Миколаївський собор в Ніжині

 

 

Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII —XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід.

Яскравою, хоча і своєрідною була українська барокова культура, час розквіту якої припав на кінець XVI — першу половину XVIII ст. Як і європейське, українське бароко характеризувалося поєднанням світських мотивів і релігійних образів, тяжіло до контрастів і гіпербол, складних метафор, алегоризму і метафоричності, прагнуло вразити уяву глядача, читача, слухача, вдаючись до пишних барвистих форм. Водночас у ньому проглядається світоглядний песимізм і метафізична тривога. Сум за втраченою ренесансною ілюзією гармонії та внутрішньої досконалості — основа трагічного гуманізму культури європейського бароко. В Україні ця внутрішня двоїстість барокового світовідчуття пов'язана також з історичними чинниками — Визвольг пою війною 1648—1654 рр. за незалежність, пафосом цієї війни та перемоги.

Українське бароко XVII ст. часто називають "козацьким", оскільки в культурі потужно виявилися козацький дух, козацький характер, козацькі смаки. Крім того, чимало шедеврів архітектури і живопису були створені на замовлення козацької старшини. Героями літературних і живописних творів ставали вже не ченці, а політичні і культурні діячі —- гетьмани, козацькі вожді, братчики, герої походів, меценати. Козацькими в той час були такі жанри мистецтва, як історичні пісні і думи, козацькі літописи (Самовидця, гадяцького сотника Г. Граб'янки, кількатомний літопис учасника походів запорожців С. Величка), плачі й панегірики (яких лише чеснот не приписували своїм героям поети-панегіристи С. Яворський, II. Орлик, І. Орловський і Ф. Прокопович), лицарська поезія, козацький портрету козацький собор, козацький гопак. Велику роль у культурі того часу відіграла пісня, яка, за словами Гоголя, "для Малоросії все: і поезія, й історія, й батьківська могила. Вірний побут, стихії характеру, всі вигини і відтінки почуттів, хвилювань, страждань.., дух минувшини".

Провідним жанром у музиці став хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Творцями барокової церковної музики були А. Ведель, М. Березовський, М. Ділецький, Д. Бортнянський — композитори, слава яких вийшла за межі Батьківщини. З їхніми іменами пов'язаний розвиток симфонічної музики — концертів, кантат, ораторій. Твори Д. Бортнянського виковувалися в різних країнах, про нього говорили як про найвідомішого на той час у Росії. Сам же Бортнянський називав Моцартом духовної музики свого співвітчизника Веделя.

Стиль бароко в Європі був переважно дворянським, а в Україні він мав демократичну орієнтацію, що виявилася у властивих українському бароко любові до прикрас, декоративності, потягу до святковості, поетичності В усіх сферах життя. Це відобразилося на оформленні української книжки XVII—XVIII ст., декоративна пишність якої не має аналогів ні в Європі, ні е Росії. Кожна сторінка лаврського стародруку є ніби вишуканим мереживом з друкарського шрифту, орнаменту і гравюр. Наприклад, титул київського "Псалтиря" 1728 р., виконаного А. Козачковським, і титул почаївського "Служебника" 1744 р., зробленого Ф. Гочемським. Осередком граверства став Київ, де працювали видатні гравери Л. Тарасевич, І. Щирський, І. Мигура, І. Стрельбицький.

Український живопис епохи бароко поки що недостатньо вивчений, про його професійних творців відомо небагато, зазначимо лише деякі імена: один із перших майстрів нового стилю у Львові М. Петрахнович, представники львівської школи — І. Руткович та Й. Кодзелевич. Вони розписували церковні іконостаси. У східній Україні окреме місце належить іконостасу Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях Полтавської області: в ньому більше сотні ікон, а розписи вражають експресією руху, енергійними ракурсами, внутрішньою напруженістю. Різьблені пишні іконостаси на декілька поверхів — Софійського і Миколаївського монастирів — теж перлини образотворчого мистецтва. Це був також період розвитку репрезентативного портрета ("парсуни") різних типів: шляхетського (магнатського), ктиторсько-епітафіального (посмертне зображення козацької старшини), портрета церковних ієрархів, міщанського. Останній зображає представників різних верств населення і є ближчим до голландської школи.

У бароковій архітектурі втілено найвищі мистецькі досягнення доби. Згадаємо передусім дерев'яні церкви, представлені різними школами — волинською, галицькою, буковинською, закарпатською, придніпровською та ін. Пам'ятками козацького бароко стали кам'яні церкви — архітекторів вабили декоративні можливості стилю, єдність споруди з довкіллям. Саме про хрещаті п'ятибанні храми Києва, Чернігова, Ніжина, Ізюма, Новгорода-Сіверського можна сказати так: "Зречення зрозумілого... Потреба в тому, що викликає захоплення... Об'єкт ніби зникає з поля зору глядача...". Так передавалося враження і від барокового твору в Європі. Бароко — це стиль архітектурних ансамблів. Його переваги у Придніпров'ї та східних областях України потужно виявилися саме в унікальних архітектурно-ландшафтних ансамблях. Але були створені і нові ансамблі, центрами яких стали відновлені у ХVII ст. на кошти козацької старшини давньоруські святині: Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий монастир, Кирилівська церква — у Києві, Спаський собор і собор Єлецького монастиря — у Чернігові й особливо Успенський собор, що здавна був найпопулярнішою будовою на Русі. Всі вони вбралися у "бароковий одяг".

Певні стильові зміни пов'язані з ім'ям російського архітектора І. Шеделя. На замовлення Києво-Печерської лаври він збудував велику лаврську дзвіницю — найвищу в межах Росії (96,5 м), крім того, використав принципи ордерної архітектури. Інші барокові споруди І. Шеделя — дзвіниці Софійського собору та Михайлівського монастиря. Справжніми перлинами мистецтва є Андріївська церква (архітектор В. Растреллі), Покровська церква в Києві (архітектор І. Григорович-Барський), собор Святого Юра у Львові (архітектор В. Меретин).

Значним досягненням козацької доби стало створення першої вищої школи й визначного культурно-освітнього центру в Україні — Києво-Могилянської академії. Створена у 1632 р. унаслідок об'єднання школи Києво-Печерської лаври з Київською братською школою, вона спершу називалася Києво-Могилянською колегією (Могилянською на честь свого протектора II. Могили). У 1701 р. вона отримала титул і права академії. В пій навчалися діти козацької старшини, шляхти, духівництва і заможних міщан. Дві третини з них здобували світську освіту. В академії викладали (згідно з тогочасними європейськими стандартами щодо вищих навчальних закладів) три стародавні мови: давньогрецьку, латинську і староєврейську, а також слов'яно-руську (тодішня літературна українська мова), церковнослов'янську, польську, німецьку та французьку, історію, географію, математику, астрономію, катехізис, піїтику, риторику і діалектику (мистецтво виголошування промови і ведення диспуту), філософію і богослов'я (для майбутнього духівництва). Пізніше викладали також природознавство і медицину.

Києво-Могилянська академія підготувала багато освічених фахівців для України, Білорусі, Росії, а також для Болгарії, Сербії, Волощини, Молдавії, Греції. Тут навчалися такі видатні діячі української культури, як І. Гізсль, С. Славинецький, І. Галятовський, С. Яворський, Ф. Прокопович, II. Сковорода, М. Бантиш-Каменський та ін. Києво-Могилянська академія значною мірою сприяла створенню у 1687 р. Слов'яно-греко-латинської академії в Москві. Важливим центром книгодрукування в Україні XVII—XVIII ст. була Печерська друкарня у Києві

84. Розгляньте основні напрямки розвитку культури України в часи пробудження української національної свідомості (друга пол. ХVІІІ – ХІХ ст.)

У другій половині XIX ст. відбувався подальший розвиток української культури. Спостерігається тенденція до поділу її на два великі блоки — буржуазного та національне-демократичного напрямків. Тут можна не погодитися з В. І. Леніним, який національну культуру трактував як культуру поміщиків, попів та буржуазії, і з тим, що "гасло національної культури це буржуазне (а часто й чорносотенно-клерикальне) ошуканство". Це далеко не відповідає дійсності. У період становлення промислового капіталізму Україна, як і царська Росія, потребувала кадрів, яких конче не вистачало на заводах та фабриках, що відкривалися в Україні. Поряд з професійною започатковується народна освіта, яка набула особливого розвитку з призначенням М. Пирогова попечителем Київського й Одеського учбових округів (1856—1861). У цей час у Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Чернігові, Одесі, Житомирі та в інших містах і селах відкриваються недільні школи. Професори Київського університету П. Павлов, Я. Бекман, М. Муравський роблять спробу через школи вести революційну пропаганду. В Україні у 1862 р. функціонувало 67 недільних шкіл, для яких були видані букварі та підручники українською мовою. Великого значення цим школам надавав Т. Шевченко. Він написав для них "Букварь южнорусский". Ці школи викликали переполох у царського уряду і в 1862 р. були закриті. Україна почала ставати капіталістичною державою, її економічний розвиток зумовлював настійну потребу реформування шкільної системи, адже на кінець 90-х років XIX ст. в Україні налічувалося близько 17 тисяч початкових шкіл, які забезпечували освіту близько ЗО % дітей шкільного віку. Згідно з переписом 1897 p., письменним було вже 24 % населення у віці від 9 до 49 років. На вимогу часу створюються двокласні школи з п'ятирічним терміном навчання, повітові училища реорганізовуються в шестирічні, відкриваються реальні (середні) навчальні заклади, восьмикласні комерційні училища. Так, на кінець XIX ст. в Україні налічувалося 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ, переважна більшість з яких були приватними. Українські університети — Харківський, Київський, Одеський (Новоросійський, 1865) та інститути — Ніжинський історико-філологічний (1875), Харківський технологічний (1885), Київський політехнічний (1898) стали центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів, лікарів та інших спеціалістів для підприємств України. Здебільшого навчання у вищих навчальних закладах було недоступне для дітей робітників та селян, оскільки було платним, і плата ця була досить високою. В українських навчальних закладах створюються відомі наукові школи: математична — провідними вченими були М. Ващенко-Захарчен-ко, С. Ярошенко, І. Тимченко; фізична — М. Умнов; астрономічна — Ф. Бердихін; хімічна — М. Бекетов, Я. Михайленко, Ф. Шведов, С. Реформаторський; біологічна — О. Чорна, К. Милашевич, ембріолог О. Ковалевський; ботаніки — В. Зеленський, Ф. Каменський, В. Палладій; мікробіології — М. Гамалія, І. Мечников, фізіолог І. Сеченов. У 1869—1870 pp. було засновано географічне товариство, яке здійснило три експедиції з метою збирання етнографічно-статистичних матеріалів, які в 1872—1879 pp. було опубліковано в Петербурзі ("Праця етнографічно-статистичної експедиції в Західноросійський край"). До них були включені українські пісні, казки, відомості про правові звичаї українського народу та ін. Після виходу Емського указу 1876 р. Південно-західний відділ російського географічного товариства було закрито. Великого розвитку набула історична наука, тут точилася гостра боротьба між революційно-демократичними, національними, ліберальними та великодержавними напрямками. Історичними студіями займалися також письменники і громадські діячі, зокрема Т. Шевченко, І. Франко, С. Подолинський, П. Грабовський, Леся Українка, М. Костомаров, Д. Багалій та ін. І. Франко розвивав історичні погляди революціонерів-демократів 60—70-х років XIX ст. Йому належить кілька десятків праць, в яких висвітлюються найважливіші проблеми історії України від давніх часів до початку XX ст. Вивчення фактичної історії України стало провідною темою у представників ліберально-демократичного напрямку — М. Костомарова, О. Лазаревського, Д. Багалія, О. Єфименко. Так, М. Костомаров написав ґрунтовні праці про розвиток історичного процесу України і Росії: "Боротьба українських козаків з Польщею в першій половині XVII сторіччя", "Богдан Хмельницький", "Руїна" та ін. Він редагував окремі твори документального видання "Акти, относящиеся к Южной и Западной России". У своїх працях М. Костомаров багато уваги приділяв історії селянських повстань, народного побуту, загострював увагу на національних особливостях українського козацтва. На великому архівному матеріалі процес закріпачення селянства козацькою старшиною в XVII ст. у своїх працях "Малоросійські посполиті селяни" і тритомному виданні "Опис старої Малоросії" показав О. Лазаревський.

