципів критичного мислення від­носять:

самостійність та індивідуальність;

інформація є відправним, а не кінцевим пунктом критичного ми­слення;

критичне мислення завжди починається з постановки та усвідомлен­ня проблеми;

критичне мислення прагне до переконливої аргументації;

критичне мислення є перш за все мисленням соціальним.

Критичне мислення є складним процесом, який починається з озна­йомлення з інформацією, а завершується прийняттям певного рішення та складається з кількох послідовних етапів:

сприйняття інформації з різних джерел;

аналіз різних точок зору, вибір власної точки зору;

зіставлення з іншими точками зору;

добір аргументів на підтримку обраної позиції;

прийняття рішення на основі доказів.

Методична модель пізнавального процесу в контексті технології критичного мислення складається з трьох стадій:

Виклик (демонстрування учнями первинних знань, особистісного до­свіду).

Осмислення (безпосередня робота з інформацією).

Роздуми (рефлексія).

Прийоми розвитку критичного мислення

Сенкан («п’ятирядок»). Цей вид самостійної роботи спонукає учнів до виокремлення головного змісту з великого обсягу інформації. Дітям про­понується скласти мініатюру з п’яти рядків за певною схемою:

1-й — іменник, що відбиває тему;

2-й — два прикметники;

3-й — дієслова;

4-й — фраза, що виражає особисте ставлення до теми;

5-й — одне слово — синонім до назви теми.

«Мозковий штурм» Розроблений А. Осборном у 1937 р. Прийом до­помагає знаходити нові рішення, вчить застосовувати набуті знання на практиці. Доречно використовувати для збирання найбільшої кількості ідей, фактів на підготовчому етапі прийняття рішення, під час роботи в парах, малих групах або фронтальному розгляді всіх ідей щодо теми. Будь-які твердження приймаються й не підлягають критиці. Кожен висловлює власні ідеї. Метою є залучення до роботи всіх учасників.

Читання з позначками Різновид роботи з підручником. Має на меті привчити учнів до осмисленого читання тексту з аналізом. Перед почат­ком роботи учням пропонується виділяти в тексті інформацію чотирьох видів і позначати відповідними символами:

знайома інформація, це я знав раніше (+);

нова інформація (-);

суперечлива інформація, я так не думав (✓);

недостатня інформація, про це хотілося б довідатися більше (?).

«Кубування» Необхідно виготовити куб, на гранях якого записані на­зви основних розумових операцій:

опишіть це;

порівняйте це;

асоціюйте це;

проаналізуйте це;

знайдіть застосування цьому;

аргументи «за» й «проти».

За допомогою цих запитань всебічно характеризуються об’єкти, яви­ща та ін.

«Асоціативний кущ» Прийом використовується на етапі актуалізації або рефлексії. На дошці пишеться головне слово теми, а навколо — всі слова й фрази, що асоціюються з темою, потім між ними встановлюються зв’язки, виділяються аспекти, щодо яких потрібна додаткова інформація.

«Посилена лекція» На початку заняття учням пропонуються проблеми і питання, на яких фокусується увага в першій частині лекції. Це робиться з метою актуалізації раніше отриманих знань з теми (що вони вже знають) і стимуляції постановки питаньдля вивчення учнями. Учитель читає лекцію не більш ніж 15 — 20 хвилин. Потім учням можна запропонувати скласти питання до матеріалу лекції двох типів: на які вони можуть дати відповідь самостійно та ті, які в ході лекції висвітлені недостатньо. Або в парах ви­конується вправа, яка допомагає згадати матеріал лекції:

відповісти на відкриті запитання, що стосуються основних поло­жень;

написати короткий твір, замітку, що стосується одного з питань лекції;

обговорити матеріал у групі.

Після цього підбиваються загальні підсумки.

У разі застосування в технології формування критичного мислення урок складається з трьох етапів:

актуалізації;

усвідомлення;

рефлексії. 16. Основні етапи формування мислення У розвитку розумових операцій Піаже виділив 4 стадії:

1. >Сенсомоторная стадія (0 - 2 л.) - характеризується розвитком здібностей сприймати і пізнавати предмети реального світу, складові оточення дитини. До того ж під пізнанням предметів передбачається осмислення їх властивостей і ознак. Наприкінці першої стадії дитина стає суб'єктом, тобто. виділяє себе з навколишнього світу, усвідомлює своє "Я". В нього відзначаються перші ознаки вольового управління своєю амбіційною поведінкою, і крім, пізнання предметів навколишнього світу дитина починає пізнавати себе.

