Загальна характеристика другого періоду Олімпіад (1920 – 1948рр)

Народи, що втомилися від кровопролитної першої світової війни, знову накрили хвилі пацифізму. Можна було б по праву очікувати, що на перших же іграх, які будуть проведені під егідою олімпійського стягу, що символізує солідарність людей, буде присутній дух примирення.Однак на засіданні в Лозанні в 1919 році, а потім у Амстердамі у 1920 році, не дивлячись на всі зусилля Кубертена, а також американських та італійських членів МОК, сильний відбиток наклала ейфорія від перемоги країн Антанти. Радянська Росія була виключена з числа учасників. Точніше організатори змагань поставили такі умови для виступу 8 спортсменів, які без запрошення були надіслані радянським спортивним керівництвом в Антверпен, що їх неможливо було виконати.

Успішне проведення Олімпіади в Антверпені, та рішення, що були прийняті тут на засіданні МОК, однозначно підтвердили життєвість сучасного олімпізму. Однак холодна війна в спорті слабшала надзвичайно повільно. Кубертен завдяки своєму особистому Авторитету добився того, щоб знову запросити виключені раніше країни - члени МОК, крім Німеччини та радянської Росії.

В той же час в міжнародному олімпійському комітеті виникали внутрішні розголоси з питань про зимові олімпіади, програму ігор, учасників жінок у олімпійських іграх та з ряду інших питань організаційного та адміністративного характеру. Надзвичайно складно судити про внутрішні причини цих заплутаних протиріч, так як, окрім гегемонічних прагнень Англійських, Американських та Французьких членів мок, що стояли за ними, сюди примішувалася спортивна групівщина, претензії на право організації Ігор та особисті переконання. На конгресі в Лозанні (1921р.) та приуроченому до нього засіданні МОК Кубертен добився також того, що право на проведення Ігор VІІІ олімпіади знову отримала столиця Франції.У 20-х роках регіональні ігри, що слугували повсюдному розповсюдженню олімпійського руху, зачіпали інтереси великодержавної політики. В цьому зв’язку члени МОК напередодні Олімпійських ігор 1924 року в Парижі провели значну роботу в країнах Дальнього Сходу та країнах Латинської Америки. На порядок денний безпосередньо постало питання про Африканські ігри, який був особливо близький Кубертену. На засіданні МОК в Римі було прийнято спеціальне рішення про те, що на початку ігри будуть проведені в Алжирі. (1925 р), а пізніше – в Александрії (1927 р.) Єдиний недолік цього рішення, який доречи, з самого початку робив проблематичним його здійснення, заключався в тому, що його виконання хотіли покласти на колоніальну владу Франції, Італії та Іспанії. Єдиною особою, що мала відношення до Африки, з якою обговорювалося питання про проведення ігор, Був король Єгипту, інтереси якого в МОК представляв член Комітету грецького походження Ангело.

В результаті великої організаторської роботи в період між 1919 та 1924 роками олімпійський рух отримав подальший розвиток.

До нього приєдналася Аргентина, Болгарія, Еквадор, Естонія, Філіппінські острови, Гаїті, Індія, Ірландія, Польща, Мексика, Монако та Уругвай. Кубертен висловив надію,що наступить той час, коли молодь Росії зможе прийняти участь у іграх.

Не були безконфліктними у вузькому смислі і внутрішні питання МОК.Був створений Виконком МОК у складі п’яти членів на чолі з Я. Зігфридом Едстремом (1870 – 1964). А потім першим директором МОК був призначений Фред Аукенталлер. Після визначення кола компетенцій МОК були врегульовані і процедурні питання. Під час паризького конгресу 1925 року питання про компенсації спортсменам любителям “заробітку, що втрачається” розглядався більш ліберально ніж раніше. На порядок денний було поставлене питання про членство в МОК Німеччини. В той же час пропозиції пов’язані з представництвом в МОК міжнародних федерації і з поверненням тенісистів в любительський спорт, були відхилені. Була прийнята до відома відстрочка Африканських ігор до 1927 року. Після закінчення роботи Конгресу Кубертен у Липні 1925 року листом сповістив членів МОК про те, що він йде у відставку з поста президента, і в якості свого послідовника висунув кандидатуру Анрі де Байе-Латура.