Наприкінці XIX ст. вийшли праці Д. Багалія, які мають непересічну цінність щодо зібраного матеріалу, зокрема "Нариси з історії колонізації і побуту степової окраїни Московської держави", "Спроба історії Харківського університету (за неопублікованими матеріалами)". Цінним у його працях є те, що він робить спробу показати процес історичного розвитку українського народу в контексті слов'янських народів. Із народницьких позицій виступала О. Єфименко. На великому архівному матеріалі вона показала процес закріпачення селян, перетворення козацької старшини в поміщиків, суспільно-політичне життя України XV—XVIII ст. та адміністративно-політичний устрій Лівобережної України. Під впливом революціонерів-демократів і марксистів склався світогляд С. Подолинського, і з цих поглядів він висвітлював розвиток капіталізму та формування пролетаріату в Україні у працях "Про хліборобство", "Про багатство та бідність", "Парова машина", "Ремесла і фабрики на Україні" та ін. Із національних позицій почав писати свою "Історію України-Руси" М. Грушевський. Його наукові розвідки та активна організаторська діяльність пробудили інтерес до об'єктивного вивчення історичних процесів, що відбувалися в Україні. Підвищився інтерес до вивчення і висвітлення економічних процесів в Україні. Тут провідне місце належало статистику демократичного напрямку Д. Журавському. Він у 1852 р. видав тритомну працю "Статистичний опис Київської губернії". Вивчали економічний стан в Україні кафедри політичної економії і статистики Київського, Харківського та Новоросійського університетів, Товариство сільського господарства Південної Росії, Комісія для опису губерній Київського округу та ін. Багато уваги приділяється вивченню української мови. Перше місце тут належить видатному вченому-мовознавцю О. Потебні, який залишив ґрунтовні дослідження із загального мовознавства, української мови і фольклору, діалектології слов'янських мов. Ґрунтовні дослідження з вивчення української мови здійснили також М. Максимович, П. Житецький, К. Михальчук, Ю. Тимченко та ін. А. Спілка та М. Уманець у 90-х роках XIX ст. уклали "Словарь російсько-український", який відіграв позитивну роль у пропаганді української мови. Вивчали українську мову російські вчені Ф. Корф, П. Фортунатов, О. Шахматов та ін. Під впливом журналів "Современник" і "Отечественные записки", на сторінках яких публікувалося багато матеріалів про Україну і які поширювалися в Україні, починають виходити журнали "Основа" (1861—1862) та "Киевская старина", яка починаючи з 1882 р. протягом 25 років публікувала матеріали з історії України, твори української літератури, архівні та наукові розвідки; ці матеріали й нині не втратили наукової цінності. Під впливом творчості Т. Шевченка і започаткованого ним напрямку критичного реалізму в українську літературу входять Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін. Активно працює в цей період П. Куліш, який у своїх творах на історичну тематику, зокрема доби козаччини, оспівує особливості козацького руху (роман "Чорна рада", 1857), активно виступає в літературно-критичних статтях проти хуторянства і національної обмеженості як у літературі, так і в суспільному житті. Кріпосництво, недолугість можновладців таврував у своїх "Співомовках" С. Руданський. Нестерпне життя, безправ'я і страждання покріпа-ченого селянства показав у своїх творах видатний український прозаїк І. Нечуй-Левицький. До кращих його творів належать повісті "Микола Джеря", "Бурлачка", "Кайдашева сім'я", "Старосвітські батюшки та матушки". Напрямок критичного реалізму в українській літературі одержав поступальний розвиток у творчості Панаса Мирного. У його романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні" (написаному у співавторстві з І. Бі-ликом) дається широка картина життя українського села, боротьба бідноти проти злиднів і соціальної несправедливості. А в романі "Повія" Панас Мирний показує трагічну долю сільської дівчини Христі Притиківни, яку "перемолола" машина капіталізму. Серед драматичних творів Панаса Мирного популярною стала драма "Лимерівна", в якій показано конфлікт пореформенного села, що виник між багатою верхівкою та експлуатованим селянством. У Карпатському регіоні визначним представником передової української літератури був Ю. Федькович, який оспівував борців селянського руху, зокрема Лук'яна Кобилицю, проти австрійського поневолення, редагував першу українську газету "Буковина", яка виходила з 1885 р. у Чернівцях. Популярною серед читачів була творчість Ольги Коби-лянської, щоправда, її перші твори, зокрема "Людина і царівна", зустріли різко протилежні оцінки — від захоплюючої з боку І. Франка до різко критичної з боку С. Єфремова. Найдраматичніший твір авторки — повість "Земля", де вона реалістично показала життя буковинського селянства, трагедію боротьби за землю; увесь він пронизаний болем і співчуттям до своїх героїв.

У 90-ті роки XIX ст. підвищується інтерес до драматургічного мистецтва, яке всупереч Валуєвському та Емському указам виходить на театральні кони. Найяскравішим представником на цій ниві був письменник, поет, театральний і культурно-громадський діяч М. Стариць-кий. Його п'єси "Не судилося", "У темряві", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" правдиво і неупереджено показують життя українського селянства. Провідною в його творчості була також історична тематика. Він написав повість "Облога Буші", роман-хроніку "Богдан Хмельницький", романи "Руїна", "Останні орли" ("Гайдамаки"), "Розбійник Кармелюк", в яких широко висвітлив визвольну війну українського народу 1648—1654 pp., гайдамацький рух XVIII ст., боротьбу проти кріпосництва. Талановитим представником в українській драматургії був І. Карпенко-Карий (І. Тобілевич). Його п'єси "Бурлака", "Наймичка", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Мартин Боруля", що були написані в дусі критичного реалізму, показали розмаїте життя різних соціальних груп українського народу. Незважаючи на заборони і обмеження царського уряду, українське театральне мистецтво сформувалось, виросла визначна плеяда талановитих драматичних акторів: М. Кропивницький, П. Саксаганський, М. Заньковецька, М. Садовський. Вони з успіхом виступали на сценах театрів України, у Петербурзі, Москві та інших містах Росії. Українське образотворче мистецтво другої половини XIX ст. розвивається під впливом реалістичних тенденцій, які були продекларовані Товариством пересувних художніх виставок, душею та організаторами яких були І. Крамськой та художній критик В. Стасов. Членами товариства були й українські митці. Виставки експонувалися в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та інших містах України, викликали інтерес і позитивно сприймалися громадськістю. Істотний вплив на розвиток українського прогресивного реалістичного мистецтва справив І. Рєпін. Народився він на Слобожанщині, в м. Чугуєві у родині військового поселенця. Українські враження дитинства давали йому творчу наснагу протягом усього життя. Він написав відомі картини на українську тематику: "Запорожці пишуть листа турецькому султану", "Вечорниці", "Гопак", портрет Т. Шевченка, зробив багато замальовок із життя і побуту українського народу. Уродженець Полтавщини М. Ярошенко, один із керівників Передвижників, темами своїх творів "Студент", "Курсистка", "Кочегар", "Всюди життя" обирає життя різночинної інтелігенції та пролетаріату. Він працював також як портретист і залишив нам образи сучасників (Г. Успенського, М. Салтикова, Д. Менделєєва), свій автопортрет та портрети представників кавказьких народів, серед яких він провів останні роки свого життя. Реалістичні традиції, що їх заклав Т. Шевченко, продовжували К. Трутовський, Л. Жемчужников, М. Микешин, М. Позен та ін. Особливої слави зажив художник С. Васильківський. Після закінчення Санкт-Петербурзької академії мистецтв він жив і працював у Харкові. Тут він створив прекрасні пейзажі, в яких оспівував красу української природи, намалював низку сюжетних та історичних картин, найбільш значущі з яких "Вибори полковника Мартина Пушкаря", "Ромоданівський шлях", "Козаки в степу", "Козацький пікет" та ін. Малярство також набувало популярності в Україні: створюються "Общества любителей изящных искусств", при них відкриваються рисувальні школи, зокрема в містах Києві, Харкові, Одесі; пізніше вони були реорганізовані в художні училища, що й стало базою для формування української професійної школи образотворчого мистецтва. У Галичині під впливом українських ідей працювали художники Т. Копистинський, Т. Романчук, К. Устиянович та І. Труш. Темами своїх творів вони обирали побутову та історичну тематику, у пейзажах оспівували рідний край, а І. Труш виконав портрети І. Франка, В. Сте-фаника, М. Лисенка та Лесі Українки. У другій половині XIX ст. спостерігаються певні зрушення до створення монументальної пластики. Одним із перших було встановлено пам'ятник князеві Володимиру, роботу над ним розпочав В. Демут-Малиновський, а закінчив П. Клодт. Пам'ятник прикрасив один із мальовничих парків Києва, який кияни любовно охрестили Володимир-ською гіркою. Зачинателем реалізму в українській монументальній скульптурі став М. Микешин, автор багатьох монументів і пам'ятників, встановлених у Петербурзі, Новгороді, Києві. За його проектом у 1888 р. було створено пам'ятник Б. Хмельницькому. Для свого рідного міста Полтави М. Позен зробив два пам'ятники своїм землякам — І. Котляревському (1903) та М. Гоголю (1915).

Підвищується інтерес до вивчення народної мелодики у композиторів, які працювали над українською тематикою. Варто зазначити твори П. Чайковського, О. Даргомижського, О. Бородіна, М. Римського-Кор-сакова та ін. Вони активно використовували українську тематику й народну пісню у своїх творах. Так, М. Мусоргський за мотивами творів М. Гоголя написав оперу "Сорочинський ярмарок", М. Римський-Кор-саков — опери "Майська ніч" та "Ніч перед Різдвом", П. Чайковсь-кий — оперу "Черевички", О. Бородін — оперу "Князь Ігор". Українські композитори М. Вербицький, С. Воробкевич, П. Ніщин-ський під впливом поезій Т. Шевченка створили чудові музичні твори за їх мотивами. С. Гулак-Артемовський, залюблений в українську старовину, написав оперу "Запорожець за Дунаєм". Уперше цю оперу було поставлено в 1863 р. на сцені Санкт-Петербурзького оперного театру. Та найбільший внесок у розвиток українського музичного мистецтва зробив М. Лисенко. Він збирав та обробляв українські народні пісні й опублікував 7 збірок, записав музичний репертуар кобзаря Остапа Вересая, додавши до цієї публікації теоретичну статтю про кобзарське мистецтво, створив симфонічні й камерні твори та опери "Тарас Бульба", "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка-Полтавка", а також унікальний на той час жанр — опери для дітей "Коза Дереза", "Пан Коць-кий" та "Зима і весна".