2. Стадіяоперационального мислення (2 - 7 л.). Цей вік характеризується розвитком промови, тому активізується процесинтериоризация зовнішніх дій зі предметами, формується наочні уявлення. Саме тоді в дитини спостерігається прояв егоцентризму мислення, виражену в труднощі прийняття позиції іншу людину. У цей час спостерігається помилкова класифікація предметів через використання випадкових і другорядних ознак.

3. Стадія конкретних операцій із предметами (7,8 - 11,12 л.) У цей час, на думку Піаже, розумові операції стають оборотними. Діти, досягли цього рівня, вже можуть надавати логічні пояснення виконуваних діям, здатні переходити з одного погляду в іншу, стають об'єктивнішими у своїх судженнях. На думку Піаже, У діти дійдуть інтуїтивного розумінню2-х найважливіших принципів мислення. У цей час в дітей віком проявляється здатність, названа Піаже,сериацией. Суть даної здібності залежить від можливості ранжирувати предметами по якомусьизмеряемому ознакою, приміром з вазі, величині, гучності, яскравості та інших. З іншого боку, у цей період в дитини проявляється здатність об'єднувати предмети до таких класів і виділяти підкласи.

4. Стадія формальних операцій (11,12 - 14,15 л.). У цьому треба сказати, що успішний розвиток сформованих з цієї стадії операцій триває протягом усього життя. На даної стадії розвитку в дитини формується здатність виконувати операції про себе з допомогою логічних розмірковувань та абстрактних понять. У цьому окремі розумові операції перетворюються на єдину структуру цілого. [8,c.160-163] 17. Поняття про уяву. Загальна характеристика уяви, її роль у психічній діяльності. Поняття про уяву, її функції та особливості

Уява важливіша за знання, тому що знання обмежені. Уява ж охоплює все на світі, стимулює прогрес, і є джерелом еволюції.А. Ейнштейн

Відображаючи об'єктивну дійсність, людина не лише сприймає те, що на неї діє в певний момент, або згадує те, що на неї діяло раніше. Життя потребує від людини створення образів і таких об'єктів, яких вона ще ніколи не сприймала, уявлення подій, свідком яких вона не була, передбачення наслідків своїх вчинків, програмування своєї діяльності тощо.

Уява належить до вищих пізнавальних процесів і є необхідною стороною будь-якої діяльності. Уява породжується потребами, що виникають у житті людини, і насамперед, потребою змінити ті чи інші предмети навколишнього світу. Людина не може розпочинати роботу, не уявивши собі готовий результат своєї праці.

Уява виникла і розвинулася в процесі праці людини. З розвитком і ускладненням трудової діяльності удосконалювалась і уява. Так, первісна людина була слабкою в боротьбі з природою: вона не могла пояснити того, що відбувалося навколо. В результаті народилося уявлення про існування сил природи, що стоять перед людиною. Так, поступово з'явилася релігія. Сучасна людина багато що може пояснити, але все ж таки уява продовжує відігравати в її житті величезну роль, оскільки немає меж пізнанню і роботі думки.

Уява - це психічний процес створення людиною нових образів на основі її попереднього досвіду

Якими б дивовижними не здавалися продукти людської уяви, підґрунтям для їх побудови завжди є попередній досвід людини, ті враження, що зберігаються в її свідомості. Чим більше знань, чим багатшим є досвід людини, тим різноманітнішими є її враження, тим більше можливостей для комбінування образів.

Функції уяви полягають:

1) у моделюванні кінцевого результату діяльності людини і тих засобів, які необхідні для його досягнення;

2) у створенні програми поведінки людини, коли проблемна ситуація невизначена;

3) у створенні образів, які не програмують діяльність, а підміняють її;

4) у створенні образів об'єктів з опорою на схеми та описи;

5) у створенні принципово нових предметів та явищ тощо.

1) Уява властива лише людині і є необхідною умовою її трудової діяльності.

Уява завжди спрямована на практичну діяльність. Людина заздалегідь уявляє кінцевий результат своєї праці. Уява значною мірою залежить від спрямованості особистості: її інтересів, прагнень, потреб, переконань.

2) Уява тісно пов'язана з мисленням, пам'яттю, відчуттями та емоціями.

Відокремити процес уяви від процесів відчуття і пам'яті, а також мислення не так уже й легко. Уява, як і мислення, виникає в проблемній ситуації, тобто тоді, коли потрібно віднайти нове рішення. Однак саме характер проблемної ситуації визначає або діяльність мислення або роботу уяви. Уява працює на тому етапі пізнання, коли невизначеність проблемної ситуації досить велика. Відсутність необхідної повноти знань дозволяє "перескочити" якісь етапи мислення й уявити кінцевий результат. Тому шляхи розв'язання не завжди правильні.

