40. Культурний процес в Україні періоду Другої світової війни.

Друга світова війна вкрай негативно відобразилася на становищі української культури, ще раніше знекровленої комуністичним режимом. Всі її сфери зазнали величезних людських і матеріальних втрат.

Під час німецької окупації України українські культурні установи, визначні представники наукової, технічної і творчої інтелігенції, музейні цінності 1 тощо в обов'язковому порядку мали бути евакуйовані на схід. Те, що залишилося в архівах, бібліотеках, картинних Галереях, музеях, наукових установах, дограбовували нацисти. Загалом до Німеччини було вивезено не менше 330 тис. експонатів, без урахування розкраденого окупантами в приватному по-I рядку.

Значної шкоди українській школі заподіяли німецькі окупанти. Вони знищили 8 тис. і зруйнували 10 тис. шкільних приміщень, їхня освітня політика на загарбаних територіях передбачала онімечення населення та виховання в дусі покори німецькому режимові. З визволенням України від окупантів уже до 1950 р. було відновлено довоєнну мережу шкіл, яка охопила 6,8 млн. дітей. Створювалися вечірні школи. Запроваджено загальну обов'язкову 7-річну освіту. Серед проблем шкільництва цього часу залишалися складність навчально-виховного процесу.

41. Українська культура повоєнного часу (1945-перша половина 50-х років).

Тривала окупація деформувала духовне життя в Україні, послабила гуманістичні ідеали та загальнолюдські цінності, посилила жорстокість і безправ'я, не лише завдала небаченої шкоди матеріальній базі культури, а й забрала життя тисяч учених, викладачів, учителів, культосвітніх працівників, діячів літератури і мистецтва. Загальні демографічні втрати становили в Україні близько 8 млн загиблих, з яких 5,5 млн цивільного населення і 2,5 млн воїнів. З України було вивезено понад 330 тис. музейних експонатів, знищено понад 50 млн книг, повністю зруйновано матеріальну базу інститутів Академії наук, 20 тис. шкіл.

Другий відрізок увійшов в історію як час хрущовської «відлиги». І найбільш визначальним кроком у подальшій лібералізації суспільства став XX з'їзд КПРС (1956), на якому М. Хрущов виступив з критикою культу особи Сталіна. Першочерговою справою в повоєнний період стала робота закладів освіти, науки і культури як невід'ємної складової нормалізації. Постійного контролю зазнавали діячі літератури і мистецтва. З ініціативи партії в Україні було проведено кампанії, спрямовані проти творчої інтелігенції. Лише протягом 1946–1948 pp. ЦК КП(б)У прийняв низку постанов: «Про спотворення та помилки у висвітленні історії літератури в книзі „Нариси історії української літератури“», «Про журнал сатири і гумору „Перець“», «Про журнал „Вітчизна“».

42. Українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років та її роль у піднесенні національної свідомості населення.

Виникнення руху опору в Україні в 1960-80-х роках у багатьох відношеннях можна вважати феноменальним явищем. Він виник та існував протягом двадцяти з лишком років майже виключно завдяки зусиллям інтелігенції й усе це-за вкрай несприятливих соціально-політичних умов. Придушити його остаточно так і не вдалося, незважаючи на активну репресивну політику держави. Більше того, він справив глибокий вплив на події періоду другої половини 80-х - початку 90-х років. Принаймні та частина колишньої партійно-державної номенклатури, яка прийшла до влади на початку 90-х років, має бути вдячною рухові опору попереднього періоду, оскільки вона скористалася саме його гаслами й частково - результатами діяльності. Діячі руху опору й сьогодні залишаються на політичній сцені, Частина з них увійшла до лав нової бюрократії, дехто й у сучасних умовах грає роль "вічного революціонера", очолюючи опозиційні сили різних політичних спрямувань, інші включилися в активну просвітницьку діяльність тощо. Отже, мало хто "пише мемуари", що є дуже прикрою обставиною для істориків.

Рух опору 1960-80-х років став, крім усього іншого, своєрідним генетичним кодом подій, які привели до незалежності України. Більшість вимог, програм, ідей, які висувалися цим рухом у попередні тридцять років, у тій чи іншій мірі здійснилися або ж здійснюються в сучасній Україні. Майже весь політичний спектр, який був представлений в русі опору, й на сьогодні залишається активним фактором, що впливає на суспільно-політичне життя. Звернення до цієї теми викликане й суто науковими міркуваннями. Рух опору 60-80-х років у багатьох своїх проявах став завершенням майже вікової духовно-політичної еволюції української інтелігенції, підсумком розвитку її ідейної традиції. На жаль, його діячі поки що не дали наочних прикладів розвитку цієї традиції, виведення її на якісно новий інтелектуальний і політичний рівень. Можливо, це вдасться пояснити, досліджуючи інтелектуальну історію руху опору.

Феноменальність цього явища, таким чином, криється в його соціальному характері, тривалості існування й парадоксальності, завдяки якій воно одночасно є частково вже історією і сучасністю, перебуває в минулому і сьогоденні. Парадоксальною була також сама поява руху опору: породжений радянською системою, він виріс із неї і боровся проти неї, нерідко спираючись на її ідейні засади, юридичні норми і прецеденти. Самі учасники руху опору в більшості своїй були породженням цієї системи, виховану нею, й досі несуть на собі її відбиток.

Однією з головних турбот української діаспори було поширення інформації про події в русі опору. Величезну роль у цьому відігравали, зокрема, такі часописи, як "Сучасність", "Визвольний шлях", пресова служба Української Головної Визвольної Ради (УГВР), видавництва "Сучасність", "Смолоскип", Центральна Українська Інформаційна Служба та ін.