85. Охарактеризуйте специфіку культури та духовного життя українців на початку ХХ ст.

Незважаючи на всю складність суспільно-політичного життя, українська культура початку XX ст. зробила крок уперед. При цьому в своєму розвитку вона мусила долати серйозні перепони. Як і раніше, болючою була освітня проблема. В роки революції 1905—1907 рр. розширилася шкільна мережа. Однак ні кількість шкіл, ні якість навчання в них не відповідала потребам. Незадовільним залишався стан початкової освіти. Ситуація в народній освіті погіршувалась ще і національним гнобленням, яке виявлялося насамперед у забороні україномовного навчання. Кращою, ніж у Наддніпрянщині, була освітня ситуація в західноукраїнських землях. Але й там було ще далеко до задоволення потреб українського населення в освіті. Революція 1905—1907 рр. сприяла полегшенню розвитку науки. Великий крок уперед в дослідженні історії України зробили М. Грушевський (кілька томів «Історії України-Руси»), Олександра Єфименко («Історія українського народу» та інші праці), Дмитро Багалій (праці з історії Слобожанщини). Видатним антропологом, етнографом і археологом був Федір Вовк. Серед вчених-філологів помітними фігурами були Борис Грінченко та Агатангел Кримський. Наукова думка розвивалася і вченими-природознавцями. Деякі з них (Володимир Вернадський, Данило Заболотний та ін.) вийшли на передові рубежі світової науки. Київ та інші міста стали центрами технічного прогресу. Початок XX ст. в історії українського мистецтва відзначено подальшим розквітом, що розпочався у другій половині XIX ст. Українські митці долали численні перепони, що стояли перед ними через антиукраїнську політику російського і австрійського урядів. В умовах тимчасового послаблення тиску на українське слово нові можливості відкрилися перед літературою. Письменники не обмежувалися лише селянською тематикою. Вони сприймали нові творчі течії, звертались до нових жанрів. Визнаними майстрами літератури були Володимир Винниченко, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олександр Олесь, які висвітлювали всі аспекти життя українського народу, формуючи своїми творами національну свідомість. З початку XX ст., одночасно з розвитком національного руху, бажання спертися на рідні корені, відродити українську культурну самобутність відчувається і в мистецтві. Яскравим виразником національного стилю в архітектурі був Василь Кричевський, за проектом якого було побудоване Полтавське земство. Видатних успіхів досяг художник-баталіст Микола Самокиш, живописці Сергій Васильківський. Народно-пісенна традиція стала важливим джерелом розвитку музичної культури. Народні пісні в обробці Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Станіслава Людкевича все ширше звучали в концертному репертуарі професійних виконавців і самодіяльних художніх колективів. Пісенну музичну культуру примножила видатна актриса Соломія Крушельницька. Продовжувалось піднесення українського театру. Його славу примножували брати Тобілевичі, М. Садовський, П. Саксаганський. 1906 р. був створений перший стаціонарний український театр у Києві, де провідне місце посідала М. Заньковецька.

86. Простежте розвиток української культури міжвоєнного періоду.

Зазнавши пора з к и в національно-визвольних змаганнях 1917—1921 рр., Україна знову втратила державність. Таке становище змінило, але не перервало український культурний процес, особливий сплеск якого стався під час "українізації" на теренах під радянської України. Національне відродження цього часу охопило різні аспекти життя українства, яскраво позначившись на освіті, науці, літературі, мистецтві.

Прагнучи збудувати нове, комуністичне суспільство, більшовики за будь-яку ціну хотіли взяти під контроль культуру. Необхідною передумовою залучення широких народних мас до неї була ліквідація неписьменності. За переписом 1920 р., в Україні нараховувалося 48 % неписьменних віком від 9 до 49 років. Тому в травні 1921 р. Раднарком УСРР видав постанову про ліквідацію неписьменності. Для координації цієї роботи було створено республіканську та місцеві комісії. Як наслідок, до 1939 р. загальний показник письменності населення віком понад 9 років зріс до 85,3 %.

Важливим завданням т.зв. культурного будівництва було також формування системи освіти. У 1920-х роках в Україні діяла загальноосвітня трудова школа 2 ступенів: І —1—4 кл. (учні від 8 до 11 років) і II — 5—7 кл. (12—15 років). Середню

освіту давали професійні школи з 3-річним терміном навчання.

З проведенням українізації розширювалася мережа шкіл з українською мовою викладання. Так, наприкін. 1920-х років 97 % українських дітей навчалися рідною мовою.

У 1934 р. запроваджено єдину систему шкільної освіти для всього СРСР, яка складалася з 3 типів шкіл: початкова — 1—4 кл., неповна середня — 1—7 кл. і середня — 1—10 кл. Визначалися початок і кінець навчального року, тривалість уроку, запроваджувалися правила поведінки і єдина шкільна форма, єдині норми, програми і підручники, 5-бальна система оцінювання. Станом на 1937/38 навчальний рік в УРСР нараховувалося 22,5 тис. загальноосвітніх шкіл, де навчалися 5,4 млн. учнів та працювала 181 тис. учителів.

Певні зрушення відбулися в галузі вищої школи, перед якою було поставлено завдання готувати нову, радянську інтелігенцію. З цією метою на поч. 1920-х років розпочинаються її реорганізація і пролетаризація, перебудова на нових, соціалістичних засадах. Зокрема, для зменшення серед студентства частки представників т.зв. нетрудових верств, запроваджувався класовий принцип прийому до інститутів і технікумів.

З початку 1930-х років після низки експериментів розгорнулася уніфікація вищої і середньої спеціальної освіти. Було ліквідовано бригадно-лабораторний і комплексний методи навчання, що не забезпечували набуття потрібних знань, підвищено роль лекцій, семінарських і лабораторних занять, запроваджено складання іспитів й індивідуальні оцінки знань студентів, проходження ними виробничої практики тощо. З вересня 1933 р. в Україні було відновлено раніше ліквідовані університети. У 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вищих і середніх спеціальних навчальних закладах; бл. 90 % студентів отримували державну стипендію.

Встановлювалися вчені ступені доктора і кандидата наук, наукові звання професора і доцента, почесні звання, що стимулювало підвищення кваліфікації га педагогічної майстерності викладачів. Загалом на поч. 1941 р. в Україні діяли 173 ВНЗ, де навчалися 197 тис. студентів, і 693 середніх спеціальних навчальних заклади з 196 тис. учнів.

У непростих умовах перебувала освіта на західноукраїнських землях. Найважче було українцям у Румунії, які, по суті, не мали можливості навчати своїх дітей у національних школах. У Польщі українська освіта розвивалася головним чином завдяки "легальному сектору" українського визвольного руху. Підтримку Чехословацької держави відчувало українське шкільництво Закарпаття, де кількість національних шкіл у цілому відповідала частці українства.

Центром науково-дослідної роботи в Україні була Всеукраїнська академія наук. її членами, крім українських радянських учених, були обрані й науковці з Наукового товариства ім. Т. Шевченка, зокрема В. Гнатюк, Ю. Студинський, В. Щурат, Ф. Колесса.,

Значну дослідницьку діяльність розгорнули відомі Наукові колективи. Наприклад, математична школа Д. Граве. Праці М. Крилова та його учня М. Боголюбова заклали основи нової галузі математики — нелінійної механіки.

Плідна робота з теоретичної фізики тривала в Українському фізико-технічному інституті. Написана тут праця Л. Ландау в галузі кінетичної теорії плазми стала основоположною в дослідженнях з термоядерного синтезу. В 1932 р. у цьому інституті вперше в СРСР здійснили штучне розщеплення атомів літію. Одним із найвидатніших українських фізиків XX ст. став і дійсний член НТШ О. Смакула, який першим у світі отримав патент на виготовлення оптичної техніки.

Прискорилися дослідження в галузі техніки. Так, на межі 20—30-х років Є. Патон почав новаторську перспективну роботу з електричного зварювання металів. Багато інженерних рішень Ю. Ковдратюка (О. Шаргея) на десятки років випередили світовий рівень низки галузей науки і техніки, зокрема розробок з теорії космічних польотів.

Продовжували плідну роботу в галузі епідеміології вчені зі світовими іменами М. Гамалія і Д. Заболотний. Зміцнювали зв'язки з практикою охорони здоров'я видатний клініцист-терапевт ф. Яновський, засновник терапевтичної школи М. Стражеско, відомий фізіолог В. Данилевський.

М. Холодний, А. Сапегін, В. Юр'єв та інші вчені плідно працювали в галузі генетики та селекції рослин і тварин, впровадження науково обґрунтованих сівозмін. Визначних успіхів досягли О. Богомолець, О. Палладій та ін.

У галузі суспільних наук активно працювали відомі історики М. Грушевський, Д. Баталій, Д. Яворницький, географ В. Кубійович, економіст І. Витанович, літературознавець М. Возняк та ін.

У літературі під радянської України сформувалася яскрава революційно-романтична течія, до якої належали П. Тичина, В. Бллан-Блакитний, В. Чумак, В. Сосюра. Активно заявили про себе М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара. Помітним явищем були памфлети М. Хвильового, сонети М. Зерова, оповідання Г. Косинки, гумор 0. Вишні та ін. У літературному житті Західної України виділялися У. Самчук, Є. Маланюк, Ю. Клен, Б.-І. Антонич, Б. Лепкий, А. Чайковський, І. Вільде. Продовжували творчу діяльність письменники старшого покоління: В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина. В еміграції творили В. Винниченко, О. Олесь, О. Ольжич, О. Теліга, О. Лятуринська, Ю. Липа.

Помітне місце в культурному житті міжвоєнного часу належало мистецтву. Інтенсивно розвивалася музика, де чимало зробили Л. Ревуцький, В. Лятошинський, М. Вериківський, Г. Верьовка, К. Данькевич. У Галичині продовжував творити В. Барвінський.

Значну роль у розвитку культури відіграв театр, де працювали такі прославлені корифеї сцени, як Г. Юра, Н. Ужвій, А. Бучма, О. Петрусенко, І. Паторжинський, О. Ватуля. Видатним театральним діячем був Л. Курбас, який організував експериментальний театр "Березіль".

Значного розвитку в міжвоєнний період досягає кіно. З'явилися перші фільми режисера 0. Довженка— "Звенигород", "Арсенал", "Земля", які здобули йому всесвітню славу.

Живопис плідно представляли художники М. Бойчук, І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, І. Труш, О. Кульчицька, А. Монастирський, М. Приймаченко, М. Дерегус та ін. Основоположником такого модерністського напряму, як супрематизм, став К. Малевич.

У розвитку скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Серед безперечних здобутків цього часу — пам'ятники Т. Шевченку в Харкові, Києві та Каневі скульптора М. Манізера та Г. Сковороді в Лохвиці І. Кавалерідзе.