Образи уяви відрізняються від образів пам'яті тим, що

"Ми відрізняємо уяву від мислення впевненістю, яка притаманна нашому мисленню: якщо ми впевнені в дійсності того, що уявляємо, то, отже, ми мислимо".

Арістотель

в уяві ми змінюємо згадуване або створюємо щось таке, чого не було в нашій пам'яті. Уява відрізняється від пам'яті новизною відтворених нею асоціацій щодо тих, які зберігаються в пам'яті.

Уява відрізняється також і від відчуття, яке обов'язково спирається на безпосередній контакт з подразником, який надходить із зовнішнього світу.

3) Уява завжди є відходом від дійсності, проте в будь-якому разі джерело уяви - об'єктивна дійсність. Зазнаючи впливу емоцій, почуттів, симпатій і антипатій, уява дає змогу глибше осмислити і пізнати дійсність, але інколи спотворює її. Так, під впливом почуття кохання до певної людини наша уява породжує бажаний образ, хоча цей образ може і не відповідати справжньому. Митці, люди з розвиненою уявою, зображуючи те чи інше явище, досить часто не бувають його очевидцями. Але хоч яким би не був новий образ, створюваний ними, він завжди спирається на об'єкти дійсності.

4) Уява - складова творчості.

Уява постає як антипод само собою зрозумілого, тривіального. Уява - це почуття новизни, яке є неоціненною якістю людини.

5) Уява нерозривно пов'язана з усіма ланками психіки людини.

Так, вищий "розквіт" уяви проявляється в хвилини небезпеки: перед атакою, операцією тощо. Сприймання стимулює уяву.

"Уява е ніби відчуттям, але без матеріалу".

Арістотель 18. зв'язок уяви з об'єктивною дійсністю.

В уяві людини завжди є певний відступ за межі безпосередньо даного, певний “відліт” від реальної дійсності. Проте як би далеко не сягав цей “відліт”, у ньому завжди зберігається зв’язок з об’єктивною реальністю. Немає фантазії, засадовою стосовно якої не була б реальність.

Зв’язок з об’єктивною дійсністю можна легко зрозуміти, проаналізувавши різноманітні витвори уяви. Уявляючи, наприклад, майбутнього героя свого твору, письменник надає йому рис людей, яких він сприймав колись, синтезуючи ці риси в новий образ. Так само людина використовує попередні враження й тоді, коли уявляє собі описувані іншими людьми місцевості чи події, свідком яких вона не була.

За висловом І. Сєченова, “витвори уяви — це небачені у світі сполучення бачених вражень”. Так, І. Котляревський в “Енеїді” пекло описує через предмети, узяті з дійсності (кипляча смола, вогонь, юрбища людей). Небаченим тут є лише поєднання цих елементів. Без потрібного чуттєвого досвіду, зафіксованого в пам’яті, нові образи створити неможливо.

Чим різноманітніші сприймання людини, чим багатший її життєвий досвід, тим яскравішими, повнішими й точнішими бувають створені нею уявлення про предмети, яких вона безпосередньо не сприймає.

Іншим важливим аспектом зв’язку уяви з об’єктивною дійсністю є те, що витвори уяви — це не довільна комбінація окремих елементів, узятих з досвіду. Створюючи з цих елементів образи нових об’єктів, людина зважає на відомі закономірні зв’язки між об’єктами. Так, прогнозуючи розвиток подій на основі аналізу соціальної ситуації, політик враховує логіку та зв’язок чинників, що взаємодіють, об’єктивні тенденції, що виявляються. Створювані письменником образи героїв роблять те, що вони робили б у житті за тих обставин, у які їх поставив автор.

Фантазія, яка відривається від реальної дійсності, стає безсилою, продукти такої фантазії перетворюються на порожні мрійництва, прожектерство й можуть завдати шкоди.

Перетворення уяви на дійсність залежить від реальних потреб, можливостей та соціального запиту суспільства на її витвори. Наявність необхідних умов прискорює втілення образів уяви в життя.

Прикладом цього може бути необхідність постійно вдосконалювати засоби обміну інформацією між країнами, континентами, що зумовило появу Інтернету — світової комп’ютерної мережі. Важливу роль у реалізації образів уяви відіграє те, наскільки правдиво чи спотворено відображується дійсність у свідомості людини, в її переконаннях, вольових якостях. Уява тісно пов’язана з практичною діяльністю людей, з їх працею. Співвідносячи витвори своєї фантазії з дійсністю, особистість має можливість пересвідчитися в їх реалістичності, у разі потреби вдосконалити, зробити чіткішими, збагатити новими рисами.

