3. Велике переселення народів. Міграції слов'янських племен у I –VII ст. Н.Е

Велике переселення народів – це умовна назва вторгнень та переселень германських, іранських, тюркських, слов’янських, арабських та ін. племен на територію Римської імперії у IV – VII ст. (приблизно 400-700 роки н.е.) До сьогодні вчені сперечаються з приводу самого поняття «Велике переселення народів». Наприклад, у французькій історіографії, Велике переселення народів називається – «германським вторгненням», в англійській – «період міграцій» або «період варварських навал», в німецькій – «міграція народів».

Щодо причин Великого переселення народів, то тут ще складніше. В сучасній пострадянській історіографії, яка до сих пір, заснована на позитивістсько-марксистському баченні історії, головною причиною Великого переселення народів, вбачається в соціально-економічному факторі – розпад родоплемінного ладу та необхідність нових земель. На підтвердження економічного фактору, історики також часто наводять кліматичний фактор – погіршення клімату на території «варварської периферії» (Північна та Східна Європа за Рейном та Дунаєм), варварські племена були змушені шукати нові землі.

Ще античні автори відзначають культурологічний фактор серед причин Великого переселення народів. Тобто, постійні військові, торговельні та ін. контакти варварів з римлянами призводять то засвоєння (хоч і поверхового) пізньоантичної культури варварським населенням Північної та Східної Європи. Варвари переймають пізньоантична цінності: любов до грошей, розкоші та ін. матеріальних цінностей, і починають проникати в римське суспільство прагнучи отримувати якомога вигідніше соціальне положення. Римляни навпаки поступово «варваризуюється» – поступово засвоюючи варварську культуру, що особливо видно із занепаду класичної латини

На противагу у римському суспільстві відбуваються ще більші культурні зміни. З часів встановлення імперії у 27 р до н.е. – римське суспільство все більше космополітизується, римська культура втрачає свої високі духовні ідеали, серед населення поширюються східні культи. Римляни втрачають свою власну ідентичність, що призводить до поступового розчинення римлян серед інших народів, тому римляни не були готові до виснажливої боротьби з варварськими племенами . Скоріш за все, всі причини діяли комплексно – кліматичний, економічний та культурні фактори були взаємопов’язаними.

Україна відіграла важливу роль на початковому етапі Великого переселення народів. Саме з українських земель і почалося це епохальне історичне явище. У III ст. н.е. германські племена готів, які проживали на Півночі Балтики та Півдні Скандинавського півострова переселилися в Причорноморські степи. Готи розгромили місцеві сарматські племена та грецькі поліси. Умовно, Готські племена можна поділити на дві великі групи – вестготи (жили між Бугом та Дунаєм) та остготи (жили між Дніпром та Кубанню).

Готи

Наприкінці III ст. готський вождь Германаріх утворив Готську державу, яка простягалася на території від Балтійського моря на півночі до Чорного та Азовського морів на півдні, від Тиси на заході і Дону на сході. Столицею Готського королівства було місто Данапроштадт – «місто на Дніпрі», локалізувати яке до сих пір не вдається (вчені пропонуєть різні версії, щодо розташування цього міста – Київ, Берислав в Херсонській області, село Башмачка в Дніпропетровській області). Проте дуже важко назвати «державою» це політичне утворення, воно було дуже аморфним, влада готських королів була дуже обмеженою. Археологи з приходом готів, відмічають розквіт черняхівської археологічної культури у III – V ст. Черняхівська культура датується – 100-500 роками, і як відмічають археологи, була синкретичному – тобто, поєднувала у собі різні елементи – готський, слов’янський, сарматський та ін. Історики відмічають довгу боротьбу готів з слов’янським населенням лістостепу України .

