1. Історіографія дисципліни.

Вивчення історико-культурного процесу на наших землях почалося значно пізніше, ніж приміром в Росії чи Польщі, де вже у 18-19 ст. були створені фундаментальні історії цих держав та історії їх культур. Одним із перших істориків першої половини 19 ст. був М.Максимович.

На початку 20 ст. для дослідження української культури склалися більш сприятливі умови. Зокрема, в 1903 р. та 1905 р. відбулися революції в Росії, які послабили тиск самодержавства і на українську спільноту. На цій хвилі виникає низка рядових праць:

1) з історії української культури – М.Возняк, М.Грушевський, Д.Чижевський, С.Єфремов

2) з фольклористики – праці Ф.Вовка, І.Франка, М.Драгоманова

3) з архітектури та образотворчого мистецтва – Іларіон Свенціцький

4) з української музики - Грінченко

5) з образотворчого мистецтва та мистецтва Галичини – М.Голубець

6) з історії української культури – Федір Ернст та І.Крип’якевич

У 1914-1916 рр. в Петрограді друкується книга «Украинский народ в его прошлом и настоящом», автором якої є Агатангел Кримський, М.Грушевський, О.Шахматов.

В середині 50-х рр. до ювілею Переяславської угоди друкується книга «Україна наша радянська», автором якої є перший секретар ЦК Петро Шелест.

Значний вклад у вивчення історії української культури вніс Іван Огієнко (1882-1973) – історик церкви, культуролог, філософ, мовознавець, письменник, автор перекладу «Біблії» на сучасну літературну мову, перший ректор Українського університету(1918-1919), міністр культів (віросповідань) в уряді Директорії, один з ініціаторів відродження Української автокефальної православної церкви. У спадщині І. Огієнка – близько тисячі праць, і більшість з них присвячена проблемам нашої культури. Серед найбільш значних – кількатомна «Наша літературна мова», в якій опрацьовано тисячі історичних і етнографічних джерел та літературних творів, «Історія українського друкарства», «Дохристиянські вірування українського народу», «Українська церква за час Руїни», «Візантія й Україна», «Князь Костянтин Острозький» та інші.

У 1917-1918 pp. І. Огієнко читав у Київському університеті курси української мови та культури. На основі своїх лекцій він видав книгу «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» (К., 1918), яку можна вважати початком справжньої історіографії української культури. Автор аналізує характерні риси нашої культури, простежує її розвиток в різні періоди історії, акцентуючи увагу на національній самобутності української культури, самостійному «визріванні» визначальних тенденцій її розвитку, показує на основі численних фактів і документальних свідчень вплив української культури, на російську. Таким чином, І. Огієнко робить спробу зруйнувати стереотип сприйняття української культури як похідної, залежної від російської. Автор доводить, що протягом довгих віків своєї історії українська культура, по суті, не мала сприятливих умов для свого розвитку, він виділяє навіть окремий розділ про «кривди, заподіяні народу українському», логічно підводячи до думки, що вироблення національної державності є необхідною історичною умовою і гарантом нормального культурного процесу на Україні.

Найбільш значною узагальнюючою працею західноукраїнських учених, що висвітлювала культурний процес на Україні від найдавніших часів до 30-х років XX ст., була «Історія української культури» (1937) за редакцією І. Крип’якевича. У книзі, розрахованій на масового читача, містився досить глибокий аналіз трьох ділянок культури: побуту (І. Крип’якевич), літератури (В. Радзикевич) та мистецтва (М. Голубець); до останнього додано невеличкі розділи про театр (С. Чарнецький) та музику (В. Барвінський). Це видання могло б стати серйозним джерелом знань для зацікавленого читача, але, на жаль, воно, як і більшість названих нами досліджень, трималося у спецфондах..