18. Музично-хорове та театральне мистецтво України хviii століття (партесний концерт, вертеп, шкільна драма).

В історії української художньої культури другу половину XVIII ст. на­зивають «золотим віком української музики». У цей період класичних вер­шин досягає духовна хорова творчість блискучого тріо українських компози­торів: М. Березовського, А. Веделя і Д. Бортнянського. Водночас було здійснено важливий прорив у галузі світських музичних жанрів - опери, симфонії, концерту, сонати, пісні-романсу. Цей кульмінаційний момент го­тувався поступово упродовж поперед­ніх століть завдяки формуванню ос­новного класичного фонду українського фольклору в усьому розмаїтті йога жанрів, розвитку музичного виконав­ства та освіти, що зумовило зростання професіоналізму в різних галузях му­зичної культури. Вокально-хорова та інструментальна музика були невід'єм­ними складовими тогочасної театраль­ної культури - шкільної драми і вер­тепу. У театрі, професійній музиці яскраво виявився стиль бароко, а на­прикінці XVIII ст. - класицизм.

19. Російсько-українські культурні взаємини. Історичний аспект та духовні наслідки.

Важливим кроком вперед, на шляху українсько-російського співробітництва, стала Угода “Про культурне співробітництво між Міністерством культури Російської Федерації та Міністерством культури України” від 15 квітня 1994 р. [3]. Спираючись на законодавчі акти про культуру України та РФ, а також на домовленості в рамках СНД, вони домовилися, що у взаєминах слід враховувати приоритетні невід’ємні права особистості на культурну самобутність, свободу творчості, культурну діяльність, задоволення духовних потреб; визнавати гідність національних культур всіх народностей, та прагнути сприяти їх взаємозбагаченню, поважаючи самобутність кожної з них; враховувати історичне коріння та накопичений досвід традиційних культурних зв’язків, а також співробітництво між народами України та народами Росії в галузі культури. Договір між Україною та Росією завершив етап становлення нової української та російської державності і водночас відкрив нову сторінку у взаємовідносинах між двома самостійними державами. На місці розмивчастих заяв, що нікого до нічого не зобов’язують, про єдність історичних коренів, слов’янське братерство, сталі людські та родинні зв’язки з’явилося чітке визначення: у світі існують рівноправні, історично і територіально близькі, але різні і цілком самостійні країни – Україна і Росія.

20. Харківський та Київський (1834 р.) університет св. Володимира як центри культурного розвитку українських земель у першій половині хіх століття.

В Україні Харківський і Київський університети, незважаючи на несприятливі умови і, передусім, репресії царського уряду, силами передової, прогресивної професури внесли значний вклад у підготовку наукових кадрів і розвиток вітчизняної Науки. Так, за дореформений час 66 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Московському, Київському, Казанському та інших університетах. Серед них найбільш відомими були математик М. Остроградський, славіст І.Срезневський, лікар Ф.Іноземцев, філолог О. Потебня, історик М.Костомаров та ін.З часу заснування Харківського університету протягом 16 років у ньому працював професором, завідував кафедрою математики, а в 1813-1820 рр. був ректором Тимофій Федорович Осиповеький (1765-1832), який переїхав до Харкова з Петербурга. У наукових працях з математики, фізики й астрономії він висловив немало нових думок, відстоював матеріалістичні погляди і виступав проти ідеалізму в філософії. Його тритомний "Курс математики" відіграв важливу роль у розвитку математичної науки і навчанні студентів. На матеріалістичних позиціях стояв професор Харківського університету Василь Іванович Лапшин (1809-1888), який написав ряд цінних праць із фізики і фізичної географії.