Гуни у битві з аланами.Гравюра художника Йогана Непомук Гейгера

У 375 році в Причорноморські степи приходять племена гунів. Як вважається, гуни – це прототюрське племінне об’єднання, які раніше жили в степах Монголії та Китаю (історики ототожнюють гунів з хунну). У 70-х роках IV ст. гуни розбили сарматські племена аланів, які проживали в Приазов’ї та перейшовши Дон розгромили готську державу – вестготи мігрували у Фракію та почали війну з римлянами. Місцеве словянське наслення стало залежним від гунів та разом з гунами приймало участь у їх походах.

У 377 році держава гунів охоплювала території від Волги до Дунаю, і на початок V ст. центром гунської держави було Північне Причорномор’я. Найбільш відомим правителем гунів був Аттіла (готською мовою «батько»). Аттіла переніс цент держави до території сучасної Угорщина та здійснював грабіжницькі походи на території Західної та Східної Римської імперій. Східні римські імператори змогли відкупитися від гунів та спрямували іх на Захід.

У 451 році відбулася грандіозна битва в історії Європи. На Каталаунських полях (сучасна провінція Шампань) зійшлися сили римлян та гунів на сторонах яких воювали германські та інші племена. До сих пір не відомо хто переміг у цій битві, проте Аттіла був змушений відмовитися від походу на Рим. Хоча скоріш за все Аттіла відмовився від походу на Рим не через поразку, а епідемію чуми, яка спалахнула в Північній Італії. Після смерті Атілли у 453 році, імперія гунів розпалася.

Криваві війни та епідемії на території Західної та Східної Європи призвели до скорочення населення Європи, зумовили остаточний занепад античної культури, та відкрили шлях до слов’янської колонізації Балкан.

Перші згадки про слов'ян відносяться ще до І ст. н.е. Такі визнані історики старовини, як Тацит, Птолемей, Страбон, Діодор, знаходили витоки слов'ян за півтори тисячі років до народження Христа, а дехто з них вважав слов'ян нащадками легендарного Афета, сина біблейського Ноя. Вони говорили про те, що слов'яни отримали свою назву від імені свого першого князя Славена, на чолі з яким вони переселилися з Азії до Європи після "вавілонського змішення мов". Існує інше пояснення походження терміну "слов'яни". На початку нашої ери ці племена познайомилися з готами, і, не розуміючи їхньої мови, почали називати їх "німцями", тобто "німими". Себе ж вони назвали "слов'янами", тобто що володіють "словом". Проте ні довести, ні спростувати такі твердження сьогодні неможливо.

Постійні та часті згадки про слов'ян містяться в арабських і європейських джерелах починаючи з кінця VI століття. Достовірно можна говорити про те, що на рубежі V - VI ст. слов'янські племена міцно закріплюються на світовій історичній арені, яку вже ніколи не покидають.

Сучасна історична наука вважає прабатьківщиною слов'ян північні схили Карпатських гір і басейни річок Вісли і Прип'яті. Саме з цих місць і походило розселення слов'ян по території всієї Східної та Центральної Європи. Часом найбільш активної міграції слов'янських племен є VII століття. На півночі територія слов'ян тягнулася до річки Двіни і берегів Ладозького озера; на сході - за течією річок Оки і Волги; на заході - по річках Одер і Ельба; на півдні - до гирла Дунаю і кордонів Північної Греції. На цьому величезному просторі, що включає і всю територію сучасної України, поступово виділилися три великі групи слов'янських племен: південна (склавіни), західна (венеди) і східна (анти). Відповідно до давньої загальнослов'янської мови склалися діалекти, що стали основами мов: польської, чеської, словацької (західні слов'яни); хорватської, сербської, болгарської та македонської (південні слов'яни); російської, української та білоруської (східні слов'яни). У свою чергу, кожна з великих слов'янських груп ділилася на ряд досить крупних племен. Державної організації та міст у V - на початку VI ст. слов'яни ще не мали. Найважливіші питання вирішувалися на народних зборах, в яких брали участь дорослі чоловіки. Народні збори у слов'ян називалися вічовими (віче). Віче могло обирати або проганяти князя, оголошувати війну та заключати мир. Таким чином, у слов'ян склалися традиції прямої демократії.

