Збудник туляремії (Francisella tularensis)

   Туляремія - гостра гарячкова природно-вогнищева зоонозна хвороба з ураженням шкіри слизових оболонок, лімфатичних вузлів, легень, органів черевної порожнини. Уперше збудник туляремії виділили Г. Мак-Кой і Ч. Чепін у 1912 р. в місцевості Туляре (США), звідки походить назва хвороби.     Морфологія і фізіологія. Туляремійні бактерії - дуже дрібні кокоподібні й паличкоподібні клітини розміром 0,2-0,5 мкм (рис. 14.16). Спор не утворюють, джгутиків не мають, в організмі тварин синтезують ніжну капсулу, грамнегативні, мають значний поліморфізм.     Збудник туляремії - аероб, на простих середовищах не росте, культивується на середовищах із додаванням цистеїну, глюкози, крові кролика. Краще розвивається на рідких середовищах із жовтком. Останнім часом для його вирощування використовують курячі ембріони. На щільних середовищах утворює невеликі білуватого кольору круглі гладенькі колонії.     Біохімічно мало активний, на білкових середовищах здатний ферментувати глюкозу, мальтозу, маннозу, виділяє сірководень. Але ці властивості непостійні. 

Збудник сибірки (Bacillus anthracis)

   Сибірка - гостра зоонозна хвороба, яку викликає сибіркова бацила, має шкірну (сибірковий карбункул) і генералізовану форми (легенева, кишкова, септична) та сильно виражену інтоксикацію організму. Збудник хвороби вперше описав А. Полендер у 1849 р. При вивченні етіології та профілактики сибірки надзвичайно цінні дослідження провели Р. Кох, Л. Пастер, Л. С. Ценковський.     Морфологія і фізіологія. B. anthracis (anthrax - вуглина) - велика грампозитивна нерухома паличка 3-10 мкм завдовжки і 1-1,5 мкм завширшки. В організмі тварин і людини утворює капсулу, яка оточує одиноку клітину або весь ланцюжок . Капсули можуть утворюватися і при культивуванні на живильних середовищах із нативним білком. У мазках із культур на рідкому середовищі сибіркові бацили виглядають довгими ланцюжками, кінці клітин обрубані або злегка втягнуті, що надає ланцюгу форму бамбукової тростини з характерними колінчастими зчленуваннями. У зовнішньому середовищі бацили сибірки утворюють овальні спори, які розташовані в клітині центрально й не перебільшують її поперечного діаметру. В грунтах, багатих гумусом, при 25-40 °С спори можуть проростати у вегетативні форми. При температурах вище 43 °С і нижче 15 °С спороутворення припиняється.     За типом дихання збудник сибірки є аеробом і факультативним анаеробом. До живильних середовищ невибагливий. На бульйоні дає ріст на дні пробірки у вигляді жмутика вати, залишаючи середовище прозорим. При посіві уколом у стовпчик желатини ріст нагадує ялинку, перекинуту вниз верхівкою(рис. 14.23) . При посіві на МПА вірулентних штамів виростають R-форми колоній із нерівними хвилястими краями, які нагадують голову медузи або лев’ячу гриву . Невірулентні або слабовірулентні штами утворюють круглі ладенькі S-форми колоній із чітко окресленим краєм. При посіві на середовище з пеніциліном сибіркові бацили втрачають клітинну стінку, фрагментуються на кульки і нагадують намисто.     Збудник сибірки ферментує до кислоти глюкозу, сахарозу й інші вуглеводи, розріджує сироватку й желатин, пептонізує молоко, утворює аміак і сірководень

Лабораторна діагностика. Мікробіологічні дослідження для підтвердження діагнозу проводять у лабораторії для діагностики особливо небезпечних інфекцій. Вони включають бактеріоскопію мазків, посів матеріалу на живильне середовище з виділенням чистої культури і встановленням виду, а також серологічний метод. Матеріал для дослідження беруть при шкірній формі із вмісту пухирців на межі здорової і ушкодженої тканини або виразки, при легеневій - мокротиння, при кишковій - випорожнення і сечу, при септицемії - кров. Якщо при мікроскопії мазків, забарвлених за Грамом і Романовським-Гімзою, виявляють характерні капсульні бактерії, ставлять попередній діагноз сибірки. Надійніші результати мікроскопії отримують при обробці мазків капсульною люмінесцентною протисибірковою сироваткою.     Чисту культуру виділяють при посівах на рідке й щільне середовище (МПБ, МПА). Після інкубації при 37 °С виділену культуру ідентифікують за морфологією, характером колоній, біохімічними ознаками та лізисом специфічним бактеріофагом, який діє тільки на сибіркові бацили(рис. 14.29) . Додатково рекомендують посів на МПА з пеніциліном для виявлення тесту “перлинного намиста”.     Важливе значення має також постановка біологічної проби на білих мишах або гвінейських свинках. Загибель тварин свідчить про вірулентність досліджуваної культури, що допомагає віддиференціювати її від інших спороносних сапрофітних бактерій    З метою ранньої та ретроспективної діагностики використовують також алергічну пробу з алергеном-антраксином. Цей препарат представляє собою гідролізат безспорових паличок сибірки. Його вводять внутрішньошкірно дозою 0,1 мл. Якщо через 24-48 год виникають почервоніння й інфільтрат діаметром 8 мм і більше, пробу вважають позитивною.     Різні види сировини, з якої важко або неможливо виділити збудник, досліджують за допомогою реакції термопреципітації Асколі. Антиген екстрагують кип’ятінням і потім його нашаровують на специфічну преципітуючу сироватку

. ЗБУДНИК ДИФТЕРІЇ

 Відкриттю збудника дифтерії передували широкі клінічні, патологомор-фологічні, епідеміологічні та експериментальні дослідження, які значною мі­рою підготували грунт для його виявлення (Е. Клебс, 1883), виділення в чи­стій культурі (Ф. Леффлер, 1884), виготовлення токсину (Е. Ру і А. Ієрсен, 1888), антитоксичної сироватки (Е. Берінг, С Кітазато, 1890; Е. Ру, 1894) і дифтерійного анатоксину (Г. Рамон,   1923).