З відставкою Кубертена олімпійський рух вступив до нової стадії. Анрі де Байе-Латур, який керував роботою МОК з 1926 по 1941 рік, був одним із видних представників “Нової хвилі” що з’явилася після першої світової війни. Він став відомий у якості посла МОК який роз’їжджає. Важливу роль він відіграв у модернізації далекосхідних ігор та в заснуванні Латиноамериканських ігор. Все це свідчить про те, що він краще ніж Кубертен вловлював процеси які відбувалися в середині фізичної культури. Однак Лінія Байє-Латура на розрив з іллюмінізмом була продиктована не загальновизнаною необхідністю оновлення ідей Олімпізму, а більш гнучким пристосуванням до змін в області економіки та політики капіталізмуУ процедурних питаннях він послідовно спирався на виконком МОК. А рішення публікувалися у відновленому у 1926 році бюлетені. На сесії в Монако було вирішене питання про олімпійський статус Веймарської Німеччини. Під його керівництвом почалося дійсне ствердження жіночих номерів програми в плаванні, легкій атлетиці, гімнастиці бігові на ковзанах, у лижах та фехтуванні. Загальновизнаними стали такі поняття, як тренувальні збори, олімпійське селище та олімпійська естафета. Постійний характер стали носити номери програми і показових виступів. Єдиними стали нагороди. Переможці культурних конкурсів отримували звання та почесті олімпійських чемпіонів. Була встановлена планомірна підготовка олімпійських ігор.

Починаючи з другої половини 20-х років олімпійський рух розповсюдився передусім на незалежні держави Латинської Америки: Болівію, Коста-Ріку, Колумбію, Перу, Венесуелу; автономні в спортивному відношенні британські колонії: Бермуди, Цейлон, Ямайку та Мальту. Тоді ж в МОК були прийняті Китай, Латвія, Литва та Ліхтенштейн.

Проголошуючи формальні гарантії, МОК в той же час крізь пальці дивився на те, що гітлерівський фашизм використав зимові та літні Олімпійські ігри 1936 року у своїх політичних інтересах. Коли ж один із американських членів МОК висловився про те, що “посиленні гарантії” Байє-Латура недостатні, його просто виключили зі складу комітету.

Після захоплення влади у 1933 році Гітлер у олімпіаді нові можливості для маневрів. І як про те свідчить протокол за номером 33.д 155, знайдений у Берлінському олімпійському архіві, пояснив, що Німеччина з точки зору зовнішньої політики знаходиться в дуже скрутному становищі.

З ростом антифашистського руху питання про олімпіаду стало в один ряд з іншими питаннями забезпечення єдиного фронту.

Англійські Французькі та Голанські антифашисти створили Антиолімпійський комітет, Американські – комітет чесної гри в спорті, який об’єднавшись з національним олімпійським комітетом США, звернувся в МОК з проханням, щоб олімпіада 1936 року була перенесена в Барселону. Вона при голосуванні отримала найбільшу після Берліну кількість голосів. Після того як МОК відхилив прохання, названі організації створили Міжнародний комітет боротьби за збереження олімпійського руху. Цей комітет постановив байкотувати олімпіаду та провести в Барселоні народну олімпіаду, а у Празі народні спортивні ігри. Ігри 1936 року у Гармиш-Пантенкирхені та літні у Берліні перетворилися у руках Гітлера на засіб політичної гри.На сесії МОК у 1938 році у Каїрі на порядок денний знову було поставлене питання про широкий міжнародний рух, що виступив поти махінацій навколо Берлінської олімпіади. Було прийняте як задовільну заяву про те, що “з точки зору ідей олімпізму комітет вважає небезпечним коли досягнуті результати використовуються для вихвалення якої несуть країни.

Після каїрської сесії у липні 1938 року Японія заявила, що у 1940 році вона не зможе прийняти олімпіаду, так як в цей час вона має намір організовувати крупні військові маневри на честь 2600-ліття заснування імперії. За декілька днів було оголошено, що літні Олімпійські ігри відбудуться в Хельсінкі. З 20 липня по 4 серпня 1940 року.

Загальна характеристика третього періоду Олімпіад (1952 – 1988рр)

Цей період охоплює 40-річний проміжок часу, для якого властиві як постійно діючі загальні тенденції, так і доволі різкі переходи від одного стану олімпійського руху до іншого.

Складність і суперечливість цього етапу розвитку олімпійського спорту, торкнулися усіх його боків – від чисто політичних аспектів до спортивних, пов’язаних з олімпійською програмою за підсумками змагань на олімпійській арені. В ці роки, ще в більшій мірі ніж раніше МОК виявився ареною великої політики. Основні проблеми і протиріччя характерні для політичного життя світової спільноти, безпосередньо відображалися на діяльності МОК, МСФ, НОК.