Практика завжди є критерієм правильності та суспільної значущості продуктів людської уяви.

Отже, уява — це своєрідна форма відображення людиною дійсності, де виявляється активний випереджальний характер пізнання нею об’єктивності світу. 19. фізіологічне підгрунтя уяви. уява і органічні процеси. Як і всі інші психічні процеси, уява — це функція кори великих півкуль головного мозку. Фізіологічним підґрунтям уяви є утворення нових сполучень тих нервових зв’язків, які виникали раніше у процесі відображення людиною об’єктивної реальності. Для виникнення нового образу потрібно, щоб раніше утворені системи зв’язків, структура яких була детермінована характером об’єктів, що сприймалися, розпалися (здисоціювали) й утворили нові сполучення відповідно до нових потреб, що актуалізувалися в діяльності людини. Багатство образів фантазії залежить від оригінальності того, як у новому її продукті поєднуються риси відомих об’єктів, наскільки новими, нестандартними є ці поєднання.

Діяльність уяви тісно пов’язана з емоціями, невіддільними від творення нового образу. Це дає підстави припустити, що механізми процесу уяви розташовані не лише в корі великих півкуль головного мозку, а й у підкоркових центрах, зокрема в гіпоталамолімбічній системі, пошкодження якої спричинює порушення регулятивної функції психіки, пов’язаної з програмуванням поведінки людини.

Експериментально доведено, що імпульси, які надходять з підкоркових відділів мозку, активізують діяльність кори великих півкуль, сприяють виробленню плану та програми дій, що має важливе значення при створенні образів нових об’єктів.

Створюючи образи об’єктів, які виявляються безпосередньо пов’язаними з емоційною сферою особистості, її почуттями, людський мозок може справляти регулювальний вплив на периферійні частини організму, змінювати їх функціонування. Ще у стародавні часи було помічено, що у деяких людей, переважно тих, які страждають на істерію, після роздумів про муки, що їх згідно з євангельськими текстами зазнав Христос, з’являлися «знаки розп’яття» на долонях, ступнях ніг у вигляді кривавих плям, виразок. Такі відбитки називаються стигмами (від грецьк. stigma — «клеймо», «рубець», «знак»).

Відомі випадки, коли люди, маючи яскраву фантазію, змінювали температуру руки, усього тіла, уявляючи в ній (на ньому) кригу чи розпечений предмет. Необережно сказане лікарем слово може викликати у вразливого пацієнта реальне відчуття хворобливого стану і у нього можуть проявитися відповідні симптоми захворювання. Хвороби такого походження називаються ятрогенією. Нетактовне слово вчителя, що травмує психіку учня, породжуючи фантастичні страхи, може викликати нервовий розлад — дидактогенію.

Специфічним проявом впливу образів уяви на рухову сферу особистості є ідеомоторні акти.

Дослідженнями встановлено, що коли людина уявляє рух якоїсь частини свого тіла (руки, ноги, тулуба), але не виконує самої дії, то в м’язах, які повинні цей рух здійснити, фіксуються слабкі імпульси, аналогічно тим, що реєструються при реальному виконанні рухів. На принципі розшифрування ідеомоторних актів базується ефект «читання думок»,*, коли завдяки надзвичайно тонкій чутливості деякі люди здатні, перебуваючи в контакті з іншою людиною, сприймати слабкі сигнали її ідеомоторних актів і «вгадувати», який предмет та в кого з присутніх сховав реципієнт. Ідеомоторними актами як засобами ідеального моделювання дій, які належить виконати, широко користуються спортсмени, танцюристи та ін. Тренери рекомендують своїм вихованцям перед виконанням вправи зробити це подумки, уявивши від початку до кінця. Таке «програмування» поліпшує результати їх реального виконання.

Регулювальний вплив мозку на всі органи людського тіла є закономірним явищем. Образи уяви, що формуються у процесі діяльності людини, можуть посилювати цей вплив.Шри патології мозкової діяльності спостерігаються зміни функції уяви. Найчастіше такі зміни виявляються в галюцинаціях, коли хворий бачить неіснуючий об’єкт. І При цьому образ, який виникає, є настільки яскравим, що~яюдина абсолютно впевнена в його реальності. Тимчасовий стан галюцинації викликають наркотики. Надмірне вживання алкоголю може викликати хворобливий стан — білу гарячку, коли починаються фантастичні марення, що не узгоджуються з будь-якою життєвою логікою.