Східні слов'яни будували невеликі села, які розташовувалися недалеко одне від одного. У центрі кожного скупчення сіл знаходився укріплений "град" - дерев'яна фортеця. Оскільки на сході таких "градів" було досить багато, скандінави називали ці землі "Гардаріки", що означало "країна фортець".

На території сучасної України розташовувалися східні слов'яни або анти. Найбільш поширені відомості про ці племена та їхнє перше державне утворення містяться в "Повісті врємєнних лєт", написаній київським літописцем Нестором на початку XII століття. Згідно Київського літопису у східних словян існували союзи племен. У середній течії Дніпра жили поляни, що мали свій центр у Києві. На захід від них, у лісах мешкали древляни з центром в Іскоростені (сучасний Коростень). За течією річки Прип'яті, на північ від полян і древлян жили дреговичі; на заході, у верхів'ях Південного Бугу розташовувалися волиняни, а ще західніше, у басейні Дністра, жили уличі та тиверці. На північному сході, за течією річки Десни, мешкали сіверяни і радимичі, що мали центр у Чернігові. Волиняни і дуліби займали територію в басейнах Західного Бугу і південних притоках Прип'яті, а білі хорвати селилися у Карпатських горах. Таким чином, основою сучасного українського етносу стали племена полян, древлян, дреговичів, сіверян, радимичів, тиверців, уличів, волинян, дулібів і білих хорватів.

На північ від сучасної території України, у верхів'ях Дніпра, жили кривичі з центром у Смоленську, а ще північніше, у районі озера Ільмень - словени з центром у Новгороді. На північно-східній околиці слов'янських земель, по річках Москві й Оці, проживали в'ятичі, що не мали на той час свого центру.

Літописець особливо виділяє плем'я полян, яке значно обігнало у своєму розвитку інші слов'янські племена і було найбільш багаточисельним і сильним. Саме з полянами пов'язаний початок будівництва давньоруської держави. Територія їх проживання в VII - VIII ст. почала називатися Руссю, а самі племена - русичами або руськими.

Походження терміну "Русь" має декілька пояснень. Одні історики пов'язують його з назвою річки Рось, правої притоки Дніпра, території полян, що знаходиться в самому центрі. Інші ведуть походження цієї назви від імені легендарного слов'янського князя Русява. Треті вважають, що русами звали варягів (норманнів), що з'явилися на слов'янських землях у VII - VIII ст. Проте, жодне з цих припущень не підтверджується якими-небудь документальними джерелами або свідоцтвами. Отже, походження терміну "Русь" є значною мірою історичною загадкою до теперішнього часу, хоча не виключено, що вірна відповідь міститься в одному з трьох вищеназваних припущень. Достовірно відомо одне: вже у VIII - IX ст. територія східних слов'ян отримує стійку історичну назву Русі, а самі вони іменуються збірною назвою русичі або руські.

Першим руським містом, що виникло в середині VI ст., став Київ - "мати міст руських". Згідно літопису, Київ був заснований полянами на правому високому березі Дніпра і названий на ім'я їхнього князя Кия.

Услід за Києвом почали виникати інші міста східних слов'ян - Новгород, Іскоростень, Чернігів, Смоленськ, Полоцьк, Переяслав, Новгород-Сіверський та ін. Всі вони були у VII - IX ст. центрами самостійних князівств, але першим із них за своїм значенням завжди вважався Київ.

Зростання могутності Києва було пов'язане не лише з його історичною першістю, але і з чисельністю і розвиненістю полян, а також з його вигідним географічним положенням. Вже у VII - VIII ст. слов'янські племена вели жваву торгівлю з населенням Прибалтики і Скандинавії на півночі, Візантією на півдні. Торгівельний шлях з Північної Європи до Візантії, відомий як шлях "з варяг в греки", проходив значною своєю частиною Дніпром, і якраз у центрі його стояв Київ, що користувався від цього безперечними економічними перевагами. Крім того, Київ мав можливість широкого культурного обміну з Візантійською імперією, спадкоємицею високорозвиненої античної цивілізації. Вже на початку IX ст. Київ стає одним із найбільших міст Європи.

