2.1.2. Професійна підготовка майбутніх учителів української мови і літератури в 40-60 - х рр. Хх століття

Часом вияву глибокого патріотизму та віри в перемогу духу радянського народу, періодом активного відновлення зруйнованого господарства, розвитку української середньої і вищої школи як "слухняних інструментів тоталітарного режиму" (О.Любар), посилення русифікації назвали очевидці 40 – 60-і рр. ХХ ст. Існуюча до нападу німецько-фашистських загарбників (у 1940 році в Україні функціонувало 47 вищих педагогічних навчальних закладів, 6 державних університетів) і фактично зруйнована в період окупації система вищої освіти почала відновлюватися з 1943/1944 навчального року. А вже в 1945/46 н. р. мовно-літературні факультети, - зазначає історик педагогіки В.Майборода, - відкрилися у Вінницькому, Ворошиловградському, Житомирському, Запорізькому, Київському, Полтавському, Донецькому (тоді – Сталінському), Сумському, Херсонському, Львівському, Мелітопольському, Миколаївському, Ніжинському, Одеському педагогічних інститутах та Білгород-Дністровському, Кременецькому, Нікопольському, Рівненському, Бердичівському, Дрогобицькому, Кам‘янець-Подільському, Лебединському, Слов‘янському учительських інститутах [327, с.108–110].

Навчальний план спеціальності “українська мова та література” в педінститутах (1940) містив предмети суспільно-політичного (основи марксизму-ленінізму, історія народів СРСР, політична економія, діалектичний та історичний матеріалізм), мовознавчого (вступ до мовознавства, старослов'янська мова зі вступом до слов'янської філології, сучасна українська мова, історія української мови з діалектологією, порівняльна граматика української та російської мов), літературознавчого (антична література, російський та український фольклор, давня українська література, історія української літератури, теорія літератури), психолого-педагогічного, методичного циклів [376, с.84-87]. Аналіз навчального плану показує: значна кількість годин відводилася на вивчення основ марксизму-ленінізму (220 год.), іноземної мови (260 год.), української (480 год.), російської (320 год.), світової (300 год.) літератури. Натомість на основний курс спеціальності – педагогіку – лише 120 год. Та все ж кількості годин на опанування навчальних курсів можна було б позаздрити: український фольклор читався в обсязі 60 год., методика викладання мови і літератури відповідно 80 год. На ці та інші курси сьогодні пропонується майже вдвічі, утричі менше часу. Загальні кількісні дані згідно навчального плану (1940) подано у додатку Б.1.

Вивчення програм навчальних дисциплін, посібників, сторінки яких рясніли посиланнями на висловлювання Й.Сталіна або цитатами з публіцистичних розвідок та художніх творів про Сталіна, Леніна, переконує, що увага акцентувалася насамперед на підготовці вчителя як активного виконавця рішень партії й уряду, готового здійснювати виховання учнів у дусі радянського патріотизму і пролетарського інтернаціоналізму.

Водночас важливо відзначити намагання методистів вивчати курси у взаємозв′язках із практичною діяльністю. Зокрема, програма з української мови містила питання, які передували навчально-пошуковим практикам: "Стан вивчення живої народної мови, завдання і перспективи української діалектології (організація діалектологічних експедицій, робота з укладання діалектологічного атласа України)", "Вироблення у студентів навички самостійно аналізувати тексти художньої літератури, виявляти мовні особливості наукових і публіцистичних творів, навички до початкової наукової роботи" [465].

Поглиблення комуністично-ідеологізованого змісту вищої педагогічної освіти закріпилося в документах уряду 50-х років ХХ ст. : “Про зміцнення зв’язку школи із життям і подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР” (1959), "Про заходи щодо поліпшення викладання російської мови у школах Української РСР" (1960). На системі професійної підготовки вчителів-словесників цього періоду повною мірою позначилися десталінізація суспільства, подальше зросійщення, запровадження політехнічного навчання. "У 1950 році в СРСР, - зазначає І.Дзюба у праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?", - було видано 43 100 назв книжок тиражем 821 мільйон примірників, з них російською мовою 30 482 назви тиражем 640 391 000 примірників, тобто 71% назв і 78% тиражу. А мовами неросійських націй, що становлять трохи менше 50% всього населення СРСР, було опубліковано лише 29% назв" [159].

Значних зусиль вартувало викладачам-філологам, щоб у час русифікації, скорочення годин на фахові предмети й кількості україномовних видань студенти не відчували себе "надщербленими" особистостями.

Навчальний план спеціальності "українська мова і література" 60-х років ХХ ст. підпорядковувався насамперед потребам радянського індустріального суспільства. Зрусифіковане викладання більшості навчальних предметів негативно впливало на фахове становлення майбутніх учителів-словесників. Дискримінативна мовна політика, скорочення годин на вивчення української мови, низький рівень комплектування шкільних бібліотек (у 1964 р. у восьмирічній школі №118 м.Києва налічувалося 16136 російських і 400 українських книг; у середній школі №20 відповідно - 16000 і 480; у середній школі №100 - 8456 і 1000 [692]) стали основними причинами низького рівня знань і вмінь вступників на спеціальність "українська мова і література".Тексти вступних диктантів були наповнені численними стилістичними огріхами, русизмами, характеризувалися порушенням морфологічних і пунктуаційних норм, а усні відповіді нерідко відзначалися незадовільними знаннями програмових художніх творів.

Характерними ознаками цього часу стали пошуки застосування системного підходу до кожної із складових системи професійної підготовки майбутніх учителів-словесників, наголос на професійну спрямованість викладання

Теоретичною основою лекцій, практичних і лабораторних занять, самостійної науково-дослідної роботи з методичних дисциплін вважалися фундаментальні праці "Методика викладання української мови в середній школі" (1962) за ред.С.Чавдарова і В.Масальського, "Методика викладання української мови в середній школі" (1965) Є.Дмитровського, "Нариси з історії методики української літератури" О.Мазуркевича, "Українська література в середній школі. Курс методики" (1962) і "Майстерність учителя-словесника" Т.Бугайко і Ф.Бугайка. За навчальними виданнями викладачів Київського педагогічного інституту імені О.Горького студенти опановували вікову психологію і педагогічні закони відображення лінгвістичних і літературознавчих явищ, шляхи аналізу художніх творів, готувалися до уроків і проведення позакласної та позашкільної роботи. Щоправда, теоретичне підґрунтя занять з методик недостатньо підкріплювалося практичною реалізацією, уроками в школі.

Зростала роль науково-дослідної роботи викладачів і студентів. Вважалося, що лише той викладач може прищепити своїм вихованцям нахил до дослідної роботи, виховати в них критичне мислення, навички до узагальнення фактичного матеріалу, прагнення до наукового пошуку, який сам творчо працює. Отже, аналіз наукових джерел, навчально-методичних матеріалів, періодичних видань засвідчує, що на професійній підготовці майбутнього вчителя української мови і літератури цього періоду позначилися посилений ідеологічний тиск, акцент на повне зросійщення, потреби індустріалізації, формування представників "нової історичної спільності". Продовжувалося знецінювання самобутньої української культури, ігнорування природної сутності особистості. Та все ж разом з пріоритетністю комуністично-заідеологізованої функції освіти слід відзначити громадянську мужність педагогів, методистів, філологів, які в русифікованому просторі формували україномовну особистість вчителя-словесника.