Найвідомішими архітектурними спорудами стали Меморіальний музей Т. Шевченка на Тарасовій горі в Каневі (архітектори В. Кричевський і П. Костирко), стадіон "Динамо" (В. Осьмак), будинки Верховної Ради (В. Заболотний) і Раднаркому (І. Фомін і П. Абросимов), залізничний вокзал (С. Вербицький) у Києві та ін.

Із встановленням наприкін. 20-х років тоталітарної диктатури в Україні розпочався комуністичний погром української культури. З ужитку було вилучено праці багатьох відомих діячів науки і культури. Через безпідставні звинувачення й наклепи серед науковців були репресовані академіки геолог М. Світальський, математик М. Кравчук, генетик І. Атол, філософ С. Семківський, історик М. Яворський, талановитий винахідник Ю. Кондратюк (Шаргей) та ін. Жорстокого удару було завдано по народній освіті, яку "вичищали" від "націоналістичної засміченості".

У 1932 р. було ліквідовано численні літературні групи, а через 2 роки для контролю за літературним процесом створено Спілку радянських письменників України. Головним методом літературної творчості став т.зв. соціалістичний реалізм, за відхід від якого карали. Незабаром більшість українських письменників було репресовано. Серед них: М. Зеров, В. Бобинський, М. Вороний, Л. Гомін, 0. Досвітній, М. Ірчан, М. Куліш.

Були піддані репресіям також діячі українського мистецтва: театральний режисер Л. Курбас, засновник української школи монументального мистецтва М. Бойчук, їх послідовники та ін. Не з власної волі мусив переїхати до Москви О. Довженко.

Репресії знекровили українську культуру, підрізали їй крила, деформували талант навіть тих діячів науки" літератури, мистецтва, яких не торкнулися переслідування комуністичного режиму. Все це вирішальною мірою позначилося на здатності нації чинити опір тоталітарній державі.

87. Розгляньте розвиток культурного та духовного життя радянської України (друга половина ХХ ст.)

В умовах панування тоталітарного режиму українській культурі випало самоздійснюватися під пріоритетним впливом не стільки науки, скільки політики, що творилася за вказівками «керівної і спрямовуючої». Така політика завдала як життю народу, так і його культуротво-ренню свої далеко не оптимальні ритми, точніше — аритмію. Звівши постулат світогляду «буття визнає свідомість» у ранг державної ідеології, радянська влада закріпила в суспільній практиці пріоритети за матеріальною, виробничою сферою, відсунувши на другий план нематеріальну сферу — освіту, охорону здоров'я, мистецтво, культуру та ін. Звідси і коріння залишкового принципу фінансування цих сфер, які впродовж багатьох десятиріч визначали формування державного бюджету в колишньому СРСР, а отже, і в Україні. Тому цілком зрозуміло, чому за всю свою історію радянська влада не збудувала в Києві жодного художнього театру.

При цьому праця розумова, праця інтелігенції протиставлялася праці робітників і селян. Інтелігентну людину вважали за представника «прошарку суспільства». В результаті цього втрачено орієнтири до загальнолюдських духовних цінностей, цінностей наших національних культур, до розуму і свідомості людини.

Приниження ролі інтелектуалів, яке панувало в колишньомуСРСР, низький професійний і творчий рівень значної частини фахівців призвели до відставання «соціалізму» у багатьох сферах діяльності. Це ще один із переконливих доказів того, що ні економічний, ні 'науково-технічний розвиток не повинні здійснюватися за рахунок культури, що ігнорування проблем культурного поступу обертається економічною стагнацією. Саме це і сталося в 70—80-х роках. У цей час в економіці, соціальній і духовній сферах накопичуються невирішені Проблеми, з являються застійні явища, утворюється свого роду механізм гальмування. На початку 80-х років ця тенденція стає визначальною. Таким був головний підсумок тривалого панування тоталітарного режиму в країні.

Однак, незважаючи на істотні недоліки, що мали міси,е у другій половині 60—80-х років, культурне життя не переривалося та мало певні здобутки. Це стосується насамперед народної освіти, розвитку якої радянська влада, як і раніше, надавала особливого значення. Внаслідок цього тривало вдосконалення її системи, було завершено перехід до загальної середньої освіти, внесено зміни до шкільної структури. У початковій школі замість чотирирічного навчання було введено трирічне, оскільки відповідна підготовка дітей до школи здійснювалась у мережі дошкільних дитячих закладів. У республіці на кінець 80-х років функціонувало понад ЗО тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 7,4 млн учнів, працювало понад 450 тис. вчителів.

Постійну увагу держава приділяла і розширенню підготовки фахівців для народного господарства та культури у системі вищої і середньої спеціальної освіти. З цією метою було об'єднано малі вищі: навчальні заклади, споріднені факультети і кафедри, організовано ряд нових вузів, збільшено прийом до вузів, особливо інженерних спеціальнос-тей, значно розширено заочне і вечірнє навчання. В 1984/85 навчальному році в республіці функціонувало 146 вищих і 730 середніх спеціальних навчальних закладів. У них відповідно навчалося 878,5 тис. студентів і 811 тис. учнів, які набували фахову підготовку із 360 спеціальностей. Впродовж 60—70-х років Україна одержала майже 4 млн фахівців з середньою спеціальною освітою і понад 2,5 млн — з вищою.

Широкий розвиток системи освіти, зокрема розширення заочного та вечірнього навчання, а також забезпечення державою права громадян на освіту, яке гарантувалося безоплатністю всіх видів освіти, виплатою державних стипендій та іншими пільгами, що надавалися учням і студентам, сприяли зростанню високого освітнього рівня населення України. На початок 1982 р. чисельність населення у республіці з вищою і середньою (повною і неповною) освітою становила близько 29 млн чол., або 84 % зайнятого населення, що свідчило про могутній науковий та культурний потенціал країни.

Поряд з незаперечними здобутками в галузі освіти впродовж 60— 80-х років мали місце і негативні явища. В умовах тоталітарно-бюрократичної системи освіти й виховання орієнтувалися не на ознайомлення молоді із загальнолюдськими цінностями, щоб розвивати духовність та інтелект, а на підготовку для існуючого політичного режиму слухняних радянських людей, які абсолютно вірили в те, що промовлялось з кафедри або трибуни. Право на сумнів кваліфікувалось як інакомислення. Цим закладалася загроза інтелектуальної безпеки радянського суспільства, бо, як зазначав Гегель: «Коли мислять усі однаково, отже, ніхто не мислить».

Формалізм та заідеологізованість, догматизм стали вихідною точкою у навчанні, яке загалом набуло не гуманістичного, а прагматичного спрямування. Соціальне замовлення школі практично звучало однозначно: знання, знання і ще раз знання. А того, кого навчали, розглядали як «посудину, яку треба було заповнити». В цьому одна з причин формування численного прошарку фахівців-технократів, здатних розв'язувати інженерно-технічні завдання, але не здатних мислити за-.гальнолюдськими категоріями. Щороку, випускаючи з вузів найбільшу в світі кількість дипломованих інженерів, ми водночас здобули значних «досягнень» у знищенні як екології природи (забруднення землі, лісів, озер, річок, моря), так і екології душі (руйнування культури, моралі).

Освіта дедалі більше втрачала свою самои,інність і як виховний процес духовного збагачення, становлення і вдосконалення особистості, вироблення її моральних засад, розвитку суто людських якостей. Це сприяло виробленню споживацького ставлення молоді до життя, розщепленню моральної та естетичної свідомості, розриву між розумом і почуттям. І як наслідок цього переставала бути цінністю людина розумна, освічена, думаюча.

В умовах панування тоталітаризму в Україні не існувало національної школи, основою навчання якої була б рідна мова, історія і всі культурні надбання, звичаї, традиції свого народу. Саме така школа через засвоєння глибин культури свого народу створює для учнів, студентів можливість сприйняття культурних надбань й інших народів.

Викривлене тлумачення інтернаціоналізму, надуманість та абсолютизування категорій «радянський народ», «злиття націй», гаслом яких було «відмирання національних мов», на практиці виявилося в республіці у посиленні русифікації освітніх закладів. У травні 1983 р. Політбюро ЦК КПРС розглянуло питання про додаткові заходи щодо вивчення російської мови. У схвалених ЦК КПРС 10 квітня 1984 р. і Верховною Радою СРСР 12 квітня 1984 р. «Основних напрямах реформи загальноосвітньої і професійно-технічної школи» зазначалося, що «вільне володіння російською мовою повинно стати нормою для молоді, яка закінчує середні навчальні заклади». Поряд з цим у республіці в ці роки не було прийнято жодної постанови щодо поліпшення вивчення рідної мови.

Внаслідок цього у першій половині 80-х років в обласних центрах і в Києві українські та мішані російсько-українські школи становили лише 28 %, а російські — 72 %. В інших великих містах республіки їх було відповідно 16 і 84 %. У Донецьку не було жодної української школи.

Таке саме становище склалося і в дошкільних закладах. Повністю були ліквідовані школи та інші навчальні заклади з національними мовами навчання, а вищі та середні спеціальні заклади освіти майже повсюдно перейшли на російську мову. Майбутнім фахівцям з української мови було відведено в Україні територію села, а саму мову великого народу стали називати сільською. Набір студентів на українське відділення був меншим, ніж на російське. Та й зарплата вчителям російської мови була значно вищою, ніж учителям української. Звичайним явищем стало виключення із вищих закладів освіти студентів-українців за «націоналізм». Російською мовою виходили найцікавіші і найважливіші публікації в Україні, тоді як видання українською скорочувалися. Так, лише впродовж 60—70-х років частка книжок, що виходили українською мовою, знизилась майже втроє.

Починаючи з 1972 p., коли першим секретарем ЦК Компартії України став В. Щербицький, який обіцяв головному ідеологу КПРС М. Суслову протягом п'яти років покінчити з українською мовою, посилюється русифікація, різні відтінки українознавства обмежено до мінімуму, більшості українських наукових журналів довелося переходити на російську мову. Видавництво Академії наук УРСР «Наукова думка» фактично стає російським.

Політика русифікації України викликала протести деяких представників української інтелігенції, насамперед письменників. У своїй праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» літературний критик І. Дзюба доводив, що русифікація — продовження політики російського шовінізму і колоніалізму. «Колоніалізм, — писав він, — може виступати не лише в формі відкритої дискримінації, а й у формі «братства», що дуже характерно для російського колоніалізму». Ця праця принесла поневіряння авторові. Під ударами тоталітаризму пішли з життя і лише за те, що любили Україну, мову, культуру свого народу, поети В. Симоненко і Я. Кисельов, прозаїк Г. Тютюнник. Це були справжні лицарі боротьби за високі ідеали свободи, людяності, добра. В. Симоненко писав, що спокій на рідну землю прийде тільки тоді, коли впаде в роззявлену могилу останній на планеті шовініст.

Суперечливі процеси відбувалися і в розвитку науки. У другій половині 60—80-х років у республіці зростала і вдосконалювалась мережа науково-дослідних установ, розгорталися нові напрями й форми їх діяльності, збільшувалась чисельність наукових кадрів. Центром наукових досліджень у республіці залишалась Академія наук УРСР. На 1 січня 1985 р. у її складі було 78 наукових установ і 74 підприємства дослідно-конструкторської і виробничої бази. В них працювало понад 85 тис. наукових співробітників, у тому числі 1330 докторів і 8549 кандидатів наук, 130 академіків і членів-кореспондентів АН УРСР.