У VII - VIII ст. поляни та інші східнослов'янські племена потрапили у залежність від Хозарського каганату, держави в пониззі Волги зі столицею у місті Ітіль. Багато чисельні та войовничі хозари завдавали значних втрат слов'янам своїми постійними грабіжницькими набігами, і слов'яни вимушені були платити нападникам данину. Постійна загроза з боку хозар і необхідність об'єднання зусиль слов'янських племен для боротьби з ними, стали важливою передумовою створення єдиної східнослов'янської держави.

4.

Джерела про древніх слов'ян діляться на три категорії: письмові, археологічні та лінгвістичні.

Писемні джерела про стародавніх слов'ян виникли у сусідніх народів. Це - твори візантійців, авторів Заходу і письменників Сходу, самі ж слов'яни у цей час своєї писемності ще не мали. Перші відомості про слов'ян повідомили автори перших століть нової ери: Гай Пліній Старший,. написав "Природну історію"; Публій Корнелій Тацит - автор твору "Про походження і місцях проживання германців"; астроном і географ Клавдій Птолемей, який жив в Олександрії і створив "Географічне керівництво". Ці автори наводять дані про географію розселення слов'ян, називаючи їх "венедами". Більш докладно розповідає про слов'ян Йордан, автор одного з найбільших творів епохи раннього середньовіччя "Гетики", що виник в VI ст.

Найбільш грунтовно описували слов'ян візантійські автори. Найбільш раннім з них є Пріск (ок.410-475 р.), скласти "Історію", від якої до нас дійшли тільки фрагменти, які засвідчили факт проникнення слов'ян на Балкани. Особливе значення для вивчення древніх слов'ян має "Історія війни з готами" Прокопія Кесарійського (бл. 490 - бл. 562 р.). Тут є відомості про зайнятої слов'янами території, про їх вторгнення у володіння Східно-Римській імперії, про їх суспільний устрій, побут і релігії у VI ст. Цінним доповненням служить «Стратегікон» Маврикія, візантійського полководця, а з 582 по 602 р. імператора Візантії. Продовжувачем Прокопія в описі воєн був Агафій Мірінейскій, Який у праці "Про царювання Юстиніана" говорить про війни імперії, в тому числі і зі слов'янами. Важливі відомості про слов'янські племена на Балканах у VI-VII ст. містяться в "Історії" Феофілакта Сімокатта. Самим же великим візантійським істориком був Костянтин Багрянородний (913 - 959 р.), який залишив два найважливіших твори, що складають як би єдине ціле - "Про феми" і "Про народи", звичайно згадуються в літературі під загальною назвою "Про управління імперією ". Тут містяться важливі відомості про західних слов'ян і особливо про південних слов'ян - сербів і хорватів. Автор дає детальний історичний та географічний нарис історії хорватів і сербів з часу їхнього приходу на Балканський півострів в VI ст. і розселення на території колишньої римської провінції Далмації.

Писемні джерела про слов'ян оповідають головним чином про зовнішні події слов'янської історії - про хід їх воєн, тактиці їх ведення, про військовий устрій, про відносини слов'ян з іншими народами.

Що ж стосується внутрішнього життя слов'ян - господарства, побуту, культури, - то про них можна судити на підставі археологічних даних. Слов'яни з'явилися в Європі в результаті тривалого процесу спілкування їх між собою і з іншими народами. До початку епохи середньовіччя склалося близько десятка їхніх культурних утворень. За узагальненими даними археології останнього часу основними слов'янськими культурами цього історичного періоду є: празько-корчаковская, суковско-дзедзінская, пеньковская, іменьковская,. Вивчення цих культур, а також лінгвістичні дані показують, що в останні століття першого тисячоліття створюється кілька слов'янських етнічних груп, а єдиний праслов'янська мова поділяється на окремі слов'янські.