Мінойська цивілізація

Найдавнішим осередком цивілізації в Європі був острів Крит. Час виникнення мінойськоі цивілізації - межа ІІІ-ІІ тис. до н.е. У цей час на Криті з'являються химерні споруди — палаци. Головна резиденція правителів знаходилася в Кносі. Тут же жив легендарний владика Криту — цар Мінос. Греки називали палац Міноса "лабіринтом". Незважаючи на видиму внутрішню хаотичність будівлі, палац Справляв враження цілісного архітектурного ансамблю. У палаці було все необхідне для спокійного й зручного життя його мешканців. Будівельники палацу передбачили навіть водопровід, каналізацію, систему вентиляції й освітлення. Під час розкопок кноського палацу археологи знайшли багато різноманітних творів мистецтва й художнього ремесла, виконаних з великим смаком і майстерністю. Це свідчило про високий рівень розвитку гончарства, ювелірної справи, живопису та ін. Центральною фігурою мінойського пантеону була велика богиня — "володарка". Поруч з великою богинею, утіленням жіночності й материнства, символом вічного відновлення природи знаходилося божество, що уособлювало в собі руйнівні сили природи — грізну стихію землетрусу, силу розбурханого моря. Ці явища у свідомості мінойців були пов'язані з образом могутнього й лютого бога — бика. На деяких мінойських печатках божественний бик зображений у вигляді фантастичної істоти з бичачою головою, що відразу ж нагадує нам більш пізній грецький міф про Мінотавра. Релігія відігравала величезну роль у житті мінойського суспільства, накладаючи свій відбиток абсолютно на всі сфери його духовної і практичної діяльності. Вищою монархічною владою була "теократія" (один з різновидів монархії, коли світська й духовна влада належать одній і тій же особі). Цар вважалася особою священною й недоторканною. На той час Крит був високорозвиненою державою, де споруджувалися мости, зрошувальні канали, прокладалися дороги, водопроводи. При цьому обов'язково здійснювався державний облік у всіх сферах за допомогою глиняних табличок. Мінойська держава мала широкі торговельні зв'язки з Єгиптом, Сирією та іншими країнами. Колонії і торгові факторії виникали на островах Кікладського архіпелагу, на острові Родос і навіть на узбережжі Малої Азії, у районі Мілета. Розквіт мінойської цивілізації припадає на XVI-XV ст. до н.е. У середині XV ст. до н. е. Крит пережив катастрофу, рівної якій острів не знав за всю свою багатовікову історію. Майже всі палаци й поселення були зруйновані, уцілілі мешканці покинули благодатний колись край, запустіння прийшло сюди на тисячоліття. Після такого удару мінойська культура вже не змогла більше ніколи відродитися. Одні вчені вважають, що загибель Мінойської держави була наслідком виверження вулкана на острові Фера. Інші вчені схиляються до думки, шо винуватцями катастрофи були греки-ахейці, які вторглися на Крит з материкової Греції.

Ахейська (мікенська) цивілізація

Творцями мікенської культури були грски-ахсйці, які вторглися на Балканський півострів на межі III-II тис. до н.е. з півночі, з Придунайської низовини. Характерні риси мікенської культури дають підстави вважати, що вона виникла на грецькому ґрунті й була успадкована від найдавніших культур цього району епохи енеоліту й ранньої бронзи. Гомер називав Мікени "златорясними", а мікенського царя Агамемнона — наймогутнішим серед усіх ахейських вождів, які брали участь у знаменитій Троянській війні. Мікенські царі були войовничими й жорстокими правителями, жадібними до чужих багатств. Уже в XVII ст. до н.е. в Мікснах сформувалася примітивна держава. Часом розквіту мікенської цивілізації можна вважати XV—XIII ст. до н.е. У цей час зона її поширення охоплювала весь Пелопоннес, Центральну Греці ю (Атику, Беотію, Фокиду), значну частину Північної Греції (Фессалію), а також багато островів Егейського моря. Основними центрами мікенської культури, як і на Криті, були палаци. Майже всі мікенські палаци були укріплені і являли собою справжні цитаделі, що нагадували своїм зовнішнім виглядом замки середньовічних феодалів. Усередині палаців стіни прикрашали фрески; обов'язковими елементами благоустрою були ванні кімнати, водопровід і каналізаційні системи. У невеликих кімнатах зберігався архів (у "Палаці Нестора" архів налічував понад 1000 глиняних табличок, написаних знаками лінійного складового письма). З табличок стало відомо, що на той час у Греції вже існувало рабство. Значна частина документів стосується обліку праці ремісників, серед яких — представники різних професій; ковалі, муляри, кравці, теслі, гончарі, зброярі, золотих справ майстри й навіть парфумери. Добре розвинутий державний бюрократичний апарат забезпечував як облік, так і розподіл продуктів праці. На чолі палацової держави стояв ванак, тобто пан, володар. До кола вищої знаті, що оточувала ванака, належали жреці головних храмів держави й вищі військові чини. Землероби й ремісники були політично безправними й не брали ніякої участі в управлінні державою. Хоч на той час ахейські держави, як правило, були розрізненими, але в окремі моменти вони могли об'єднуватися для проведення спільних військових акцій. Прикладом може бути знаменита Троянська війна У поході на Трою брали участь майже всі основні області ахейської Греції — від Фессалії на півночі до Криту й Родосу на півдні. Очолював усе військо мікенський цар Агамемнон. Протягом XIV—XIII ст. до н.е. численні ахейські поселення з'явилися на західному й південному узбережжі Малої Азії, на островах Родос і Кіпр і навіть на фінікійському узбережжі Середземного моря. Сам Крит ахейці колонізували ще раніше — у XV ст. до н.е.; він став головним плацдармом у їх просуванні на схід і на південь, звідси вони здійснювали напади навіть на Єгипет (XIII—XII ст. до н. е.).

Наприкінці ХНІ ст. до н.е. племінні народи всього північно-балканського регіону через якісь невідомі для нас причини почали мігрувати. Величезна маса варварських племен знялася з насиджених місць і рушила на південь, у багаті й розвинуті області Середньої Греції, Пелопоннесу, а також у Малу Азію. На своєму шляху прибульці захопили й зруйнували величезну кількість мікенських поселень. Таким чином, на межі ХШ-ХП ст. до н.е. мікенська цивілізація зазнала страшного удару, після якого вже не змогла відновитися.

У цей же період спостерігається масова еміграція зі східних територій бал папської Греції в Малу Азію і на прилеглі острови. У результаті цих переміщень на західному узбережжі Малої Азії, на островах Лесбос, Хіос, Самое, Родос та ін. виникла велика кількість нових поселень, серед яких найбільшими були еолітська Смірна, іонійські міста Колофон, Ефес, Мілет, дорійський Галікарнас.