2.Олімпійський спорт і політика.

Під час античних Олімпійських ігор зупинялися війни й атлети змагалися між собою без жодних перешкод. Проте важко контролювати велелюдні збіговиська: колись пристрасті на іподромі у Візантії вибухнули повстанням, що мало не призвело до повалення трону.

Відтоді багато що змінилося і понад два десятка мільйонерів звично гасають за м’ячиком на втіху мільйонам незаможних. Гонитва за рекордами кумирів переважила піклування про фізичну культуру і здоров’я суспільства. Масові видовища задовольняють попит загалу, дають вихід емоціям уболівальників, відволікають від соціальних проблем спалахами національних, місцевих і корпоративних почуттів. Утім, і досі стадіон часом гучно висловлює своє ставлення до державних керманичів дошкульним скандуванням, прикладом якого є відома пісенька про“Ла-ла-ла”

Відновлювач Олімпійських ігор барон П’єр де Кубертен мріяв, щоб спорт сприяв миру і порозумінню, але завадили ідеологічні конфронтації. Для проведення Ігор 1936-го було обрано Берлін ще до приходу Гітлера до влади. Тоді в Америці та Європі точилися дискусії про те, чи не піддати бойкоту змагання в країні, де грубо порушувалися людські права. Президент США Франклін Делано Рузвельт гадав, що політика не мусить впливати на спорт. Нацисти збудували стотисячний стадіон і низку інших споруд, фінансували фільм «Олімпія» на славу Третього Рейху. Вони дискримінували євреїв, але зняли де-не-де антисемітські гасла і дозволити участь напів’єврейки в німецькій команді, а темношкірі атлети виявилися гідними перемагати суперменів нордичної раси.Коли Радянський Союз розпочав інтервенцію в Афганістані, президент Джиммі Картер ультимативно зажадав вивести війська за місяць під загрозою бойкоту літньої Олімпіади 1980 року в Москві на знак протесту. Японія, Китай, Канада, Аргентина, Західна Німеччина тощо підтримали Сполучені Штати. Велика Британія, Франція, Італія, Австралія, Нідерланди, Іспанія, Бельгія, Швейцарія, Португалія, Данія, Ірландія та багато інших країн дозволили своїм спортсменам виступати під олімпійським, а не національним прапором, і їхні гімни не виконували під час вручення медалей. Відмовилися 65, а взяли участь 80 запрошених держав. Загальна кількість рекордів перевищила ігри в Монреалі 1976-го. У 1984-му Радянський Союз бойкотував Олімпійські ігри, що відбувалися в Лос-Анджелесі, начебто через шовінізм і ворожість Сполучених Штатів і провів альтернативні Ігри доброї волі. Кремль підтримали Болгарія, Польща, Східна Німеччина, Угорщина, Чехословаччина, Монголія, В’єтнам, Куба, Лаос, Афганістан, Південний Ємен, Північна Корея, Ангола, Ефіопія. Відтоді зазнав краху політичний устрій у більшості з цих країн. Американський президент Рональд Рейґан згодом казав, що росіяни, мабуть, бояться, щоб хтось із їхніх спортсменів не попрохав притулку на Заході. Конфлікт не дав безпосередніх результатів, але засвідчив міцність або кволість і приреченість ладу.

Міжнародний бойкот проти некомпетентності та безпорадності невігласів, неспроможних усвідомити дух і потреби доби, не зриває спортивного свята, але затруює його смак відчуттям зневаги та огиди. Варто вчитися з чужих або принаймні з власних фатальних помилок, адже надто важко відбити пенальті, коли воротар нехтує правилами гри і безтямно напрошується на штрафні санкції. Дискваліфікації підлягає ціла команда, яка мусить якнайшвидше вигнати геть тренерів-ошуканців, поки не пізно, щоб не збанкрутувати. Цивілізована спільнота толерує навіть кримінального мафіозі, доки той поводиться в певних межах статуту і зважає на фахову громадську думку, але жоден солідний клуб не припускає членства дурнів.

Розвиток олімпійського руху точно відображає рівномірний ріст числа країн, що приймали участь у іграх. Країни засновники: Австралія, Австрія, Чили, Данія, США, Франція, Греція, Нідерланди, Угорщина, Великобританія, Німеччина, Росія, Швейцарія та Швеція.

Країни що приєдналися в період з 1900 по 1914 роки: Бельгія Чехословаччина, Південна Африка, Єгипет, Фінляндія, Ісландія, Японія, Канада, Куба, Люксембург, Норвегія, Італія, Терція, Португалія, Сербія, Нова Зеландія, Румунія.

Подальший його розвиток тимчасово призупинила світова війна. Після Паризького конгресу 1914 року Кубертен замислювався про відставку. Однак його співробітники вважали, що його відставка, за тих міжнародних обставин, призведе до розпаду всієї організації. Будучи головною діючою особою в період виникнення олімпійського руху, Кубертен проявив видатні здібності до спритних дипломатичних маневрів в інтересах збереження руху. Після захвату німцями Бельгії член МОК англієць Теодор А. Кук вимагав виключити Німеччину та союзні з нею країни зі складу комітету, а право на проведення ігор 1916 року передати одному із міст у нейтральній країні. Кубертен відкинув пропозицію спрямовану на розкол руху, згодившись при цьому на існуючу в комітеті неофіційну домовленість про те, що МОК має бути збережений в тому вигляді в якому він був створений у мирний час. Він не змінив своєї позиції коли Кук у відповідь на його дії вийшов зі складу МОК. Що стосується вимоги про перенос Ігор в інше місто, вона була відкинута на тому ґрунті, що німці не відмовилися від організації Ігор. Устав МОК проголошує, що “олімпіаду можна не проводити”, але ні в якому разі не можна змінювати її порядковий номер, строки та місце її проведення. Подальші загострення протиріч йому вдалося відвернути шляхом тимчасової відміни сесій Комітету на весь період військових дій.

В умова загостреної міжнародної обстановки аналогічну небезпеку містило в собі також питання про адміністративний центр. Оскільки в 1914 році ще не можна було передбачити не тривалості війни, ні її закінчення,