Працюючи у творчій співдружності з вченими інших республік, науковці України здійснили ряд важливих відкриттів і винаходів, які збагатили українську науку. Так, фізики Харкова й Києва успішно працювали в галузі фізики атомного ядра і ядерних реакцій, їх зусиллями було створено один з найбільших у світі ізохронний циклотрон У-240 і ядерний реактор ВВР-ІОг. В Інституті кібернетики АН УРСР під керівництвом академіка В. Глушкова, який багато зробив для утвердження його як всесвітньо відомого наукового центру, здійснена розробка першої в світі системи «Проект» — системи автоматизації проектування схемного і програмного обладнання ЕОМ методом формалізованих технічних завдань. Створена В. Глушковим київська школа кібернетики за деякими напрямами посідала гідне місце не лише в колишньому Союзі, а й у світі. Численні нові напрями досліджень ефективно розвивались у математиці, матеріалознавстві, порошковій металургії, електрозварюванні, хімії, медицині. Важливе теоретичне і практичне значення мають дослідження академіків О. Антонова, М. Амосова, В. Глушкова, Є. Патона. Значним був внесок у науку вчених вищої школи республіки, в тому числі й Київського університету, — математиків М. Богомолова і Ю. Митропольського, хіміків А. Купріянова і А. Пилипенка, біологів П. Богача і О. Маркевича.

У науці цього періоду було чимало труднощів і недоліків. Так, вважалося аксіомою, що соціалістичний лад сам по собі відкриває необмежений простір для науково-технічного прогресу, для використання його досягнень в інтересах трудящих мас. Соціалізму приписувалася ніби назавжди дана здатність органічно поєднувати свої переваги з наукою, раціональним веденням господарства, будь-якими прогресивними формами організації виробництва. Ця теорія безконфліктного і тріумфального сходження соціалізму призвела до ряду серйозних помилок, що мали місце в науково-технічній політиці того часу. Серед них — недооцінка досягнень науково-технічної революції, орієнтири в багатьох галузях економіки на середній технічний рівень, закупівля нової техніки і технології за кордоном замість розвитку вітчизняного машинобудування, відсутність необхідних стимулів для розвитку новітніх технічних розробок і впровадження їх у виробництво.

Так, на підприємствах республіки вони впроваджувалися лише на 15—20 %; Це гальмувало технічне переозброєння промислового виробництва. Значна кількість розробок, що виконувалися відомчими науково-технічними інститутами, не відповідала світовим науково-технічним досягненням, а створена на їх основі техніка за своїм рівнем і економічним ефектом поступалася кращим світовим зразкам. У цьому одна з важливих причин відставання колишнього СРСР від держав Заходу. Ось лише один приклад цьому. Якщо в Радянському Союзі на кінець 1990 р. налічувалося 300 тис. електронно-обчислювальних машин, то в США — 40 млн, тобто один комп'ютер припадав на 900 жителів, тоді як у Сполучених Штатах цей показник становив один до семи.

За тотального одержавлення суспільних відносин творча особистість заганялася у ситуацію, коли вона не могла говорити і писати те, що хотіла, і не хотіла писати і говорити те, що могла. Це породжувало конформізм, пристосовництво, несприиняття чужих думок, нетерпимість до інакомислення.

Такі негативні явища, як догматизм, схематизм, певний відступ від історичної правди, утруднювали також розвиток суспільних наук. Керівні партійні органи ставили за мету ще більше зміцнити монополію своїх генсеків та їх однодумців на інтерпретацію марксизму-ленінізму, завдань усіх наук. І як наслідок цього посилився диктат у суспільних науках, а нетерпимість щодо інакомислення набула дедалі більш авторитарних форм.

Тому ряд праць істориків, філософів, економістів несли на собі відби- ток того часу, були поверховими, містили помилки у трактуванні окремих І подій, фактів, явищ. У радянській історіографії мали місце значні викривлення української історії, було створено навіть особливу професію критиків «совєтологів».

Повністю підконтрольними в умовах тоталітарного режиму виявля- ються література та мистецтво. У другій половині 60—80-х років ЦК КПРС, ЦК Компартії України прийняли ряд постанов з питань літератури, в яких партійні організації зобов'язувалися посилити непримиренну боротьбу з будь-якими проявами українського буржуазного націоналізму, національної обмеженості і місництва. Постанови ЦК КПРС з питань літератури і мистецтва, прийняті в 1946—1948 pp., в яких різко і несправедливо засуджувалась творча діяльність ряду митців, були ска- совані лише в 1990 р. Керуючись ними, «стражі» партійності, класовості та інтернаціоналізму «викривали» носіїв «бацил» націоналізму і сепаратизму, цькували видатних діячів української творчої інтелігенції.

На зламі 60—70-х років утверджується зневажливе ставлення не лише до української мови, а й до української історії, літератури, мистецтва. Проявом цього стала заборона художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну незалежність.

Особливо значних втрат зазнала україністика, яку зуміли зберегти і від монголо-татарської навали, і від царської заборони, і від більшовицького терору, і від фашистської окупації, але не змогли вберегти під час «суслівської» русифікації.

24 травня 1964 р. у рік 150-літнього ювілею Т. Шевченка була «організована» пожежа в Центральній бібліотеці Академії наук УРСР. З семи поверхів бібліотеки згорів «чомусь» саме той, де була україністика — 600 тис. томів цінних творів, рідкісних видань дореволюційного періоду, унікальні архіви. Згоріли також спеціальні фонди україністики, які до 1932 р. збиралися за вказівкою М. Скрипника.

Однак на цьому злочини проти української культури не закінчилися. В тому ж 1964 p., мабуть «випадково», загорівся Видубецький монастир, в якому згоріла бібліотека Київської академії, скарби європейської літератур» VII—VIII ст. На початку 70-х років у бібліотеці Київського університету було розформовано Кабінет рідкісної книги, створений професором О. Масловим. Літературу звезли в підвали студентського гуртожитку, де вона була затоплена водою. Наприкінці 1974 р. згорів відділ давньої української літератури в Інституті літератури АН УРСР, пропали багато книжок і велика наукова картотека.

І навіть тоді, коли український народ 1 грудня 1991 р. на повний голос заявив про відродження України як самостійної держави, шовіністичні кола у своїй злобі не мали меж. Була спалена вщент святиня українського народу — Кобзарева хата, а також викрадена у Переяслав-Хмельницькому музеї особиста зброя Богдана Хмельницького.

Восени 1964 р. по-варварськи було знищено знаменитий 6-метровий вітраж у вестибюлі червоного корпусу Київського університету. Цей високохудожній монументальний твір, виконаний художниками А. Горською, Л. Семикіною, Г. Севрук, П. Заливахою, був присвячений Т. Шевченку. Однак партійне-комуністичний режим не міг допустити, щоб німі раби, оспівані генієм гнівного Кобзаря, своїми образами щось нагадували таким же глухим і сліпим рабам 60-х років. Пізніше А. Горська, Г. Севрук були виключені із Спілки художників України, а П. Заливаху засуджено на п'ять років ув'язнення «за антирадянську діяльність». У листопаді 1970 р. А. Горської не стало, її знайшли зарубаною в будинку свекра у Василькові.

Гнів і обурення партійної верхівки викликала і творчість видатного скульптора, живописця, науковця, етнографа, збирача народних скарбів, заслуженого діяча мистецтв, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка І. Гончара. За 35 років подвижницьких мандрів він зібрав унікальну в історії людства приватну колекцію рідкісних фотографій, видань, народного вбрання, рушників, килимів, писанок, творів живопису, козацьких обладунків, ікон, якій може позаздрити будь-який державний музей. Іван Макарович своєю творчістю, своїм мистецтвом, зібраними скарбами формував національну свідомість, гартував борців за незалежність, наближав Соборну Україну. Тому колекція і її творець не раз піддавалися репресіям, постійно перебували під недремним оком колишньої держбезпеки, і лише після його смерті вже незалежна Україна по праву визнала велич цього митця і відкрила музей Івана Гончара, на який він так довго плекав надію.

Не уник звинувачень навіть перший секретар ЦК Компартії України П. Шелест, якому закидали недостатню боротьбу з українськими націоналістичними проявами, деякий місницький патріотизм. Його книжка «Україно наша Радянська», в якій, мовляв, було ідеалізовано українську історію, запорозьке козацтво, була фактично знищена. Петро Юхимович був усунутий з посади першого секретаря і висланий з України.

На початку 70-х років по всій Україні прокотилася нова хвиля обшуків й арештів, що була справжнім погромом опозиційної інтелігенції. Були звинувачені в «антирадянській пропаганді» й заарештовані І. Світ-личний, Є. Сверстюк, М. Осадчий, І. Гель, І. Калинець. У 1977 р. заарештовано письменника Г. Снігірьова, який в кінці 1978 р. помер від тортур. У 1979 р. загадково загинув під Львовом популярний композитор В. Івасюк.

Арешти й переслідування українських патріотів продовжувались у наступні роки. У 1980 р. заарештовані й ув'язнені 3. Красівський, О. Ґейко-Матусевич, В. Стус, О. Мешко, В. Чорновіл, О. Шевченко, В. Калиниченко; у 1981 р. — І. Кандиба, В. Січко; У 1982 р. — М. Горинь та ін. Внаслідок тяжких табірних умов у 1984—1985 pp. померли в ув'язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус. Усі вони боролися за правду в літературі і в житті, сповідували чесні погляди, послідовно їх відстоювали, намагаючись бути просто українцями. Навіть у тяжких тюремних умовах вони не втрачали присутності духу, вірили у кращу долю України. В листі до друзів В. Стус писав:

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

І лише з 1987 р. розпочалось деяке послаблення у репресивній системі. Під тиском світових демократичних сил радянська влада починає випускати «дисидентів» на волю, розтягнувши їхнє звільнення до червня 1989 p., четвертого року горбачовської перебудови.

Повернулися до активної творчості у цей же час реабілітовані письменники Л. Костенко, І. Драч, літературні критики І. Дзюба, І. Світлич-ний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл, живописець О. Заливаха. Загартовані в боротьбі з тоталітарним режимом, вони відіграють гідну роль у процесі відродження й оновлення національної літератури і культури.

В обстановці беззаконня, підозри і страху, що насаджувались у сус-пільстві тоталітарно-бюрократичною системою, значною мірою дефор- мувалися письменницькі таланти. Поряд з творами, в яких порушувалися серйозні соціальне-моральні проблеми, виходило чимало посередніх, що прославляли досягнення «зрілого соціалізму», комуністичну партію та її лідерів.

Література. Незважаючи на важкі умови боротьби за свої права, некомпетентне втручання партії у творчу діяльність, відсутність належ них свобод, в Україні жила правдолюбна література, з'явилися високоху дожні твори, що поповнили скарбницю світової літератури. .

Серед них передусім «Берег любові», «Бригантина», «Циклон», «Твоя зоря», «Перекоп», «Таврія», «Тронка», «Собор» О. Гончара,'які неодноразово перевидавалися у багатьох країнах світу. В творчості цього видатного письменника значне місце займають проблеми національного відродження, почуття національної гордості за свою історію, любові до рідної мови, культури, народних традицій тощо.