Дифтерія - гостре інфекційне захворювання, що викликається Corinebacterium diphtheriae і її токсином та проявляється характерним фібринозним запаленням у місці локалізації збудника.

Бактерії викликають запалення дихальних шляхів шляхів, рідше уражають шкірні покриви. Токсин спричиняє дегенерацію периферичних нервів, серцевого м′яза і інших тканин. Захворювання відоме дуже давно.

Збудник - Corinebacterium diphtheriae; належить до роду коринебактерій. До цього роду входить ще біля 20 видів бактерій, патогенних для людей, тварин і рослин.

        

  Морфологія. Corynebacterium diphtheriae (лат. согупа — булава, diphthera — плівка, шкіра) — прямі або трохи зігнуті палички завдовжки 1—8 мкм і завширшки 0,3—0,8 мкм, полі­морфні, грампозитивні, краще забарвлюються біля полюсів, на яких розташовані метахроматичні гранули (зерна Бебеша — Ернста, полі-метафосфати). У коринебактерій дифтерії є на кінцях булавоподібні стовщення; іноді з'являються гіллясті і ниткоподібні форми, а також майже кокоподібні і дріжджоподібні. У мазках вони розташовуються під кутом, набуваючи вигляду розчепірених пальців, не утворюють спор, капсул і джгутиків.

У коринебактерій дифтерії виявлено фімбрії або подібні до них утвори, що надають мікроорганізмам адгезивної активності.

На ультратонких зрізах клітинна стінка має два шари: внутрішній осміофільний і зовнішній, що утворює мікрокапсулу. У період макси­мального виділення екзотоксину видно мембранні структури у вигляді органел, овалів, кілець. Цитоплазма гранулярна. Нуклеоїд заповнений тонкими осміофільними фібрилами. Метахроматичні гранули склада­ються із твердих зернистих утворів, оточених мембраною. При ста­рінні цитоплазма коринебактерій дифтерії набуває «зебровидної» (смугастої),   що   нерівномірно  забарвлюється,   форми. Дифтерійні палички в мазках розташовуються під кутом, у вигляді латинських літер V, X, Y, або утворюють скупчення, що нагадують купку розкиданих сірників. Волютинові зерна розташовуються, як правило, на полюсах мікробних клітин.

Псевдодифтерійні бактерії та дифтероїди розміщуються паралельно (у вигляді "частоколу") і звичайно не мають зерен волютин.

 Матеріалом для дослідження є плівка з мигдаликів, дужок, піднебіння, язичка, слиз із зіва та носа, рідше виділення з ока, вуха, рани, піхви, ураженої ділянки шкіри. На вимогу епідеміолога досліджують змиви з іграшок та інших предметів, деякі харчові продукти (молоко, морозиво тощо). Матеріал потрібно брати до початку етіотропного лікування натще або через 2 год після прийому їжі.

       Для взяття матеріалу використовують тампони, сухі або попередньо змочені 5 % розчином гліцерину, вміщені в пробірку й простерилізовані разом з нею. Досліджуваний матеріал із ротоглотки і носа беруть двома окремими тампонами, намагаючись взяти його на межі здорової й ураженої ділянки обертальними рухами, не торкаючись тампоном слизової щік, зубів та язика, який притискають шпателем. При ларингоскопії плівку або слиз беруть безпосередньо з гортані. Плівки та слиз із рота і носа беруть обов’язково в усіх випадках, навіть при дифтерії рідких локалізацій (шкіра, рана, око, вухо, вульва).

       Якщо необхідно провести первинну бактеріоскопію на вимогу лікаря, матеріал беруть окремим (додатковим) тампоном або направляють частину знятої плівки, ретельно розтертої між двома предметними скельцями.

       Тампони після забору матеріалу вміщують у ті ж самі пробірки, на яких надписують номер, дату і час відбору, прізвище лікаря. Вони повинні бути доставлені до лабораторії не пізніше 3-х год після взяття матеріалу. Якщо схема забору передбачає посів біля ліжка хворого, то пробірки і чашки з посівами негайно направляють до лабораторії або інкубують при 37 °С і доставляють  через 20-23 год, в холодну пору в сумках із грілками.

        Бактеріоскопічне дослідження матеріалу від хворого проводять лише на вимогу лікаря і тільки для того, щоб розпізнати некротичну ангіну Симановського-Плаута-Венсана (виявлення веретеноподібних паличок і спірохет Венсана, які при звичайних методах культивування не ростуть).

       Впродовж багатьох років мікроскопічне дослідження і виявлення зерен валютину, забарвлених за методами Леффлера і Нейссера, було основою лабораторної діагностики дифтерії та виявлення бактеріоносійства. Тепер, у зв’язку з мінливістю дифтерійних бактерій під впливом антибіотиків, первинна мікроскопія досліджуваного матеріалу не рекомендується.

       Бактеріоскопічне дослідження проводиться з метою ідентифікації нетипових колоній на кров’яно-телуритових середовищах та при перевірці чистоти виділених культур. Мазки забарвлюють за Грамом, Леффлером і Нейссером. Можна також фарбувати їх оцтовокислим метиловим фіолетовим, толуїдиновим синім або бентіазоловим і тіазиновим барвниками.