ЦЕ ТЕ, ЩО МОЖНА БУЛО ЗНАЙТИ ДО ЦЬОГО ПИТАННЯ (З МОНОГРАФІЇ СЕМЕНОГ)

2.1.1. Підготовка вчителів словесності в кінці хіх ст. – у 30-х р. Хх століття

Палким патріотом упровадження української мови в національній школі був український педагог, громадський діяч, літературознавець В.Науменко (1852-1919). Значна частина його публікацій присвячена теоретичному обґрунтуванню необхідності вивчення рідної мови. Філолог достатньо арґументовано відстоював важливість рідної мови насамперед не як навчального предмета, а природного засобу розвитку розумових сил, духовних і моральних якостей людини. Саме рідна словесність, - переконує В.Науменко, - рідними образами, близькими мотивами, органічно пов′язаними з ними звуками володіє сильним впливом на відчуття, формує найвищий дар – "дар слова" [385, с.120].

Як свідчить аналіз історико-педагогічних джерел, вагоме підґрунтя для формування компетентнісно-орієнтованої моделі підготовки українського словесника становили традиції Києво-Могилянської колегії, гімназій, Харківського і Київського університетів, Ніжинського історико-філологічного інституту імені князя Безбородька, вчительських та педагогічних інститутів закритого типу, створених при класичних університетах у ХІХ столітті, які ґрунтувалися на фундаментальності й культурологічних принципах. Пріоритетними напрямами підготовки фахівців було визначено виховання особистості засобами мовних традицій різних культур, грамотність, писемне та усне володіння виражально-зображувальним словом.

Аналіз історико-педагогічних робіт [241; 356] показує, що, незважаючи на насаджування чужої мови, постійні утиски рідної, заборону викладання нею, у викладацькому і студентському середовищі українську мову розглядали в тісному взаємозв'язку з культурним і духовним життям людини і нації.

Пробудженим інтересом до національної ідентичності, відродженням українського культурного ренесансу, початком формування найважливіших складових національної системи підготовки вчителів української мови і літератури й водночас певною штучністю заходів українізації називають період 1917-1928 pр. Посада вчителя української мови і літератури була запроваджена згідно із законопроектом про встановлення такої штатної посади по середніх і вищих початкових школах усіх відомств, а також учительських і духовних семінаріях та інститутах [196].

вважався вчитель з високою нацiональною свiдомістю і самосвiдомістю, ґрунтовними знаннями, належним володiнням укpаїнською лiтеpатуpною мовою, методичними вміннями й водночас "політично освічена людина на основі марксистсько-ленінської методології". На формування таких професійно важливих якостей спрямовувалася навчально-пізнавальна складова професійної підготовки: курси марксистсько-ленінської теорії, логіки, історії філософії, історії України з історією мистецтва; вступ до науки язикознавства, історія української мови та діалектології; писемність, народна творчість, дитяча література; історія педагогіки, соціальна педагогіка, педагогіка юнацького віку, школознавство, історія освіти на Україні, рефлексологія, педологія, шкільна гігієна, історія педагогічних течій; загальна психологія, психологія дитини [327, с.34-35].

У студентській аудиторії використовувався підручник М.Грушевського "Про старі часи на Україні. Коротка історія України для першого початку" (1918). Написаний доступним розповідально-описовим стилем, із залученням елементів навчального діалогу, уривків із віршів Т.Шевченка, творів усної народної творчості підручник збагачував загальнокультурну підготовку майбутніх шкільних учителів.

Лінгвістична підготовка у вищих навчальних закладах здійснювалася на засадах традицій національної культури. С.Нікітчина, аналізуючи навчальний план Кам'янець-Подільського вчительського інституту за 1919-1920 н.р., указує зокрема, що українській мові на другому курсі відводили 4 години, а на третьому – 3 години на тиждень [394, с.89]. Викладачі, відомі мовознавці, автори підручників для вищої школи (Л.Булаховський, О.Білецький, А.Кримський, К.Німчинов, Д.Ревуцький, В.Сімович, Є.Тимченко) залучали студентів-філологів до "серйозної роботи над питаннями граматики історії рідної мови”, "збирання діалектних відомостей", опанування "виразного читання одного із джерел жвавости викладу в нашій школі".

Недостатню кількість аудиторних годин освітяни намагалися компенсувати за рахунок відповідного навчально-методичного забезпечення. Неоціненним мовним порадником зі стилістики для учителів слугувала книга видатної української вченої О.Курило "Уваги до сучасної української літературної мови" (1925). Кожне положення лінгвіста логічно обґрунтовувалося й доповнювалося прикладами з усної народної творчості і письменства, міжмовними паралелями із західнослов′янських та слов′янських мов [296]. Добрим провідником у роботі над словом як "засобом плекання чуттєвого художнього світу людини" майбутнім педагогам слугували довідникові видання, перекладні, термінологічні словники, україномовні газетні й журнальні публікації.

Однак цікаві знахідки українізації першої половини 1920-х рр. уже в другій половині почали швидко нівелюватися. Негативну роль у цьому процесі зіграла політика поступового штучного витіснення української мови з культурно-освітніх закладів, засобів масової інформації, запровадження і дії до 1932 р. колективного складання заліків, лабораторно-бригадного методу і методу проектів, які спонукали до відмови від лекційної форми навчання, вступних і поточних іспитів, переведення п'ятибальної системи на форму контролю "зараховано" – "не зараховано", скасування вимоги виконання дипломних робіт.

З початку 30-х років ХХ ст. тоталітарний режим швидко завойовував нетривкий україномовний простір молодої республіки. Широковживаними в колі освітян стали терміносполуки "радянська школа", "комуністичне виховання", "єдині навчальні плани", "єдині навчальні програми", "єдина трудова школа". Прослідковувалося чітке прагнення "зітерти" з пам'яті суспільства терміни "українознавство", "українська національна школа", "національне виховання" і цим самим підтвердити включення української освіти до всесоюзної системи.

Лекції, практичні, лабораторні заняття методичної підготовки проводилися з урахуванням навчальних книг харківського літературознавця й методиста А.Машкіна (“Мова й література в масовій школі профосу” (1928), “Методика рідної мови” (1930), “Методика літературного читання” (1931), “Методика літератури” (1931). Методична компетенція студентів-філологів збагачувалася на основі стрункої системи навчання граматики і правопису, аналізу методичної спадщини минулого, який здійснив київський педагог і методист, академік С.Чавдаров. Його "Методика викладання української мови (граматики і правопису) в середній школі", (1939) побудована на основі залучення кращих надбань теорії і практики.

Одним із ефективних шляхів підвищення якості професійної підготовки стало створення студентських наукових товариств і проблемних груп. У другій половині 30-х років ХХ ст. таке товариство працювало в Київському державному педагогічному інституті ім. О.Горького. Щоправда, його діяльність відзначалася непослідовністю і стихійністю.

Отже, 30-і роки ХХ ст. ознаменувалися завершенням реформи педагогічної освіти, створенням єдиних навчальних планів і програм, утвердженням авторитарної системи професійної підготовки майбутніх учителів-словесників.