Новим підходом у висвітленні різних сторін життя сучасного села пройняті романи Ю. Мушкетика «Позиція» і «Рубіж». Ознайомленню нового покоління з справжньою історією та культурою українського народу присвятили свої романи і повісті «Диво», «Роксолана», «Я, Богдан» П. Загребельний, «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю» Р. Іваничук, «Гайдамаки» і «Яса» Ю. Мушкетик, «Гнів Перуна» Р. Іванченко. Захисту українських національних надбань присвятив свою книжку про видатного дослідника Запорозької Січі Д. Яворницького «В пошуках скарбів» М. Шаповал. З новими історико-біографічними творами виступили О. Іваненко, С. Плачинда.

Вільну нецензурну українську поезію не можна уявити без творчості таких здібних молодих поетів, як В. Симоненко і В. Стус, геніальних співців національного визволення. Палкою любов'ю до рідної землі пройняті слова В. Симоненка — поета, який з величезним запізненням став лауреатом Шевченківської премії:

Рідна земле! Мозок мій світліє, І душа ніжнішою стає, Як твої сподівання і мрії У життя вриваються моє.

І живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

Під твоїм високочолим небом

Гартував я силу молоду.

Помітним явищем у національно-культурному відродженні стали нові збірки віршів Л. Костенко, І. Драча, Р. Лубківського, Д. Павличка, молодих поетів П. Осадчука, І. Римарука. Головний зміст їхніх творів — це палка любов до України, вболівання за долю її народу, оспівування людських почуттів, праці, природи, рідного краю. Для них служити своєму народу було вже не епізодом, а фахом, високим покликанням, честю і прямим моральним обов'язком. Тому не випадково їх філософська поезія проймає душу, хвилює своїм ліризмом і щирістю, захоплює багатогранністю тематики і знаннями історії.

Головні тенденції української драматургії — потяг до сучасної тематики, утвердження боротьби за мир і творчу працю — чітко відбиваються в п'єсах «Планета сподівань», «Дикий Ангел», «Фараони» О. Коломійця, «Веселка», «Сині роси», «Мертвий бог», «Бронзова фаза» М. Зарудного, «У золотій рамі», «Дівоча доля» Л. Дмитерка. Багато з цих життєлюбних творів стали окрасою театрального репертуару не лише України, а й ряду зарубіжних держав.

Велике значення в утворенні національної культури має видання й наукове опрацювання літературної спадщини В. Блакитного, В. Вин-ниченка, М. Куліша, М. Хвильового.

Усе це є конкретним свідченням того, що українські письменники; поети, драматурги, незважаючи на труднощі, своїми творчими здобутками зробили вагомий внесок у світовий літературний процес, сприяли вихованню національної свідомості українського народу.

Театр. У другій половині 60—80-х років, долаючи штучні перепони, й надалі розвивалося театральне життя. У республіці у цей час діяло 87 професійних театрів, об'єднання «Укрконцерт», 25 філармоній, у складі яких було понад 220 художніх колективів, а також 286 народних самодіяльних театрів, їхній репертуар значно поповнився новими творами, оригінальними і переробленими.

Так, великий успіх у глядачів завоювали п'єси «Фауст і смерть» О. Левади, «Планета надій» О. Коломійця, «Хто за? Хто проти?» М. Стельмаха. За участь у цих та інших спектаклях лауреатами Державної премії стали актори О. Голобородько, В. Івченко, Б. Ступка, лауреатами Державної премії України ім. Т. Шевченка — М. Задніпровський, В. Заклунна, Ю. Мажуга, А. Роговцева, М. Рушківський. Це актори широкого творчого діапазону, які наслідували у своїй творчості найвищі досягнення української театральної культури, органічно поєднуючи яскраву театральність з винятковою природністю.

Отже, у творчих здобутках українських театральних митців було чимало позитивного. Проте народжувалося воно не завдяки, а всупереч змісту епохи, в трагедійній боротьбі художника з тоталітаризмом. Борючись насамперед за мистецтво Великого Стилю, очищення від усього випадкового, український театр звертався до культурної спадщини минулого, кращих зразків зарубіжного мистецтва, здійснював пошуки високохудожніх засобів їх відтворення. І це сприяло примноженню таких характерних його рис, як народність, демократизм, музичність.

Музика. Невід'ємною складовою театру, що доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери, надавала усьому творові національного колориту, було українське музичне мистецтво. Його розвиток у другій половині 60—80-х років характеризується вдосконаленням усіх жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень.

Значної популярності у глядачів набули опери «Милана» і «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Заграва» А. Кос-Анатольського, «Лісова пісня» та «У неділю рано зілля копала» В. Кирейка, «Назар Стодоля» К. Данькевича, балети «Чіпполіно» К. Хачатуряна, «Ольга» Є. Стан-ковича, «Либідь» В. Гомоляки.

Справжнього розквіту досягла українська виконавча культура. Видатними майстрами оперного співу стали Д. Гнатюк, Є. Мірошниченко, А. Солов'яненко, М. Стеф'юк; балету — В. Калиновджа, В. Ковтун, Т. Таякіна; диригентського мистецтва — С. Турчак. Його по праву називали яскравою зіркою в історії українського виконавського мистецтва. Саме він вперше вивів українську оперу на європейський рівень. За його наполяганням у 1982 р. на фестивалі у німецькому місті Вісбаден прозвучала наша національна перлина «Тарас Бульба» М. Лисенка. І це був справжній тріумф — насамперед тріумф Турча-ка-диригента, а також творчого колективу Київського театру опери та балету, нині Національного академічного театру опери та балету України імені Т.Г.Шевченка, всього українського мистецтва. Диригентська майстерність Маестро високо оцінена в Англії, Японії, Франції, Угорщині, Болгарії та в інших країнах. Не випадково світова критика порівнювала його з К. Аббадо та Г. фон Караяном.

Створення в 60-х роках ряду камерних оркестрів стимулювало роботу композиторів над комерно-інструліентальнилш творами. З'являються нові цікаві симфонії для камерного оркестру В. Губаренка, Л. Дичко, Ю. Гщенка, шість п'єс В. Бібика, чотири паотити М. Скорика, мелодійні оперети В. Лукашова, О. Сандлера та ін. Твори А. Штога-ренка, Г. Майбороди, М. Скорика, В. Кирейка, Г. Ляшенка увійшли до репертуарів художніх колективів Франції, Англії, США, Канади та інших країн. Серед виконавців-інструменталістів високою майстерністю й індивідуальністю, самобутністю виділяються піаністи М. Крушельниць-ка, Р. Лисенко, М. Сук; скрипалі Б. Которович, О. Криса, О. Пархоменко; віолоннелісти М. Чайковська, В. Червов; баяніст М. Ризоль.

До мистецьких здобутків цього часу належать українські пісня й танок, їх на професійному рівні доносили до людей Український народний хор імені Г. Верьовки, Заслужений академічний ансамбль танцю України, Капела бандуристів України, Черкаський український народний хор, Закарпатський народний хор, Буковинський ансамбль пісні і танцю, Подільський ансамбль пісні і танцю «Льонок» та ін. Для них характерними стали постійне вдосконалення жанрів, новизна, емоційність і майстерність виконання. Разом з щирою українською піснею і запальним танком ці колективи дарували своїм шанувальникам бадьорий оптимістичний настрій, вкрай необхідний у ті нелегкі для України часи.

До скарбниці українських пісень увійшли твори композиторів П. Майбородй, О. Білаша, І. Шамо, К. Домінчена. Помітний слід у музичній творчості залишив молодий композитор В. Іваскж, зоря таланту якого зійшла на співучій Буковині. Про нього справедливо говорять, що він дав крила українській естрадній пісні, вивів її з провінційних закамарків на світові обрії, надав їй мистецьку гідність. І дійсно, «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори» В. Івасюка повсюдно залунали далеко за межами України, стали кращими піснями року. Своєю геніальною творчістю вони піднімали національний дух українського народу, спростовували гонорово-невіглаські твердження про його меншовартісність.

Горда, волелюбна та співуча буковинська земля дала ще одного лицаря пісні — П. Дворського.

За радянської влади творчість цієї людини замовчувалась. Не подобалися владі назви його пісень — «Буковинське танго», «Рідна мова», «Мама Марія». Тому нелегким і довгим був шлях Дворського до успіху і загального визнання. Він залишався чесною, скромною та порядною люди-, ною. І лише недавно йому присвоєно звання народного артиста, але для багатьох шанувальників справжнього таланту він давно уже став народним співаком та композитором. Його пісні «Яремчанський водопад», «Повернення додому», «Товариство моє» завоювали великий успіх у широкої аудиторії слухачів. Якими мудрими словами звертається він до громадян України:

Товариство моє! Вже той час настає, Коли треба зібратися в коло І сказати усім, що будуємо дім, Де неволі не буде ніколи! Вже тепер не дано одягнути ярмо На великий народ України! В нас єдина мета — Україна свята Нездоланна ніким і ніколи!

Новітня хвиля національно-визвольного руху кінця 80-х років відтворена і в пісенній творчості С. Ротару, М. Гнатюка, В. Зінкевича, Н. Яремчука, вокального тріо Мареничів, квартету «Явір», ансамблю

«Смерічка». В їх репертуарі значне місце займають патріотичні пісні, назви яких кидали декого в холодний піт у часи, не такі вже й далекі. Любов і шану до української народної пісні — невичерпної криниці мудрості прищеплюють також Н. Матвієнко, Р. Кириченко.

Усе це сприяло піднесенню українського музичного мистецтва на рівень високого професіоналізму, який визнається фахівцями багатьох країн світу.

Кіномистецтво. Невід'ємною частиною культури стало кіномистецтво. У другій половині 60—80-х років на екрани виходили нові фільми, які прихильно зустрічали глядачі. Саме в цей час відбувалось відродження українського поетичного кіномистецтва, засновником якого був О. Довженко. Це був чи не найпотужніший напрям в умовах застою та репресій відновлення українського національного духу й української самосвідомості.

Широке визнання громадськості отримав, зокрема, фільм «Тіні забутих предків» (1965) за однойменним твором М. Коцюбинського, одного з велетнів українського кіно С. Параджанова, геніального сина вірменської землі, для якого Україна стала другою батьківщиною. Цей кіношедевр про життя гуцулів тріумфально йшов по всьому світу, здобув славу Україні й тоді, коли С. Параджанов, морально понівечений, сидів у тюрмі. На Міжнародному кінофестивалі в Аргентині кінострічка була удостоєна другої премії «Південний хрест». А Параджанов мріяв також зробити фільм «Intermezzo», знову ж таки за новелою М. Коцюбинського. Проте не вдалося. Після його арешту лінію поетичного кіно — імпресіоністичного кінозмалювання реалій життя — продовжив кінорежисер Ю. Іллєнко в стрічках «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавилон XX». Перший фільм на VII Міжнародному кінофестивалі в Москві був відзначений найвищою нагородою — Золотою медаллю.

У 70-ті роки широкого розвитку набуло мультиплікаційне кіно. Великим успіхом у дітей і дорослих користувалися високохудожні стрічки «Лікар Айболить та його друзі», «Як їжачок і ведмедик міняли небо», особливо серія фільмів про пригоди козаків: «Як козаки сіль купували», «Як козаки куліш варили», «Як козаки наречених виручали», «Як козаки на весіллі гуляли», «Як козаки олімпійцями стали» та ін. Багато з них на Всесоюзних кінофестивалях одержали почесні нагороди.

