13. Українці в закордонних університетах (XVI-XVI ст.). Представники. Їх творчий доробок.

Інтеграція українців у європейський культурний та освітній простір почалася ще в епоху пізнього Середньовіччя (XIV - перша половина XVI ст.). Потреби суспільства вимагали певного прошарку освічених людей, тому потяг українців до здобуття європейської освіти був природним.

Русинська молодь, незважаючи на наявність в Україні братських шкіл, охоче вступала до протестантських шкіл у Польщі, Німеччині (Віттенберг, Кенігсберг), Швейцарії (Базель, Женева) й виходила звідти освіченою гуманітарне, з науковими знаннями, протестантськими поглядами, що було результатом різноманітних стосунків з римо-католицьким населенням та представниками латинської церкви. Не менш сильно впливали на українську молодь школи латинські (XV ст.), а пізніше - єзуїтські (XVI ст.). Так, заснована у місті Вільно (1569-1570 pp.) єзуїтська колегія стала надзвичайно престижною. Висока репутація цього та інших навчальних закладів приваблювала українців, які завжди опікувалися майбутнім власних дітей.

Випускниками європейських навчальних закладів стали відомі представники української культури: Ю. Дрогобич-Котермак, випускник Краківського, а потім Італійського університету, доктор медицини та філософії, автор першої наукової української праці «Прогностичні судження»; поет Павло Русин навчався у Грайсфельді (Німеччина), працював професором Краківського університету. Кияни Б. Сервинус та І. Тинкевич, які здобули ступені докторів богослов'я та філософії, були випускниками Сорбони. У цьому ж славетному французькому університеті навчався майбутній митрополит П. Могила, а І. Гізель, автор «Синопсиса», здобув освіту в аристократичному Кембриджі. Крім цих відомих постатей європейську освіту отримували й інші представники українських шляхетських родин, однак документальні свідчення про їхню кількість та здобутий фах потребують систематизації та наукового вивчення.

14. Бароко в українській культурі і європейський контекст. Аналіз пам’яток.

Украї́нське баро́ко або Коза́цьке баро́ко — назва мистецького стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII–XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко.

Період другої половини 17 — 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові «українське бароко».

У цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. Ковнір, Іван Зарудний.[1]

Українське бароко 17 століття нерідко називають «козацьким». Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори — все це не порожні слова. За ними — величезний духовний досвід 17 — 18 століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залишило в культурній свідомості народу глибокий слід. А краса козацького мистецтва породила легенду про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод і світлих зір.

Церква Святого Пророка Іллі в Суботові, споруджена коштом Богдана Хмельницького впродовж 1651–1656 рр. Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.[2]

«Козацький собор» древніший за саме козацтво. Першу відому п'ятиверху церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський архітектор за наказом Ярослава Мудрого.