Після виходу на олімпійську арену Радянського Союзу, інших соціалістичних країн, одразу гостро постало питання про те, чи зможе олімпійський спорт стати ареною мирного співробітництва протилежних політичних систем, чи зможе МОК залучити до свого складу і організувати співробітництво капіталістичних, соціалістичних, та країн що розвиваються. Саме ця сфера відносин у олімпійському спорті в значній мірі визначила його розвиток на протязі третього періоду.Спочатку 50-х років діяльність МОК постійно була пов’язана з врегулюванням суперечок і конфліктів, в основі якого були протиріччя політичного характеру. Так, наприклад, після утворення в 1949р Китайської Народної Республіки і утворення у 1950р НОК Китаю виникла проблема визнання цієї країни МОК. Це питання було пов’язане з гострими політичними протиріччями між СРСР, що визнав тільки Китайську Народну Республіку і США, що підтримували колишній, скинутий в процесі революції і громадянської війни уряд Китаю, котрий евакуювався на острів Тайвань, проголосив Китайську Республіку намагаючись присвоїти собі функції уряду всього Китаю. Представники Радянського Союзу, інших соціалістичних країн багато зробили для об’єктивного вирішення проблеми з тим, щоб КНР зайняла гідне цієї країни місце в міжнародному олімпійському русі. У 1952р., ще до визнання МОК, котре відбулося у 1956р., КНР була представлена всього одним спортсменом. Після визнання МОК НОК китайської республіки КНР відмовилась від участі в олімпійському русі. Відновлення НОК КНР відбулося тільки у 1979р.

Аналогічна ситуація склалася з Кореєю та Німеччиною.

Негативний вплив політичних конфліктів на світовий олімпійський рух змусив МОК і МСФ 8 лютого на спільній нараді у Лозанні (Швейцарія) з питання “Спорт і політика” прийняти рішення: “МОК і міжнародні федерації рішуче виступають проти будь якого втручання у спорт з політичних, расових і релігійних мотивів, і особливо проти такого втручання, котре перешкоджає вільному обміну спортсменами та офіційними особами. МОК вже застосовує це право для Олімпійських ігор і буде продовжувати рішуче здійснювати його, вдаючись у разі необхідності до переносу місця проведення ігор чи їх відміни...”. Виробленої позиції МОК і МСФ намагались притримуватись у наступні роки. Це в значній мірі дозволило міжнародному олімпійському спорту зберегти свою єдність не зважаючи на напружену атмосферу навколо Ігор Олімпіад 1976 – 1988рр.Ще одним випробуванням для МОК було протистояння апартеїду, що став державною політикою з 1948 року в Південно-Африканському Союзі з 1961р – Південно-Африканська Республіка на сесіях МОК 1959 і 1964рр. Представники МОК СРСР, підтримані представниками інших країн добились прийняття рішення про усунення спортсменів ПАР від участі в Олімпійських іграх 1964 року.

Найважливішою тенденцією розвитку Олімпійського руху в третьому періоді було розповсюдження олімпійського руху в країнах Африки, Азії і Латинської Америки. Майже кожні Олімпійські ігри третього періоду, були пов’язані зі збільшенням країн учасниць з усіх регіонів світу. Наприклад, на Іграх ХVІІІ Олімпіади 1964р.

В Токіо вперше брала участь велика кількість країн, що звільнилися від колоніального гніту – Алжир, Берег Слонової Кістки, Камерун, Конго, Малагасійська Республіка, Малі, Нігер, Сенегал, Танганьїка і Занзібар, Чад, а також Домініканська Республіка, Лівія, Монгольська Народна Республіка, Непал.

Ріст популярності олімпійського спорту, прискорення процесу залучення в нього все більшої кількості країн безсумнівно є позитивним явищем у всіх відношеннях. Як у політичному так і чисто спортивному. Але саме ці явища привнесли в олімпійський спорт цілий комплекс проблем і протиріч. Однією із гострих проблем розвитку олімпійського спорту у третьому періоді став персональний склад МОК, що звісно прямо впливало на його діяльність. На початку 50-х років МОК складався з представників відносно невеликої кількості країн (в основному західних). В МОК не було і представників багатьох МСФ. Але його склад важко було змінити, оскільки у відповідності з існуючим порядком НОК і федерації не делегують своїх представників в МОК, котрий самостійно поповнює членство у ньому і визначає представників у країнах-учасницях міжнародного олімпійського руху.У 1966р. у Римі відбулась перша сесія постійної Генеральної Асамблеї Національних олімпійських комітетів, рішення якої з часом стали однією з найважливіших рушійних сил в олімпійському спорті.