У ці роки український кінематограф збагатили роботи «В бій ідуть тільки «старики» та «Ати-бати йшли солдати» режисера Л. Викова, «Тривожний місяць вересень», «Камінний хрест» Л. Осики. / лише в другій половині 80-х років, прорвавши «залізну завісу», якою тривалий час монополістичне об'єднання «Союзекспортфільм-відгороджував від зовнішнього світу, українське кіно дістало можливість ознайомити зі своїми здобутками глядачів Європи, Амери-ки і Канади. І відбувалося це досить успішно. Фільми Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих» та «Вечір на Івана Купала» впродовж двох років утримували високий рейтинг у вимогливих американських кіно-критиків, а в 1989 р. викликали захоплення на престижному міжнарод-йому кінофестивалі у Сан-Франциско. В 1990 р. кінострічка Ю. Іллєн-ка «Лебедине озеро. Зона» на Каннському міжнародному кінофестивалі була удостоєна двох головних призів Міжнародної федерації кінема-тографічної преси. Таке високе визнання українського кінематографа є свідченням того, що українська земля щедра на таланти, які здатні ство-рювати фільми світового гатунку.

Проте поряд із значними досягненнями українське кіно мало ряд творчих упущень. Не було подолано відторгнення його від національ ної проблематики. І досі мало фільмів, що виходять на екран україн-ською мовою. Над подоланням цих недоліків активно працює наша творча інтелігенція.

Образотворче мистецтво. В українському образотворчому лшс-тецтві у другій половині 60—80-х років поряд з висвітленням героїзму народу в роки другої світової війни відбулося освоєння су-часної тематики. Малярство і скульптура, як і інші складники української культури, поділялися на одіозне мистецтво, позначене ідеологічною запро-грамованістю, догматизмом та плакатністю, і мистецтво, що в різних форма та з різним ступенем очевидності відстоювало загальнолюдські цінності, національні пріоритети, право художника на вільну творчість. Діапазон його простягався від найкращих творів реалістичного напряму до мистецт «андеграунда», дисидентства, нонконформізму.

Боротьбі проти фашистських загарбників присвячені високохудожні твори «Безсмертя» Т. Голембієвської, «Матері ждуть...» В. Гуріна, «Перемога» О. Лопухова. Сучасні події відтворені в картинах «Льон» Т. Яблонської, «Ми — мирні люди» В. Хитрикова, «Ідуть дощі» В. Шаталіна. Сучасникам присвячені також полотна М. Бельського, А. Коцки, Г. Томенко та ін. Історичне минуле висвітлюють картини циклу «Степ» М. Дерегуса, «Вольниця» О. Лопухова. Мальовнича природа України, її міст і сіл показана в пейзажах «Весна» і «Зима» О. Шовкуненка, «Гроза приближається» М. Грищенка, серії «Київська сюїта» С. Шишка. Полотна цих художників відзначаються майстерністю композиції, поєднанням жанрових сцен з мальовничістю української природи.

Образи людей праці, діячів науки та культури відбиті у творчості таких відомих портретистів, як В. Барський, М. Антончик, С. Григор'єв, В. Зарецький. У книжковій графіці плідно працювали художники А. Базилевич, Г. Гавриленко, О. Донченко, Г. Якубович. У подальший розвиток мозаїки, кераміки, розпису, гравюри вагомий внесок зробив Г. Корінь.

Поряд з полотнами вже відомих з'явилися цікаві роботи і молодих митців, характерним у творчості яких є різнобарв'я фарб, різноманіття напрямів, шкіл. Тут і дивні сюрреалістичні фантазії О. Литвинова, пост-експресіоністські портрети Є. Тополева, і ліричні пейзажі та психологічні уявлення О. Гальковського.

Відтворюючи самобутній характер народу, його прагнення до свободи, українське образотворче мистецтво утверджувало ідеї Гуманізму і, висуваючи на перший план образ людини, творило їй гімн і славу.

Водночас зріс інтерес до народної творчості, естетичні й етичні скарби якої були далеко не вичерпані. Кращі традиції українського народного мистецтва розвивав заслужений діяч мистецтв України І. Гончар, твори якого вражали своєю неповторною національною своєрідністю. Не можна не згадати творчості самодіяльної художниці з села Хворостів Любомльського району Волинської області В. Михальської. Вона не мала змоги здобути спеціальну освіту, бо тяжкою недугою 20 років була прикута до ліжка. Хоча доля обійшлася з нею жорстоко, та всі понад 400 робіт майстрині позначені душевним теплом, оптимізмом і щирістю. Виставки її картин у Луцьку, Любомлі та в рідному селі одержали високу оцінку фахівців. А за цикл пейзажів і натюрмортів В. Михальська стада першим лауреатом премії імені видатного українського живописця Иова Кондзелевича. Популярності здобула і творчість львівської художниці Є. Шимоняк-Косаковської, гутні вази якої виграють поетичним, піднесеним світом: «Ой, у полі три тополі», «Ніч така місячна», «Зима в Карпатах», багатофігурними композиціями «Аркан», «Тріо бандуристок», «Несе Галя воду».

Відзначаючи незаперечні здобутки митців, не слід забувати, що вони змушені були виконувати і накази-замовлення тоталітарного режиму, повсякчас і понад усяку міру вихваляти соціалізм і його досягнення. Так, на всіх ура-совєтських малюнках, починаючи від букваря і читанки до грандіозних картин і панно, Україна зображалася як усміхнена дівчина у віночку зі стрічками, яка несе хліб-сіль «старшому брату».

Подальшого розвитку набуло українське монументальне мистецтво. Тільки в першій половині 70-х років у республіці було споруджено 90 нових пам'ятників і монументів. Серед них — пам'ятник загиблим громадянам і військовополоненим у районі Сирецького масиву Києва, монумент Вічної Слави в Черкасах, пам'ятник «Україна — визволителям», встановлений у селищі Міловему на Луганщині, пам'ятник Лесі Українці в Києві.

Архітектура. Архітектура в цей період позбулася еклетичних помпезних рис сталінських часів і стала ближчою до західного коне- труктивізму. Водночас її позначали, особливо в масових забудовах, стандартизація, уніфікація, а часто й відвертий примітивізм. Проте в царині зведення індивідуальних громадських будівель було створено і реалізовано багато незаперечне цікавих архітектурних проектів.

Визначними архітектурними спорудами 60—80-х років стали Палац «Україна» (архітектор Є. Маринченко та ін.), науково-дослідний інститут педіатрії, акушерства і гінекології (архітектори Д. Попенко, А. Лось, Г. Чорний), нові корпуси Київського національного університету (архітектори В. Ладний, В. Коломієць, В. Морозов), музично-драматичні театри в Сімферополі (архітектори С. Афзаметдінова і В. Юдін) та Івано-Франківську (архітектори С. Сліпець і Д. Сосновий), цирк у Дніпропетровську (архітектори П. Нірінберг і С. Зуба-рьов), певною мірою меморіальний комплекс Українського музею історії Великої Вітчизняної війни 1941 —1945 pp. в Києві (скульптори Є. Вучетич, В. Бородай, Ф. Согоян, В. Швецов, архітектори С. Стемо, В. Єлізаров, І. Іванов, Г. Кислий, М. Фещенко, художник С. Кириченко та ін.).

Релігійне життя. У духовній сфері життя суспільства провідне місце займає релігія, однак і у другій половині 60—80-х років церква залишалася відокремленою від держави, а релігія постійно перебувала під ідеологічним та адміністративним пресом влади. Офіційно радянська влада проголошувала свободу віровизнання. Проте на практиці вдавалася до боротьби з релігійними віруваннями, закриття культових споруд, переслідувань віруючих. Такі дії тоталітарного режиму викликали справедливе обурення людей. Разом з цим зростало їхнє розчарування у соціалістичних ідеях, які дедалі більше дискредитували себе. Все це зумовило відновлення потягу до релігії, особливо на селі.

У цих умовах активізувала свою діяльність Українська греко-католицька церква («церква у катакомбах»). Понад 300 її священиків проводили таємні відправи для віруючих західних областей України. Тут діяли навіть підпільні монастирі й таємні друкарні. Всілякі спроби греко-католицьких священиків легалізувати церкву жорстоко придушувалися властями. Але і це не могло послабити відданість значної частини населення Галичини та Закарпаття своїй давній церкві.

У кращих умовах перебувала Російська православна церква, оскільки її визнавав радянський уряд. Проте ціною цього було її співробітництво з властями, що доходило до плазування перед ними. Тому не випадково серед церковної ієрархії поширювалися корупція, лицемірство. Справа дійшла до того, що деякі представники духовенства співробітничали з органами державної безпеки.

У другій половині 60—80-х років розширили свій вплив баптистська та інші протестантські секти — п'ятидесятники, ад- вентисти, свідки Єгови, погляди, організація і палка відданість вірі яких приваблювали численних новонавернених, особливо у східних районах України.

Серед української інтелігенції зросла увага до західних (психоаналіз, екзистенціалізм) і східних (йога, дзен-буддизм, кришнаїти) релігійних течій.

Отже, незважаючи на жорстоку політику тоталітарного режиму, чисельність віруючих у цей період зростала. Поряд з цим зростала серед них і чисельність «в'язнів совісті».

Українська діаспора. Перепоною до шляху збагачення національної культури була політика радянської влади щодо української діаспори, яку офіційна пропаганда зображала як «прислужницю капіталізму, фашизму та Риму». Москва пильно стежила за діяльністю усіх українських громад, що діяли за кордоном, і робила все, щоб їх ніхто не знав. Українці в еміграції, для багатьох з яких боротьба за незалежність України стала змістом життя, робили вагомий внесок у розвиток національної культури, збереження політичних і культурних надбань, ознайомлення з ними світової громадськості. У другій половині 60—80-х років зусиллями українських громад було підготовлено і видано ряд значних українознавчих наукових досліджень, зокрема «Енциклопедію України». В пам'ять 50-річчя голодомору 1932—33 pp. створено широковідомий документальний фільм про цю трагедію. Великих успіхів досяг-ли за океаном вчені Б. Кравченко, О. Пріцак, Ю. Шевельов, художники А. Антонюк, Я. Гніздовський, І. Марчук, музикант В. Колесник.

Понад 50 років прожив у розлуці з Україною відомий літературознавець, письменник і перекладач Іван Кошелівець. Десятки років він був редактором журналу «Сучасність», співробітником двотижневика «Сучасна Україна» та місячника «Українська літературна газета», «Енциклопедія України». Його книги про сучасну Україну справили велике враження на письменників 60—70-х років. У 1985 р. його книга «Розмова в дррозі до себе» вперше побачила світ у видавництві «Сучасність» (Нью-Йорк — Мюнхен).

Культурні зв'язки із зарубіжними державами. У другій половині 60—80-х років розширюються культурні зв'язки України із зарубіжними державами. Значною мірою цьому сприяла діяльність Українського товариства дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами і Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном. У 1985 р. вони підтримували широкі й плідні контакти з 700 організаціями понад 100 країн світу. В поширенні в республіці культурних досягнень інших народів і популяризації українського мистецтва за кордоном беруть участь Міністерство культури, творчі союзи та інші державні й громадські організації.