Постійно розширювалася олімпійська програма, цьому сприяла поява нових МСФ та нових видів спорту. МСФ з олімпійських видів спорту почали відігравати більш активну роль не лише в проведені Олімпійських ігор, але і в діяльності міжнародної олімпійської системи.

Розвиток олімпійського руху протягом третього періоду багато в чому визначався особами, які в різний час очолювали МОК. Цей період співпав з діяльністю трьох президентів: Єйвері Брендеджа – 1952 – 1972рр., Майкла Мориса Килланина – 1972 – 1980рр., Хуана Антоніо Самаранча – з 1980р. Якщо діяльність Килланина на посту президента відрізнялася помірністю, то стратегічні лінії розвитку олімпійського спорту, реалізовані Брендеджем та Самаранчем, носили прямо протилежний характер.

Коли до керівництва МОК прийшов Хуан Антоніо Самаранч, то його діяльність спочатку шокувала навіть багатьох радикально налаштованих діячів міжнародного олімпійського руху. Відмова від поняття “спортсмен-любитель”, тісна співпраця з лідерами різних держав (які часто переслідували протилежні політичні цілі) у прагненні зберегти цілісність олімпійського руху, розгортання різнобічного процесу комерціалізації олімпійського спорту, зближення олімпійського спорту з професійним, допуск професіоналів до участі в Олімпійських іграх та ряд інших принципових змін дозволили говорити про олімпійський спорт 80-х і першої половини 90-х років як про “епоху Самаранча”, “олімпійську революцію”.

Початок четвертого періоду олімпійського руху сучасності

Закінчилася ера “холодної війни”, світ визнав пріоритети загальнолюдських цінностей над усіма іншими, рухнула берлінська стіна, змінилися політичні режими у країнах Східної Європи, відбулося об’єднання Німеччини та розпався СРСР, в останнє виступила збірна команда СНД, світове співтовариство засудило бойкоти Ігор і т д.

Підсумки Барселонських Ігор відомі. Ці Ігри оцінюються як одні з найбільш успішних в історії олімпійського спорту сучасності. Основні ж напрямки подальшого розвитку олімпійського спорту визначені на ХІІ ювілейному Олімпійському конгресі 1994р у Парижі. Сьогодні вже можна казати, що з Ігор ХХV Олімпіади у Барселоні почався принципово новий етап у розвитку олімпійського спорту.

Перш за все завершився період 40-річного протистояння на олімпійській арені соціалістичної і капіталістичної системи. Соціалізм у тому його вигляді, в якому він розвивався в ці роки в Радянському Союзі та в інших країнах, зійшов з політичної арени. Однак феномен олімпійського спорту цих країн назавжди залишиться в історії спорту в якості виключно яскравої, хоча і повної протиріч частини олімпійського спорту.Олімпійський рух як глобальний соціокультурний рух з кожним роком стає все більш популярним у цивілізованому світі, сприяє зближенню національних культур, взаєморозумінню та дружелюбній взаємодії людей різних країн. Така узагальнена соціологічна та соціопедагогічна характеристика олімпійського руху, що отримала широке розповсюдження останніми десятиліттями.

Сучасні Ігри Олімпіади не являються відображенням тільки спортивної боротьби. Підготовка до ігор, участь у них та аналіз підсумків участі – це ще не відображення боротьби різних ідеологій, поглядів на місце Олімпійських ігор в житті світової спільноти.

Трагічні події 11 вересня у Нью-Йорку та Вашингтоні, що потягли за собою не безвісну ситуацію навколо Афганістану в значній мірі змінили світ. Згідно гіпотезі професора Гарвардського університету С. Хангтингтона в сучасному світі наближається протиборство різних цивілізацій. Зіткнення цивілізацій стане домінуючим чинником світової політики.

За рішенням ЮНЕСКО 2001 рік був названий роком діалогу між цивілізаціями. Діалогу, який має інтегрувати не лише світові держави, але і релігійні конфесії до одноголосного розуміння, де б мирне співіснування було головною задачею кожної держави. МОК прагне втілити ці принципи в життя, де концептуальною основою є Олімпійське перемир’я, традиція, що прийшла в сучасність із далекої античності.

Та в наш час , нажаль, історія знову повторюється.Відтак можна дійти невтішного висновку, що що виник в30-і роки і продовження по всьому його протязі тенденції впливу політики на спорт загалом і Олімпійського руху зокрема має власну актуальність й у час і найшвидше триватимуть і можливо у майбутньому. Про це засвідчую й виступи на підтримку руху незалежності Тибету на Олімпійських іграх Пекіні, й ті зусилля, які доклав російський уряд щоб одержати права проведення Олімпійських ігор 2014 року у Сочі, і ще приклади сучасності.