Значна роль у розвитку культурних зв'язків республіки із зарубіжними країнами належить ЮНЕСКО, членом якої Україна є з 1954 р. Під егідою цієї міжнародної організації з питань освіти, науки і культури у багатьох країнах світу відзначались 1500-річчя Києва, ювілеї таких видатних діячів української культури, як Т. Шевченко, І. Франко, М. Коцюбинський, М. Леонтович, С. Крушельницька, а в Україні — ювілеї діячів світової культури — Вольтера, Рембрандта, Шекспіра, Шопена та ін.

Поширенню культурних зв'язків України із зарубіжними країнами особливо сприяв книгообмін. У цей час щороку надходило понад 70 тис. замовлень закордонних організацій на видання художньої та наукової літератури і понад 4 млн книг українських авторів надсилалося їм у більш як 100 країн світу. З бібліотеками понад 60 країн світу здійснювала обмін літературою Центральна наукова бібліотека імені В. І. Вернадського НАН України. Водночас в Україні багатотисячними тиражами видавалися кращі твори зарубіжних авторів у перекладах із 48 мов.

Зміцнення культурних зв'язків України з іншими країнами світу відбувалося також проведенням декад, тижнів і днів української культури у зарубіжних країнах, концертного і театрального взаємообмінів, організацією різних виставок, кінофестивалів тощо. Все це сприяло взаємовпливу і взаємозбагаченню духовними цінностями і здобутками української та зарубіжної культур.

Отже, незважаючи на те що тоталітарно-бюрократична система справляла значний негативний вплив на культурні процеси в Україні, гальмувала їх демократичні національні тенденції, український народ жив, працював, творив і навіть у нелегких умовах утисків та переслідувань жила й розвивалася вибита фізично і понівечена духовно українська культура, яка порівняно з минулими роками досягла чималих успіхів і зробила певний внесок у скарбницю світової культури.

Проте щоб зайняти належне місце у світовому культурному процесі, українській культурі необхідно повернутися до загальнолюдських цінностей, творчо засвоїти кращі досягнення сучасної цивілізації. Майбутнє української культури у відродженні духовних традицій нашого народу, збереженні самобутності національного духу, а також мови — найпершої засади інтелектуальної могутності нації. Саме це і допоможе формуванню сучасного образу України як європейської держави.

88. Охарактеризуйте основні напрями розвитку культури незалежної України: проблеми та перспективи.

Культурна трансформація, що триває в суспільстві, пов'язана з появою нових духовних потреб, які були пробуджені зростаючим інтересом до національної культури, а також потоком нових культурних цінностей - як вітчизняних (які були або заборонені, або знаходились у «шухлядах»), так і зарубіжних. Це дає нові імпульси для розвитку культури.

З'являються нові яскраві творчі особистості, нові речники і провісники прийдешнього розвитку української культури, канонізуються її апостоли - як М. Грушевський, Є. Маланюк, а їхня спадщина збагачується новими вимірами її освоєння.

У процесі складання нового профілю і структури культурного життя, насичення його національним змістом і постмодерністськими новаціями відбуваються важливі зміни в смаках, уподобаннях, в шкалі і критеріях оцінки явищ культури та мистецтва.

Якщо в недавньому минулому переважали критерії, пов'язані з ідеологічною цінністю культури, то тепер все більше визначаються і виходять на перший план критерії художності, естетичної досконалості, новаційності, авангардності, справжньої народності.

У зв'язку з різноманітністю змін і впливів в культурі загальна її структура залишається не усталеною, що дає підстави стверджувати, що сучасне культурне життя характеризується новим співвідношенням професійної, самодіяльно-художньої, традиційно-народної та релігійної культури, тобто певною структурною мозаїчністю.

Примітною особливістю розвитку української культури, пов'язаною з її відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно створюваних добровільних товариств, об'єднань, асоціацій різного спрямування, які поступово закладають важливе підґрунтя громадянського суспільства. Значна частина цих об'єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприяючи входженню України в культурний європейський простір.

Про масштаб та характер цього руху свідчить те, що за останні роки офіційно зареєстровано кілька академій як створених на громадських засадах (наприклад, Українська академія наук національного прогресу, Академія вищої школи, Академія політичних наук тощо), ряд культурницьких товариств і асоціацій. Прикметно, що діяльність цих, здавалось би, фахових організацій в нових умовах стає ширше спрямованою культурно. Так, наприклад, утворена в 1992 році Українська академія наук національного прогресу, маючи в Україні 25 власних відділів і філіалів, організувала діяльність понад 63 наукових інститутів.

Особливо збагачують палітру цієї мозаїчності елементи культури, що були в ній і раніше, але тепер набувають незмірно більших масштабів. Ідеться про фактор релігії і вплив західної культури та культури української діаспори.

Відомий науковець і громадський діяч І. Дзюба поставив проблему неповноти структури української культури, вважаючи її послабленою, особливо за рахунок недостатнього побутування мови. Структурна неповнота української національної культури вочевидь виявляється у втраті традицій містобудування, предметно-просторового середовища повсякденного життя поколінь. У цей же час і проведене відмежування церкви від народу було протиприродним і великою мірою спричинило сьогоденну неповноту структури української культури. Церква є не лише світоглядно-конфесійним феноменом, а й суспільним, бо з нею пов'язані певні зміни в поступі нації. Пов'язана з церквою духовна культура не тільки є складовою національної культури, але в значній мірі формує духовний контекст культурного середовища, створює передумови і підґрунтя для автентичного розуміння багатьох явищ світової культури, особливо мистецтва.

В.І. Вернадський відносив церковно-релігійне життя етносу до «надбань національної культури» і ставив його в один ряд з організацією народної освіти.

Не розглядаючи всіх позитивних і негативних сторін впливу релігії на життя суспільства, відзначимо, що в сучасний кризовий, перехідний період розвитку українського суспільства, коли зруйнована соціалістична система цінностей, розхитані основи пануючого раніше матеріалістичного світогляду і утворюється культурно-світоглядний вакуум, однією з форм сенсосвітоглядної самореалізації стає релігія і парапсихологічна надчуттєва віра в неприродні явища (екстрасенсорика тощо). Характерного рисою нової соціокультурної реальності стає зміна суспільного і громадського статусу релігії значних верств населення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя, ціннісні орієнтації (за даними всеукраїнських соціологічних досліджень, в тому числі філіалу Інституту Геллапа, майже половина населення визначились у своїй релігійності або позитивному ставленні до релігії). Нові реалії вимагають і нової культурної політики, бо за даними експертного опитування, проведеного Міністерством культури України, 68% вважають значними перспективи і можливості впливу церкви на духовні потреби наших сучасників.

За останні роки визначились суттєві протистояння, в тому числі культурницького характеру, між гілками самого християнства, виникли десятки інших релігійних громад різного спрямування, які мають свою культурну визначеність. Ці процеси істотно впливають на звуження впливу релігії на духовні потреби людей.

Загальнокультурне поле України наповнилось культурними вимірами-специфічностями цілого комплексу релігій в їх змаганні і поєднанні. Тому відбувається приховане (латентне) проникнення релігійно-культурної поліфонічності в усі традиційні складові національної культури, особливо у сферу побуту. Поступ цих процесів супроводжується певним посиленням релігійного плюралізму в широких масах, захопленням новітніми іноземними релігіями і вимагає уточнення основ методології наукового дослідження.

Зростаюча з часів «перебудови» відкритість функціонування і розвитку української культури за своїм змістом є формою входження в світовий культурно-інформаційний простір і разом з тим оприлюдненням тих здобутків культури, які протистояли офіційним нормативам соціалістичного реалізму або не були визнані. Цей процес супроводжувався інтенсивним проникненням на терени нашої культури продукції інших культур, особливо західної, а також нового потоку творів російської культури. Якщо кращі здобутки західної класики і елітарної культури були досить відомі в Україні й раніше, в часи «перебудови», то предметом інтересу наших сучасників стала раніше у нас стримувана масова культура і, насамперед, в жанрах відеофільмів - еротики, трилерів, «мильних опер», «бестселерів» багаторічної давності, значна частина яких суворо заборонена цензурою західних країн. Американізація, вестернізація, наступ «кітчевої» масової культури призвів до майже повної «окупації» вітчизняного кінопрокату, в значній мірі, телебачення, до спотворення образу американської і європейської культури в сприйнятті нашого сучасника і почав поглинати той інтерес до національної культури, який тільки-но пробудився.

Навальна, агресивна пропаганда західних цінностей в їх не кращих зразках певною мірою почала деформувати ще не усталену систему національних цінностей, робити привабливим для молоді «героїв» західного світу, часто чужих нашій моралі і нашому менталітету, що починає викликати протест громадськості, особливо інтелігенції.

У зв'язку з підвищеною конкурентністю західної і російської культури та значним зниженням показників освоєння і продукування культури української в суспільстві починає усвідомлюватись необхідність протекціонізму щодо неї з наданням їй певних пільг і переваг, особливо у виданні україномовної літератури, кіновиробництва та кінопрокату. Розв'язанню цієї проблеми сприятиме виконання Указу Президента України «Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян», яким затверджено основні напрями розвитку духовності українського суспільства. «Розбудова суверенності й незалежності, демократичної, соціальної правової держави, - підкреслено в Основних напрямах, - потребує активізації зусиль органів виконавчої влади, громадських і релігійних організацій, спрямованих на розвиток духовності, виховання патріотизму та поваги до історичної спадщини українського народу, укріплення в суспільній свідомості загальнолюдських моральних цінностей, виховання соціального оптимізму та впевненості кожного громадянина у своєму майбутньому, формування здорового способу життя.»

У зв'язку з ускладненням проблеми вибору духовних цінностей і покращенням орієнтації українського суспільства у їх світі посилюється потреба в новому просвітництві, розвитку альтернативних форм освіти, в оновленні всієї системи виховання, які повинні відповідати потребам оновлення суспільства.

За ініціативою Міністерства освіти України було створено кілька основоположних документів та прийнято ряд постанов і програм. Насамперед виділимо такі: міжгалузеву перспективну програму «Освіта XXI ст.», «Засади гуманітарної освіти в Україні», концепція «Основи національного виховання», «Українознавство в системі освіти». Обговорюються громадськістю проекти програм «Національна комплексна програма естетичного виховання», «Дозвілля і молодь».

Розширення освітньої мережі знайшло свій вияв у створенні недержавної системи приватних навчальних закладів.

У потоці цих новацій (вже починаючи з часів «перебудови») відбувається акцентування уваги на людському факторі в духовному житті українського суспільства, переміщення уваги системи освіти, громадянського виховання з базового принципу колективізму на особистість, на врахування індивідуалістичного начала української ментальності як фактору активізації соціальної енергії.

Важливою рисою нової соціальної реальності і, разом з тим, фактором її розвитку, є посилення впливу на культурне життя України її діаспори (українські західні освітні заклади, церковні організації, культурний обмін, спільні соціально-культурні проекти), здобутки якої все повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва, науки збагачують скарбницю української культури (наприклад в літературі - Є. Маланюк, У. Самчук, В. Барка та інші).